Мовна наочність може бути і зображальною починаючи від фото обличчя мовця і кінчаючи схемою часу дієслова виучуваної мови.

Є всі підстави до того, щоб вказати і психологічно схарактеризувати новий вид наочності в процесі навчання іноземних мов. Йдеться про ситуативно-модельну наочність, тобто про наочність мовленнєвих вчинків, яка є такою потрібною в процесі навчання комунікативних зразків і моделей мови. Під наочністю мовленнєвих вчинків ми маємо на увазі таку репрезентацію перебігу повсякденного життя виучуваною мовою, яка приводила б до конкретизації правил мови в актах вербальної комунікації і тим самим сприяла б не тільки вивченню мовлення виучуваною мовою, але і засвоєнню системи її правил. А це за теперішнього часу так широко практикується у зв’язку із завданням навчати усного мовлення виучуваною мовою.

Мабуть, тут можливі два шляхи:

1) використання елементів театралізації (через театралізовану наочність цілком можливо розкрити закони мови, спілкування за допомогою мови, створюючи типові ситуації, зразки і моделі цього спілкування);

2) створення спеціальних звукових кінофільмів (завдання кінофільмів, які будуються за особливою методичною програмою, – наочно ілюструвати мовні правила, як вони реалізуються в життєвих ситуаціях, а також привчати учнів до спілкування виучуваною мовою).

Таким чином, для класифікації видів наочності в процесі навчання іноземних мов істотними є такі опозиції їх ознак: 1) об’єктна – образна, 2) предметна – зображальна, 3) перцептивна – мнемічна, 4) реальна – схематична, 5) однорецепторна – багаторецепторна, 6) чиста (синтетична) – аналітична (опосередкована), 7) комплексно-мовна – аспектно-мовна, 8) театралізовано-вчинкова – кіно-вчинкова.

Знання видів наочності, розуміння умов і сфер її застосування дають змогу вивчити складне і важке питання про психологічну природу і цінність наочності, яке пов’язується передусім із дослідженням можливості безпосередньо пізнати загальне в одиничному.

Простий показ предмета ще не означатиме використання наочності навчання. Але спеціально організований показ, відповідно до завдання навчання, вже буде наочністю. Отже, тільки цілеспрямований показ сприятиме наочності навчання.

Далі, він повинен бути оброблений відповідно до цього завдання. Допустимо, студентів знайомлять з якоюсь пам’яткою архітектури України. У такому разі ця пам’ятка повинна бути сфотографована, а потім і показана під таким кутом зору, який найбільшою мірою ілюстрував би істотні ознаки цього будинку, на підставі яких вона належить до певного архітектурного стилю. Отже, оброблення предмета наочності полягає в доданні йому потрібної виразності. А що таке виразність? Поки ми цього ще не знаємо. Найімовірніше, це пов’язане зі своєрідністю механізму цілісного пізнання.

Більшість з нас звикла до думки про те, що закони життя пізнаються в науковому дослідженні за допомогою дослідів і понять. Меншість з нас переконана в тому, що не менш, а іноді, можливо, і більш досконалим є пізнання життя через образ, здійснюване мистецтвом, зокрема мистецтвом художнього слова. Створити образ героя – значить пізнати його суть. І глядач, сприймаючи цей образ в театрі, пізнає закони життя. Іноді це пізнання, особливо в царині моралі, куди дієвіше, ніж наукові трактати з моралі.

Але, мабуть, існує і третій вид пізнання предметів і явищ – це розвиток у себе здатності пізнавати суть предметів і явищ за їх виразними рисами. Це означає сприйняти їх так, щоб вони виявилися особливо змістовними, тобто стали б конкретними, чуттєво-наочними репрезентантами законів життя. Це – особливим чином підібрані (показані) предмети, явища і факти. Таким чином, факти і об’єкти дійсно бувають різні, і немає чого в навчанні показувати (наочно пред’являти) такі предмети і явища, які говорять тільки самі про себе і не підказують студентам закону життя, що ховається за ними, в нашому випадку – закону мови, правил її вживання в мовленні.

Цілеспрямованість викладання дозволить вчителеві відібрати з мовних явищ ті, які підказуватимуть учням правила усного і писемного мовлення, закони мови. До того ж вчитель може і повинен так їх обробити, щоб вони стали найбільш репрезентативними в потрібному напрямі.

Отже, чуттєво-наочне само по собі, якщо показ його цілеспрямований і оброблений, здатне говорити більше, ніж тільки про себе самого. Інакше кажучи, узагальнює не тільки абстрактне мислення в поняттях, але і наочні уявлення, особливо, якщо вони протиставлені один одному, тобто штовхають учнів на порівняння; якщо схожі в чомусь, тобто ваблять до узагальнення; якщо вони розташовані в ранг за якоюсь ознакою, тобто ілюструють якусь закономірність, тощо.

Але психологічна природа і цінність наочності не вичерпуються можливістю побачити загальний закон за чуттєво-наочним предметом або явищем, які виразно його репрезентують. Само собою зрозуміло, що ця особливість чуттєво-наочного значно посилюється, якщо воно супроводжується аналітичним поясненням, доречним узагальненням, формулюванням правила, включенням певного факту в систему аналогічних фактів і так далі.

Психологічна особливість і цінність чуттєво-наочного подання матеріалу навчання полягає також у тому, що він мобілізує психічну активність студентів, а саме викликає інтерес до занять мовою, переводить довільну увагу в післядовільну, розширює обсяг засвоюваного матеріалу, знімає стомлення, тренує творчу уяву, мобілізує волю, полегшує весь процес навчання.

Сучасну форму використання наочності містять передусім аудіовізуальні методи навчання іноземної мови, успіх яких зумовлений двома причинами: по-перше, бурхливим розвитком технічних засобів навчання і, по-друге, неопрямистськими тенденціями методики навчання іноземних мов.

Психологічна суть прямизму випливає з його зв’язку з гештальтпсихологією. На думку прямистів, сутність мови розкривається з її форми, з її структури. Тому форма мови повинна безпосередньо впливати на особу, що засвоює мову; інакше учень чи студент не