Арбітражний суд – незалежний орган у вирішенні всіх господарських суперечок, які виникають між юридичними особами, державними й іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство (ст.1 Закону України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 р.). Як правило, діяльність арбітражних судів не пов’язують із розглядом справ про захист прав людини. Однак, у деяких випадках справи, перш ніж потрапити, наприклад, у Европейський суд прав людини, повинні бути розглянуті саме цими органами. Мова насамперед про право юридичних осіб на “мирне володіння своїм майном” (ст.1 Протоколу №1 Европейської конвенції з прав людини), чи праві на волю самовираження (ст.10 Конвенції) – якщо, наприклад, редакція засобу масової інформації, який закривають, вважає, що справа про його банкрутство була ініційована з метою позбутися опозиційної преси.

В Україні діє система арбітражних судів, представлена Вищим арбітражним судом України й обласними арбітражними судами, арбітражним судом Автономної Республіки Крим і міськими арбітражними судами міст Києва і Севастополя. Згідно із ст.ст. 12-14 Арбітражно-процесуального кодексу України значна частина справ (крім прямо віднесених до компетенції Вищого арбітражного суду) розглядаються, власне кажучи, обласними і прирівняними до них судами. Згідно із ст.ст. 91, 92 АПК рішення арбітражного суду першої інстанції переглядається тільки в порядку нагляду, отже, право на звертання в міжнародні інстанції в організації виникає з моменту винесення арбітражним судом рішення першої інстанції.

Наступним за ефективністю правозахисним державним механізмом є прокуратура. Хоча її діяльність рідко асоціюється в громадян із захистом прав людини, відповідно до п.2 ст.4 Закону України “Про прокуратуру” одним із завдань її діяльности є “захист від протиправних зазіхань на гарантовані Конституцією, іншими законами України і міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина”. Прокуратура наділена низкою повноважень, які дозволяють вирішувати поставлене завдання. Зокрема, прокурор чи його заступник мають право вносити протести на незаконні акти, дії чи рішення органів чи посадових осіб (протест припиняє дію рішення чи акту і підлягає розглядові упродовж десяти днів, у разі його відхилення прокурор може звернутися до суду). Прокурор чи його заступник можуть також вносити розпорядження у разі очевидних правопорушень, що можуть заподіяти істотну шкоду правам і свободам громадян. Розпорядження підлягає негайному виконанню, але може бути оскаржене в суді. Крім того, у прокурора і його заступника є право вносити подання про ліквідацію правопорушень, причин їх вчинення й умов, які їм сприяли. Подання розглядають упродовж місяця, у прокуратуру повідомляють про результати розгляду. Зрештою, прокурор може порушувати кримінальні справи, справи про адміністративні і дисциплінарні провини, якщо виявляє ознаки цих правопорушень у діях посадових осіб, які порушують права людини.

Прокурорський нагляд, безсумнівно, відповідає критерію доступности: прокурор зобов’язаний винести відповідне рішення по кожній скарзі, що надійшла на його ім’я, нехай навіть це буде рішення про відмову в прокурорському реаґуванні. Дії прокурора можна вважати навіть до певної міри ефективнішими, аніж суддівські, позаяк вони не вимагають тривалого і дорогого судового розгляду. Однак, прокуратура не може приймати остаточного рішення в справі, це привілей суду, самі санкції, як і відмова в їх застосуванні, можуть бути оскаржені в суді. Тому звертання за допомогою в прокуратуру не зашкодить жертві порушення, але самих по собі дій прокурора чи відмови їх застосувати недостатньо для вичерпання національних засобів захисту права, а звертання в прокуратуру не обов’язкове для їх вичерпання.

Ще один, зовсім новий для України засіб захисту прав – омбудсмен, чи Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Цей інститут “виростає з держави і громадянського суспільства на певній стадії їх розвитку і виступає противагою громадянського суспільства на розширення і зміцнення сфери державного втручання” [12] .

Діяльність омбудсмена спрямована на охорону прав і свобод людини, поінформованість громадян про порушення органами держави, посадовими особами їхніх прав і свобод. З іншого боку, у результаті правозахисної діяльности омбудсмена підтримується віра людей у справедливість, нейтралізується обережне ставлення особистости до влади, пом’якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами. Особливе значення в діяльності Уповноваженого має його незалежність від інших органів і посадових осіб держави, ба більше, його діяльність не може бути припинена чи обмежена у зв’язку із розпуском Верховної Ради, яка його обрала, а також запровадження військового чи надзвичайного стану.

Омбудсмен розглядає скарги на порушення прав людини, нерідко після того, коли вичерпані всі законні шляхи для їх відновлення, і своїм авторитетом сприяє поновленню розгляду справи. Однак усі важелі впливу омбудсмена (як органу, межового між державою і громадянським суспільством) розраховані, насамперед, на моральний вплив Уповноваженого, і тому обмежені лише загальноконтрольними повноваженнями – присутність на засіданнях всіх органів влади, доступ до документації, у т.ч. таємної, подання про порушення прав і свобод, які повинні бути розглянуті органами, у які вони внесені, у місячний термін тощо. (ст.13 Закону України від 27.12.97 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з права людини”). Отже, звертання до омбудсмена теж не є обов’язкове для вичерпання внутрішніх засобів захисту права, як до органа, що не відповідає формальному критерію ефективности, хоча він може бути цілком ефективним на практиці.

Що ж стосується Конституційного Суду, то його повноваження щодо захисту прав людини не відповідають обом критеріям. Згідно із ст.40 Закону України від 16.10.96 р. “Про Конституційний Суд” звернутися з поданням у Конституційний Суд (тобто