Отже, сучасні продуктивні сили – це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні і суб'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні та природні елементи. У процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом [13, 74]. На ранніх стадіях розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники мають, переважно, високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації, а в Японії уже постала проблема переходу до загальної вищої освіти. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів (рис. 1.1).

Продуктивні сили – чинники, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні та духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, то однією стороною вони повернуті до сил природи, географічного середовища, а другою – до системи суспільних, насамперед економічних, відносин у складі яких виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини.

Головною продуктивною та соціальною силою є людина. Це зумовлене тим, що, по-перше, людина – творець усіх інших елементів продуктивних сил, по-друге, без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); по-третє, потреби та інтереси людини – основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці та людини дає підставу зробити висновок про активну роль людини у процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. Цей висновок, у свою чергу, свідчить про неспроможність теорії факторів виробництва, яка проголошує рівність капіталу (його ототожнюють із засобами праці) та людини. Предмети праці належать до продуктивних сил тією мірою, якою вони використовуються на продуктивне споживання і як джерело енергії.

1.2. Суспільний поділ праці й технологічний спосіб виробництва

Впродовж майже 3 млн. років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Це означало, що кожна доросла первісна людина виконувала всі види робіт: виготовляла прості знаряддя праці (саме від цього часу починається розвиток людини), шила одяг, будувала житло, полювала. Звичайно, певний розподіл робіт мав місце між чоловіком і жінкою. Лише у III-II тис до н.е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великій поділ праці – ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва [5].

Отже, суспільний поділ праці – це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності [13, 79].

Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. "Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, – писав К. Маркс, – назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди – частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні – одиничним поділом праці". Така класифікація, з одного боку, відображає історичну послідовність виникнення різних форм поділу праці, а з другого – ступінь його розвитку в межах окремих національних держав. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства, за функціонування міжнародного поділу праці.

Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у XX ст. У розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці – відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров'я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує 30 %.На теперішній час Україна цієї межі ще не досягла.

Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п'ятий великий поділ праці – відокремлення людської діяльності та інформаційної сфери від інших сфер.

Значно швидше відбувається суспільний поділ праці у частковій формі. Темпи його розвитку залежить від ступеня розвитку продуктивних сил, економічної могутності країни. Так, у США лише у сфері промисловості існує майже 700 галузей (у колишньому СРСР існувало майже 400 галузей).

Найшвидше і з наростаючим прискоренням розвивається одиничний поділ праці. Так, у Парижі у XIII ст. налічувалося лише 300 ремісничих і торговельних спеціальностей, у США наприкінці XIX ст. існувало близько 12 тис. спеціальностей, наприкінці 30-х рр. XX ст. – понад 30 тис. видів спеціальностей, а на початку 2000 р. – понад 8 млн. спеціальностей, робіт, професій.

Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об'єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці