На рис. 3.1 нанесені також криві граничного виторгу MR1 і MR2, які відповідають відрізкам кривої попиту PD1 і PD2. Оскільки крива попиту в точці Р зламана, то крива граничного виторгу на обсязі Q0 має розрив.

Верхній відрізок кривої граничного виторгу відповідає більш еластичній частині кривої попиту, підходить близько до неї, бо для збільшення обсягу попиту досить незначного зниження ціни. І навпаки, нижня частина кривої граничного виторгу на обсягах продажу, більших за Q0, проходить значно нижче, суттєво відхиляючись від кривої попиту. Оскільки попит нееластичний, збільшення обсягів продажу вимагає значного зниження ціни.

Ламаний графік попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то значна частина споживачів покине її, а якщо вона зменшить ціну, то обсяги продажу зростуть незначно. А в гіршому випадку витрати виробництва можуть підвищитись так, що переважать зростання прибутку. Крім того, зниження ціни може викликати цінову війну, тобто конкуруючі фірми призначать ще нижчу ціну [9, 264].

Зауважте, що коли фірма виробляє оптимальний обсяг Q0 за ціною Р0, визначений згідно правила MR = МС , то зміна рівня граничних витрат від МС1 до МС2 в межах відрізка розриву кривої граничного виторгу ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

Модель "ламаної кривої попиту" була розроблена у 1939 році одночасно кількома економістами (Р. Холлом, К. Хітчем, П. Свізі) і неодноразово піддавалася критиці. Вона має позитивну сторону, оскільки досить просто ілюструє негнучкість цін в олігополії. Проте не пояснює, чому фірми обирають саме ціну Q0, а не будь-яку іншу. Крім того, деякі економісти зауважують, що олігополістичні ціни не такі вже й негнучкі. Під час інфляції 70-80-х років у західних країнах олігополісти суттєво і часто піднімали свої ціни. В цілому вважають, що негнучкість цін краще пояснює модель, яка відображає ситуацію "дилеми ув'язнених".

"Дилема олігополістів" – це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво. Вона самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів.

Розглянемо цю стратегію ціноутворення за допомогою рис. 3.2, на якому представлена матриця результатів від встановлення певних цін. На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут стимул до змови. Але є також і стимул до обману суперника.

Рис. 3.. Цінові стратегії у випадку дилеми олігополістів

Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу – лише 10 тис. грн.

Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо перша фірма призначає високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Становище обох фірм між тим є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

Ще одна модель ціноутворення виникає, коли фірми галузі вступають в явну чи таємну змову.

Якщо фірми йдуть назустріч одна одній і відкрито домовляються про рівень цін і обсяги виробництва, то виникає явна змова. Найбільш поширена її форма – картель. Картель є прикладом кооперативної гри. Рис. 3.3 пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм діяла як конкурентна, то, як показує рис. 3.3 а), довгострокова рівновага досягалася би в точці Е0 (Р0, Q0), а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку (рис. 3.3 б), перебуваючи у стані беззбитковості.

При організації картелю фірми ведуть переговори і офіційно оформляють угоду, де узгоджені ціна, галузевий обсяг випуску і квота кожного учасника, а також механізм запровадження угоди та механізм контролю за її виконанням. Картель діє як фірма – монополіст.

Рис. 3.. Модель картелю [9, 266]

Для розрахунку ціни та обсягу випуску картелю використовується модель ціноутворення монополії. Рівноважний обсяг для картелю знаходиться за правилом MR = МС, рівновага досягається на обсязі QК за ціною РК. За цією ціною узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна сукупному обсягу картелю. Як видно з рис. 3.3 б), одержавши квоту qk, типова фірма – учасник картелю починає отримувати економічний прибуток в розмірі площі прямокутника ЕКАСКРК. Але за високою картельною ціною РК фірма могла б розширити випуск до qК, досягнувши рівноваги в точці Е1, де РК = МС, і одержувала б значно більший прибуток, рівний площі фігури E1BCВPК. Спокуса розширити виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то галузевий випуск зросте до Q1, а такий обсяг можливо