Тому, з одного боку, підприємство не може безмежно збільшувати короткострокову заборгованість (максимальний її обсяг у відповідності з офіційно встановленим коефіцієнтом ліквідності, що дозволяє вважати підприємство платоспроможним, повинен бути вдвічі менше величини оборотних активів).

Якщо у підприємства є можливість широко використовувати позикові кошти, то краще користуватися довгостроковими позиками, ніж короткостроковими. Однак в сучасних умовах така рекомендація носить в основному теоретичний характер: довгострокові кредити і позики, як правило, надаються підприємствам в дуже обмежених розмірах, а частіше взагалі не надаються.

В цих умовах виникає пряме протиріччя критеріїв нормального фінансового стану підприємства – коефіцієнта поточної ліквідності і рентабельності акціонерного капіталу і всього капіталу. Збільшення коефіцієнту поточної ліквідності можливо і без зниження короткострокової заборгованості при умові збільшення оборотних активів. Підвищення рентабельності капіталу можливо і без зниження його величини при умові зростання чистого прибутку. Таким чином, протиріччя частково ліквідується, якщо одночасно збільшуються оборотні активи і зростає чистий прибуток при незмінній сумі короткострокової (або всієї заборгованості підприємства кредиторам і банкам).

Повній ліквідації протиріччя заважає така обставина. Крім коефіцієнта поточної ліквідності, в якості критерію платоспроможності підприємства офіційно прийнятий коефіцієнт забезпеченості власними коштами; його склад полягає в тому, що власні оборотні засоби повинні покривати не менше 10% вартості оборотних активів. На зростанні цього коефіцієнта підвищення вартості оборотних активів проявляється негативно.

Крейніна взаємопов'язала три найважливіших показника фінансового стану підприємства – коефіцієнт поточної ліквідності, коефіцієнт забезпеченості власними коштами і рентабельність капіталу.

Теорії капіталу ( класична, неокласична та неоінституціональна)

Сучасна наука накопичила ряд теоретичних розробок, які обґрунтовують найефективніші шляхи вирішення проблем, з якими зустрічаються суб’єкти господарювання при здійсненні ними фінансової та інвестиційної діяльності. Про незаперечне значення наукових розробок провідних фінансистів свідчить вже те, що багатьом з них присвячена Нобелівська премія ( В. Шарп, Дж. Тобін).

Наявність таких наукових теорій забезпечує успішне функціонування ринків капіталу, фінансових посередників, великих підприємств а також розробку ефективних нормативних норм та актів.

При прийнятті фінансового рішення у сфері фінансування та інвестування завжди натикаються на ризики ( знайти чи втратити ). Щоб застрахуватися від можливих втрат при прийнятті фінансових рішень слід керуватися певними критеріями і теоретичними підходами.

Залежно від методів і принципів дослідження використовують три основні теоретичні підходи до визначення критеріїв прийняття фінансових рішень:

- класичний;

- неокласичний;

- неоінституціональний.

При дослідженні зовнішніх ризиків в умовах невизначеності щодо майбутнього впливу чинників зовнішнього середовища на діяльність підприємства використовують класичну та неокласичну теорії. А в умовах невизначеного впливу фінансових відносин на результати діяльності підприємства внутрішніх чинників використовують неоінституціональну.

Суть класичної теорії полягає в тому, що питання оцінки ефективності різних форм фінансування розглядається як з погляду капіталодавців, так і з погляду власників та кредиторів. При цьому розглядаються питання заснування, ліквідації та реструктуризації активів.

В рамках класичної теорії фінансування виокремлюють дві концепції:

- теорію інвестування;

- теорію фінансування.

Теорія інвестування аналізує спектр питань, пов’язаних із здійсненням інвестором капіталовкладень, планування фінансових інвестицій, оцінка привабливості та фінансова діяльність інвестора.

Теорія фінансування досліджує питання оптимізації процесу залучення фінансових ресурсів з погляду капіталоодержувача за заданих напрямів фінансування та обсягів потреби капіталу.

Для класичної теорії характерним є використання дискрептивного підходу до аналізу економічних процесів. Наприклад, щоб вибрати зовнішні джерела фінансування слід використовувати систему критеріїв, за допомогою яких можна оцінити переваги і недоліки залучення позикового і власного капіталу в кожному конкретному випадку. До таких критеріїв відносять:

- походження і строки повернення капіталу;

- вартість залученого капіталу і накладні витрати;

- законодавчі обмеження;

- ризиковість об’єктів інвестування;

- податкові та фінансові зобов’язання.

Слід пам’ятати, що співвідношення між власним і позиковим капіталом може вплинути на середньозважену вартість капіталу, особливо в умовах зміни цін на засоби чи предмети виробництва.

Дослідження класичної теорії значною мірою спрямоване на прогнозування банкрутства, яке зводиться до визначення майбутньої платоспроможності, що безпосередньо пов’язане з плануванням руху грошових коштів. Класична теорія використовує і такий важливий напрям, як фінансове планування та бюджетування.

Неокласична теорія управляє фінансами суб’єктів господарювання, досліджує процеси, що відбуваються на ринку капіталів і побудована на гіпотезі досконалого ринку, який існує за таких умов:

- нейтральний вплив оподаткування та інших чинників, обумовлених державним регулюванням економки;

- на ринку капіталів, як і на товарному ринку переважає досконала конкуренція;

- вільний і одинаків доступ усіх учасників ринку до інформації про економічні процеси, які відбуваються на ринку;

- діяльність усіх учасників ринку є раціональною і спрямована на максимізацію власної вигоди.

На думку неокласиків вартість фінансових інструментів визначається двома основними параметрами;

- рентабельністю;

- ризикованістю.

Взаємозв’язки між цими параметрами оцінюються безпосередньо на ринку капіталів.

Представники цього напряму фінансової науки є прихильниками автоматичного прийняття рішень щодо інвестування та фінансування. Вони абстрагуються від банків, страхових компаній та інших фінансових посередників.

Серед численних концепцій неокласичного напряму виокремлюють такі основні концепції:

- теорема іррелевантності (Міллера - Модільяні);

- теорія вибору портфеля інвестицій( Марковіц);

- модель дохідності капіталів чи активів САРМ (Шарп);

- теорія абстрактного ціноутворення (Росс).

Неокласична теорія зародилася в кінці 50 – х років минулого століття, коли розгорілася дискусія навколо оптимізації структури капіталу. Дискутували питання впливу рівня заборгованості на вартість залучених фінансових ресурсів.

Представники неокласичної теорії висунули радикальну гіпотезу іррелевантності. Мова йде про обґрунтовану в 1958 році, лауреатами Нобелівської премії, американськими економістами Модільяні та Міллером, теорему, яка характеризує причинно – наслідкові зв’язки між ринковою вартістю підприємства та вартістю капіталу.

Однак на практиці досконалого ринку практично не існує. Критики