У зв'язку з цим постає питання: яким чином, наприклад, відбувається узгодження дій між 23 мільйонами підприємств у США, або майже 800 тис. господарюючих суб'єктів в Україні, що прагнуть отримати максимальний прибуток? Досвід розвитку економічної системи капіталізму засвідчує, що на нижчій стадії її еволюції (XVI-XIX ст., коли кількість підприємств була в декілька разів меншою), таке узгодження відбувалось через механізм вільної конкуренції (суспільною формою якої є жорстока конкурентна боротьба між товаровиробниками), а, отже, стихійного коливання попиту і пропозиції, а з початку XVIII ст. – через економічні кризи, стихійну дію законів конкуренції, вартості тощо. Суспільною формою підприємств у цей період була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. Держава в цей період лише незначною мірою виконувала роль регулятивного центру (слідкувала за дотриманням правил вільної конкуренції та ін.) [17].

Оскільки криза 1929-1933 рр. остаточно показала неспроможність ринкового механізму регулювання, значно посилюється роль держави в координації такої діяльності (шляхом складання п'ятирічних планів у багатьох розвинених країнах світу, укладення державних контрактів з великими компаніями на виготовлення частини товарів і послуг, державного програмування і прогнозування економіки, проведення податкової, грошово-кредитної, фінансової та інших форм економічної політики тощо). Тому в цей період посилюється пропорційність економічного розвитку, починають діяти закони планомірного розвитку, одержавлення економіки та ін. Суспільною формою державних підприємств стає державна власність, що поєднується із монополістичною, і виникає державно-монополістична форма власності. Саме ця форма, що водночас є матеріальною основою планомірного і пропорційного розвитку найрозвиненіших країн світу, є способом організації економічної системи в межах окремих національних держав.

Крім того, між підприємствами посилюються відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва та ін., тобто техніко-економічні зв'язки і відносини, що змушує їх координувати свої дії, отже, цьому сприяє техніко-економічна форма. Водночас відбувся перехід від індивідуальної форми капіталістичної власності до колективної (монополістичної, в т. ч. олігополістичної у вигляді акціонерних компаній). Зі зростанням розмірів підприємств вони також все більше планують свою діяльність на короткотерміновий та довготерміновий період, проводять комплексне вивчення ринку тощо. Це свідчить про зростаючу роль маркетингових досліджень, а отже, організаційно-економічні форми власності.

Загалом за цей період сам метод ринкового регулювання зазнав значних змін у бік посилення організованості (у т. ч. під впливом дій держави), а його поєднання з цілеспрямованими діями держави за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів формує регульовану ринкову економіку.

Зі сказаного стає зрозумілим, що різні підсистеми економічних відносин є трьома неоднаковими формами продуктивних сил: відносини економічної власності – суспільною формою, техніко-економічні – техніко-економічною формою (або речовою), організаційно-економічні – організаційною. Тому економічні відносини як цілісну систему недоцільно називати суспільною формою продуктивних сил; їх найлогічніше вважати економічною формою.

Економічні відносини і, передусім, відносини економічної власності в їхній взаємодії з соціальними, політичними (владою) формують соціально-економічну форму розвитку продуктивних сил.

Зміст і форма економічної системи перебувають між собою в органічному зв'язку і взаємозалежності. Це означає змістовність форми та оформленість змісту, неможливість існування однієї сторони без іншої.

Проте у цій взаємозалежності та співвідношенні визначальним є зміст. Це передбачає, що форма виникає під впливом змісту, що останній розвивається більш динамічно й активно, а, отже, в ньому переважає тенденція до змін. На противагу змісту, у формі (внутрішній структурі системи) домінуючою є тенденція до стійкості.

У процесі взаємодії економічної форми і змісту відбувається їх своєрідний взаємоперехід. Так, посилення рівня концентрації виробництва призводить до економії за рахунок масштабів виробництва, а, отже, до появи специфічної продуктивної сили. Аналогічні процеси відбуваються із впровадженням новітніх форм організації виробництва і праці (наприклад, системи Тейлора), менеджменту. Сама заміна індивідуальної (приватної) капіталістичної власності на колективну прискорила розвиток продуктивних сил, технологічного способу виробництва.

Серед елементів економічних відносин найдинамічніше розвивається техніко-економічна (або речова) форма. Це зумовлене самою природою техніко-економічних відносин, які, як зазначалося, розвиваються паралельно з прогресом техніки. Дещо менший динамізм притаманний організаційно-економічним відносинам і найменший – відносинам економічної власності. Найбільша пасивність останніх значною мірою зумовлена зацікавленістю в цьому самих капіталістів, їх окремих груп.

2.2. Суспільний спосіб виробництва

Суспільний спосіб – єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, то він складається, по-перше, з двох підсистем (продуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв'язків між ними (а, отже, усіх видів внутрішніх взаємодій); по-третє, сталих і суттєвих зв'язків, що є законами його розвитку; по-четверте, із комплексу зовнішніх взаємодій і впливу суспільного способу виробництва на інші елементи системи та всю сукупність надбудовчих відносин [13, 88].

Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується, по-перше, як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із підсистем та спільних для них законів, а також забезпечує їх координацію з боку певних інститутів; по-друге, як структура суспільного способу виробництва; по-третє, як зовнішня організація даного способу виробництва.

Рівень розвитку сучасних продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, досягнутим ступенем прогресу основних рис людини-працівника і людини-власника, технічною озброєністю (а за сучасних умов – і рівнем розвитку інформаційних технологій), ступенем оволодіння силами природи (зокрема, ядерною, термоядерною енергією), рівнем розвитку наукомістких галузей, впровадженням найсучасніших форм і методів організації виробництва, ступенем розповсюдженості