Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х рр., штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Так, наприкінці 1996 р. загальна вартість основних фондів в Україні зменшилась за офіційним курсом НБУ порівняно з 1990 р. в 27 разів. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х рр. приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок – їх перетворення на осіб, позбавлених засобів виробництва та засобів існування, а, отже, на продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття. Останнє постійно збільшується, незважаючи на продеклароване в Конституції право на працю.

З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших країнах СНД відбувалось активне формування так званого "ефективного власника". Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву "народної", то в Росії та Україні – "чорної приватизації". Так, у Росії впродовж січня 1992 – липня 1994 рр. приватизовувалось 109 підприємств у день, а органи МВС реєстрували за кожен день близько 80 злочинів у цій сфері. Майже 65 % усіх випадків приватизації в Україні також супроводжувались порушенням кримінального кодексу. У Чехії за три роки приватизації було зафіксовано лише близько 100 подібних випадків. У цій країні внаслідок так званої малої приватизації, але прозорої (розпродаж готелів, кафе, перукарень тощо) державний бюджет отримав понад 3 млрд. дол., тоді як в Росії внаслідок приватизації майже 80 % промисловості в 1994-1995 рр. до бюджету надійшло менше 1,4 млрд. крб. Незначні суми від приватизації надійшли і до бюджету України [13, 124].

У Росії та Україні гігантські промислові об'єкти за мізерні кошти потрапляли до рук "реформаторів". В Україні весь комплекс "Укрнафта" був виставлений на аукціон за суму, приблизно в 400 разів меншою за реальну вартість. У Росії "Уралмаш", на якому було зайнято майже 35 тис. працівників, було приватизовано за 3,7 млн. дол.. Челябінський металургійний комбінат (135 тис. зайнятих) – за 3,7 млрд. дол., Челябінський тракторний завод (понад 54 тис. робітників) – за 2,2 млн. дол. Зате у "нових росіян", "нових українців" зосередилась власність на сотні мільйонів доларів. Так, за даними журналу "Форбс" у 1997 р. у руках трьох осіб, в т. ч. колишнього виконавчого секретаря СНД Б. Березовського, опинилось 11 млрд. дол. За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу "чорної приватизації" здебільшого опинились у сейфах іноземних банків [13, 124].

Всупереч закономірностям розвитку власності у розвинених країнах світу, спрямованих на поступове подолання процесу відчуження найманих працівників від власності (а отже, гуманної соціальної спрямованості), у Росії, Україні та деяких інших країнах СНД він набув протилежного характеру. Внаслідок цього зростає їхня відчуженість від економічної влади.

Якщо виходити з економічного змісту поняття "власність", то трансформація відносин власності виявляється не лише у послабленні, посиленні або подоланні відчуженості найманих працівників від засобів виробництва, а й таких конкретних формах цього процесу, як реформування цін, заробітної плати, розподілу прибутків, оподаткування тощо.

Внаслідок антидемократичного характеру цих процесів в Україні, Росії, а також хибної економічної політики уряду (зокрема надмірного податкового тиску) це не призвело до виникнення ефективного власника, здатного ухвалювати раціональні рішення щодо розподілу ресурсів, впровадження прогресивних форм заробітної плати, здійснення раціональної системи менеджменту, інноваційної діяльності тощо.

Безпосередні працівники, незважаючи на придбані акції, не мають ніякого стосунку до управління власністю (навіть опосередковано), вони стали лише формальними співвласниками.

Ще однією помилкою перехідного періоду багатьох постсоціалістичних країн можна вважати пріоритетне та штучне стимулювання розвитку окремої, здебільшого приватної, форми власності. Насправді, важливим є формування реального плюралізму форм власності, наявність механізмів взаємодії різних форм у системі виробничих відносин, що забезпечує необхідний спектр відповідних форм підприємницької діяльності, формування конкурентного середовища.

За 1992-2001 рр. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об'єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %. У кількісному плані – це високі показники, але в якісному – здійснена приватизація не досягла поставленої мети покращення економічної ситуації у країні. Крім наведених вище причин, це пояснюється постійною боротьбою між парламентом та урядом щодо стратегії й тактики приватизації (що призводить до нестабільності законодавчої бази приватизації, внаслідок чого реформи проводяться безсистемне), відсутністю відповідної інфраструктури для функціонування приватизованих підприємств (що виявляється у хаотичному розвитку фондового ринку, а отже, відсутності належної підтримки для підприємств із новими формами власності), в монопольному становищі багатьох бірж щодо розподілу ресурсів тощо; жорсткій державній податковій політиці та високому рівні кредитних ставок (що створює суттєві перешкоди для розгортання діяльності реформованих підприємств).

Крім того, в Росії та Україні практично відсутня організаційно-економічна система післяприватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення – покращити економічне становище у країні. У країнах Східної Європи, незважаючи на зниження бюджетного кредитування виробництва, післяприватизаційна підтримка підприємств існує. Наприклад,