Але в такій класифікації не врахована власність на результати виробництва, зокрема на створений національний дохід, формами якого є власність на необхідний і додатковий продукт. Якщо йдеться про макроекономічний рівень, то розвиток сучасної економічної системи неможливий без одержавлення значної частки (в середньому до 55 %) національного доходу, в процесі якого формується державна власність на національний дохід. Про це (неможливість розвитку економічної системи) свідчить те, що з одержавленого національного доходу направляються кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, науки, управління народним господарством тощо. Власність на окремі об'єкти власності є видами власності.

Основними суб'єктами власності, в руках яких зосереджується більшість названих об'єктів власності та виникають різні форми підприємств, є дрібний товаровиробник, що не наймає робочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив та держава. На інтернаціональному рівні можна виділити міжнародні монополії та транснаціональні корпорації. Якщо об'єктом власності є, здебільшого, національний дохід, то ще одним суб'єктом власності є наднаціональні органи, зокрема у рамках ЄС.

За сферами суспільного відтворення виділяють відносини економічної власності у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні.

Історично першим типом власності була колективна (або общинна), яка існувала за умов первіснообщинного ладу.

Наступним в історичному аспекті був приватний тип власності. Приватна власність – це процес привласнення різних об'єктів власності окремою особою (максимум сім'єю) у різних сферах суспільного відтворення. Виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Її матеріальна основа – зростання продуктивності праці у процесі суспільного поділу праці (насамперед, в одиничній формі), поява додаткового продукту, зростання суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці [13, 110].

До першої належить власність дрібних виробників (ремісників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а, отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу).

У колишньому СРСР приватна трудова власність на засоби виробництва була майже повністю знищена в роки насильницької колективізації, під час якої селянські господарства буди ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

Із проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.

Розвиток приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлене тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток за сучасних умов обмежений, що зумовлене рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо.

Приватна власність, що базується на чужій праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували.

Внаслідок неспроможності приватної власності забезпечити достатній простір для розвитку продуктивних сил, зростаючого усуспільнення виробництва і праці, дії законів єдності праці і власності, адекватності виробничих відносин (а, отже, відносин економічної власності) рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін. виник колективний тип власності. Колективна власність – це процес привласнення різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми – трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність – на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничім процесом.

Формами колективного типу економічної власності е також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.

Найефективнішою формою колективного типу власності є трудова колективна власність.

Незважаючи на переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін. Це означає процес переростання продуктивними силами міжколективної власності, що зумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розвиток державної власності.

Державна власність – привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави [13, 114].

Найбільшого розвитку в передових країнах світу отримала власність на частину національного доходу.

Формами державної власності є загальнодержавна, муніципальна (комунальна).

Серед видів економічної власності найважливішими є власність на засоби виробництва та робочу силу, а, отже, власність на найважливіші фактори виробництва.

Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об'єктів, а, отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

Власність на робочу силу – це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. У власності на робочу силу виділяють економічний і юридичний аспекти.

Оскільки за капіталізму людина юридичне вільна, то юридичний аспект власності на робочу силу означає її право на володіння, розпорядження і користування робочою силою,