Взагалі слід зазначити, що знання щодо інвестицій стають більш насиченими. Якщо кілька років тому більшість українських чиновників розуміли інвестиції майже виключно як капітальні вкладення, що забезпечують ріст та оновлення основних фондів, а директори підприємств – як фінансову підтримку або безвідсоткові кредити, що не повертаються, то тепер їхні уявлення вже стали ближчими до класичного розуміння інвестицій як процесу створення нового капіталу, що вимагає витрат фінансових ресурсів і призводить до змін у запасах капіталу (економічна теорія), та як витрат, зроблених сьогодні, щоб одержати зиск у майбутньому (фінансова теорія). Та й сам термін „капітал” уже не викликає негативних асоціацій, поступово охоплюючи не тільки основні засоби та товарно-матеріальні запаси, а й усі види активів, включаючи інтелектуальний капітал, частково обрахований як нематеріальні активи, та фінансові інструменти, що підтверджують боргові зобов’язання або корпоративні права включно з правом купити чи продати свою частку власності.

Інвестор дедалі частіше сприймається не як закордонний спонсор, а як особа, що приймає рішення щодо довгострокового вкладення грошей та інших активів, які йому належать, для отримання доходу, матеріальних і нематеріальних зисків (tangable and intangable benefits) не раніше ніж принаймні через рік. Виходячи з економічної теорії, такими особами можуть бути представники домашніх господарств, фірм та держави. Інвестор може бути як національний, так і іноземний. Інвестиції завжди є ризикованими, але мають своє вмотивування.

ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КЛІМАТ: ПОМИЛКОВІ ПІДХОДИ ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ

Під поняттям „інвестиційний клімат” розуміють ступінь сприятливості ситуації, що складається в тій чи іншій країні (регіоні, галузі), для ймовірного надходження інвестицій у цю країну (регіон, галузь). Як синоніми терміна „інвестиційний клімат” вживаються словосполучення „діловий клімат”, „підприємницький клімат”, „ділове середовище”. Вживання означених словосполучень у ролі синонімів є некоректним, бо підприємницька (бізнесова) діяльність ширша за інвестиційну.

Що цікаво, характеристика інвестиційного клімату як сукупності умов, що впливають на інвестиційний процес, постійно декларується урядовими структурами, департаментами стратегічного розвитку корпорацій, незалежними дослідницькими інституціями. За цього припускаються такі типові помилки.

Перебільшення ролі іноземного інвестування. Згадка про поганий інвестиційний клімат виникає, як правило, тоді, коли Україна намагається залучити прямі та портфельні іноземні інвестиції. Загальновизнано, що іноземні інвестиції можуть розглядатися тільки як додаток до національних, а інвестиційний клімат має бути однаковий як для перших, так і для других. Оскільки інвестиції тісно пов’язані з перерозподілом власності, що, в свою чергу, впливає на розподіл влади, надмірне іноземне інвестування стає питанням національної безпеки. Однак галасливі заяви на зразок „Нам потрібні іноземні інвестиції!” з одночасним прихованим саботажем спроб західних іноземних інвесторів вийти на український ринок капіталів створюють атмосферу нещирості та недовіри, що в інвестиційному процесі є одним із найважливіших факторів.

Ототожнення підприємницької і інвестиційної діяльності. Інвестиційна діяльність для господарств та держави не є підприємницькою, а для фірм інвестиційна діяльність є тільки складовою підприємницької. У своїх поточних та інвестиційних витратах фірми завжди стикаються з проблемою вибору, зокрема й інвестиційних стратегій, налаштованих у тому числі і на вирішення цієї проблеми.

Спроба охопити всі складові інвестиційного клімату. Така спроба ірраціональна, бо не всі умови інвестиційного процесу піддаються впливу. Наприклад, природні фактори розміщення нового виробництва можуть суттєво вплинути на мотивацію інвестора, але змінити їх неможливо. Культурне середовище може виявитися консервативним і непридатним для впровадження інновацій чи міжнародного досвіду інвестування. Суспільна психологія та традиції теж можуть стати нездоланним бар’єром для інвестиційного процесу.

За роки незалежності України в її економіку залучено менше 10 мільярдів доларів прямих зарубіжних інвестицій, тоді як оптимально їх потрібно понад 40. Здолати цю „планку” вже котрий рік передбачається в надзвичайно стислі терміни. І це при тому, що в п’ятій частині міст і в половині сільських районів країни не було залучено ще жодної іноземної інвестиції. Однак для того, щоб насправді привернути інвестиції в Україну, слід зробити ще дуже багато: і в законодавстві, яке має чітко відповідати міжнародним стандартам; і в державних установах, котрі повинні підтримувати, а не оббирати інвестора; і в судах, де важливо мати можливість відстояти свою правоту; і на ринку цінних паперів, котрий має стати достатньо „прозорим”.

На жаль, у системі, яка нині запроваджується в Україні, поки що багато упущень. Так, уже всім очевидно: значно більшу роль, ніж донині, в залученні зарубіжних інвестицій слід відводити вітчизняним підприємцям. І передусім – тим компаніям і банкам, котрі вже мають багаторічну успішну практику на міжнародному інвестиційному ринку. Адже в Україні чимало структур, котрі успішно діють на міжнародному ринку. Тому й важливо органам влади залучити їх до спільних дій у формуванні привабливого інвестиційного клімату, частіше радитися, консультуватися з цими фахівцями.

Стратегія пріоритетної співпраці з провідними, найбільш респектабельними банками і компаніями світового ринку, належне врахування як їхніх інтересів, так і потреб вітчизняної економіки у конкретних інвестиційних проектах також дає належні результати. Проте не менш важливі для формування оптимального інвестиційного клімату й швидкоокупні проекти. Інвестиції в малий і середній бізнес, скажімо, окуповуються в середньому у 5-7 разів швидше, ніж у великі підприємства. А в