Саме в таких стратегічних центрах була спланована конструкція з контролем державних вугільних підприємств із боку недержавних структур. Схема досить проста: наприклад, державне підприємство (ДП) "Краснодонвугілля" продає вугілля тільки своєму інвестору – компанії "АРС", зі свого боку компанія "АРС" надає шахтам підприємства вуглевидобувну техніку, розраховується за вкладені інвестиції коксівним вугіллям, маючи кошти також на виплату податків, зарплати і придбання необхідного устаткування [7].

Виконані в Інституті економіки промисловості НАН України за даними 2002 р. дослідження українського ринку незбагаченого вугілля дозволили установити ряд цінових закономірностей. Серед одержувачів, як видно з кумулятивної кривої, найдешевші в середньому (майже 3,5 млн т) постачання призначалися для КХЗ і металургійних заводів (3), більш дорогі (для великих одержувачів) – на ЦОФ (1), ТЕС (2) і, нарешті, імпортерам (6).

"Контроль над підприємством відбиває здатність контролюючої групи (КГ) відповідно до власних інтересів визначати його політику, призначати і зміщувати керівні органи, формувати механізм розподілу доходів і брати участь у їхньому присвоєнні" [18]. Прийнято розрізняти владні і фінансові складові контролю.

У юридичному плані контроль над підприємством являє собою природне право власників цього підприємства використовувати капітал на власний розсуд і з найбільшою для себе вигодою. Водночас контроль, здійснюваний не власниками капіталу, є вторгненням у виняткову компетенцію власників. У цьому випадку КГ фактично узурпує частину повноважень власників. Важливим є те, що, узурпуючи частину прав власності, центр контролю залишає за власниками відповідальність як тягар володіння власністю.

Вітчизняним метакорпораціям вдалося сконцентрувати економічну владу й активно застосувати її до всіх можливих [28] компонентів, включаючи владу на ринку; владу в економічній і суспільній системах у цілому.

В одному з номерів газети "Абсолютно секретно" була опублікована стаття, присвячена великим промисловим структурам у Росії [6]. У її розділі "Чеболь по- російському", зокрема, була висловлена гіпотеза про те, що держава всерйоз схвалює формування олігопольної системи в економіці на всіх рівнях. "Олігопольний ринок – ринок для своїх, коли велика частина ресурсів поділена обмеженим числом найбільших гравців. Такими гравцями стають агресивно нарощуючі свій потенціал вертикально-інтегровані холдинги. Процес олігополізації особливо помітний у металургії, ТЕК і найближчих галузях… Державі тим зручніше регулювати ринок, чим менше на ньому гравців, чим нижча і "локализованіша" конкуренція гравців на ринку" [6, 4]. Закріплення олігополії дає можливість окремим господарюючим суб'єктам далеко відірватися від конкурентів, лідерам поділити між собою ринок і одержувати надприбутки, прикладом чого можуть бути південнокорейські чеболі і японські кейрецу.

Виступаючи на науковій конференції "Стратегія сталого розвитку і структурно-інноваційна перебудова української економіки", екс-президент України Л. Кучма досить відверто висловив своє бачення економічної стратегії країни, що проходить період "суспільства великої корпорації ". Незважаючи на проголошений раніше європейський вектор розвитку, як приклади для України на конференції були використані "Туреччина, Єгипет, Саудівська Аравія, Таїланд, Китай, В'єтнам і ін., що сьогодні швидко прогресують" [15]. Коментуючи цю цитату, автор публікації згадує, що ще у 1995 р. Л.Д. Кучма висловлював думку про те, що ідеальною моделлю для України є схема із сильною централізованою владою і трьома-чотирма великими корпораціями, що стануть основою економіки країни. "Особлива увага президента, – було сказано майже 10 років тому, – буде націлена на створення фінансово-промислових груп, об'єднаних між собою єдиним технологічним циклом." "Вони (ФПГ – ред.) повинні формуватися для… виконання державних, міждержавних і регіональних програм розвитку".

Заслуговують на увагу також наступні два вислови: "Капіталізм корпорацій у розвинутих країнах не випадково змінює капіталізм монополій. Причиною цього є витиснення горизонтальної інтеграції з її галузевою монополією інтеграцією вертикальною з пануванням міжгалузевої корпорації. Зараз саме на основі зв'язків "корпорація-держава" відбувається становлення державно-корпоративної національної економіки" [16, 64], і "Проблеми, пов'язані з надмірною вертикальною інтеграцією, турбують М. Горбачова в Кремлі не менше, ніж директорів "Дженерал Моторс" у Детройті" [12, 163].

Наведені матеріали дають право на висновок про те, що в Україні з державного потурання були укладені картельні угоди між окремими метакорпораціями і державними вугільними підприємствами, що забезпечують першим додатковий прибуток і конкурентні переваги як на зовнішніх, так і на внутрішньому ринках.

Але не всі ланцюжки "Вугілля-Кокс-Метал", побудовані метакорпораціями, є – картелями. Як приклад безкартельної реалізації формули "дешеве вугілля – дешевий кокс – дешевий метал – високий прибуток" можна навести досвід, щоправда невдалий, Корпорації "Радон": свої заводи з переробки шламів – свій КХЗ – "свій" Костянтинівський металургійний завод.

Останнім часом провідні вугільні метакорпорації змінили стратегію і від контролю непрямими методами перейшли до приватизації вугільних підприємств. Якщо не вважати оренду шахти ім. А.Ф. Засядько, то першими позитивним спробами можна визнати акціонування шахт "Комсомолець Донбасу" і "Червоноармійська-Західна №1", державна частка акцій яких була продана підприємницьким структурам. Великі ж ходи припадають на 2004 р., коли за конкурсом були продані ДХК "Павлоградвугілля" і ДП "Краснодонвугілля" – потужні компанії з великою кількістю шахт. До цього метакорпорації підштовхнула кон'юнктура світових ринків коксу і, звичайно ж, зміна політичної ситуації в країні. Приватизація вугільних компаній і окремих шахт означає кінець картельних зв'язків між ними і метакорпораціями, початок нових економічних і інвестиційних відносин.

Тому