Або навпаки, якби власником озера була сама фірма – забруднювач, рибалки і фермери погодились би сплачувати фірмі за скорочення викидів відходів виробництва в озеро. Однак, зацікавленим сторонам іноді не вдається вирішити проблему, пов'язану з екстерналіями через різні причини. Це можуть бути великі витрати на укладання угоди (трансакційні витрати), наприклад, треба заплатити юристу, запрошеному для складання контракту. Або сторони можуть просто порушити договір. Або зацікавлених осіб дуже багато і переговори з кожним обходяться надто дорого. Кожна сторона хоче заключити угоду, якомога більш вигідну для неї.

Коли мова йдеться про розподіл доходів, то виграє той, хто першим отри-мав права власності на ресурси. Все залежить від трансакційних витрат, пов'яза-них з встановленням прав власності. Той, хто має більші витрати, має менше шансів одержати вигоду від переговорів. Крім того, успіх переговорів залежить від точності оцінки кожним учасником своїх вигод і витрат, розмірів можливих збитків і шкоди. У деяких випадках їх неможливо оцінити через технічні причини, в інших – через нечітко визначені права власності або з соціальних причин.

Найпростіший метод вирішення проблем – об'єднання тих виробників, що завдають шкоду, з тими, хто від неї страждає, в єдину господарську одиницю (те саме стосується і позитивних зовнішніх ефектів). У такому випадку зовнішні ефекти стають внутрішніми, з'являються стимули для оптимізації тих чи інших видів діяльності з метою більш ефективного використання ресурсів, які стали спільною власністю.

Ще один новий підхід поєднує в собі елементи теореми Коуза та штрафних санкцій. Він був апробований у США і одержав схвальні відгуки економістів. Це – запровадження дозволів на викиди з правом їх продажу – купівлі. Тут повністю задіяний ринковий механізм. Держава визначає допустимий для даного регіону обсяг викидів і, виходячи з цього, продає підприємствам цього регіону права (ліцензії) на забруднення території на певний період. Дозволи на забруднення мають ринкову цінність, фірми можуть купувати і продавати їх. Кожен власник ліцензії вибирає, використати самому право забруднення чи продати його іншій фірмі. Фірми, що знизили рівень викидів порівняно з дозволом, можуть продати його тим фірмам, які не мають можливості зменшити забруднення. Купивши дозвіл на додаткові забруднення, фірми можуть розширювати виробництво, враховуючи те, що загальна маса викидів залишиться у межах дозволених по регіону. Так само нові фірми, які хочуть розпочати свою діяльність у даному регіоні, повинні купити таку кількість дозволів, щоб загальний рівень забруднення не зріс. Так створюється ринок зовнішніх впливів. Введена у 80-х роках у США, ця система, за даними деяких дослідників, дала можливість скоротити державні видатки на контроль за забрудненням повітря. Цей підхід включає в себе також переваги системи стандартів.

Наприкінці 1997 р. у місті Кіото відбулася міжнародна конференція, на якій було прийнято рішення про фіксацію викидів парникових газів в атмосферу на рівні 1990 р. і запровадження міжнародної торгівлі квотами на викиди. За попередніми оцінками, тонна викидів буде коштувати від 20 до 100 дол. Сполучені Штати Америки, де зниження викидів пов'язане з величезними збитками, має намір купувати квоти у інших держав. Перспективною державою – продавцем квот на викиди вважається Україна, в якій під час спаду 90-х рр. виробництво скоротилося більш як на 60% і досі значне число промислових підприємств не працюють на повну потужність.

2.4. Рішення проблеми зовнішніх ефектів на практиці

В реальному житті держава намагається нейтралізувати негативні зовнішні або шляхом введення плати за викиди, або шляхом встановлення стандартів на викиди.

Плата за викиди – це відрахування, що стягуються державою з фірми за кожну одиницю об'єму шкідливих викидів. За своєю суттю такі платежі є прямим коригуючим податком на викиди. Вони, наприклад, з успіхом використовуються в Німеччині, де Управління з контролю за забрудненням навколишнього середовища ввело платежі за скидання відходів промислових фірм у басейн річки Рур. Плата варіюється залежно від виду відходів, що скидаються, і об'єму викидів. Такого роду коригуючий податок розглядається фірмами як збільшення їх власних граничних витрат, тобто збільшення приросту загальних витрат на виробництво кожної додаткової одиниці продукції. Це підвищення приватних граничних витрат рівносильне тому, що держава, вводячи плату за викиди, як би змушує підприємства оплачувати зі своєї кишені зовнішні витрати, тобто витрати, які несуть особи, що страждають від діяльності даних підприємств. Зібрана таким чином і закумульована в державних фондах грошова сума може бути потім використана для фінансування державою природоохоронних заходів, у тому числі і заходів щодо очищення водоймищ. Використання механізму платежів за викиди в Німеччині дозволило значно зменшити промислове забруднення басейну річки Рур. Чистота води в цій річці набагато вища, ніж в річках аналогічних промислових районів у інших країнах [18].

Держава може встановити в законодавчому порядку певні стандарти на викиди, тобто певні межі концентрації шкідливих речовин в промислових відходах. Такий спосіб державного контролю за забрудненням навколишнього середовища використовується, наприклад, в США. Якщо підприємство перевищує граничну норму концентрації шкідливих речовин в промислових відходах, його можуть крупно оштрафувати, а керівників даного підприємства – кримінально покарати. Ідея тут полягає в тому, що підприємству для дотримання встановленого стандарту