При законодавчо встановленому рівні у 342 гривні середньомісячна зарплата на Хмельниччині 210,6 гривні — одна з найнижчих в Україні. Середня величина пенсії — неповних 120 гривень, допомога малозабезпеченим сім’ям — 86 грн. 29 коп. Рівень бідності в області торік становив 36% проти середньоукраїнських 28,3%. Приблизно така ж картина, до речі, простежується на Миколаївщині, Луганщині, Буковині — на відміну, скажімо, від Києва, де рівень бідності ледве перевищує 10%.

Вражає? До глибини душі. Бо за сухими цифрами — живі люди зі щоденною тужною думою про завтрашній хліб насущний. Люди, що мешкають у житлі, далекому від нормативних вимог, не мають можливостей доброякісно харчуватися, добре вдягатися, навчатися і, само собою, лікуватися. Низький рівень життя, закономірно, знижує його тривалість. Невисокий освітній рівень практично позбавляє людину шансів посісти привабливіше місце під сонцем. Та й, власне, хіба можуть розраховувати на високий рівень життя переважна більшість пенсіонерів, чия пенсія за реальною купівельною спроможністю як мінімум учетверо нижча від пенсій радянського періоду? Чи бюджетники, або, точніше, люди, які справді живуть на зарплату, яка так само катастрофічно полегшала? Чи сім’ї з дітьми (а їх — третина з цих злощасних 36%)?

Хоча, знову ж таки, мала рацію депутат Н.Підскоцька, коли говорила про феномен української бідності. Тобто про існування двох її форм: об’єктивної, коли рівень добробуту сім’ї не відповідає певним нормативним критеріям, і суб’єктивної, коли людина сама оцінює рівень свого добробуту. За першою у нас малозабезпечені становлять трохи більше чверті населення. За другою — всі 75%. Виною тому — чинне законодавство, яке враховує не реальні доходи, а тільки підтверджені документами, та діюча система пільг та субсидій, що посадила на шию держави і працюючих громадян цілу армію утриманців. Причому система обліку дуже недосконала й невимоглива. Вона досить часто ощасливлює державною підтримкою не тих, хто справді її потребує, а просто хитріших чи безсовісніших. Тому й не дивина в нас факти — неможливі в будь-якій іншій, бодай і найбагатшій, країні світу, — коли власники шикарних квартир користуються державними субсидіями чи отримувачі допомоги безробітним приїздять по неї в «мерседесах» і вернуть носа від будь-якої запропонованої їм роботи: «Що я дурний вам за 150 гривень вкалувати?» Мовляв, ліпше за гривню лежати, ніж за дві працювати.

Через нинішню систему пільг склалася парадоксальна ситуація. Якщо бідна сім’я отримує у вигляді пільг 6 грн. 10 коп. на місяць з розрахунку на одного дорослого, то заможна — 13 грн. 10 коп. Отож зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою багатих прошарків, чия заможність асоціюється з тіньовою і навіть кримінальною діяльністю. Адже якщо серед найбіднішого населення величина незареєстрованих доходів становить 1,7 гривні на особу в місяць, то серед найзаможніших — 208,2 гривні.

Резонні аргументи щодо цього навів голова Чемеровецької райдержадміністрації В.Хоптян. У районі проаналізували рівні доходів і споживання в одному з сіл — на 180 дворів. Протягом двох останніх років у 94 дворах з’явилися нові автомобілі. Однак 80% їх власників отримують пільги і субсидії як малозабезпечені. Бо не враховуються жодні інші доходи, крім грошової частини зарплати: ні натуроплата, ні «тіньова» зарплата в підпільних цехах чи й на легальному виробництві, ні зарплата, яку отримують і пересилають рідним ті, хто працює за кордоном.

Така ситуація обурлива не тільки з економічної точки зору, а й з моральної, оскільки привчає людей жити за системою подвійних стандартів, дурити державу. Та всі розуміють, що виникла вона внаслідок недолугої державної політики — економічної, податкової. І ще більше — внаслідок глухої байдужості держави до своїх громадян. Бо перейнятість української верхівки суто приватними, а не державними проблемами й породила в суспільстві круговий обман, атмосферу взаємної недовіри влади і народу, коли всій моці першої громадяни протиставляють не організований протест, а дріб’язкову помсту у вигляді приховування доходів чи претензій на таку ж дріб’язкову державну допомогу: мовляв, хоч щось та вирвав. І мав рацію директор Головчинецької школи-інтернату С.Вознюк, коли доводив, що важко не називати бідною сім’ю, яка, щоб хоч якось звести кінці з кінцями, змушена тримати чотири-п’ять корів, перетворюючи життя всієї родини в тяжкий труд біля цих «хвостів». Вона бідна, навіть коли її доходи перевищують встановлений мінімум чи навіть коли за зароблене цим каторжним трудом вдається придбати якийсь автолах, викинутий на звалище, можливо, теж якимось бідним європейцем.

Бідність, як і мафію, неможливо перемогти.
Зате боротися можна довго!

Як правило, кожен підручник з арифметики, друкуючи умови задач, наприкінці друкує і