За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду.

3.2. Шляхи запобігання інфляції витрат в Україні та забезпечення економічного зростання

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки [23, 358].

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

Продумана політика уряду і НБУ у 1994-1996 рр. дала змогу успішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення – 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998 р. не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999 р., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25% [23, 359].

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

Висновки

Дослідивши інфляційні процеси, пов’язані з інфляцією попиту, а також враховуючи поставлені завдання, можна зробити наступні висновки:

1. Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо.

2. В економіці, немає якогось одного виду інфляції, оскільки вона виникає під впливом багатьох факторів. Одні види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому й розрізняють два типи інфляції:

3. Інфляція витрат називається так тому, що її викликає зростання витрат виробництва. Останні, в свою чергу, можуть підвищитись з причини збільшення номінальної зарплати, цін на енергію та сировину тощо. Зростання витрат спонукає фірми чи 1) прямо піднімати ціни на свою продукцію, чи 2) скорочувати виробництво, яке стало менш прибутковим за існуючого рівня цін (в результаті зменшується сукупна пропозиція даної продукції, і ціни на неї знову ростуть). При цьому часто зростання витрат набуває характеру ланцюгової реакції. Підвищення оплати праці, скажімо, у енергетиків збільшує спочатку витрати енергетичного виробництва і тарифи на електроенергію, а після цього за ланцюгом – вартість телефонних послуг, проїзду в метро, виробництва хліба тощо. Саме з цим пов'язана небезпека для суспільства ввійти до так званої інфляційної спіралі зарплати і цін, коли кожне нове збільшення заробітної плати (не підкріплене підвищенням продуктивності, а лише таке, що компенсує інфляцію), через зростаючі витрати, викликає черговий виток зростання цін.

4. Інфляція попиту спонукається зростанням витрат у періоди високого рівня безробіття і неповного використання виробничих ресурсів.

5. Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Уже в 1991 р. – році проголошення курсу на незалежність – Україну охопила глибока інфляція (390% за рік), з якої вона остаточно не вийшла і в 2000 р. Українська дійсність дала багатий інфляційний матеріал, на базі якого можна перевірити та уточнити розглянуті вище теоретичні положення щодо сутності, форм прояву, причин та наслідків інфляції, а також виявити особливості перебігу інфляційного процесу в наших специфічних умовах.

6. Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою отримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного