Прослідкуємо процес встановлення ринкової ціни за допомогою графічної моделі домінуючої фірми (рис. 1.14). Ринковий попит представляє крива Dd. Точка перетину кривої ринкового попиту D і кривої пропонування конкурентного оточення Sf показує, що решта фірм могла б задовольнити цей попит за відсутності на ринку фірми – лідера і лише за високої ціни Р1.

За цінами, нижчими за Р2, пропонування з боку дрібних фірм відсутнє взагалі. Попит на продукцію домінуючої фірми представляє собою різницю (по горизонталі) між ринковим попитом і пропонуванням фірм-аутсайдерів. Його показує крива Dd в ціновому проміжку між P1 і Р2. Він набагато еластичніший, ніж ринковий попит. Кривій попиту Dd відповідає крива граничного виторгу фірми – лідера MRd.

Рис. 1.. Модель домінуючої фірми [9, 270]

Домінуюча фірма за правилом MR = МС визначає для себе оптимальний обсяг випуску Qd. За кривою попиту на її продукцію Dd вона встановлює ціну РЕ.

Фірми – аутсайдери приймають цю ціну і за власною кривою пропонування Sf визначають обсяг випуску, який зможуть виробляти. Вони досягають рівноваги в точці Еf з обсягом виробництва Qf. Сукупний ринковий попит задовольняється за ціною Рf сумарним пропонуванням домінуючої фірми і фірм-аутсайдерів
(Q = Qd +Qf).

У реальному житті ціновий лідер не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток у короткостроковому періоді. За допомогою цін існуючі в галузі фірми намагаються перешкодити входженню в галузь нових фірм. Якби не існувало бар'єрів входження, то високі ціни неможливо було б втримати довго. Надприбутки зникають з появою в галузі нових виробників, а ціни знижуються.

Намагаючись відлякати новачка, фірми можуть застосовувати так зване "хижацьке ціноутворення". Вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі, бо, як правило, новачок має високі витрати і невелике підприємство. Цей метод застосовують рідко. Частіше фірми підтримують надлишкові виробничі потужності, щоб загроза різкого нарощування випуску була правдоподібною.

Нарешті, існує ще одна модель цінової стратегії олігополії – ціноутворення за принципом "витрати плюс". Це – практичний метод, за яким фірма визначає свої середні витрати і робить накидку з розрахунку на певний прибуток. Aлe витрати часто змінюються в залежності від обсягу продукції, тому фірма повинна обрати якийсь середній плановий рівень виробництва. Наприклад, береться величина середніх витрат, коли фірма використовує свої потужності на 70 або 80%. Далі розраховують середній прибуток на тривалу перспективу. Оскільки фірма не знає, скільки продукції буде продано в майбутньому, вона встановлює такі накидки, що забезпечують приблизно 15% прибутку на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня з тим, щоб вона забезпечила 15%-ний прибуток після сплати податків. Спираючись на цю стандартну ціну, фірма розробляє свою цінову політику, незначно змінюючи ціни, щоб врахувати кон'юнктуру, конкуренцію і інші фактори.

Цей метод калькуляції цін за принципом "витрати плюс" особливо придатний для фірм, які випускають великий асортимент продукції. У реальній практиці фактично неможливо розподілити накладні витрати (на електроенергію, опалення, страхування, податки) між конкретними продуктами. Його часто використовують фірми, за якими традиційно закріпилась роль цінового лідера.

Розглянуті моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополіст не веде цінової конкуренції, оскільки ціни змінюються рідко і у всіх одночасно, і часто виникають таємні змови відносно цін.

Типовою для олігополії стала нецінова конкуренція, тобто підвищення якості, оновлення і вдосконалення продукції, реклама і т.п. Через нецінову конкуренцію визначається частка ринку для кожної фірми в галузі.

Поширення нецінової конкуренції спричинене її перевагами перед ціновою. Конкуренти можуть швидко відреагувати на зниження цін, вірогідність значного виграшу надто мала, зате можлива війна цін, яка завдасть шкоди всім. Нецінова конкуренція може забезпечити довгострокові переваги перед конкурентами, вона є більш контрольованою. Не може бути швидко повторена, наприклад, вдала реклама або оновлена продукція, чи вдосконалена технологія. Крім того, олігополісти мають значні ресурси для того, щоб підтримувати рекламу або розвиток виробництва. Характерним прикладом нецінової конкуренції є боротьба двох американських пивоварних компаній за лідерство в галузі. Компанія, яка успішно виборола собі це місце, витратила на рекламу у 1987 році понад 304 млн. дол., тоді як інший претендент – лише 171 млн. дол.

1.5. Державне регулювання монопольного ринку

У всіх країнах є спеціальні системи контролю за антимонополістичною діяльністю, діє антимонопольне законодавство, створені спеціальні державні органи. У США – Федеральна торгівельна комісія, в Німеччині – Федеральне управління у справах картелів, в Болгарії – Антимонопольна комісія. В Україні створений Антимонопольний комітет. До основних завдань Антимонопольного комітету відносяться:

Антимонопольна політика є серією законів, мета яких – запобігти використанню фірмами ринкової влади шляхом скорочення виробництва і підвищення цін або здійснення іншої антиконкурентної практики. Відмітимо, що головна проблема в реалізації цієї політики – обмеження монополістичних тенденцій олігополії. Серед основних заходів антимонопольної політики виділяються заходи з корекції поведінки, які полягають в тому, що уряд наказує фірмі або групі фірм змінити свою поведінку, зробивши її більш конкурентною, і структурна політика, в ході якої змінюється структура галузі, стаючи більш конкурентною.

Розділення крупної компанії