залежно від сукупної ринкової ролі 4_х ведучих фірм галузі. Якщо 4 провідні фірми разом мають більше 60% загальноринкового об'єму продажів, то цей тип ринку він називає щільною (tight) олігополією. Якщо 4 провідні фірми разом покривають до 40% ринку, то цю ситуацію Шепард класифікує як простору (loose) олігополію. Якісна відмінність цих двох типів олігополії полягає в тому, що в умовах щільної олігополії змова олігополістів легко здійснима, тоді як при просторій олігополії він практично неможливий. Крім того, У. Шепард вважає ринки просторої олігополії і монополістичної конкуренції ринками ефективної конкуренції, результати якої близькі до конкурентного ідеалу, на відміну від результатів функціонування ринків щільної олігополії, домінуючої фірми і чистої монополії. Але це – лише особлива точка зору на ринкові структури [21, 244].
В загальноприйнятому трактуванні олігополія існує в тому випадку, якщо кількість підприємств у галузі таке, що при формуванні своєї стратегії, тобто при встановленні цін або визначенні об'ємів виробництва їм доводиться враховувати можливу реакцію конкурентів. Це називається стратегічною поведінкою. І вона властива фірмам, які функціонують в умовах олігополії: ні на одному з інших типів ринку фірми не поводяться стратегічно. Тому – на відміну від інших ринкових структур – тут не існує єдиної моделі ціноутворення або вибору оптимального об'єму випуску. Рівноважний результат залежить від припущень, які роблять фірми про реакцію своїх суперників. Отже, існує багато моделей стратегічної поведінки фірм-олігополістів. Розглянемо чотири з них.
Розділ 2. Моделі поведінки фірм на ринку олігополії
Коли явна змова відсутня, то поведінка олігополіста дуже складна і в цьому випадку єдиної моделі олігополії не існує. Є декілька базових принципів і набір специфічних моделей, які застосовують до окремих випадків. Головна складність в побудові моделі – обмеження, з якими фірма зустрічається на ринку. Крім загальних обмежень – витрат виробництва і попиту – олігополіст має специфічне обмеження – дії конкуруючих фірм. Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів називається олігополістичним взаємозв'язком [13].
Вченими було зроблено чимало спроб побудувати моделі поведінки олігополіста, але всі вони, на думку багатьох авторів, виявилися не досить вдалими, власне, через те, що не були знайдені прості шляхи вирішення проблеми олігополістичного взаємозв'язку.
Дослідження будь-якого ринку насамперед передбачає визначення ціни і кількості продукції, які переважають в точці рівноваги ринку. Коли ринок перебуває у стані рівноваги, фірми реалізують всі свої можливості.
Узагальнена концепція рівноваги олігополії була обґрунтована математиком Дж. Нешем і знайшла широке застосування. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен економічний суб'єкт обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.
2.1. Одночасні ігри
Особливість цього типу стратегічної поведінки полягає в тому, що фірми-олігополісти діють одночасно і, отже, жодна з фірм, ухвалюючи власне рішення про встановлення ціни або об'єму випуску, не знає точно, як поведуться інші фірми – її конкуренти. Таким чином, кожна фірми повинна вгадати, яку ціну призначать її конкуренти або який об'єм продукції вони вироблять.
Тут необхідно проводити відмінність між олігопольними ринками, на яких фірми визначають кількості, і ринками, на яких фірми встановлюють ціни. Спочатку введемо модель, звану конкуренцією за Курно, в якій вибираються рівні виробництва, а потім розглянемо модель Бертрана, в якій фірми конкурують за допомогою цін. Для аналізу ринку необхідно використовувати тільки одну модель: або Курно, або Бертрана.
2.1.1. Політика встановлення рівня виробництва: модель дуополії Курно.
Почнемо розгляд процесу прийняття подібних рішень з простої моделі дуополії (дві фірми конкурують одна з одною), вперше представленої французьким економістом О. Курно в 1838 р. Припустимо, фірми виробляють однорідний товар і знають криву ринкового попиту. Кожна фірма повинна вирішити, скільки продукції випускати, і обидві фірми ухвалюють свої рішення в один і той же час. При ухваленні виробничих рішень кожна фірма повинна пам'ятати, що її конкурент теж ухвалює рішення за об'ємом виробництва і що кінцева ціна залежатиме від сукупного об'єму виробництва обох фірм.
Суть моделі Курно полягає в тому, що кожна фірма приймає об'єм виробництва свого конкурента постійним, а потім ухвалює власне рішення за об'ємом виробництва. При цьому і та, й інша фірма прагнуть до максимізації власного прибутку.
Отже, в галузі працюють тільки дві фірми. Назвемо їх A та B. Нехай зворотна функція ринкового попиту представлена як p = h(xA + xB), де xA – об'єм випуску фірми A; xB – витрат фірми B.
Проблема максимізації прибутку для кожної з фірм може бути представлена таким чином. Для фірми A:
Звідси видно, що прибуток кожної фірми залежить від випуску її конкурента. Припускаючи внутрішній оптимум для кожної фірми, ми отримуємо умову першого порядку [21, 245]: |
(2.1)
Ми також можемо одержати умови другого порядку для кожної фірми:
(тобто екстремум повинен бути максимумом, а не мінімумом). Розглянемо умову першого порядку (2.1) детальніше.
Фірма A максимізувала свій прибуток, приймаючи випуск конкурента заданим (хВ = const), тому диференціюємо тільки по xA
Якщо з цього рівняння ми xA виразимо через xB, то вийде в явному вигляді функція реагування (крива реакції) фірми A на об'єм випуску фірми B:
xA = fA(xB).
Фірма В максимізує свій прибуток, теж приймаючи випуск конкурента заданим (xА = const),тому диференціюємо тільки по xB:
З цього рівняння ми отримаємо функцію реагування (криву реакції) фірми В на об'єм випуску фірми А в явному вигляді, якщо xB виразимо через xA:
xВ