У структурі програмованого заняття кадри наочності повинні займати цілком повноправне становище, входячи у відповідні алгоритми операцій. А це, природно, потребуватиме попередніх психолого-методичних експериментів, щоб визначити частку і знайти місце кадрів наочності в загальній системі алгоритмів певного завдання.

За останні десятиліття істотно модернізувався і розширився інвентар наочності з навчання звукового складу іноземної мови. З’явилася можливість використовувати з цією метою магнітофон, радіоприймач, телевізор, звукове кіно, всілякі звукові репетитори, екзаменатори та інші звуковідтворюючі пристрої, наприклад звукові синтезатори. Ці майже невичерпні можливості виявилися посиленими все зростаючою тенденцією навчати не тільки системи мови, але і усного мовлення виучуваною мовою.

Іншою особливістю наочності в процесі навчання звукового складу мови стає ширший розвиток зорової наочності. У минулий час зорова наочність в процесі навчання цього аспекту мови зазвичай обмежувалася показом сигітальних розрізів органів артикуляції і нотними записами зміни мелодії в часі.

За останні десятиліття досягнуті істотні результати в спектральному вивченні фонем мови і в інтонографічному аналізі мовленнєвої інтонації. Ці результати зазвичай мають графічне зображення у вигляді спектрограм і інтонограм. Зіставлення еталонних спектрограм і інтонограм з кореспондуючими спектрограмами і інтонограмами у вимові учня дозволить йому аналітично усвідомити правильні сторони і помилки власної вимови. Якщо таке зіставлення супроводжується навчанням студента довільно досягати тієї або іншої структури спектрограм і інтонограм, то воно може бути вельми ефективним прийомом у процесі навчання звукового складу іноземної мови.

Все ширше у наш час використовується наочність у процесі навчання усної мови. Це – власне вчинкова наочність. Її завдання – на показі певних конкретних вербальних ситуацій навчити учнів говорити усно виучуваною мовою.

Умовою успішності такої наочності є статистичне і модельне оброблення живих ситуацій вербального спілкування. І знову це доцільно робити не в плані мови взагалі, а в плані вузької мовної необхідності і достатності згідно із заданим завданням навчання.

Необхідно статистично визначити мікрообсяг вербальних вчинків (ситуацій), також статистично визначити необхідні для них мінімуми: інтонаційний, лексичний, граматичний і стилістичний. І лише услід за цим розпочинати таке оброблення вербальних вчинків, яке привело б їх до чуттєво-наочної виразності, підказало б студентам правила вербального спілкування в усній формі.

Таким чином, психологічний аналіз використання наочності в процесі навчання іноземної мови як іноземної дає можливість зробити такі висновки.

1. Наочність, яка включає, окрім звичайної, мовну і вербально-вчинкову, є таким цілеспрямованим і спеціально організованим показом навчального матеріалу, який підказує студентам закони виучуваної мови: дозволяє творчо відкрити ці закони або переконатися в їх достовірності.

2. Способи реалізації принципу наочності відбивають поступовий перехід від надання можливостей виконання операцій на конкретних предметах через «внутрішні операції», які ґрунтуються на використанні малюнків, до операцій, основу яких становлять умовні символи і знаки. Означуване (десигнат) або замінник десигната певної назви повинні, проте, бути подані студентам незалежно від їх віку, у всіх тих випадках, коли галузь і зміст поняття не зовсім ясні і виразні.

3. Користуючись принципом наочності в навчальному процесі, можна утворювати зв’язки між відповідними предметами і словами або між словами і діями з предметами. З розширенням бази, що бере участь у формуванні таких зв’язків, повнішим стає і ступінь реалізації принципу наочності.

4. Раціональне використання принципу наочності не приводить до виключення з процесу навчання слова (усного і писемного), а відводить йому відповідне місце в цьому процесі, а саме не допускає заміни словом предметів або явищ дійсності там, де це не рекомендується з психологічного або дидактичного погляду.

5. Наочність у процесі навчання іноземних мов виступає початковим моментом, джерелом і основою придбання знань; є засобом навчання, що забезпечує оптимальне засвоєння навчального матеріалу і його закріплення в пам’яті; утворює фундамент розвитку творчої уяви і мислення; є критерієм достовірності набуваних знань; містить підказки для розкриття законів мови при її чуттєво-наочному сприйнятті; є засобом розвитку мовної спостережливості у студентів і збільшення обсягу їх знань у процесі зіставлення рідної і іноземної мов; виявляється прийомом розвитку пам’яті шляхом її опори на різні органи відчуттів і вразливість; відповідає схильності студентів мислити формами, фарбами, звуками, відчуттями взагалі; сприяє навчанню усного і писемного мовлення відповідно до типових моделей мовленнєвих вчинків вербальних ситуацій; забезпечує зворотний зв’язок чуттєво-наочного враження, образу пам’яті і образу творчої уяви; привчає до пізнання світу, до утворення про нього уявлення; розвиває образне мовлення, яке викликає у учнів активність їх творчої уяви, наочні образи якої можуть репрезентувати закони життя (мови).

6. Існують два шляхи створення наочних уявлень: а) через відчуття – сприйняття і б) за допомогою художнього мовлення.

7. У комунікаційних процесах сучасного суспільства невимірно зростає роль аудіовізуальних джерел масової комунікації. Мовлення, яке звучить по телебаченню, радіо і в кіно, потребує цілеспрямованого навчання. Необхідно розробити спеціальну підсистему аудіовізуальних засобів, на виході якої мають бути неадаптовані телефільми, радіопередачі, кінофільми.

8. Ряд граматичних особливостей розмовного мовлення дослідники ставлять в пряму залежність від спільного вживання вербальних і невербальних засобів спілкування. Лише аудіовізуальні засоби спроможні подати учням всю сукупність екстралінгвістичних чинників, яка зумовлює своєрідність українського літературного розмовного мовлення, і забезпечити ефективність відповідної системи вправ.

Як свідчить