період лібералізації його усунуто підвищенням цін. Утім важливо враховувати й те, що трансформація прихованої інфляції у відкриту була притаманна усім країнам з адміністративною економікою. Однак не всі вони зазнали високої та затяжної інфляції. Очевидно бурхливий розвиток інфляційного процесу в Україні мав свої особливості. На наш погляд, вони пов'язані передусім з непослідовністю економічних перетворень, допущеними помилками в економічній політиці, втратою керованості економікою, деформацією процесів роздержавлення і приватизації, надмірністю бюджетних видатків. Наприклад, якщо у 1991 р. дефіцит бюджету країни становив 13,6 % ВВП, то у 1992 р. він зріс до 29,3 % [28, 84]. Бюджетні видатки 1992 р. зросли до 72 % ВВП (1991 р. – 56 %), а у 1993 р. – до 73,3 %2. Економіка втратила спроможність обслуговувати такий високий рівень державних видатків. Унаслідок цього у 1993 р. ціни зросли більше, ніж у 102 рази.
Отже, ще одним чинником інфляції попиту став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись громадського невдоволення, урядові доводилось утримувати соціальні видатки на більш-менш сталому рівні. Водночас зі спадом виробництва та тінізацією економіки зменшилися надходження до скарбниці. Для покриття дефіциту держава часто-густо вдавалася до найпростішого методу - емісії грошей, що генерувало новий виток інфляції попиту. Гіперінфляція 1992-1993 років супроводжувалась величезними грошовими ін'єкціями уряду на "підтримку народного господарства" та соціальний захист населення. Наприклад, агрегат М2 у 1992 р. зріс більше, ніж у 10 разів, а у 1993 р. – майже у 20 разів (додаток 2).
На зростання цін у вітчизняній економіці помітно вплинули чинники, що лежать поза сферою грошового обігу – витрати і сподівання. Незаперечним є те, що неефективна економіка завжди потенційно інфляційна. Зростання виробничих витрат спричиняє підвищення цін. Стосовно економіки України ця залежність очевидна.
Унаслідок різних обставин продуктивність праці у вітчизняній економіці знижувалася. Водночас в умовах її високої монополізованості відбувалось ослаблення інструментів, які повинні автоматично стримувати підвищення цін.
Зростання витрат також спричинило небувале підвищення цін на імпортні енергоносії. Наприклад, якщо на початку 1993 р. ціни на імпортовану з Росії нафту становили 27 %, а на газ – 7 % від світового рівня, то на кінець року вони наблизилися до цього рівня [6, 252]. З огляду на вкрай енергоємну галузеву структуру економіки, застарілі технології можна дійти висновку, що Україна не могла уникнути інфляції витрат, яка, правда, без зовнішнього підживлення сама себе усуває.
Спочатку майже не було проблеми інфляційних очікувань домогосподарств. Однак знецінення заощаджень населення дуже швидко навчило громадян України пристосовуватися до умов інфляції. Нова їх економічна поведінка виявлялася у прагненні якомога швидше звільнитися від готівки на користь інших активів, що не втрачали своєї реальної вартості.
Недовіра резидентів до власної грошової одиниці та розквіт спекуляції, відсутність чи недосконалість спеціального законодавства стимулювали "доларизацію" економіки. Сильніші іноземні валюти витісняли вітчизняну, перебираючи на себе основні функції грошей. Надмірний попит на іноземну валюту вів до стрімкого знецінення українських грошей, що посилювало інфляційні тенденції. Здешевлення національної валюти є добрим стимулом для внутрішнього експортера. І справді, обсяги легального та нелегального експорту швидко зростали. Це призвело у 1992-1994 рр. буквально до розпродажу національного багатства. Однак в умовах фінансової нестабільності більшість заробленої за кордоном іноземної валюти не повернулася в Україну.
Інфляційні очікування були й у ділових підприємств. Щоб не зазнати збитків, вони "закладали" майбутню інфляцію у поточні ціни продукції. Такий метод самозахисту тільки посилював інфляційні процеси, які набували руйнівних масштабів.
Отже, як бачимо з попереднього огляду, в Україні діяли різні чинники інфляції. Вони часто-густо існували одночасно, підсилюючи один одного. Зумовлена спочатку надлишком сукупного попиту інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари і послуги, та економічні ресурси зокрема, здорожувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів генерувало дедалі вищі темпи інфляції. Таке "закляте коло" призвело до гіперінфляції. Більшість економістів звинувачують уряд у виникненні та підтримці тривалого і нестерпного інфляційного процесу в Україні. За допомогою грошової емісії уряд намагався фінансувати надмірні бюджетні видатки, значно породжені невиваженістю його економічної політики. Як і перші спроби уряду лібералізувати ціни у 1991 р., так і наступні його заходи в сфері цін у 1992 р. за умов державного монополізму та практично відсутності приватної власності та конкуренції набули форми адміністративного підвищення цін, за допомогою якого уряд вирішував свої бюджетні проблеми. У такій ситуації емісійний процес був швидше наслідком інфляції, а не її причиною. Втім, у 1991-1993 рр. контроль за грошовою емісією був обмеженим. В Україні не було чіткого розмежування між кредитною системою і державними фінансами, що давало змогу провадити емісію декількома каналами.
На економіку України вкрай несприятливо вплинули емісійні шоки. Стрибкоподібні темпи зростання грошової маси створювали невизначене макроекономічне середовище і підсилювали інфляційний процес. Багаторазове підвищення цін у 1992 р. супроводжувалось високими темпами зростання грошової маси. Лише обсяг готівки зріс більше, ніж у 16 разів – приблизно з 30 до 500 млрд. крб. (додаток 2). Зрозуміло, що стримування інфляції вимагало обмеження емісійної діяльності. У 1993 р. НБУ започаткував політику "дорогих грошей", яка, проте, не досягла свого логічного завершення. Навпаки, непослідовність дій уряду та Національного банку зумовили розвиток шаленої гіперінфляції, що заслуговує особливого розгляду.
В Україні у 1993 р. передбачали різке скорочення темпів зростання грошової маси, яка повинна була всього у 1,89 разу перевищувати показник 1992 р. [6, 254]. У першому і другому кварталах НБУ вдалось
