4. Раціональне використання принципу наочності не приводить до виключення з процесу навчання слова (усного і писемного), а відводить йому відповідне місце в цьому процесі, а саме не допускає заміни словом предметів або явищ дійсності там, де це не рекомендується з психологічного або дидактичного погляду.

5. Наочність у процесі навчання іноземних мов виступає початковим моментом, джерелом і основою придбання знань; є засобом навчання, що забезпечує оптимальне засвоєння навчального матеріалу і його закріплення в пам’яті; утворює фундамент розвитку творчої уяви і мислення; є критерієм достовірності набуваних знань; містить підказки для розкриття законів мови при її чуттєво-наочному сприйнятті; є засобом розвитку мовної спостережливості у учнів і збільшення обсягу їх знань у процесі зіставлення рідної і іноземної мов; виявляється прийомом розвитку пам’яті шляхом її опори на різні органи відчуттів і вразливість; відповідає схильності учнів мислити формами, фарбами, звуками, відчуттями взагалі; сприяє навчанню усного і писемного мовлення відповідно до типових моделей мовленнєвих вчинків вербальних ситуацій; забезпечує зворотний зв’язок чуттєво-наочного враження, образу пам’яті і образу творчої уяви; привчає до пізнання світу, до утворення про нього уявлення; розвиває образне мовлення, яке викликає у учнів активність їх творчої уяви, наочні образи якої можуть репрезентувати закони життя (мови).

6. Існують два шляхи створення наочних уявлень: а) через відчуття – сприйняття і б) за допомогою художнього мовлення.

7. У комунікаційних процесах сучасного суспільства невимірно зростає роль аудіовізуальних джерел масової комунікації. Мовлення, яке звучить по телебаченню, радіо і в кіно, потребує цілеспрямованого навчання. Необхідно розробити спеціальну підсистему аудіовізуальних засобів, на виході якої мають бути неадаптовані телефільми, радіопередачі, кінофільми.

8. Ряд граматичних особливостей розмовного мовлення дослідники ставлять в пряму залежність від спільного вживання вербальних і невербальних засобів спілкування. Лише аудіовізуальні засоби спроможні подати учням всю сукупність екстралінгвістичних чинників, яка зумовлює своєрідність літературного розмовного мовлення, і забезпечити ефективність відповідної системи вправ.

1.2 Види наочності

Уже Коменський розрізняв наочність предметну і образну[20,21]. Перша – результат сприйняття об’єкта, що безпосередньо пред’являється, друга – відтворювані образи об’єктів, які колись споглядалися. Назвемо першу наочність перцептивною, а другу – мнемічною.

Але Коменський справедливо вважав, що предмет може споглядатися і в його зображенні, а образи фантазії пам’яті можуть бути намальовані[20,21]. Отже, є вже чотири види наочності: 1) безпосередньо-перцептивна (наприклад, показ вчителем положення губ під час вимовляння якої-небудь губної фонеми), 2) зображено-перцептивна (наприклад, пред’явлення зображених губ, знятих на фото), 3) безпосередньо-мнемічна (наприклад, образ пам’яті, як цей звук вимовляв такий-то носій виучуваної мови) і 4) зображено-мнемічна (наприклад, малюнок по пам’яті зміни в часі мелодії і сили вимови).

Одна з підстав для класифікації видів наочності – це ступінь натуральності або схематичності: 1) фото, 2) малюнок, 3) схема; 1) живий звук, 2) синтетичний звук, 3) його спектрограма, або сигітальний розріз органів артикуляції при вимовленні певної фонеми.

За участю органів відчуттів розрізняються наочність зорова, слухова, м’язово-рухова і т. д., а також змішана. Наприклад, під час програмованого навчання мовленнєвої інтонації учень: 1) чує мовлення в магнітофонному запису, 2) бачить на табло схематичне зображення інтонації в сукупності її складових і 3) випробовує рукою, поклавши її на тестор, силу вимови, зокрема місце наголосу і членовування фрази на смислові шматки.

Крім того, розрізняються чиста наочність і наочність, супроводжувана поясненням. Наприклад, в аудіовізуальному методі Губеріна в перші тижні занять використовується чиста наочність, коли учні тільки чують іноземне мовлення.[3]

Розрізняють також предметну наочність (зі всіма її різновидами), або ж мовну наочність. Під мовною наочністю ми розуміємо таке спеціально оброблене подання усного або писемного мовлення, в результаті якого через чуттєво-наочну виразність мовлення починали просвічувати ті закони мови, за якими певне мовлення побудоване. До мовної наочності входять всілякі види показу усного і писемного мовлення у виконанні майстрів художнього слова і вчителя , якого треба цього учити.

Річ у тім, що в процесі навчання іноземної мови предмет навчання стає також і засобом навчання, у тому числі і засобом наочного навчання. Вчитель, навчаючи учнів звукового складу іноземної мови, весь час вимовляє виучуваний матеріал сам або ж відтворює його в магнітофонному записі. Тому мовлення вчителя повинне бути достатньо гучним і виразним, а його дикція – чіткою. Магнітофонний запис повинен бути досконалим, без яких-небудь акустичних перешкод. У процесі навчання синтаксису особливо важлива логічна, емоційна і вольова виразність мовлення вчителя, щоб засобами інтонації доносився до учнів саме певний вид або підвид інтонації і синтаксичної структури речення. Іноді навіть члени речення конкретизуються тільки інтонаційно. Таким чином, усне мовлення виучуваною мовою стає наочним засобом засвоєння її правил, розуміння її звукової, лексичної, синтаксичної і інтонаційної системи.

Мовна наочність може бути і зображальною починаючи від фото обличчя мовця і кінчаючи схемою часу дієслова виучуваної мови.

Є всі підстави до того, щоб вказати і психологічно схарактеризувати новий вид наочності в процесі навчання іноземних мов. Йдеться про ситуативно-модельну наочність, тобто про наочність мовленнєвих вчинків, яка є такою потрібною в процесі навчання комунікативних зразків і моделей мови. Під наочністю мовленнєвих вчинків ми маємо на увазі таку репрезентацію перебігу повсякденного життя виучуваною мовою, яка приводила б до конкретизації правил мови в актах вербальної комунікації і тим самим сприяла б не тільки вивченню мовлення виучуваною мовою, але і засвоєнню системи її правил. А це за теперішнього часу так широко практикується у зв’язку із завданням навчати усного мовлення виучуваною мовою.

Мабуть, тут можливі два шляхи:

1) використання елементів театралізації (через театралізовану наочність цілком