Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що означає взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галузей народного господарства. Так, для підприємств машинобудівних галузей промисловості використовують метал підприємств металургійної промисловості та водночас виготовляють устаткування для металургійних заводів.

Розвиток суспільного поділу праці супроводжується еволюцією відносин економічної власності в межах окремих національних країн і в міжнародному масштабі.

Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва. Так, кооперація праці означає таку форму » організації праці, виконання робіт, при якій значна кількість людей планомірно та спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов'язаних між собою трудових процесах.

Комбінування виробництва – форма організації виробництва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціонують різні виробництва, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами для інших виробництв.

Усі форми суспільного поділу праці, а також кооперація праці, комбінування виробництва, його концентрація та інші у своїй діалектичній взаємодії (тобто взаємопроникненні, взаємообумовленості, взаємозапереченні тощо) утворюють техніко-економічні відносини.

Техніко-економічним відносинам притаманні свої закони розвитку. До них належать закон усуспільнення виробництва і праці, закон концентрації виробництва та інші.

Техніко-економічні відносини в їхній взаємодії з розвитком продуктивних сил, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб виробництва.

Технологічний спосіб виробництва в Україні ґрунтується, переважно, на машинній і ручній праці, що за умов інтенсивного розвитку в розвинених країнах світу автоматизованого виробництва загрожує економічному суверенітету нашої держави.

Загальноприйнятою класифікацією суб'єктів економічних відносин (які водночас є суб'єктами економічної системи) є виділення домогосподарств, підприємств і держави.

Найчисленнішим суб'єктом відносин економічної власності є домашні господарства; до них належать господарства, що складаються з однієї або кількох осіб, які мають спільне житло з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нематеріального виробництва. До домашніх господарств може належати домашня прислуга. Домашні господарства є власниками окремих факторів виробництва та їх постачальниками, займаються виробництвом продуктів та послуг (ринкових і неринкових). Відповідно до системи національних рахунків ООН, до домашніх господарств відносять населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці строкової служби, інваліди в будинках інвалідів, ув'язнені та ін. В Україні налічується 13,2 млн. домашніх господарств [5].

Роль домашніх господарств як суб'єкта відносин економічної власності поширюється частково на такі сфери суспільного відтворення, як обмін (у процесі купівлі товарів та послуг, акцій), розподіл (при виплаті податків, отриманні соціальних виплат із державного бюджету) та, найбільшою мірою, на сферу споживання. Частина домашніх господарств шляхом заощаджень частки доходів опосередковано бере участь у інвестуванні економіки, а, отже, у розвитку сфери безпосереднього виробництва.

Багато домашніх господарств України змушені займатися сімейним бізнесом: виготовляти сувеніри, купувати товари в країнах далекого зарубіжжя і навіть в окремих регіонах своєї країни за дешевшими цінами і перепродавати їх за вищими цінами. У пошуках роботи понад 500 тис. жінок виїхали з України до країн далекого зарубіжжя, де частина з них добровільно або вимушено займається найдревнішою професією, що загрожує генетичному фонду України [13, 84].

Другим за чисельністю суб'єктом усіх форм економічних відносин є підприємства. Відповідно до типів власності розрізняють приватні (індивідуальні), колективні, державні та недержавні типи підприємств, а також спільні, які утворюються внаслідок злиття окремих типів підприємств. Серед названих підприємств розрізняють окремі форми. Так, серед приватних виділяють приватні трудові (які не наймають робочої сили) та приватні (належать окремій особі або сім'ї) капіталістичні, що наймають робочу силу. Підприємства є також суб'єктами власності у всіх сферах суспільного відтворення, причому найважливішу роль вони відіграють у сфері безпосереднього виробництва.

Третім важливим суб'єктом економічних відносин у межах окремих національних країн є держава. Сучасна держава виступає в ролі підприємця (на підприємствах державного сектору), фінансиста (перерозподіляє до 55 % національного доходу через державний бюджет), кредитора (надає кредити підприємствам, іншим державам), інвестора (здійснює значні капіталовкладення у розвиток народного господарства), споживача (закуповує значну частину товарів і послуг) тощо.

Розділ 2. Економічні відносини в економічній системі суспільства

2.1. Економічні відносини як форма та спосіб економічної системи

Змістом економічної системи є, по-перше, комплекс усіх її метасистем, підсистем та елементів; по-друге, сукупність процесів, а, отже, відносин і зв'язків між ними (тобто, всі види внутрішніх взаємодій); по-третє, сталі зв'язки, з яких виникають закономірності, закони і тенденції розвитку системи; по-четверте, комплекс зовнішніх взаємодій і впливу економічної системи на соціальні, правові, політичні, моральні та інші відносини. У такому узагальненому розумінні зміст економічної системи включає в себе форму, співвідноситься з нею. Форма економічної системи є також багатоаспектною категорією. Вона є, по-перше, внутрішньою організацією економічної системи, тобто трактується як її внутрішня упорядкованість (порядок), узгодженість взаємодії між підсистемами, насамперед, між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно зі структурою всієї системи (передусім її законами), а також діяльність щодо налагодження таких зв'язків, їх координації з боку відповідних органів, інститутів (корпорацій, держави та ін.); по-друге, це структура економічної системи, яка в даному випадку виступає як її (форми) конкретизація; по-третє, це зовнішня організація економічної системи, зовнішній вияв її змісту. Як внутрішня організація форма переходить у зміст, водночас зміст може переходити у форму. Сказане підтверджує думку Гегеля про те, що форма одночасно міститься в самому змісті і є зовнішньою йому.

Найпростішими формами організації підсистеми та елементів економічної системи є підприємства.