послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.
Але майже 30-річний потік технологій, який дозволив Японії зайняти позицію серед світових лідерів, з подання Пентагону, був суттєво перекритий адміністрацією Рейгана. Тому японський уряд, спільно із найвпливовішими корпораціями, висунув нову концепцію: односторонній потік технологій замінити на спільні дослідження на основі взаємності, чим забезпечити постійне надходження до країни нових перспективних розробок [22].
Цей підхід забезпечив здійснення нового витка економічного розвитку країни, та небезпека з боку “молодих тигрів” Південно-Східної Азії примусила шукати нові шляхи стимулювання науково-технічного прогресу. У результаті було висунуто шестицільову програму досягнення абсолютного технічного лідерства на основі використання минулого досвіду та потужності промислового потенціалу [22]. Програма включає наступні стратегічні напрями:
Паралельна реалізація науково-технічних програм.
Стратегічні міжнародні союзи.
Проект “Технополіс”.
Створення телекомунікаційних мереж.
Підтримка венчурного капіталу і венчурних фірм.
Селективне заохочування імпорту.
На відміну від практики минулих років, ці напрями зв`язані не з величезними бюджетними витратами, а, скоріше, вони ґрунтуються на максимальному використанні переваг, які витікають із основних змін у японському суспільстві.
Гаслом цієї програми могла б стати фраза, надрукована у журналі “Джапан індастрел джорнел” в 1985 році, під час роботи ЕКСПО-85: “Зворотний відлік почався. Залишилось лише 15 років до ХХІ сторіччя. Ви готові? Ми – так!” [23].
Ситуація в нашій економіці мало відрізняється від повоєнної Японії чи Німеччини. То чи варто шукати свій власний шлях на початку виходу з кризи, чи не оптимальніше адаптувати чужий досвід до умов сучасної України?
Розпорядженням Президента України від 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів” обласним, Київській та Севастопольській держадміністраціям доручено сприяти створенню інноваційних структур, що мають за мету розв`язання першочергових проблем економічного розвитку регіону на базі нових технологій та виробництва конкурентоспроможної продукції [10].
Але за простотою формулювання проблеми прихована велика і розтягнута в часі робота, яка не може бути виконана простим створенням нової адміністративної структури. Таке розуміння інноваційного процесу є дуже спрощеним і може серйозно зашкодити в майбутньому.
Вирішення цього завдання потребує комплексного підходу і є достатньо довгостроковим.
По-перше, необхідно визначитись із стратегічними та тактичними аспектами організації інноваційної діяльності. Стратегічний напрям передбачає забезпечення корінної структурної перебудови економіки. Його реалізація включає матеріально-технічне забезпечення довгострокових програм розвитку науково-технічної інфраструктури (лабораторій, наукових центрів), створення механізмів фінансування нововведень з підвищеним ризиком, здійснення великомасштабних науково-технічних програм, що потребують міжгалузевої кооперації або спільного, науки з промисловістю, задоволення стратегічних та соціальних суспільних потреб.
Заходи тактичного порядку направляються, в першу чергу, на укріплення інноваційного потенціалу компаній, підвищення якості продукції та ефективності виробництва.
Кожна область повинна мати свою програму, свої пріоритетні напрями у відповідності до стану власної науково-промислової бази, виходячи із потенційних виробничих можливостей регіону, орієнтуючись на наявні ресурси та ринкові потреби. Але є безперечним те, що без науково-технічного прогресу, використовуючи екстенсивні та жорсткі командні методи, вивести державу із стану соціально-економічного колапсу на межі ХХІ сторіччя неможливо.
Розділ 2. Стратегічні напрями становлення інноваційної діяльності в Україні
У світовій практиці існують два основних підходи до створення інноваційних структур і пов`язаного з ним розвитку інноваційної діяльності [23]:
євро-американський, який базується на формуванні окремих (локальних) інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків, наукових парків, технополісів, тощо;
японський, оснований на включенні до проекту цілого регіону.
У японському варіанті регіон виступає як єдиний технологічний простір із своїми ресурсами і кількома базовими точковими інноваційними структурами, об`єднаними між собою єдиною комплексною інноваційно спрямованою інфраструктурою.
Виконання завдань та досягнення встановлених цілей регіональної інноваційної діяльності може бути забезпечене тільки при умові їх тісного взаємозв`язку і послідовного втілення у життя. Формування регіональної інноваційної системи умовно розбито на два періоди:
Становлення регіональних центрів інноваційної діяльності – ядер майбутньої мегаструктури, тобто євроамериканський варіант.
Створення власне регіонального інноваційного мегакомплексу як цілісного науково-промислового організму.
Для чіткої узгодженості і координації зусиль по реалізації стратегічних та тактичних завдань концепції сформовано сім довгострокових напрямів-програм:
“Техноімпорт” – забезпечує найшвидше оновлення основних фондів існуючих підприємств за рахунок закупки та впровадження новітніх іноземних технологій.
“Експорт” – здійснення зовнішньоекономічної діяльності, макро-маркетингу.
“Інформація” – створення потужних баз даних та інформаційних мереж, які б зв`язали всіх учасників інноваційних процесів між собою та із світовим інформаційним простором, виставочно-демонстраційна діяльність, тощо.
“Інвестор” – забезпечення найпривабливішого інвестиційного клімату у регіоні для залучення достатнього притоку зовнішнього та внутрішнього, державного та недержавного капіталу для реалізації інноваційних проектів.
”Освіта-наука ” – переорієнтація академічної науки та освіти на практичну направленість з метою виявлення найбільш талановитих розробників проектів, менеджерів, здатних їх реалізувати, “ретрансляторів” знань – педагогів, тощо тобто трьох найважливіших, з точки зору технологічних інновацій, талантів.
“Венчурне підприємництво” – державна та корпоративна підтримка малих форм бізнесу у сфері розробки ти виробництва високотехнологічної продукції, створення бізнес-інноваційних структур різних типів.
Створення багатофункціональної структури регіонального рівня, для забезпечення діяльності всієї інноваційної системи, паралельної реалізації всіх стратегічних напрямів.
2.1. Програма “Техноімпорт”.
За час існування адміністративно-командної мілітаризованої радянської економіки у промисловості було накопичено ряд істотних перекосів та недоліків, які особливо негативно проявляються на сучасному етапі – етапі переходу до ринкової некомандної економіки. Найбільш суттєвими факторами, що гальмують процеси інтеграції більшості промислових підприємств у ринкові процеси можна вважати наступні:
сильний нахил у бік виробництва продукції групи А і недостатні потужності для виробництва високотехнологічних товарів народного споживання [21];
висока фізична та моральна зношеність основних фондів, особливо технологічного обладнання;
високе енергоспоживання підприємств, і, як результат – висока енергоємність їх продукції;
більшість підприємств являють собою серйозну небезпеку для навколишнього середовища, так як технологічні процеси, як правило, не відповідають діючим
