Пiдтримувати відносно високий рiвень споживання Українi дозволяв жвавий мiжреспублiканський обмiн, який складав у 1991 р. близько 80 % загального обсягу зовнішньої торгiвлi України. Орiєнтацiя на союзних споживачів зумовила специфiку експортної продукцiї, значна частка якої потребувала для збуту саме внутрішнього ринку СРСР i користувалася слабким попитом на свiтовому. Характерною рисою було нерiвномiрне розмiщення експортного потенцiалу України: за пiдрахунками науковцiв Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень, 7 областей України у 1991-1992 рр. виробляли 70 % експортної продукцiї, а 11-6,3 %, що заклало підвалини регіональних диспропорцій [28].

Економiка України мала високий ступiнь енергозалежностi: на 90-95 % вiд зовнiшнiх поставок нафти, 75 % – природного газу. Специфiка енергоносiїв полягає саме в тому, що вони беруть участь у виробництвi всiх видiв продукцiї, отже, є технологiчно та економiчно детермiнуючою складовою вiдтворювального процесу. Тому для пiдтримання останнього Україна потребувала значних валютних резервiв, а валютний курс i рiвень цiн на енергоносiї виступали важливими чинниками iмпорту iнфляцiї.

Аналiз стану продуктивних сил України початку 90-х рр. дозволяє, виходячи з наведеного вище, характеризувати промисловий потенцiал як значний, але структурно немiчний, тобто такий, що нездатен динамічно змінюватися залежно від ринкових сигналів і потреб українського суспільства та стати основою сучасної стратегії економічного розвитку.

Звідси випливає вельми важливий висновок, що органічність суспiльно-економiчної системи в Українi на початку 90-х років була досить умовною. Україна об'єктивно була складовою системи, яка раніше iснувала в межах Радянського Союзу. Полiтичнi акцiї щодо розмежування держав екс-СРСР призвели до значних розривiв у сферi як продуктивних сил, так і виробничих вiдносин. Таким чином, процес розпаду СРСР можна вважати одним iз потужних чинникiв наявних економічних деформацiй. Одним з визначальних завдань економічної стратегії в перші роки незалежності стала переорієнтація економіки на ендогенні чинники суспільного відтворення.

Отже, об'єкт економічної стратегії в Україні на початку періоду трансформації характеризувався складною і недосконалою структурою, великою кількістю неузгоджених чинників розвитку, що мають різну природу, в тому числі – екзогенного походження. Це висувало потребу в здійсненні зваженої стратегії комплексного впливу на чинники соціально-економічного розвитку, що могло забезпечуватися лише за допомогою розвиненої структури суб'єктів економічної стратегії.

Тимчасом така структура в Україні була на початок 90-х років практично відсутньою. Більшість суб'єктів державної економічної влади, що могла функціонувати за умов командної системи, виявилася генетично нездатною до здійснення економічної політики у перехідній економіці за посилення ролі приватного інтересу. Зі свого боку, суб'єкти приватної економічної влади на початок радикальних реформ фактично не були сформованими, а процес структурування цих суб'єктів триває й дотепер. Тому, незважаючи на те, що підвищення ролі економічних стратегій приватних суб'єктів сприяло їх підпорядкуванню принципам економічної ефективності, неузгодженість цих стратегій викликала в перші роки економічних реформ серйозне порушення системи економічної координації.

Чи не найболючішого удару зазнала наукова складова системи суб'єктів економічної стратегії. Фактично побудова ринкової економiки почалася з повного вiдкидання надбань радянської економiчної науки. При цьому до уваги бралося не лише наробленi програми перебудови економiки, а й навiть суто економетричнi розробки, що описували особливостi економiчної структури i макроекономiчних пропорцiй. На мiсце знехтуваної вiтчизняної науки було поставлено теорiю ринкової економiки в її класичному виглядi, яка сформувалася ще у XIX ст. i вiдбиває лише частину закономiрностей функцiонування сучасних ринкових економiк. Особливостi пострадянського менталiтету, iнерцiя мислення багатьох представникiв економiчної науки призвели до догматизацiї положень цiєї науки, формування унiкального, за виразом Ю. Ольсевича, "симбiозу марксистського догматизму з примiтивним фрiтредерством". Отже, стратегічний орієнтир побудови ринкових відносин у державах колишнього СРСР сформувався не на основi розумiння механiзму їхньої дії і, тим більше, відповідних стратегічних досліджень, а пiд впливом демонстрацiйного ефекту країн з розвиненою ринковою економiкою.

Наслідком такої методологічної кризи стала неповнота структури економічної стратегії держави, яка виявилася в перші роки перетворень в абсолютизації стратегічного напряму руйнування командної системи, нехтуванні напрямом побудови ринкового середовища, змішуванні напрямів та мети економічної стратегії, завдань і напрямів; незабезпеченості стратегічних завдань і пріоритетів відповідними тактичними заходами. Методологічна криза не дозволила також коректно застосовувати критерії ефективності економічних стратегій. На державному рівні методологію економічної безпеки було визнано лише наприкінці 90-х, причому вона досі не знайшла втілення в жодному програмному документі (окрім документа з невизначеним статусом "Концепція національної безпеки України"). Тодішній Президент України Л. Кравчук у травнi 1993 р. визнав, що урядовi економiсти "виявилися нездатними розробити таку програму економiчних реформ, яка була б адекватною конкретно-iсторичним умовам України, її реальним можливостям, нарештi, менталiтету нашого народу". "…Розробляючи економiчну стратегiю, – зазначив він, – ми явно переоцiнили можливостi української економiки, не врахували, що вона структурно була побудована за принципом недовершеностi, позбавлена цiлiсностi, гармонiйностi, комплексностi. Не усвiдомили величезну залежнiсть вiд економiк iнших держав колишнього Союзу".

Таким чином, середовище розробки та здійснення економічної стратегії в Україні на початку 90-х років характеризувалося структурно недосконалим виробничим потенціалом при недостатності як державної, так і приватної економічної влади. За таких умов проведення ефективних економічних стратегії і тактики без