Система судів загальної юрисдикції складається з трьох ланок: районні, міські (раніше їх називали народними), міжрайонні суди; обласні, міські суди міст Києва і Севастополя, Верховний Суд Республіки Крим; Верховний Суд України. Існує також система військових судів, що виконують функції, подібні до загальних судів у відношенні військовослужбовців: суди гарнізонів, військових реґіонів і Військово-Морського Флоту, замикаються вони на Військовій колегії Верховного Суду України.

Суди розглядають справи, що надійшли, шляхом судового розгляду, а також у касаційному і наглядовому порядку. Подавши належним чином складену позовну заяву в суд чи заявивши в міліцію про злочин, громадянин починає судовий процес, центральною стадією якого є судовий розгляд. Він являє собою засідання суду, у якому досліджуються докази, представлені сторонами, обговорюється їхня вірогідність. Останнім етапом цієї стадії є винесення рішення (по цивільних справах) чи вироку суду (по карних). Рішення (чи вирок) суду – це акт, що визначає вищий ступінь ефективности цього органу в сфері захисту прав людини, тому що саме в ньому міститься думка суду щодо представлених доказів, саме він указує на закон, який варто застосовувати в даній справі. На основі судового рішення визначають права та обов’язки сторін, винність і невинність підсудного, міру покарання, дії, які повинні вчинити сторони чи державні органи в зв’язку із цим.

Однак навіть суд не застрахований від помилок, зловживань та інших факторів, що приводять до неправильних рішень. Тому як у цивільному, так і в карному процесі передбачена можливість заперечити рішення у вищій судовій інстанції в касаційному порядку. Це означає, що будь-який учасник процесу, у тому числі позивач, відповідач (у цивільному), чи потерпілий засуджений (у карному процесі) можуть оскаржити суд за місцем розгляду справи, і вона буде спрямована у вищий суд на касаційний розгляд. Подати таку скаргу можна тільки до набуття чинности рішення чи вироку, тобто упродовж 10 чи 7 діб після їхнього прийняття відповідно. Якщо судовий розгляд відбувається, як правило, у районних чи міських судах (обласні розглядають справи, власне кажучи, дуже рідко – при наявності великого суспільного інтересу чи підвищеної складности), то в касаційному порядку справи переглядає в більшості випадків колегія по цивільних чи кримінальних справах обласного чи прирівняного до нього суду. На стадії касаційного розгляду суд не розглядає справи ще раз, тобто не оцінює знову всю сукупність представлених доказів, не заслуховує нових суперечок сторін, він лише оцінює вже наявне рішення на предмет його відповідности критеріям законности й обґрунтованости. Рішення вважається законним, якщо суд правильно застосував і вірно витлумачив нормативні акти (закони, укази, постанови) щодо даної справи. Обґрунтованість означає, що рішення засноване на всіх обставинах, що підтвердилися, які мають значення для справи. Після розгляду справи в касаційному порядку може бути прийнята постанова про залишення рішення без зміни, скерування справи на повторний судовий розгляд, зміну рішення, скасування прийнятого рішення.

Безсумнівно, касаційний розгляд припускає кваліфікованіший склад суду, аніж той, який був у стадії судового розгляду, що, однак, не гарантує абсолютної справедливости рішення. Тому законодавство передбачає також ще одну стадію перегляду справи, уже після набуття чинности рішення – перегляд справи наглядовою інстанцією, тобто президіями обласних і прирівняних до них судів, і Верховним Судом України (ст.330 Цивільного процесуального кодексу і ст. 388 Карного процесуального кодексу). Але тут виникає проблема: ст.328 ЦПК і ст.388 УПК містять перелік осіб, протест яких дозволяє переглядати в порядку нагляду рішення, постанови, визначення українських судів. У їхнє число входять: Голова Верховного Суду, Генеральний Прокурор і їхні заступники, голови обласних і прирівняних до них судів, їхні заступники, нарешті, обласні і прирівняні до них прокурори і їхні заступники. Таким чином, ініціатива наглядового розгляду не залежить від волі петиціонера і, отже, для набуття права на подачу петиції в міжнародні інстанції, не потрібна, бо не відповідає критерію доступности [11]. Ба більше, цілком протипоказано звертатися до перелічених осіб із проханням внести протест без одночасного звертання у відповідний міжнародний орган, тому що скарга може прийматися ними до розгляду упродовж певного часу від моменту ухвалення остаточного рішення національним органом і цілком можливо, так і