Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Якщо у сфері безпосереднього виробництва це привласнення здійснюється у процесі праці, функціонування робочої сили, то в інших сферах суспільного відтворення відбувається привласнення створеного робочою силою необхідного і частини додаткового продукту. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо.

Крім найманої робочої сили, об'єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та, частково, держава.

Опосередковано суб'єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є держава, оскільки вона законодавче встановлює тривалість робочого дня, відпусток тощо.

В інших сферах суспільного відтворення здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного та додаткового продукту. Виникають непрямі економічні відносини з приводу привласнення робочої сили, форми економічної реалізації цього виду власності.

Такими основними формами є заробітна плата й різні види прибутку, земельної ренти. Безпосередні суб'єкти цих відносин – наймані працівники, підприємці (у т. ч. вищі менеджери й держава).

Держава бере участь у привласненні частини необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування.

Ще більш опосередковані відносини з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну та споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Таким чином, на поверхні економічна власність на робочу силу також розподіляється між різними суб'єктами у вигляді різноманітних прямих і опосередкованих форм.

Власність на засоби виробництва – це привласнення різними економічними суб'єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін.; у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у процесі оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додаткову вартість тощо. У сфері споживання (у даному випадку виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається у таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо.

Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з'єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) особистісних і речових факторів виробництва [13, 118].

Загалом техніко-економічне поєднання означає безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником.

Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

Поняття "форма власності" є більш ємною економічною категорією, ніж "форма господарювання". Це виявляється в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб'єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес, лідерство та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва – це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб'єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.

3.3. Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності

З погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35-40 % стратегічних об'єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв'язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й реформуватися щодо нових умов, насамперед, у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країн шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол., у Росії близько 250 тис. руб. в цінах 1990 р. Згідно із законом України "Про приватизацію майна державних підприємств", майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із законом України "Про приватизаційні папери" майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а, отже, на акцію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифікати