Виходячи з тлумачення статтей 1 та 14 Закону стосовно поняття “офіційний друкований орган”, можна дійти висновку, що для оголошення про порушення справи про банкрутство достатньо подати інформацію до друкованого видання відповідної обласної ради за місцезнаходженням боржника. А це значно обмежує можливості кредиторів у відстеженні таких публікацій і своєчасному звертанні до арбітражного суду. Тому перелік офіційних друкованих органів необхідно обмежити виданнями “Голос України” і “Урядовий кур’єр” і вилучити видання відповідної обласної ради за місцезнаходженням боржника. До речі, таке вирішення проблеми закріплене в проекті Закону “Про внесення змін до ЗУ ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Не позбавлений недоліків і принципово новий вид підприємницької діяльності для України (на відміну, наприклад, від Росії, де арбітражні керуючі працюють з 1.03.1998 р. – дати вступу в силу російського закону “Про неспроможність (банкрутство)”) – інститут арбітражних керуючих. Арбітражний керуючий стає ключовою фігурою у вирішення подальшої долі потенційного банкрута. За визначенням Закону арбітражним керуючим може бути призначено лише ліцензованого фахівця. Кількість (а також і якість підготовки) ліцензованих арбітражних керуючих, без яких практично не можливе здійснення процедур, передбачених Законом, поки що далеко неадекватна потребі в них. В наслідок чого – швидкість та масштаб змін, які передбачені новим механізмом, є досить низькими.

Цілком недостатнім виглядає і захист особи арбітражного керуючого, життя та здоров’я якого, за Законом, лише можуть бути застраховані за рахунок коштів кредиторів згідно з законодавством, а ризик здійснення такого роду діяльності є надзвичайно великим (процеси банкрутства охоплюють приватизацію та реструктуризацію підприємств і досить часто пов’язані із діями кримінальних структур). В польській практиці, де також діють арбітражні керуючі (синдики), питання власної безпеки вирішуються ними самостійно – їм приходиться витрачатися не тільки на помічників, але й на охорону. Тому оплата праці синдиків в Польщі є відповідно високою. У нас же Закон обмежує оплату праці арбітражного керівника середньою за останній рік перед початком процедури зарплатою директора, та й її може не бути. Основним заохоченням роботи управителя є разова винагорода, яка становить певний відсоток від суми повернення боргів. У Росії початково така винагорода була законодавчо обмежена 5%, але працювати на таких умовах практично ніхто не погоджувався. Обмеження довелося зняти, і ціна послуг одразу підскочила до 15-25%. Не врегульованим залишається і питання: як на практиці зацікавлені у банкрутстві особи зможуть оплачувати послуги арбітражного керуючого за відсутності (чи недостатності) у банкрута майна. Нехтування ж, з боку Закону, матеріальних потреб та необхідності високого рівня захисту арбітражного керуючого підвищує ймовірність корупції, використання останнім механізмів банкрутства для досягнення особистих корисливих цілей.

Не дивлячись на те, що новим Законом створені сприятливі умови для проведення санації підприємств-банкрутів на сьогоднішній день така процедура не дістала широкого поширення. Однією з головних причин є те, що грошей на неї ніхто зазвичай не дає. Кредитори, як правило, прагнуть повернути свої борги, а боржники – бодай частково віддати борги. Єдиним виходом тут може слугувати реструктуризація підприємства, коли деякі активи розпродуються, а виторг спрямовується на потреби санації. Але й тут існує проблема: застарілі основні фонди (а це є характерним для переважної більшості українських підприємств), як правило, не є ліквідним майном. Частковим виходом із даної проблеми могла б стати застава або продаж нерухомості, а головне – землі. Але на сьогоднішній день на заваді цьому стоїть політика місцевих адміністрацій та не сформованість ринку землі в Україні.

Отже, кредитори та інвестори поки що не зацікавлені у проведенні процедури відновлення платоспроможності свого боржника. Для державних підприємств ще одним джерелом коштів на проведення санації є фінансування з держбюджету. Причому в цьому випадку витрати на санацію повинні фігурувати в Законі про державний бюджет на відповідний рік. При існуючому стані справ уряд навряд чи може дозволити собі витрачати на ці заходи великі кошти. Зокрема, Законом про бюджет на 2000 рік було призупинено дію статей Закону “Про відновлення платоспроможності...”, що стосуються процедури санації для держпідприємств. Виняток було зроблено лише для підприємств, що випускають трактори і комбайни. Так, два “спец закони” (такі, що під них має “підлаштовуватися” решта законодавства) – Закон “Про бюджет на поточний рік” та “Про відновлення платоспроможності...” – перебувають у суперечності. Бюджетний закон, фактично, вимагав безальтернативної ліквідації неплатоспроможних підприємств і на сьогоднішній день відновлення їх платоспроможності, яке проголошене за мету Законом “Про відновлення платоспроможності...” – не більш ніж міраж.

Не тільки не вирішила, а й навіть в деякій мірі поглибила проблеми банкрутства держпідприємств Постанова Про Порядок проведення досудової санації держпідприємств, затверджена КМУ 17.03.2000 р.. В цілому вона лише формально носить продебіторський характер і не передбачає вагомих важелів для реального відновлення платоспроможності боржників-держпідприємств, хоча перелік заходів, які можуть застосовуватися з метою відновлення платоспроможності боржника розширений. В цей перелік на сьогодні входять: реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних фондів, передача майна в оренду, відстрочення платежів, переоформлення короткострокових кредитів в довгострокові, скорочення персоналу. Якщо відкинути деяку термінологічну плутанину (перепрофілювання і закриття нерентабельних виробництв, наприклад, входять