Треба зазначити, що процес створення вільних економічних зон, почався в кінці 80-х років. Пов`язано це з упровадженням в СРСР нових методів господарювання. При цьому на основі досліду приклада Шанхая і інших територій в СРСР, який в той час зазнавав гострішої структурної і економічної кризи, почали розмову про необхідність створення ВЕЗ. Цей процес можна поділити, як відмічено в [2], на декілька етапів.

На першому етапі (кінець 80-х - 1990 р.) відбувається зародження самої ідеї. По ініціативі уряду СРСР була розроблена так звана єдина державна концепція вільних зон. Вільні зони розглядались як елемент державної зовнішньоекономічної політики і спосіб стимулювання міждержавних відносин СРСР з зарубіжними партнерами. По формі вони повинні були бути зонами спільного підприємництва, точніше, компактними територіями з високою концентрацією підприємств за іноземною участю. Припускалось, що такі зони будуть створюватись в регіонах з розвинутим науково-технічним потенціалом з метою виробництва продукції на базі поєднання радянських технологій і іноземного капіталу. Господарсько-правові пільги на території зон передбачались тільки по відношенню до підприємств за іноземною участю і в межах, встановлених діючими в СРСР нормами регулювання іноземних інвестицій.

К початку 90-х років державна концепція вільних зон доповнилась багатьма регіональних ініціатив. Ці ініціативи отримали свій розвиток, як тільки підчас суверенізації союзних республік розгляд питання про створення зон було офіційно перенесено на республіканський рівень: в липні-вересні 1990 р. ВР РСФСР прийняла пропозиції 11-ти регіональних рада народних депутатів про оголошення їх територій зонами вільного підприємництва. Зони засновувались в містах Ленінграді, Виборзі, Нахідці, Калінінградській, Сахалінській и Читинській областях, в Алтайськім краю, Кемеровській і Новгородській областях, м. Зеленограді, Єврейскій автономній області [3,4]. В 1990-91 рр. Рада Міністрів або Верховна Рада РСФСР утвердили по кожній зоні окреме положення, що закріпляло її господарсько-правовий статус (наприклад, [5,6]. (Треба замітити при цьому, що в положеннях зони іменувались "вільними економічними зонами", а не "зонами вільного підприємництва", як в вищезгаданих постановах про їх заснування.) Набір наданих зонам пільг був практично однаковим, а самі зони розглядались вже не тільки як зовнішньо-, а, скоріш, як внутрішньо-економічний феномен, покликаний створити противаги централізованій системі господарювання.

Хоча прийняті рішення сприяли притоку в зони іноземного капіталу (росло число спільних підприємств в Нахідки, Калінінграді, на Сахаліні), вони не були до кінця продумані ні з точки зору їх реалізації, ні по своїм наслідкам.

По-перше, передбачені масштаби зон, коли вони охоплювали не тільки невеликі території, але й великі області і цілі краї, були явно нереальними із-за потребуючих колосальних капіталовкладень і проблем додержання на великих територіях особових митних процедур.

По-друге, масова роздача зональних преференцій окремим територіальним утворенням без чітких на те критеріїв спровокувала хвилю самостійного виникнення нових зональних структур, коли та чи інша територія (місто, область, морський порт, центр науки) об`являла про прийняття відповідного статусу. Як вказано в [7], керівництво Росії опинилось під масивним тиском: в 1991 році біля 150 регіонів добивались утворення на своїх територіях вільних зон. Така активність місцевих властей відображала їх потяг хоч якось боротися з кризовими процесами, відгородитися за допомогою статусу зони від маси різних проблем, що навалилися, як їм представлялось, із центра.

В кінці 1991-напочатку 1992 рр., коли російське керівництво прийняло курс на широке відкриття економіки в цілях її стабілізації [8,9], вибіркова лібералізація підприємницького клімату на рівні окремих зональних територій лишалась свого смислу. Прийняті в цей період в Російській Федерації нормативно-правові акти по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності не передбачали належних виявлень відповідно до зональних територій. І хоча діючі в зонах статусні положення формально ніхто не відміняв, податкові служби тлумачили їх як утративши силу, що фактично скасовувало значну частину пільг, що раніше представлялись законами.

Така невизначеність в законодавчо-правовому положенні ВЕЗ викликало тривогу іноземних інвесторів, які розцінювали цю ситуацію як принциповий відхід уряду від лінії на створення зон. Це, а також прохання керівництва зональних адміністрацій (офіційне звернення в федеральні органи влади весною 1992 р.) гарантувати дію раніше введеної в зонах системи пільг сприяли виходу в червні 1992 р. указу президента [10], в якому було підтверджено дію колишніх зональних преференцій для іноземних підприємств і підприємств з іноземними інвестиціями, збережені окремі пільги в області зовнішньоекономічної діяльності для російських підприємств і навіть передбачені деякі загальні додаткові пільги, націлені на полегшення фінансування об`єктів інфраструктури в зонах (надання для цих цілей бюджетних кредитів, направлення в спеціальні зональні фонди частини коштів від приватизації федеральної власності і ін.). Прийняття указу сприяло тому, що в окремих, найбільш розвинутих зонах (Нахідка, Калінінград) почалась практична розробка стратегії розвитку території і конкретних інвестиційних проектів по її поліпшенню.

Історія СЕЗ (ВЕЗ) в українському законодавстві нараховує майже десятиліття. Зокрема, "зелене світло" СЕЗ було вперше дано ще у Ст. 24 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" № 960-XII від 16 квітня 1991 р. Так, у законі зазначалося, що "на території України можуть запроваджуватись спеціальні економічні зони різного типу. Статус та територія зазначених зон встановлюються Верховною Радою України згідно з законами України про спеціальні економічні зони шляхом прийняття окремого закону України для кожної з таких зон". Наступним значним кроком у законодавстві щодо створення та діяльності СЕЗ став Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон". До речі, дуже показовим виявився й той факт, що з моменту ухвалення цього важливого економічного закону в парламенті, тобто з 1992