Недоліком неокласичної теорії є те, що вона не передбачає наявності різних інституцій, зокрема фінансових посередників.

На відміну від неокласичної, неоінституціональна теорія досліджує діяльність окремих інституцій та фінансових відносин, які виникають між ними у комплексі. Представниками є американські вчені Е. Роу, Б. Малль, ДЖ. Меклінг. Вони досліджували проблеми фінансування та інвестування не автономно а інтегровано. Вони перш за все заперечували наявність досконалого ринку капіталів і відстоювали необхідність функціонування різних фінансових посередників, використання різноманітних форм організації бізнесу та різних видів фінансування. Серед численних концепцій цієї теорії розглядають дві основні:

- теорія агентських відносин;

- теорія фінансового посередництва.

Теорія агентських відносин досліджує проблеми прийняття фінансових рішень в умовах виникнення конфліктів – інтересів, які появилися в результаті розподілу функцій стосовно надання капіталу підприємству та управління ним. Предметом дослідження є форми коопераційних зв’язків між окремими економічними суб’єктами, які прагнуть найефективніше реалізувати свої власні інтереси. Діючі економічні суб’єкти вважаються агентами і усі їх цілі залежать від їх діяльності. Їх ще називають принципалами. Мова йде про економічні зв’язки між капіталодавцем ( принципалом ), який доручає агенту, тобто менеджеру управляти своїм капіталом, що може призвести до втрат. Ефективність інвестора – капіталодавця безпосередньо залежить від діяльності агента. Таким чином головна мета теорії – узгодити фінансові відносини та умови взаємо договорів, щоб забезпечити баланс інтересів принципала і агента.

Тобто теорія покликана оптимізувати розподіл результатів діяльності, яка досягає кооперацію між принципалом і агентом. Ця теорія досліджує конфлікти між капіталодавцем та капіталокористувачем, який може виникнути в результаті асиметрії в інформаційному забезпеченні. Внаслідок конфліктних відносин можуть виникнути втрати за рахунок витрат на контроль, аудит за діяльністю агентства, витрати на призначення тимчасової адміністрації і витрат агентства: аудит, оцінка кредитоспроможності, щоб доказати принципалу доцільність інвестування в той чи інший об’єкт. Збитки для принципала можуть бути у вигляді неповернення банківських кредитів.

Зменшення ризиків зумовлено принципал – агент конфліктом, під – час кредитування неоінституціональний підхід передбачає використання інструментів.

Теорія фінансового посередництва.. В основу цієї теорії покладено дослідження ролі та механізму функціонування фінансових посередників, що розглядаються, як проміжна ланка в русі капіталів між безпосередніми капіталодавцями та капіталоодержувачами. Ця концепція вивчає можливості зменшення операційних витрат, фінансових та інвестиційних ризиків в інформаційному забезпеченні учасників недосконалого ринку капіталів шляхом активізації діяльності фінансових посередників.

Важливою є також функція зменшення ризиків і витрат капіталодавців. Вдавшись до послуг фінансових посередників, особи, які бажають інвестувати кошти, можуть застрахувати свої ризики, а також мінімізувати витрати на зменшення асиметрії в інформації, оцінку та нейтралізацію ризиків. З іншого боку, з допомогою фінансових посередників можуть поліпшити свій фінансовий стан підприємства – об’єкти інвестування. При цьому мова може йти про використання інструментарію рефінансування дебіторської заборгованості, тощо.

Можливість використання висновків теорії фінансового посередництва як елемента теоретичного забезпечення фінансової діяльності суб’єктів господарювання підтверджує практика, що свідчить: ринок капіталів за наявності фінансових посередників функціонує набагато ефективніше, ніж за їх відсутності.

Отже, існує кореляційний зв’язок між ефективністю функціонування фінансових посередників, повнотою виконання їхніх функцій та фінансовим станом суб’єктів господарювання. Невиконання фінансовими посередниками своїх функцій може стати одним з факторів кризового стану реального сектору економіки.

ВИСНОВКИ

Під час виконання даної дипломної роботи ми переконалися, що капітал підприємства є наріжним каменем розвитку системи підприємництва. З його допомогою можна стимулювати або стримувати розвиток будь – якого суб’єкта господарювання. Ефективність діяльності останнього значною мірою залежить від рівня розвитку та вдосконалення системи управління капіталом. Управління капіталом суб’єктів господарювання тісно пов’язане із прийняттям управлінських рішень, оскільки його величина та динаміка є важливими критеріями при встановленні їх оптимальності. Капітал завжди виступає необхідним атрибутом діяльності – від моменту створення підприємства до його ліквідації або реорганізації. Важливою характеристикою будь – якого підприємства є ефективність його управлінської системи. У процесі проведеного нами теоретичного дослідження було визначено наступне:

З урахуванням існуючих підходів до тлумачення поняття „капітал”, поданих в економічній літературі, та його характерних ознак, капітал підприємства трактуватимемо як сукупність економічних благ у грошовій, матеріальній та нематеріальній формах, які залучаються в економічний процес діяльності суб’єкта господарювання з метою їх відтворення та отримання доходу.

Капітал підприємства характеризується багатогранністю образів в яких він виступає. При цьому найважливішим вважається його поділ на власний та позиковий – у процесі формування, та основний і оборотний – у процесі використання.

Як власні, так і позикові джерела капіталу мають свої недоліки і переваги. Підприємство, яке використовує тільки власний капітал має високу фінансову стійкість, але обмежує свій розвиток, не використовуючи можливості приросту прибутку на позиковий капітал. При частковому ж використанні позикового капіталу виникає ризик погіршення фінансово7го стану підприємства, але виникає можливість приросту розширення обсягів господарської діяльності підприємства та підвищення його ринкової вартості.

Управління капіталом передбачає вплив на його обсяг і структуру, а також джерела формування з метою підвищення ефективності його використання.

Здійснене нами аналітичне дослідження дає можливість зробити наступні висновки:

1.ТОВ „Самоцвіти” - це товариство, яке працює нестабільно. За результатами дослідження підприємство не має абсолютно ліквідного балансу, хоча ліквідність фірми є доброю. На це вказують коефіцієнти поточної і критичної ліквідності. Підприємству властивий нестійкий фінансовий стан. Досить високе значення має коефіцієнт заборгованості, який вказує на те,