Переважна більшість спеціалізованих міжнародних організацій по захисту прав людини засновує свій вплив на держави-порушники на своєму авторитеті і можливості впливу на міжнародну і внутрішньодержавну суспільну думку. Скажімо, основний акт Европейського комітету запобігання катуванням – висновок за результатами перевірок на місці, готується таємно і направляється державі. Остання повинна вжити заходів по виправленню знайдених порушень і, якщо побажає, може цей звіт опублікувати. Якщо не відбувається ні того, ні іншого, Комітет може прийняти самостійне рішення про опублікування звіту.

Ще одна можливість впливу на держави-порушники для деяких організацій полягає у скеруванні звіту про становище в країні у вищий орган: для Комітету експертів МОП – це Міжнародна конференція праці, для Комісії ООН з прав людини – ЕКОСОС. Однак варто пам’ятати, що такого роду вищі органи – завжди більше політичні організації, ніж правозахисні, тому вони оцінюють ситуацію не стільки з точки зору наявности чи відсутности порушення прав людини, скільки з точки зору політичної доцільности чи недоцільности покарання держави-порушника. І в будь-якому випадку вони ніколи не розглядають окремі порушення, якщо вони не носять масовий чи грубий характер.

Найефективнішими є органи й організації, які мають право прийому і розгляду індивідуальних скарг (петицій) від громадян і організацій – жертв порушень прав людини. Тобто, ці організації провадять квазісудовий процес, на якому сперечаються між собою дві сторони – обвинувачувана держава й особа, яка заявляє про порушення її прав. За результатами виноситься рішення, обов’язкове для виконання державою чи юридично, чи фактично через величезний міжнародний авторитет відповідного органу і характеру самого рішення. Відмінність цих органів полягає в їх “обов’язку прийняти рішення по кожній спрямованій до них справі, навіть якщо це усього лише рішення щодо питання про його допустимість” [8] . Таким чином, метою процедури є виправлення кожного конкретного порушення. Сторони при цьому можуть бути присутні при розгляді їхньої справи (обсяг цього права варіюється в різних органах).

Подібних правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, українець/українка може звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Европейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій МОП.

НАЦІОНАЛЬНІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ І ЇХ “ВИЧЕРПАННЯ”

Міжнародний порядок виробив правило, відповідно до якого, перш ніж звертатися зі скаргою на порушення своїх прав до міжнародних правозахисних органів, громадянин повинен використовувати всі правові механізми, передбачені для цього в державі, на яку він скаржиться. В українській Конституції це сформульовано в такий спосіб (ст.55): “кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна”. Тобто, перш ніж звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, кожен (тобто громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства, юридична особа) зобов’язаний вичерпати всі національні засоби захисту своїх прав. Це положення Конституції анітрохи не порушує міжнародні стандарти прав людини і не обмежує її свободи у виборі засобів захисту прав: подібні вимоги до процедури звертання в міжнародні правозахисні інстанції містяться, скажімо, у ст.35 Европейської конвенції прав людини і ст.2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Природно виникають питання: про які саме національні засоби правового захисту мова йде, і з якого моменту їх можна вважати вичерпаними? Відповідей у внутрішньому праві України на ці питання немає, бо вони постають тільки у випадку звертання жертви порушення прав до міжнародних механізмів захисту, останні повноважні одержувати скарги від громадян багатьох держав, відповідно, саме вони приймають рішення про визнання чи невизнання факту вичерпаности національних засобів у кожному конкретному випадку, з урахуванням особливостей правової системи держави, на яку подана петиція (скарга). Звичайно вважається, що громадянин вичерпав усі національні засоби захисту прав, якщо він звертався до всіх державних органів, повноваження яких щодо розглянутої справи відповідають критеріям доступности й ефективности.

Доступність означає, що громадянин повинен мати можливість домогтися розгляду своєї справи в компетентному і незалежному органі, і для цьому не повинно існувати надмірних перешкод правового чи адміністративного характеру. Ефективність полягає в можливості прийняття цим органом остаточного й обов’язкового до виконання рішення. Обидва принципи взаємозалежні, в одному з рішень Европейський суд прав людини відзначив: “для того, щоб оскарження вважалося ефективним, воно повинно бути доступним, – а це означає, що зацікавлена особа повинна мати можливість самостійно почати процедуру оскарження” [9].

Серед українських органів найбільшою мірою відповідають цим критеріям суди. У цивілізованій державі суду належить центральне місце у всій правовій системі. Саме суд уособлює справжнє право, істинну справедливість. Чим вище роль, авторитет суду і правосуддя загалом, чим більшою самостійністю і незалежністю володіє суд у взаєминах із представницькими органами й органами управління, тим вищий в країні рівень законности та демократії, тим надійніше захищені від можливих зазіхань права і свободи громадян.

Основні функції судової влади виявляються в правосудді. Правосуддя – “це діяльність суду, здійснювана в передбаченому процесуальним законом порядку, яка полягає в розгляді і розв’язанні конфліктів, пов’язаних із дійсним чи можливим порушенням норм ... права” [10]. Ця функція судів відбита в українському законодавстві наступним чином. По-перше, у відповідності до ст.55 Конституції саме на них покладене завдання захисту прав і свобод людини. По-друге, згідно із ст.124 Конституції “юрисдикція судів поширюється на всі