Крім того інфляція впливає і на самі форми заощаджень. Зменшуються заощадження у грошовому вигляді, включаючи готівкові кошти, банківські вклади та інші види дрібних заощаджень. Це зумовлено тим, що у таких формах купівельна спроможність заощаджень зменшується найшвидше. Наприклад, за минуле десятиліття реальні відсоткові ставки на вклади були додатними тільки упродовж кількох місяців, що призвело до реальних втрат коштів вкладників, які масово почали відмовлятися від зберігання своїх грошей у банках. Найпоширенішою формою заощаджень за цих умов стала купівля і нагромадження вільноконвертованої валюти.

Важливим негативним соціальним наслідком інфляції в перехідний період стало поглиблення диференціації доходів різних соціальних груп населення і посилення економічної нерівності. Уже 1996 р. в Україні коефіцієнт Джині (показник ступеня нерівності розподілу доходів) становив 0,48, тобто був приблизно удвічі вищим, ніж у СРСР [30, 27]. Причин цьому немало, проте головна така: в умовах інфляції найповільніше зростають номінальні доходи саме середніх і найбідніших прошарків населення, а ціни на товари, що їх споживають саме широкі верстви населення, зростають найвищими темпами. Доходи ж заможних прошарків населення в таких умовах зростають швидше, особливо внаслідок перерозподілу. Водночас ціни на споживану ними продукцію є гнучкішими, що в умовах депресії спричиняє їх повільніше зростання.

Інфляція несприятливо впливає на матеріальний стан вітчизняних домогосподарств ще й тому, що найшвидше зростають ціни на паливо, електроенергію, інші комунальні послуги, на які припадає значна частина видатків домогосподарств. Водночас ціни на та інші товари не першого вжитку зростають повільніше. Така асиметрія в динаміці споживчих цін сприяє погіршенню становища сімей з середніми і низькими доходами, тобто переважної більшості населення. Наприклад, у 1990 р. на харчування припадало 32,8 % сукупних видатків усіх українських родин. У сім'ях з найнижчими доходами на це використовували 64,4 % видатків, а в найзаможніших – лише 25,7 %. Під впливом гіперінфляції 1992-1993 рр. пропорції змінились: на харчування витрачали 57,0 % сукупних видатків усіх українських домогосподарств; зокрема 73,8% – у сім'ях з найнижчими доходами і 48,3 % – у заможних родинах [17, 52].

Зменшення реальних доходів під впливом інфляції спричиняє зниження рівня життя. Наприклад, якщо в 1990 р. на придбання непродовольчих товарів і на культурно-побутові послуги витрачали 31,4 і 8,0 % сукупних видатків сімей, то у 1994 р. – лише 19,1 і 5,2 %, відповідно. Загалом, саме внаслідок поглиблення перерозподілу доходів, зумовленого високою інфляцією, в Україні на початку 1998 р. доходи 10 % найзаможнішого населення перевищували доходи 10 % найбіднішого населення більше, ніж у 12 разів, тоді як у США це співвідношення становило 8,9:1,0, а 1986 р. в СРСР – лише 3,5:1,0 [17, С 53].

Поєднана із безпрецедентним падінням національного обсягу виробництва, інфляція призвела до виникнення гіперстагфляції (додаток 1), яка стала найвідмітнішою болісною рисою вітчизняної економіки. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції був зумовлений насамперед високими темпами зростання загального рівня цін. Згідно зі світовою статистикою, спад виробництва простежується майже завжди, коли значення річних темпів інфляції переходять 40-відсоткову межу [3]. Причини виникнення такого зв'язку між рівнем інфляції та обсягом національного виробництва можна виявити як на макро-, так і на мікрорівнях. У період значного зростання цін, а надто – гіперінфляції, дуже швидко знецінюється національна грошова одиниця. Це призводить до зниження рівня сукупних заощаджень усередині країни. У цьому разі і структура кредитів. Частка короткотермінових кредитів різко зростає. Наприклад, 1992 р. в Україні короткострокові кредити становили 94,9 %, а в 1993 р. -97,2 %. Зрозуміло, що в такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не може йтися, особливо в ті галузі, де термін окупності капіталу становить п'ять і більше років.

На мікрорівні інфляція відіграє роль своєрідного неформального податку і доповнює основні державні фіскальні вилучення. Світовий досвід доводить, що граничні податкові ставки понад 40-50% практично припиняють зростання виробництва. В Україні, де 40-відсоткова інфляція була досягнута лише 1996 р., а гранична податкова ставка часто-густо сягала 80%, сумарний інфляційно-податковий тиск на виробника легко переходив стовідсотковий бар'єр. Водночас ціни на сировину, матеріали, комплектувальні швидко зростали, збільшуючи, отже, витрати виробництва. Амортизаційні відрахування також втрачали реальну вартість. Це унеможливлювало заміну зношених основних фондів і звужувало виробництво. У вітчизняній економіці зміна капітальних вкладень порівняно з попереднім роком у 1991 р. становила -7,1 %, у 1992 – -36,9, 1993 – -10,3, 1994 -
-25,0 і в 1995 р. – -35,0% [29]. Різке звуження довготермінового кредитування разом із знеціненням обігових засобів підприємств спричинили брак ресурсів для збереження виробництва хоча б на досягнутому рівні.

У вітчизняній літературі досі тривають суперечки стосовно причин інфляції в Україні. Чимало економістів схиляється до думки, що в нашій країні первинною була інфляція попиту, що пов'язана із надлишком грошей в обігу. Логіка цього висновку така: в умовах тотального дефіциту і фіксованих цін нагромадився величезний потенційний попит на товари та послуги, а в