КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Бурдін Володимир Миколайович
УДК 343.222.4: 343.224.1 (477)
ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ
Спеціальність: 12.00.08.- кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ 2002
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі кримінального права
і кримінології юридичного факультету Львівського
національного університету імені Івана Франка.
Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор
Грищук Віктор Климович, завідувач кафедри кримінального
права і кримінології юридичного факультету Львівського
національного університету імені Івана Франка
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Костенко Олександр
Миколайович,
завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та
судоустрою Інституту держави і права імені В.М. Корецького
Національної академії наук України.
кандидат юридичних наук, доцент Андрушко Петро Петрович,
завідувач кафедри кримінального права та кримінології Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка.
Провідна установа – Національна юридична академія
України імені Ярослава Мудрого, кафедра кримінального права.
Захист відбудється “13” травня 2002 року о 12 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 Київського національного
університету імені Тараса Шевченка за адресою:
м. Київ-33, вул. Володимирська, 60.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського
національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:
м. Київ-33, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий “9” квітня 2002 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук, доцент В.П. Шибіко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Проблема злочинності неповнолітніх постійно привертає особливу увагу вчених та практиків. Зумовлено це не тільки тим, що неповнолітніх завжди визнавали злочинцями особливого роду, але й тим, що в наш час неповнолітні – одна з найбільш кримінально уражених верств населення.
Викликає занепокоєння те, що характерною особливістю злочинності неповнолітніх нині є тенденція до її зростання в той час як простежується значне скорочення рівня народжуваності. Зокрема, приріст злочинності серед неповнолітніх з 1972 по 1998 рік у 3-4 рази перевищує приріст неповнолітнього населення за цей період. За даними офіційної статистики, кількість лише зареєстрованих злочинів неповнолітніх зросла за вказаний період у 4 рази, кількість неповнолітніх злочинців – майже втричі. Темпи зростання злочинності неповнолітніх майже втричі перевищували темпи зростання загальної злочинності. Кримінологія. Особлива частина: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти/ І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман / За ред. І.М. Даньшина.- Харків: Право, 1999.- С. 131
На фоні зростання злочинності серед неповнолітніх зростає і кількість суспільно небезпечних діянь, які вчиняють особи до досягнення віку кримінальної відповідальності. Щорічно в Україні близько 12 тис. дітей вчиняють такі діяння, притім їхня кількість щорічно зростає. Такі діяння набувають дедалі більш цинічного та жорстокого характеру і, що найтривожніше, це зростання вчинених ними вбивств.
Очевидним є те, що система кримінально-правового впливу на неповнолітніх злочинців потребує компромісного вирішення. Адже тут входять між собою в колізію, з одного боку, інтереси суспільства, які потребують захисту, а з іншого – інтереси охорони молодого покоління, важливість яких для майбутнього кожної нації не викликає сумнівів.
Суттєвий внесок у вирішення проблем кримінальної відповідальності неповнолітніх зробили в своїх працях, зокрема, такі вчені: В.І. Арькова, З.А. Астеміров, Г.С. Гаверов, Н.І. Гуковська, А.І. Долгова, І.О. Кобзар, Л.М. Кривоченко, Г.М. Міньковський, Е.Б. Мельнікова, В.Ф. Мороз, В.С. Орлов, А.А. Прімаченок, І.М. Сабіров, Н.К. Семернева, М.О. Скрябін, К.К. Сперанський, М.С. Таганцев, А.П. Тузов, О.І. Чернишов, О.П. Чугаєв, Я.М. Шевченко, А.Е. Якубов.
Водночас окремі питання залишаються недостатньо дослідженими або недослідженими взагалі. До таких малорозроблених проблем належать: потреба подальшої диференціації кримінальної відповідальності неповнолітніх різного віку; вікова неосудність; правова природа примусових заходів виховного характеру; система особливих покарань для неповнолітніх.
Інтеграція України в міжнародну спільноту неможлива без повного приведення національного законодавства, що стосується кримінальної відповідальності неповнолітніх, відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів, які закріплені в таких міжнародно-правових актах: Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядські керівні принципи); Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила); Конвенція про права дитини; Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі.
Вищевикладене свідчить про актуальність проведеного дослідження, яке потребує комплексного підходу до вирішення згаданих проблем з метою вироблення ефективної системи заходів кримінально-правового впливу на неповнолітніх злочинців.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проведене дослідження виконане на кафедрі кримінального права і кримінології юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у межах досліджень, що проводить кафедра з “Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України та практики його застосування.” Крім того, окремі пропозиції щодо удосконалення чинного КК України враховують положення Національної програми “Діти України”, затвердженої Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 63/96, а також “Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.- К., 2000.- 378 с.
Мета і задачі дослідження. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному вирішенню питань кримінальної відповідальності неповнолітніх, виробленню на цій основі пропозицій щодо вдосконалення норм чинного КК України, що стосуються особливостей їх кримінальної відповідальності, з урахуванням національного досвіду, судової практики, досвіду інших держав, а також міжнародних стандартів у галузі охорони прав неповнолітніх. З огляду на викладене автор мав на меті вирішити такі завдання:
- провести порівняльний ретроспективний аналіз кримінально-правових норм, що стосуються особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх;
- запропонувати нову кримінально-значиму періодизацію віку та визначити її вплив на кримінальну відповідальність неповнолітніх;
- обгрунтувати доцільність закріплення в КК України положень стосовно вікової неосудності;
- виробити пропозиції щодо удосконалення систем примусових заходів виховного характеру та кримінального покарання для неповнолітніх;
- довести необхідність більш диференційованого підходу до звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або покарання та обгрунтувати відповідні пропозиції, які торкаються удосконалення чинного КК України.
Враховуючи обмеження, які стосуються обсягу дисертаційного дослідження, в роботі не розглядаються особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності, погашення та зняття судимості. Це обумовлено також тим, що ці питання не видаються автору дискусійними, а їх висвітлення не стосується положень, що винесені на захист.
Об’єктом дослідження виступають проблеми особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Предметом дослідження є чинне кримінальне законодавство України, практика його застосування, кримінально-правові норми законодавчих актів ХХ та ХІХ ст., що були чинними в Україні, чинне кримінальне законодавство окремих зарубіжних держав, статистичні дані, а також система наукових поглядів з приводу досліджуваних проблем.
Методологічною основою дослідження є прийняті сучасною правовою наукою загальнонаукові методи пізнання, що грунтуються на визнанні загальнолюдських цінностей як пріоритетів будь-якого наукового дослідження. В основу дисертації покладений діалектичний метод дослідження правових явищ.
Спеціальними методами дослідження, використаними в дисертації, є: метод системного аналізу правових норм (цей метод використовувася, зокрема, в процесі порівняння загальних і спеціальних норм та при аналізі систем примусових заходів виховного характеру й покарання); історико-правовий метод (використання його дало змогу показати становлення законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх, а також визначити пріоритетні напрями його розвитку в майбутньому); порівняльно-правовий (застосовувався в процесі порівняння КК України та кримінального законодавства зарубіжних держав, що дало можливість внести конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України); статистичний метод (його використання забезпечило обгрунтування теоретичних положень роботи даними судової статистики та іншою статистичною інформацією); соціологічний метод (цей метод забезпечив проведення анкетування серед працівників правоохоронних органів та обробку здобутих даних).
Науково-теоретичною базою дослідження стали праці вчених, в яких аналізуються проблеми кримінальної відповідальності неповнолітніх, опубліковані результати кримінологічних, соціологічних та психологічних досліджень, законодавчі акти минулих часів, що були чинними в Україні, кримінальне законодавство окремих зарубіжних держав. Аналізуються постанови Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР.
Емпіричну базу становлять результати соціологічного дослідження, проведеного у формі анкетування серед працівників правоохоронних органів ряду західних областей України (всього було опитано 305 осіб); статистичні звіти Управління юстиції Львівської області з 1996 по 2000 рік; щомісячні інформаційні звіти про роботу районних та міських центрів соціальних служб для молоді Львівської області з 1998 по серпень 2001 року; матеріали 607 кримінальних справ про злочини та суспільно небезпечні діяння неповнолітніх, розглянутих районними судами міста Львова з 1996 по вересень 2001 року; дані судової статистики та матеріали опублікованої судової практики в журналах “Право України” з 1992 по вересень 2001 року, “Віснику Верховного Суду України” з 1996 по вересень 2001 року; статистична інформація, опублікована в журналі “Статистика України” з 1998 по вересень 2001 року, “Статистичному щорічнику України за 1999 рік”, “Статистичному щорічнику Львівської області за 1999 рік”.
Нормативну базу роботи становили: Конституція України, КК України, КПК України та інше законодавство України станом на 1 жовтня 2001 року. Аналізуються також постанови Пленуму Верховного Суду України, що містять роз’яснення з приводу досліджуваних проблем. У роботі проведені порівняння КК України з кримінальним законодавством інших держав, зокрема Великобританії, Голландії, Іспанії, Латвійської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Болгарія, Республіки Польща, Російської Федерації, США, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції, Японії, а також КК колишньої НДР.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що автор вперше в Україні після прийняття нового КК України провів комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності неповнолітніх з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Водночас проаналізовано відповідність положень нового КК України міжнародним стандартам у галузі охорони прав неповнолітніх.
Відтак на захист винесені такі конкретизовані положення:
1. Аналіз розвитку законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх минулого та позаминулого століть, який свідчить про зародження та необхідність подальшої наступності таких основних концептуальних положень в кримінальному законодавстві: виділення особливого підходу до регулювання кримінальної відповідальності неповнолітніх; встановлення системи пом’якшення відповідальності, яка диференціюється в залежності від конкретних вікових періодів; пошук нових та пом’якшення наявних покарань; особлива увага особі неповнолітнього;
2. Додаткові аргументи щодо необхідності подальшої диференціації кримінальної відповідальності неповнолітніх різного віку. Запропонована нова кримінально-значима періодизація їх віку;
3. Розвинуті пропозиції щодо необхідності доповнення КК України положенням про спростовність презумпції знання закону щодо неповнолітніх;
4. Комплексний аналіз поглядів щодо такого явища як “розумова відсталість.” Пропозиція про доповнення КК України положенням про вікову неосудність;
5. Обгрунтована нова система примусових заходів виховного характеру, з урахуванням їх правової природи та співвідношення з кримінальним покаранням;
6. Запропоновані автором зміни до системи кримінальних покарань для неповнолітніх, яка включає в себе особливі покарання, що можуть бути застосовані тільки до неповнолітніх;
7. Розвинуті та уточнені положення про необхідність створення гнучкої системи заходів реагування на поведінку неповнолітнього, умовно звільненого від кримінальної відповідальності або відбування покарання з випробуванням;
8. Пропозиція про необхідність подальшої диференціації умов умовно-дострокового звільнення неповнолітніх від відбування покарання, а також про доцільність доповнення КК положенням про можливість застосування до неповнолітніх заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, які містяться у дисертації, як видається, можуть бути використані для подальшого удосконалення кримінального законодавства стосовно особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, сприяти вдосконаленню судової практики в цій категорії справ. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути корисними для подальших наукових розробок цієї проблематики, а також у викладацькій практиці курсу кримінального права України.
За результатами кандидатської дисертації підготовлені та направлені до Верховної Ради України пропозиції щодо удосконалення окремих норм чинного КК України. Крім того, автором підготовлені та направлені до Верховного Суду України пропозиції до проекту постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру.”
Апробація результатів дослідження. Положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права і кримінології Львівського національного університету імені Івана Франка, а також на VI, VII та VІІІ регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (8-9 лютого 2000 року, 13-14 лютого 2001 року, 13-14 лютого 2002 року, м. Львів).
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення у восьми публікаціях здобувача, які надруковані у фахових виданнях.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, переліку умовних позначень, трьох розділів, кожен з яких містить по три підрозділи, висновку, списку використаних джерел (345 найменувань) і додатків (десять таблиць та зразок анкети, розміщені на 9 сторінках). Основний текст роботи займає 183 сторінки, загальний обсяг дисертації становить 225 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обгрунтовується вибір і актуальність теми, визначається зв’язок роботи з науковими та загальнодержавними програмами, мета й завдання дослідження, теоретична і емпірична база, розкривається наукова новизна одержаних результатів, сформульовані основні положення, винесені на захист, наведені дані щодо їхньої апробації.
У розділі першому “Соціально-психологічна обумовленість особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх”, який складається з трьох підрозділів, дисертант обгрунтовує необхідність виділення якісно інших підходів до неповнолітніх злочинців.
У першому підрозділі “Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх” зроблено спробу довести, що у різні періоди законодавець по-різному вирішував питання стосовно диференціації кримінальної відповідальності неповнолітніх, проте сама ідея такої диференціації завжди була присутня в законодавстві. Аналіз нормативних актів минулих часів, що були чинними в Україні, свідчить про наступність окремих концептуальних положень, які стосуються кримінальної відповідальності неповнолітніх і, власне, забезпечують функціонування інституту кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зокрема, йдеться:
про необхідність законодавчого виділення особливого підходу до регулювання кримінальної відповідальності неповнолітніх;
про встановлення системи пом’якшення відповідальності, яка диференціюється залежно від конкретних вікових періодів розвитку особи неповнолітнього;
про пошук нових та пом’якшення наявних покарань;
про особливу увагу особі неповнолітнього.
Введення значної кількості цих положень в новий КК України забезпечило поновлення інституту кримінальної відповідальності неповнолітніх.
У другому підрозділі “Значення соціально-психологічного та вікового розвитку особи для кримінальної відповідальності” на основі соціально-психологічних досліджень, статистичних даних, аналізу судової статистики показано сучасний стан злочинності неповнолітніх, особливості та етапи розвитку особи неповнолітнього, вплив різних чинників соціалізації на цей процес. Відтак ще раз підтверджується необхідність диференціації кримінальної відповідальності неповнолітніх, зокрема неповнолітніх різного віку.
Окремо досліджується вікова періодизація розвитку особи. Аналізуючи кримінальне законодавство чотирнадцяти зарубіжних країн, автор доходить висновку, що, виділяючи мінімальний вік кримінальної відповідальності, законодавці здебільшого не беруть до уваги соціально-психологічні дослідження розвитку особи неповнолітніх, що й зумовлює встановлення різного мінімального віку кримінальної відповідальності в цих державах.
Як видається, вирішення питання про початковий вік кримінальної відповідальності потребує відмови від уже звичних форм соціально-психологічного аналізу на рівні здорового глузду та емоційних станів окремих учених. Лише комплексний підхід до цієї проблеми з урахуванням найновіших досліджень в інших галузях наук, зокрема психології, педагогіки, медицини, дасть змогу ефективно її розв’язати.
Сучасні дані кримінологічних, психологічних, педагогічних та соціологічних досліджень, показники судової статистики, порівняння кримінального законодавства інших держав підтверджують думку про необхідність встановлення нової кримінально-значимої періодизації віку. Водночас враховуються висловлені в літературі пропозиції про зниження або, відповідно, підвищення віку кримінальної відповідальності за окремі злочини. Враховані також вимоги Національної програми “Діти України” про забезпечення прав неповнолітніх, які вчинили з 11-річного віку суспільно небезпечні діяння. З огляду на це пропонується така кримінально-значима періодизація віку особи:
- діти віком до 11 років перебувають поза сферою кримінально-правового впливу і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності;
- неповнолітні віком від 11 до 14 років притягуються до кримінальної відповідальності лише за вичерпний перелік злочинів, за умови підтвердження висновком експертизи відповідності фактичного рівня розвитку їхньому хронологічному віку, достатнього для винної відповідальності. Особи цього віку можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за умисне вбивство (ст.115), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121), згвалтування (ст.152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст.153), крадіжку (ст.185), грабіж (ст.186), розбій (ст.187), завідоме неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності (ст.259). Встановлення кримінальної відповідальності саме за ці злочини доводиться: по-перше, психологічною характеристикою осіб такого віку, яка дає підстави говорити про досить високий рівень їхнього інтелектуального, вольового та соціального розвитку, достатнього для винної відповідальності - адже ці злочини в своїй основі містять елементарні правила поведінки, відомі кожному ще з дитинства. Враховуючи це, психологи та педагоги розглядають особу неповнолітнього правопорушника саме з 11-річного віку; по-друге, даними судової статистики, яка вказує, що ці діяння набувають дедалі більшого поширення саме серед осіб такого віку; по-третє, положеннями КК України та КПК України, які дозволяють порушувати кримінальну справу щодо особи з 11-річного віку, а також застосовувати до неї заходи кримінально-правового впливу;
- неповнолітні віком від 14 років притягуються до кримінальної відповідальності за всі злочини, за винятком тих, що можуть бути вчинені тільки після досягнення 18-річного віку. Зниження загального віку кримінальної відповідальності обгрунтовується тим, що немає фактичних підстав для виділення окремого переліку злочинів, відповідальність за які може наставати саме з 14-річного віку. Адже віковий період 14 - 16 років психологи відносять до старшого підліткового віку, який характеризується типовістю свого перебігу. Отже, особи і в 14, і в16 років за своїм розвитком суттєво не відрізняються. Обгрунтовується це й тим, що в юридичній літературі також немає єдності думок щодо критеріїв для виділення переліку злочинів, відповідальність за які повинна наставати саме з 14-річного віку. Не було вирішене це питання і серед авторів проекту нового КК України на різних етапах його розгляду. Стосовно неповнолітніх віком від 14 до 16 років потрібне обов’язкове проведення експертизи з метою підтвердження їхнього фактичного рівня розвитку хронологічному віку, достатнього для винної відповідальності;
- особи, які не досягли 18-річного віку, не можуть бути суб’єктами тих злочинів, де виконавцем указано службову особу, а також тих, де потерпілим вказано неповнолітню особу. Доцільність доповнення КК таким положенням обгрунтовується тим, що неможливість неповнолітніх бути суб’єктами саме цих злочинів не випливає з інших нормативних актів;
- положення про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх можуть бути застосовані судом у виняткових випадках з урахуванням особи та характеру вчиненого злочину щодо особи, яка вчинила злочин у віці від 18 до 21 року.
З огляду на особливості засвоєння правової інформації неповнолітніми автор наводить додаткові аргументи на користь уже висловленої в літературі думки про те, що презумпція знання закону щодо неповнолітніх повинна бути спростованою. На підтвердження цієї пропозиції наводяться також положення кримінального законодавства окремих зарубіжних держав, де серед підстав, що виключають кримінальну відповідальність, передбачено так звану “помилку у забороні, якої не можна було уникнути”.
У третьому підрозділі “Проблеми вікової неосудності” вперше проведено системний аналіз поглядів щодо такого поняття як “розумова відсталість”. До того ж, історичний метод засвідчив, що положення стосовно вікової неосудності неповнолітніх є одними з концептуальних в інституті кримінальної відповідальності неповнолітніх, які були втрачені в радянський період. Вивчення кримінального законодавства зарубіжних держав свідчить, що відставання неповнолітнього у психічному розвитку є проблемою, яка потребує окремого законодавчого вирішення. Застосовуючи метод аналогії, автор пропонує з певними уточненнями запозичити і ввести до КК України положення про вікову неосудність, що містяться у ряді зарубіжних держав. Його можна було б сформулювати так: “Якщо неповнолітній досяг віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, проте внаслідок відставання в психічному розвитку, не пов’язаному з психічним розладом, під час вчинення суспільно небезпечного діяння не міг усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) чи керувати ними, то він не підлягає кримінальній відповідальності. Про такого неповнолітнього суд інформує місцеву службу у справах неповнолітніх, а також місцевий центр соціальних служб для молоді.”
У розділі другому “Проблеми системи примусових заходів кримінально-правового впливу на неповнолітніх злочинців”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються системи примусових заходів виховного характеру та кримінального покарання для неповнолітніх злочинців.
У першому підрозділі “Правова природа примусових заходів виховного характеру за Кримінальним кодексом України” автор, аналізуючи різні погляди, висловлені в літературі, та, застосовуючи історичний і системний методи дослідження правових явищ, а також метод порівняльного правознавства показує, що застосування до неповнолітніх, які вчинили злочини, примусових заходів виховного характеру в разі їхнього звільнення від кримінального покарання завжди розглядалось законодавцем як особлива форма кримінальної відповідальності неповнолітніх. Проте в Україні така форма кримінальної відповідальності неповнолітніх так і не набула свого остаточного законодавчого завершення. Адже і на сьогодні примусові заходи виховного характеру, які застосовуються до неповнолітніх відповідно до ст.105 КК України в разі звільнення їх від покарання, не призначаються обвинувальним вироком суду. Крім того, умови застосування таких заходів у цьому випадку, як це не дивно, більш м’які, ніж умови їхнього застосування відповідно до ст.97 КК України при звільненні неповнолітніх від кримінальної відповідальності. Порівнюючи істотні ознаки інституту кримінального покарання та примусових заходів виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх у випадку звільнення від покарання, автор доходить висновку про їхню принципову подібність. Це дає підстави обгрунтувати вже висловлену в літературі та закріплену в законодавстві окремих зарубіжних держав пропозицію щодо створення на основі примусових заходів виховного характеру особливих кримінальних покарань для неповнолітніх.
У другому підрозділі “Система примусових заходів виховного характеру. Перспективи її розвитку” показана динаміка розвитку законодавства щодо окремих видів примусових заходів виховного характеру. На підставі даних судової статистики досліджена їхня ефективність. Особливу увагу приділено їхньому найсуворішому виду – направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи. Автор доводить, що з самого початку створення таких установ направлення до них неповнолітніх розглядалося як своєрідний вид позбавлення волі. Таке направлення неповнолітніх до спеціальних навчально-виховних установ аналогічно розглядається і окремими зарубіжними законодавцями. Таке розуміння цього заходу впливу прямо випливає і з “Правил ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі”. Крім того, автор робить висновок, що окремі примусові заходи виховного характеру з урахуванням національного та зарубіжного досвіду, а також тих правообмежень, які входять до змісту цих заходів, також можуть бути використані як особливі покарання для неповнолітніх злочинців. Система примусових заходів виховного характеру також потребує реформування, - адже діюча сьогодні система, яка зберігає більшість вказаних заходів ще з КК України 1960 р., є недостатньо ефективною. Це підтверджується як даними судової статистики про щорічне скорочення кількості розглянутих судами справ про застосування цих заходів (у середньому щорічно з 1996 по 1999 рік кількість розглянутих судами таких справ скорочувалась на 9,7%), так і результатами проведеного серед працівників правоохоронних органів анкетування (94% опитаних підтримали думку про необхідність реформування інституту примусових заходів виховного характеру).
У третьому підрозділі “Особливості системи кримінальних покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх” окремо аналізуються покарання, що можуть бути застосовані до неповнолітніх, їхня здатність забезпечувати ефективну ресоціалізацію неповнолітніх злочинців, наводяться дані місцевої і загальнодержавної судової статистики. Водночас доведена необхідність покарань, які не пов’язані з ізоляцією від суспільства. Відтак проаналізовані санкції окремих статей Особливої частини КК України, зокрема, з урахуванням положення, що неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, не може бути призначене позбавлення волі (ч.2 ст. 102 КК України). Отже, якщо неповнолітнім вперше вчинено злочини, передбачені ч.1 ст.135 або ч.2 ст.203 КК України, то взагалі жодне покарання йому не може бути призначене. Серед злочинів, за які встановлена відповідальність починаючи з 14-річного віку, переважна більшість санкцій єдиним покаранням, що може бути призначене неповнолітнім, передбачає позбавлення волі. Отже, можливість індивідуалізації покарання щодо неповнолітніх зведена законодавцем до мінімуму. З метою розширення переліку покарань для неповнолітніх злочинців, як це і вимагають міжнародно-правові акти в галузі охорони прав неповнолітніх, автором запропонована нова їх система та відповідні правила застосування:
1. Покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку, з урахуванням його майнового становища або наявності відповідних трудових навичок, обов’язку усунути заподіяну шкоду або виконати на користь потерпілої сторони певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди. Такий обов’язок покладається на неповнолітнього в тому випадку, коли розмір шкоди перевищує мінімальний розмір заробітної плати, встановленої законодавством на момент вчинення злочину. При цьому суд за згодою з потерпілою стороною встановлює строк такого відшкодування, який не може бути меншим двох місяців і більшим півроку. На таке відшкодування не поширюються норми цивільного права;
2. Штраф. Штраф призначається неповнолітнім, які мають самостійне майно, достатнє для сплати штрафу. Розмір штрафу встановлюється судом в залежності від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах від 15 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
3. Позбавлення права займатися певною діяльністю. Це покарання призначається неповнолітнім, як основне на строк від одного до трьох років, і, як додаткове на строк від шести місяців до двох років;
4. Обов’язок відвідувати навчальну програму. Це покарання застосовується до неповнолітнього на строк від 40 до 200 годин. При цьому суд встановлює точну тривалість, час початку та закінчення занять, а також установу, де буде відбувати неповнолітній це покарання;
5. Громадські роботи. Громадські роботи полягають у виконанні неповнолітнім посильної праці, яка не заподіює шкоди його здоров’ю та не порушує процесу навчання. Вони призначаються в кількості від 30 до 120 годин та відбуваються засудженим безоплатно у вільний від навчання чи основної роботи час. Щоденна тривалість цих робіт для неповнолітніх віком від 11 до 14 років не може перевищувати однієї години, віком від 14 до 16 років – двох годин, віком від 16 до 18 років – трьох годин;
6. Виправні роботи призначаються неповнолітнім, які досягли 16-річного віку, за місцем їх роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п’яти до десяти відсотків;
7. Арешт. Арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах суворої ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб. Неповнолітні віком від 11 до 16 років відбувають арешт тільки у вільний від навчання час та у вихідні дні;
8. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи закритого типу на строк від одного до трьох років. При засудженні неповнолітнього до позбавлення волі на строк не більше трьох років, суд повинен обговорити питання про направлення неповнолітнього до такої установи. При цьому суд повинен виходити з того, що неповнолітні можуть перебувати в цих установах не більше, ніж до досягнення ними 18-річного віку;
9. Позбавлення волі. Строк позбавлення волі щодо осіб, яким на момент вчинення злочину не виповнилось 18 років, не може перевищувати 10 років. Позбавлення волі може бути призначено на строк понад 10 але не більше 15 років у випадку призначення покарання за сукупністю вироків, коли один із злочинів є особливо тяжким. До неповнолітніх за окремі види злочинів застосовуються скорочені строки позбавлення волі, передбачені в ст.102 КК.
При призначенні покарання неповнолітньому за злочини невеликої та середньої тяжкості, суд повинен брати до уваги разом з іншими покараннями, передбаченими в санкції кримінально-правової норми, можливість призначення як основних покарань: покладення обов’язку усунути заподіяну шкоду або виконати на користь потерпілої сторони певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди; обов’язок відвідувати навчальну програму; громадські роботи.
Покладення обов’язку усунути заподіяну шкоду або виконати на користь потерпілої сторони певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди, штраф, позбавлення права займатися певною діяльністю, обов’язок відвідувати навчальну програму можуть призначатись і як основні, і як додаткові покарання.
Неповнолітнім, які вчинили злочин у віці від 11 до 14 років, суд може призначити лише такі покарання: покладення обов’язку усунути заподіяну шкоду або виконати на користь потерпілої сторони певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди; обов’язок відвідувати навчальну програму; громадські роботи; арешт; направлення до спеціальної навчально-виховної установи закритого типу.
Окремі з запропонованих покарань є незвичними і можуть викликати заперечення щодо доцільності їх використання. Мова йде, зокрема, про обов’язок усунути заподіяну шкоду або виконати на користь потерпілої сторони певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди, а також обов’язок відвідувати навчальну програму. Проте необхідно брати до уваги те, що міжнародна спільнота, з якою інтегрується Україна, намагається виробити однаковий підхід до неповнолітніх злочинців. Застосування ж названих заходів кримінального покарання до неповнолітніх є звичайною практикою європейських країн. Необхідність розширення переліку покарань для неповнолітніх, у тому числі і за рахунок вищенаведених, випливає і з міжнародно-правових актів, зокрема Пекінських правил. На доцільність використання окремих з запропонованих покарань, причому не тільки щодо неповнолітніх, звернуто увагу і в “Першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. З огляду на запропоновані зміни, як видається, доцільно скасувати ст.105 КК України, оскільки потреба в її застосуванні відпаде.
У розділі третьому “Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або покарання”, який складається з трьох підрозділів, обстоюється думка про необхідність законодавчого забезпечення максимально широких можливостей застосування до неповнолітніх звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.
У першому підрозділі “Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності з застосуванням примусових заходів виховного характеру” показано, що сьогодні законодавець передбачає можливість застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх у трьох різних випадках:
у випадку звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності (ч.1 ст.97);
щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, передбачені в Особливій частині КК України, до досягнення віку кримінальної відповідальності (ч.2 ст.97);
у випадку звільнення неповнолітнього від покарання (ст.105).
Автор обстоює позицію, що таким потрійним варіантом застосування тих самих заходів, які в кожному з вищеназваних випадків набувають іншого правового значення, не змінюючи при цьому свого змісту, законодавець демонструє свою неспроможність урізноманітнити заходи впливу на неповнолітніх. Крім того, застосування однакових заходів впливу в різних (протилежних) випадках є порушенням прав неповнолітніх.
Здобувач робить спробу довести, що у випадку звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності він повинен звільнятись від будь-яких примусових заходів кримінально-правового впливу, в тому числі і примусових заходів виховного характеру. Пропоновано передбачити безумовне звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності з передачею їх під нагляд батькам (особам, що їх замінюють) або близьким родичам. Водночас особи, яким передають неповнолітнього під нагляд, вносять заставу, і якщо упродовж року неповнолітній вчиняє новий злочин, то застава повертається у доход держави.
Обгрунтовується думка про доцільність застосування примусових заходів виховного характеру лише у випадку умовного звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. Разом з тим системний аналіз норм КК України приводить до висновку про необхідність доповнення цього виду звільнення низкою нових положень, зокрема:
передбачити особливості контролю за такими неповнолітніми;
остаточне звільнення неповнолітнього повинно залежати і від його загальної поведінки в період іспитового строку;
визначити конкретні межі іспитового строку;
надати можливість суду впливати на неповнолітнього залежно від його поведінки, змінюючи в необхідних випадках умови такого звільнення.
Запропонована нова система примусових заходів виховного характеру. Серед цих заходів пропонується залишити лише ті, які за своїм змістом є саме виховними заходами і не спричиняють суттєвих обмежень та позбавлень прав і свобод неповнолітніх. Це, як видається, такі заходи:
1. Покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку, з урахуванням його майнового становища або наявності відповідних трудових навичок, обов’язку усунути заподіяну шкоду або виконати на користь потерпілої сторони певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди. Такий обов’язок покладається на неповнолітнього в тому випадку, коли розмір шкоди не перевищує мінімальний розмір заробітної плати, встановленої законодавством на момент вчинення злочину. При цьому суд за згодою з потерпілою стороною встановлює строк такого відшкодування у межах від одного до двох місяців;
2. Обов’язок відвідувати навчальну програму тривалістю до 40 годин. При цьому суд встановлює точну тривалість, час початку та закінчення занять, а також установу, де буде відбувати неповнолітній цей захід;
3. Громадські роботи. Вони призначаються в кількості до 30 годин і відбуваються неповнолітнім у вільний від навчання або основної роботи час. Щоденна тривалість цих робіт для неповнолітніх віком від 11 до 14 років не може перевищувати однієї години, віком від 14 до 16 років – двох годин, віком від 16 до 18 років – трьох годин;
4. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього (перелік таких обмежень та їх строки детально розглянутий в дисертації);
5. Направлення неповнолітнього до центру медико-соціальної реабілітації неповнолітніх на строк до двох років. Порядок перебування в цих центрах регулюється “Положенням про центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх.”
У другому підрозділі “Умовне незастосування покарання до неповнолітніх” проаналізовано розвиток законодавства щодо інституту умовного незастосування покарання. На підставі даних судової статистики, аналізу юридичної літератури обгрунтована позиція законодавця про створення на основі двох видів умовного незастосування покарання (умовного засудження – ст.45 КК 1960 р. та відстрочки виконання вироку – ст.461 КК 1960 р.) одного виду – звільнення від відбування покарання з випробуванням.
З урахуванням сучасного досвіду зарубіжних держав, а також Національної програми “Діти України” обстоюється думка про необхідність передбачити більш гнучку систему впливу на поведінку неповнолітнього в період його звільнення від покарання з випробуванням, зокрема:
- доповнити КК положенням про можливість покладення на такого неповнолітнього особливих обов’язків, які забезпечать можливість проведення з ним індивідуальної роботи та сприятимуть його виправленню, зокрема відвідування занять з різних тематик;
- надати суду право змінювати умови звільнення залежно від поведінки неповнолітнього в період випробування;
- надати право засудженому вимагати дострокового скасування випробування;
- забезпечити особливий контроль за такими неповнолітніми;
- встановити, що остаточне звільнення неповнолітнього від покарання залежить і від його загальної поведінки в період іспитового строку;
- можливість застосування такого виду звільнення не повинна бути меншою, ніж у дорослих.
У третьому підрозділі “Умовно-дострокове звільнення неповнолітніх від відбування покарання” автор на підставі порівняльного аналізу зарубіжного та національного законодавства доводить, що норми КК України про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання неповнолітніх більш гуманні, ніж у деяких інших державах. Разом з цим пропоновано запозичити окремі положення зарубіжного законодавства з метою забезпечення більш диференційованого підходу до умовно-дострокового звільнення неповнолітніх, зокрема передбачити:
- положення про особливості контролю за такими неповнолітніми;
- індивідуальний підхід до скасування такого звільнення у випадку вчинення неповнолітнім злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості;
- можливість застосування цього виду звільнення не повинна бути меншою, ніж у дорослих.
Застосовуючи метод системного аналізу правових явищ, а також метод порівняльного правознавства, обгрунтовується думка про доцільність передбачити можливість застосування до неповнолітніх заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. Видається, що відсутність такого положення в новому КК України суперечить загальній ідеї пом’якшення кримінальної відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями. Адже неповнолітні у всякому разі повинні мати, якщо не пом’якшені, то рівні з дорослими умови щодо можливості зменшення кримінально-правового впливу.
У Висновках сформульовані основні результати проведеного дослідження, подані конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України, обгрунтовано практичне значення одержаних результатів.
У дисертації зроблено спробу теоретично узагальнити і запропонувати нове вирішення окремих проблем особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні. Ці проблеми досліджуються шляхом комплексного підходу з урахуванням національного та зарубіжного досвіду, судової практики, а також міжнародних стандартів в галузі охорони прав неповнолітніх. На цій основі доведена необхідність виділення якісно інших порівняно з дорослими підходів до кримінальної відповідальності неповнолітніх. Враховуючи необхідність диференціації кримінальної відповідальності неповнолітніх різного віку, запропонована нова кримінально-значима періодизація віку. Вперше системно аналізується таке поняття як “розумова відсталість”. Висвітлені різні погляди щодо досліджуваної проблеми, кожному з яких дана відповідна оцінка. Доводиться необхідність вирішення питання про кримінальну відповідальність неповнолітніх з затримкою у психічному розвитку на законодавчому рівні. Досліджена правова природа примусових заходів виховного характеру за новим КК України, проаналізована їх ефективність та запропонована нова система цих заходів. З урахуванням вимог міжнародно-правових актів зроблено спробу довести необхідність доповнення чинного КК України новими видами кримінальних покарань для неповнолітніх, не пов’язаних з позбавленням волі. Наведені конкретні пропозиції щодо удосконалення окремих видів звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або покарання, зокрема розширення можливостей щодо їхнього застосування, створення гнучкої системи заходів впливу на поведінку неповнолітніх.
Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в таких публікаціях автора:
1. Бурдін
