Надзвичайно складна ситуація склалася на ринку аграрної продукції. Виробники товарів для сільського господарства і оптові покупці сільськогосподарської продукції у всіх країнах прагнуть стати монополістами стосовно до безпосередніх сільськогосподарських виробників. Ця тенденція досить гостро проявилася й в Україні. Так, типовим для України стало зловживання хлібоприймальних підприємств своїм монопольним становищем на ринку зерна. Хлібоприймальні підприємства та елеватори часто диктують сільськогосподарським виробникам ціни на приймання, первинну переробку та зберігання вирощеного врожаю.

Узагалі на вітчизняному зерновому ринку в останні роки відбувається дуже суперечливі процеси, аналіз яких не завжди здійснюється достатньо глибоко. Зернопродукцію часто скуповують приватні фірми за демпінговими цінами за готівку, причому вони мають пільги у сплаті ПДВ і, здійснюючи експортні операції, отримують відшкодування ПДВ від держави. Багато питань виникає щодо критеріїв відбору підприємств (фірм), які мали реалізовувати схему заставних закупівель зерна, тобто, ті, що брали зерно у заставу від сільськогосподарських виробників. Усі зусилля трейдерів – і зусилля небезуспішні – на вітчизняному ринку зерна спрямовані на те, щоб "збити" ціни. Ціни на зерно не є "прозорими"; велика роль в їх встановленні належить елеваторам, які при цьому використовують своє монопольне становище на ринку.

Ще один ринок аграрної продукції – ринок молока. Великі галузеві об'єднання – Національна асоціація молочників України, "Укрконсервмолоко", Спілка молочних підприємств України – формують досить специфічне конкурентне середовище на цьому ринку.

Наприкінці ХХ століття в Донбасі з'явилися міжгалузеві промислові комплекси "Вугілля-Кокс-Метал", що стали базою потужних регіональних фінансово-промислових груп (ФПГ). Ці структури націлені на досягнення максимального економічного ефекту у кінцевому продукті (у даному випадку – металу). Останнім часом ця категорія поповнюється і паливно-енергетичними системами. Загальним для тих і інших є включення в них вуглевидобувних підприємств.

Побудова інтегрованих технологічно пов'язаних систем забезпечує економічні переваги, недосяжні для галузевих підприємств. Разом з тим, шахти залишаються нерентабельними, держава продовжує витрачати на існування національної вугільної промисловості значні фінансові кошти, хоча їх не вистачає не тільки на розширене, але і на просте відтворення основних фондів. Тому директивними документами, наприклад, програмою "Українське вугілля" [1, розділ ІІІ, пункт 44] передбачене максимальне залучення в галузь інвестицій недержавної природи.

Ланцюг "Вугілля-Кокс-Метал" і "Вугілля-Енергія" не є українською особливістю: міжгалузеві промислові комплекси вугільної генези актуальні і для інших країн, зокрема Росії. Так, відомі три найбільші компанії, що розглядають вугільний бізнес як базу для подальшого розвитку своїх стратегічних інтересів – це Сибірська вугільна енергетична компанія (СВЕК), що входить у Групу МДМ, "Євраз-Холдинг" і "Північсталь" [5]. Поділ компаній відбувся у відповідності зі стратегічними інтересами і якісними характеристиками вугілля: СВЕК контролює близько 70% видобутку енергетичного, а металургійні холдинги "Євраз-Холдинг" і "Північсталь" – понад 90% російського ринку коксівного вугілля.

Але, на відміну від України, де шахти донедавна практично повністю знаходилися, а зараз в основному знаходяться у власності держави, російські вуглевидобувні підприємства, включені в інтегровані системи, є приватними, а ці системи (ФПГ-власники), природно, є їх інвесторами.

Досліджуючи проблему міжгалузевих промислових комплексів, вітчизняні аналітики акцентують увагу або на економічних перевагах таких утворень [23-24], або застерігають від політичної, або й економічної небезпеки інтеграції підприємств [29; 22].

Проблема поліпшення інвестиційного клімату у вугільній промисловості України потребує створення цілісної картини функціонування інтегрованих систем вугільної генези, зокрема, доведення (аргументації) їх картельної природи.

Традиційним є формулювання, відповідно до якого картель є формою об'єднання виробників чи споживачів, гласна чи негласна угода групи близьких за профілем підприємств, фірм, компаній про обсяги виробництва і продажі, ціни, ринки збуту. Мета створення картелів – збільшення прибутку за допомогою усунення, обмеження і регламентації конкуренції усередині об'єднання і придушення зовнішньої конкуренції з боку фірм, що не беруть участь у даній угоді [20]. Разом з тим, картельна угода як домовленість між двома чи декількома підприємствами, фірмами про створення картелю, може бути не тільки горизонтальною, що укладається між однаково спеціалізованими фірмами, але і вертикальною, спрямованою на обмеження гнучкості ринку, що досягається за рахунок обмеження його автомістичності і плинності [20]. Виходячи з цього, можна допустити можливість створення картелів усередині ланцюжків "Вугілля-Кокс-Метал". Для визнання факту створення картелю необов'язкова наявність публічної угоди, але має бути ознака одержання додаткового прибутку за рахунок порушення природного ходу конкуренції.

В Україні склалася ситуація, коли приватні металургійні і коксохімічні заводи сировинно пов'язані з державними вуглевидобувними підприємствами. Державна підтримка вугільної промисловості (фінансування капіталовкладень, дотації на погашення різниці між витратами і ціною, фінансування закриття підприємств тощо) стала для національних бізнес-еліт потужною підтримкою у формуванні високих прибутків. "У держави має залишитися контрольний пакет акцій шахт," – однозначно висловився у 2002 р. (у розпал дебатів про привати-зацію вугільної промисловості України) генеральний директор ЗАТ "АРС" [11].

Виходячи з прийнятої стратегії, були побудовані взаємини могутніх українських метакорпорацій з вуглевидобувними підприємствами. Метакорпорація [9] – термін, що видається найбільш зручним для позначення міжгалузевих комплексів, таких як "Вугілля-Кокс-Метал", незалежно від їхнього призначення, статусу і форм власності (чи то корпорації, концерни, холдинги, ВАТ, ТОВ тощо). Даний термін так само правомірний, як і "інтегрована корпоративна структура" [4], або "зв'язано-диверсифікована система" [10], "інтергломерат" [14], "інтеґрована бізнес-група" [2].

Основними рисами згаданих систем є те, що Я. Паппе [17] позначив як критерії метакорпорацій: