КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДРОБОТЕНКО Наталія Анатоліївна

УДК 94 (477) “1990/2000”+342.5

РЕОРГАНІЗАЦІЯ ТА УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВНИХ

ОРГАНІВ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (1990-2000 рр.):

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України

історичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ЛИТВИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ,

Глава Адміністрації Президента України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ШЕВЧУК ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ,

професор кафедри історії

Київського славістичного університету

кандидат історичних наук, доцент

КАПЕЛЮШНИЙ ВАЛЕРІЙ ПЕТРОВИЧ,

декан юридичного факультету Академії праці і

соціальних відносин Федерації профспілок України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії культури українського народу

Захист дисертації відбудеться “ 17 “ червня 2002 року о “ 10 “

годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Володимирська, )

Автореферат розісланий “ 15 “ травня 2002 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Загальний обсяг дисертації – 224 сторінки. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (22 сторінки, 396 найменувань) та додатків (7 сторінок).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Протягом багатовікової історії свого розвитку український народ мав можливості утворити власну державу, які, однак, не були реалізовані. Здобуття Україною незалежності в 90-х рр. ХХ ст. відкрило нову сторінку в історії української державності. Надзвичайно важливу роль у цьому процесі відіграла реорганізація та утворення державних інститутів влади, з перетворень яких і розпочалося становлення незалежної України.

Реформування існуючих та створення нових органів влади на поч. 90_х рр. забезпечило перехід від статусу союзної республіки з украй обмеженим суверенітетом до самостійної держави. Надалі державний механізм України формувався в несприятливих умовах, і до цього часу таке формування не отримало cвого завершення. Відтак, перед історичною наукою постає завдання з’ясувати основні напрями реорганізації механізму державної влади в Україні, внутрішню структуру органів державної влади та їх вплив на реалізацію внутрішньої та зовнішньої політики держави, визначити головні тенденції та особливості цих процесів.

З урахуванням нагальної потреби опрацювання цілісної концепції державотворення, всебічне вивчення як позитивного, так і негативного досвіду функціонування системи державної влади має велике значення для становлення України як демократичної європейської країни. Дослідження ефективності роботи державних інститутів має на меті винесення уроків і чітке окреслення подальших завдань розбудови державності України. Отже, актуальність теми дослідження визначається перш за все необхідністю узагальнення досвіду державотворення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з науковою темою ”Історія формування і розвитку української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ046–01), яка розробляється на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є органи державної влади в Україні в 90-х рр. ХХ століття.

Предметом дослідження є основні напрями і форми діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, а також законодавчі зміни в статусі органів державної влади в процесі їх реорганізації. У зв’язку з цим досліджуються насамперед особливості функціонування та реформування гілок влади через зміни функціональних повноважень органів влади та вплив кожної з них на формування соціально-економічної та зовнішньої політики держави. Оскільки вплив судової системи на вищезазначену державну політику не був відчутним унаслідок багатьох факторів, основну увагу в нашому дослідженні зосереджено на відносинах законодавчої та виконавчої гілок влади, а судову – розглянуто в контексті відносин останніх.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 90-і рр. ХХ століття. Нижня межа досліджуваного періоду – 1990 р., в якому з прийняттям Декларації про Державний суверенітет України було започатковано розбудову нової системи державної влади. Верхня межа – 2000 р. як проміжний етап дослідження перманентних змін органів державної влади першого десятиліття існування незалежної України.

Мета дисертації – на основі широкої джерельної бази провести комплексний аналіз становлення системи державної влади в незалежній Україні; висвітлити участь органів державної влади у формуванні економічних та соціальних засад розвитку держави, її зовнішньої політики. У відповідності до мети дисертації визначено такі наукові завдання:

проаналізувати стан та ступінь дослідження обраної теми в історіографії, окреслити рівень і повноту джерельного забезпечення проблеми;

охарактеризувати особливості перетворення Верховної Ради в парламент європейського зразка в процесі розмежування гілок влади;

з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні чинники, що призвели до заснування інституту Президента, визначити особливості формування взаємовідносин останнього з органами державної влади;

проаналізувати зміни у статусі Кабінету Міністрів України, висвітлити напрями і форми його діяльності;

дослідити роль Конституційного Суду у взаємовідносинах законодавчої та виконавчої гілок влади;

з’ясувати вплив державних органів влади на формування засад економічної та соціальної політики, а також виявити результати її впровадження;

проаналізувати зміст і характер взаємодії основних гілок влади як складових механізму формування та здійснення зовнішньої політики України.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності. У дослідженні автор спирався як на історичні, так і на загальнонаукові методи. Серед історичних методів провідними були: синхронний, хронологічний, метод періодизації. Дисертант також звертався до низки загальнонаукових методів: методу логічного аналізу, класифікації та систематизації, узагальнення, статистичного методу тощо.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше реорганізацію та утворення органів державної влади обрано предметом окремого спеціального наукового дослідження. Дисертацію виконано із залученням широкого масиву джерел, зокрема, поточних документів органів державної влади. Таким чином, вперше у вітчизняній історіографії проаналізовано процес формування державного механізму, його генезис від невід’ємної складової радянської системи до самостійного функціонування після здобуття Україною незалежності.

У роботі з’ясовано внутрішні та зовнішні фактори, що спонукали Верховну Раду України до проведення структурних змін у виконавчій гілці влади та запровадження інституту Президента, висвітлюються його взаємовідносини з органами законодавчої та виконавчої влади в процесі перерозподілу владних повноважень. Уперше досліджено діяльність Президії Кабінету Міністрів незалежної України, зроблено порівняльний аналіз її активності на різних етапах формування системи державної влади. Отримало подальший розвиток вивчення діяльності Конституційного Суду України, розкрито роль цього органу у взаємовідносинах законодавчої та виконавчої гілок влади. З’ясовано ступінь ефективності функціонування державної влади та її вплив на проведення економічної та зовнішньої політики української держави у вказаний період.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її положення і висновки може бути використано у процесі дослідження проблем новітньої історії України, при укладанні підручників та навчальних посібників, написанні політологічних та юридичних праць як узагальнюючого характеру, так і з конкретних питань державного будівництва. Результати роботи можна застосувати при розробці лекцій та спецкурсів з різних аспектів функціонування та діяльності органів державної влади в незалежній Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні результати і матеріали доповідались на наукових конференціях: науково-практичній конференції “Історія Лисянщини та розвиток краєзнавства в краї” (м. Лисянка, 1999); міжнародній студентській науковій конференції “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, 1999); українсько-німецькому науковому семінарі для молодих істориків “Історична наука в умовах демократичної трансформації суспільства” (Київ, 1999). Матеріали дослідження використовувались під час проведення семінарських занять з курсу “Історія України” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ – “Історіографія та джерельна база дослідження”– присвячено аналізу літератури та джерел з теми історичного дослідження.

Історіографія. На початку 90-х рр. розгляд сучасної історії держави, можливо, через незначний часовий проміжок її існування та досить мінливу політичну ситуацію, залишався поза увагою дослідників, а характерною особливістю поодиноких праць цього періоду стала спорідненість їх проблематики з політологічною наукою.

З появою перших досліджень з історії утвердження Української держави кін. ХХ ст., розпочалось і дослідження проблеми реорганізації та становлення державних органів влади. Перші систематизовані огляди було здійснено вітчизняним істориком С.Кульчицьким Кульчицький С. Новітня історія України // Український історичний журнал. – 1991.– №12.–С.3-5. та британським науковцем Т.Кузьо Kuzio T. Ukraine. The Unfinished Revolution. Institutu for european defence and strategic studies // European security study. – 1992. – №16..

Жоден історик, який розглядав ті чи інші аспекти життя українського суспільства 90-х рр., не оминув увагою питання формування політичної системи України, заснування інституту президентства, кризового соціально-економічного стану незалежної держави на початку 90-х рр. ХХ ст., формування курсу зовнішньої політики. З середини 90-х рр. з’являється цілий ряд навчальних посібників та підручників, складові частини яких стосуються новітньої історії України досліджуваного періоду. Історія господарства: Україна і світ. / Б.Д.Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М.Матейко / За ред. Б.Д. Лановика. – К., 1995; Кульчицький С.В. Україна незалежна // Історія України: нове бачення. – В 2-х т.: Т.2 / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, В.М.Даниленко та ін. – К., 1995; Новітня історія України (1990–2000): Під-к / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К., 2000; та ін. Проте вони не можуть претендувати на повне розкриття питань трансформації системи державної влади, і її виконавчої гілки зокрема.

У працях С.Грабовського, С.Ставрояні, Л.Шкляра, П.Панченка, М.Плюща, А.Слюсаренка та інших стисло і досить змістовно охарактеризовано політичну та соціально-економічну ситуацію в Україні в 90-х рр Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995; Україна: друга половина ХХ ст. Нариси історії / П.П.Панченка, М.Р.Плюща, Л.А.Шевченка та ін. – К., 1997; Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985-1999 рр. ). – К., 2000.. Тематично охоплюючи майже всі сфери становлення та утвердження держави, вони, однак, недостатньо дослідили процес державного будівництва, зокрема, питання правового ґрунту змін у виконавчій гілці влади, практичної діяльності Конституційного Суду та формування судової системи України.

З метою узагальнення десятирічного досвіду державотворення виходить академічне фундаментальне дослідження “Україна: утвердження незалежної держави (1991– 2001)” Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / Н.П.Барановська, В.Ф.Верстюк, С.В.Віднянський та ін. Під ред. В.М.Литвина. – К., 2001., в якому всебічного висвітлення дістала проблема економічного розвитку країни, питання формування партійної системи та реалізації основних напрямів зовнішньої політики у вказаний період. Відзначаючи високу наукову вартість роботи, слід відзначити те, що структура та діяльність органів державної влади не належали до дослідницьких пріоритетів вказаної праці.

Першою ґрунтовною працею з історії формування політичної системи України в 1990-х рр. стала монографія В.Литвина ”Політична арена України: Дійові особи та виконавці“ Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994., в якій на основі нових архівних документів автор докладно дослідив визначальні складові політичного життя перших років незалежності, проаналізував стратегію й тактику керівників держави, розкрив суть і особливості відносин Президента Л.Кравчука з Головами урядів та Верховною Радою на початку 90-х рр.

Саме в цей час уперше з’являються дослідження з політичної біографії та практичної діяльності Президентів незалежної України Л.Кравчука та Л.Кучми. Процес політичного сходження Л.Кравчука на владний “олімп” радянської та пострадянської України, перебіг перших та других президентських виборів отримали своє висвітлення в працях Н.Михальченка, В.Андрущенка та В.Литвина. Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991-1995. – К., 1996; Литвин В.М. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л.Кравчука. – К., 1997. Перша з робіт приділяє значну увагу тактиці та стратегії президентської кампанії Л.Кравчука. При цьому, розглядаючи процес суперництва Президента та прем’єра Л.Кучми, дослідники не уникнули суб’єктивізму – прихильності до Л.Кравчука. Натомість, В.Литвин мотиви дій Президента пояснює прагненням до концентрації влади, що, у свою чергу, й призвело до певних реорганізацій у виконавчій гілці влади.

Діяльність Президента Л.Кучми стала об’єктом дослідження Ю.Луканова та Т.Батенка Луканов Ю. Третій Президент. (Політичний портрет Л.Кучми). – К., 1996; Батенко Т. Королі СНД. Портрети дванадцяти Президентів (тенденції та закономірності розвитку в пострадянському просторі). – Львів, 2000.. Ю.Луканов робить акцент на кадрових ротаціях ключових посад у державі у 1994–1996 рр., відзначаючи при цьому відсутність адміністративної реформи, визначає ступінь впливу президента на внутрішню та зовнішню політику України. Досліджуючи політичну діяльність президентів країн-членів СНД другої “президентської хвилі”, які прийшли до влади внаслідок виборів у середині 90-х, Т.Батенко вирізняє спільну для всіх держав тенденцію до встановлення різного ступеню авторитаризму після процесу уконституювання, що проявилось у зміцненні виконавчої вертикалі.

Компаративні дослідження інституту президентства, здійснені політологами Н.Сахаровим та Н.Кононенко Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. – М., 1994; Кононенко Н.В. Інститут Президентства в Україні: політологічний аналіз. Автореф. дис… канд. політол. наук. – К., 1998., розкривають функції та повноваження президентів у формах правління, що існують. Цінність роботи Н.Кононенко полягає в розробленій періодизації становлення інституту президентства на українському ґрунті.

Проблематикою діяльності Верховної Ради України займались науковці Л.Кривенко, А.Георгіца, О.Бандурка, О.Древаль. Еволюція Верховної Ради від представницького органу до функціонально повноцінного парламенту, сфера повноважень та структура останнього компаративно аналізувалася у роботах Л.Кривенко, а в подальшому – А.Георгіци Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. – К., 1997; Її ж. Законодавча та виконавча гілки влади: конституційно-правові проблеми співвідношення і взаємодії / Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К., 1998; Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії і практики. – Чернівці, 1998.. Історична ретроспектива діяльності Верховної Ради за часів СРСР та періоду незалежності, перебіг та результати парламентських виборів стали предметом роботи О.Бандурки та Ю.Древаля Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. – Х., 1999..

Більшу увагу питанню внутрішньоорганізаційної діяльності парламенту, результатам передвиборних кампаній 1990, 1994 та 1998 рр. приділила у своєму дисертаційному дослідженні В.І.Чмихова Чмихова В.І. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності (березень 1990 – січень 2000 р.). – Автореф. дис… канд. істор. наук. – Львів, 2001.. Але проблема взаємовідносин Верховної Ради з виконавчою та судовою гілками владами не отримала повного висвітлення у вказаній роботі.

Окремі аспекти діяльності Верховної Ради України в напрямі державотворення досліджено у роботі “Українська державність у ХХ столітті” Українська державність у ХХ столітті: Історико- політологічний аналіз /О.Дергачов (керівн. авт. кол-ву). – К., 1996., натомість погляди та діяльність парламентської опозиції ”Народної Ради” не отримали належного висвітлення.

Діяльності урядів незалежної України присвячено значно менше уваги науковцями, ніж парламентові, що обумовлюється закритим характером урядової діяльності. В основному, праці представлено аналітичними та довідковими розробками, в яких подається інформація про кадровий склад урядів, законодавче підґрунтя змін у структурі, функціях та повноваженнях Кабінету Міністрів Шостий уряд України: дійові особи та виконавці / М.Томенко та ін. – К., 1996; Прем’єр-міністри України // Політологічні студії. – 1999.– січень. – Вип.1..

Варта на увагу розвідка П.Панченка, в якій на тлі суспільно-політичних подій кін. 80-х – поч. 90-х рр. досліджується питання реорганізації виконавчих органів державного управління республіки в останні роки існування радянської держави Панченко П.П. Від Декларації про державний суверенітет до Акту незалежності // Україна 90-х: шлях до незалежності. – К., 1992.. Автор розцінює зростання питомої ваги органів державного управління республіки як бюрократизацію останнього, не вбачаючи в цьому передумови для формування системи державної влади в незалежній державі.

При розгляді проблеми реорганізації системи державної влади періоду 1991–1996 рр. В.Шевчук та М.Тараненко Шевчук В.П. Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій: Навч. пос-к. – К.:Либідь, 1999. у своїй роботі дійшли висновку, що до 1996 р. органи державної влади виконали свою роль переважно в атрибутивному оформленні держави, сама ж система залишалась малоефективною внаслідок незавершеності розподілу повноважень між гілками влади.

У фундаментальній праці істориків “Уряди України у ХХ столітті” Уряди України у ХХ ст. / Авт. кол. Н.П.Барановська, Т.Б.Бикова, С.Г.Богачук та ін., відп.ред. В.Литвин. – К., 2001. подано характеристику лише урядів Фокіна та Кучми, а факт превалювання колізій парламентських та президентських кампаній на тлі соціально-економічного розвитку держави залишає політичний та правовий аспекти реструктуризації органів виконавчої влади поза увагою дослідження.

Теоретичні принципи функціонування виконавчої влади стали об’єктом дослідження вчених-державознавців В.Шаповала, В.Авер’янова, за винятком праці С.Телешуна, де розглянуто також і практичну діяльність місцевої влади Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К., 1995; Його ж. Виконавча влада в розвинутих країнах (конституційно-правовий аспект). – К., 1996; Авер’янов В.Б. Управлінський зміст виконавчої влади та суб’єкти її здійснення // Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К., 1998; Телешун С. Державний устрій України: проблеми політики теорії і практики. – Івано-Франківськ, 2000.. Проте, поза увагою дослідження залишився вплив створеної законодавчої бази на політичне життя країни і, зокрема, реакція органів державної влади на зміни їх правового статусу.

Окремим питанням функціонування судової системи України присвячено праці Ю.Шемшученка, Г.Мурашина, Ю.Грошевого, І.Марочкіна Грошевий Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади в Україні. – К., 1997; Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.О. Конституційний Суд України. – К., 1997..

Відзначається цінним фактологічним матеріалом робота А.Віттковскі, який, досліджуючи економічне становище України початку 90-х рр., акцентує увагу на особливостях урядової економічної політики Виттковски А. Пятилетка без плана. Украина 1991-1996. Формирование национального государства, экономика, элиты. – К., 1998.. Вплив структурних змін у системі державної влади на економічні реформи розглядає науковець з діаспори М.Мельник Мельник М. Українські проблеми. Зб. статей і коментарів. – К., 1999..

Проблему становлення України на міжнародній арені, її зовнішньополітичної діяльності, формування векторів зовнішньої політики розкрито у ряді праць вітчизняних та зарубіжних дослідників – О.Івченка, І. Короля, В.Мацоли, Г.Киссинджера, Зб.Бжезинського та ін. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1997; Король І., Мацола В., Павленко Г. Участь України в миротворчій діяльності ООН. – Ужгород, 1995; Васильєва-Чекаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах (1944–1996 рр.). – К., 1998; Коваль І.М. Остання битва “холодної війни”: Східноєвропейська політика наддержав у концепціях зарубіжної політології (80-ті – поч.90-х рр.) – Одеса, 1999; Киссинджер Г. Дипломатия. – М., 1997; Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. – М., 1999..

Аспекти конституційного розмежування повноважень у сфері зовнішньої політики між різними органами виконавчої влади охарактеризовано в праці О.Сивака Сивак О.В. Формування та здійснення зовнішньої політики України (1990-1999 рр.) Автореф. дис…канд. політол. наук. – К., 2000..

Отже, стан розробки цієї теми у сучасній історіографії широко представлено навчальною літературою, а монографії присвячено лише окремим питанням означеного дослідження, що не формує цілісної картини проблеми.

Джерелами дослідження є документи державних органів влади, комісій Верховної Ради, які зберігаються у Поточному Архіві Верховної Ради України (АВРУ) та Поточному Архіві Юридичного департаменту Кабінету Міністрів. Крім того, під час роботи над дисертацією використовувалися різноманітні статистичні збірники, довідники, публікації, розміщені у центральних та обласних газетах, часописах тощо.

Найбільше матеріалів із досліджуваної теми знаходиться в Архіві Верховної Ради України, в якому зберігаються матеріали комісій Верховної Ради, листування Комісій з державними органами. Щодо питань державного будівництва у дослідженні було використано матеріали Комісії у питаннях законодавства і законності, Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин та Комісії з питань діяльності рад народних депутатів, розвитку місцевого самоврядування Верховної Ради ХІІ та ХІІІ скликань. Матеріали цих комісій є робочими варіантами законодавчих актів з поправками народних депутатів, що дає змогу прослідкувати формування основних завдань державотворення, еволюцію перерозподілу повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади і Президентом у зовнішньополітичній сфері.

Зокрема, до матеріалів КЗС ввійшли звіти народних депутатів з відвіданих конференцій, в яких висвітлюється відношення до України учасників конференцій, в тому числі і керівників міжнародних організацій. Доповідні записки працівників дипломатичних представництв України, листування та запити народних депутатів, надіслані до органів державної влади України, а також відповіді на них Міністерства закордонних справ (далі – МЗС), в яких подано довідки про історію та сучасний стан відносин України з різними міжнародними організаціями чи викладено офіційну позицію держави щодо міжнародних ініціатив.

Важливі для дослідження документи зберігаються в Поточному Архіві Юридичного департаменту Кабінету Міністрів України. Із доступних для дослідника матеріалів особливу цінність мають протоколи засідань Кабінету Міністрів, у які при розгляді поточних питань діяльності уряду епізодично включалися звіти окремих міністерств чи виступи прем’єра на засіданні Кабінету Міністрів з характеристикою діяльності центральних органів виконавчої влади. Зокрема, оцінка роботи торгівельно-економічних місій дає підстави охарактеризувати зовнішньоекономічний напрям діяльності держави. Поточний Архів Юридичного департаменту Кабінету Міністрів, рішення Кабінету Міністрів України, Протокол №3 засідання Кабінету Міністрів України від 11 січня 1999 р., арк.5.

Наступну групу джерел репрезентують опубліковані конституційні та законодавчі акти Сорока М. Світ відкриває Україну. Про зовнішню політику Української держави у 90-х роках ХХ ст. Статті. Документити. Коментарі. – К., 2001; Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони та коментарі: 2-ге вид-ня, випр.і доп. / Автори і упоряд.: М.І.Мельник, М.І.Хавронюк. – К., 2001; Історія України: Документи. Матеріали / Уклад. В.Ю.Король. – К, 2001; та ін.. Законодавча база віддзеркалює тенденції розвитку політичної системи України.

Джерелами є збірники праць та виступів, інтерв’ю українських політиків, які були безпосередніми учасниками політичного життя Кравчук Л.: ”Є така держава – Україна”. М-ли з виступів, інтерв’ю, прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання. – К., 1992; Плющ І.С. Хто ми і куди йдемо. Доповіді, виступи, статті, інтерв’ю. – К., 1993; Кучма Л.Д. Шляхом радикальних економічних реформ. – К., 1994; Иоффе Ю. Один на один с системой. – Луганск, 1995; Кучма Л. Вірю в український народ. – К., 2000.. Цінним джерелом для висвітлення окремих аспектів внутрішньої та зовнішньої політики стали інтерв’ю політичних лідерів України, які дали можливість прослідкувати еволюцію ідеологічних орієнтирів щодо формування владних органів в Україні. Проте, слід враховувати й суб’єктивний характер їх висловлювань, бо вони були виразниками різних політичних сил.

Ще одну групу джерел складають матеріали періодичних видань органів державної влади. Зокрема, “Вісник Конституційного Суду України” вміщує ухвали з дискусійних питань функціонування держави, в яких подано альтернативні позиції учасників (органів влади) судового процесу. Надзвичайно багато матеріалів, що стосуються діяльності Верховної Ради України та уряду, знаходиться у сесійних бюлетенях Верховної Ради України.

Використання всіх зазначених документальних матеріалів, чималу кількість з яких введено в науковий обіг уперше, з критичною їх оцінкою та узагальнене осмислення доробку попередників дали авторові змогу вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

У другому розділі –“Формування системи державної влади в умовах незалежної України” - зроблено огляд особливостей побудови системи влади в УРСР, розглянуто процес розмежування повноважень в системі органів влади, з’ясовано основні причини реформування виконавчої гілки влади та особливості взаємовідносин органів влади з новоствореним інститутом Президентства у зазначений період.

Соціально-економічна криза, яка охопила територію Радянського Союзу і України, зокрема, потребувала підвищення ефективності діяльності виконавчої влади. Реформування Ради Міністрів у Кабінет Міністрів УРСР в квітні-червні 1991 р. надало більшої незалежності урядові від Верховної Ради, а створення ряду міністерств і їх вихід із-під союзного підпорядкування було передумовою функціонування виконавчої гілки влади в умовах незалежності. Однак, це не призвело до суттєвих змін в економіці України. Унаслідок низки факторів в липні 1991 р. було узаконено інститут президентства в Україні.

Рештки старої системи управління та державної влади, що зазнали незначних змін на початку 90-х рр., мали деструктивний вплив на взаємовідносини органів законодавчої та виконавчої гілок влади. Кадровий склад перших урядів України, незважаючи на численні ротації, зазнав незначних змін. Так, уряд Фокіна оновився лише на 8 осіб, а вже уряд Л.Кучми – на 32-40%. Залишалась старою і структура Кабінету Міністрів. Чи не кожен з урядів ставив за завдання проведення адміністративної реформи, та, в основному, ці заходи передбачали скорочення центральних органів виконавчої влади та чисельності їх штатів. Однак, лише у 1999 р. розпочались реальні зміни в її структурі.

Під час дослідження процесу становлення виконавчої гілки влади з’ясовано, що реорґанізація та утворення нових органів державної влади на поч. 90-х рр. відбувалися внаслідок компіляції аналогічних процесів в пострадянських країнах, і лише протягом тривалого часу в гострій політичній боротьбі остаточно було розмежовано владні повноваження між ними. При цьому основним приводом до конфронтації був перерозподіл виконавчих повноважень від Верховної Ради України на користь Президента та Конституційного Суду. Наріжними питаннями стали основи формування та підпорядкування Кабінету Міністрів та органів влади на місцях. Якщо прихильники парламентської форми правління намагались відновити владу Рад, то президентської – домагалися встановлення президентської вертикалі, що й знайшло своє законодавче втілення в 1992 –1995 рр. Досягнутий в Конституції 1996 р. компроміс між гілками влади, що проявився у закріпленні президентсько-парламентської форми правління, дещо послабив, проте не зупинив боротьбу між ними. Упродовж десятиліття існування держави означена проблема не знайшла свого остаточного вирішення – не було прийнято Закон “Про Кабінет Міністрів України”, а положення щодо сфер діяльності органів влади на місцях містили в собі суперечності, що й призводило до конфліктів між державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

Структура судової системи України залишалась незмінною з 1991 р., за винятком заснування Конституційного Суду в 1996 р. Саме з прийняттям Конституції та з діяльністю останнього пов’язуємо зменшення конфронтації між гілками державної влади. Рішення та ухвали Конституційного Суду України відіґрали стабілізуючу роль у політичному житті країни і, зокрема, під час “оксамитової революції” у парламенті в січні-лютому 2000 р.

У третьому розділі роботи – “Реалізація державної політики соціально-економічного розвитку країни” – досліджуються особливості проведення економічних перетворень в Україні.

При аналізі розвитку економіки України виділено два етапи.

Перший етап (1990 – 1994 рр.) характеризується відсутністю послідовної політики держави в реформуванні економіки. З’ясовано причини соціально-економічної кризи 90-х рр. та фактори, що призвели до її загострення в 1992 – 1993 рр. Діяльність урядів В.Фокіна, Л.Кучми, Є.Звягільського варіювалась від пристосування планової економіки до ринкових умов з повним державним контролем до політики невтручання у ринковий механізм, що проводилася урядом. І хоча на першому етапі було закладено законодавчу базу для новостворених інститутів ринкової економіки, та все ж досягнення в роздержавленні власності, розвитку малого та середнього бізнесу, реформуванні земельних відносин на селі, формуванні банківської мережі були незначними і відставали від показників більшості країн пострадянського простору.

На другому етапі (1994 – 2000 рр.) було розроблено концепцію нового курсу економічного розвитку держави, в результаті якої було завершено проміжний етап проведення земельної реформи, що проявилось у зміні форми власності, паюванні землі.

Зусилля всіх урядів були спрямовані на зупинення економічного спаду й недопущення подальшого зниження рівня життя населення, хоча певні зрушення в загальноекономічній ситуації були. В 2000 р. значно відбувається ріст ВВП та зростають обсяги промислового виробництва. Деякі позитивні зрушення відбулись і у соціальній сфері. Було повністю погашено заборгованість з виплати пенсій і на 50% зменшилась заборгованість по зарплаті. Але проблеми соціального захисту населення залишились актуальними.

В цілому, економіці України притаманним був високий ступінь етатизації.

Такі процеси, як реформування вітчизняної політичної системи, пошук найбільш ефективної політичної моделі, позитивно не вплинули на розвиток вітчизняної економіки. Ті зміни на краще, що відбувалися у чорній та кольоровій металургії, сільському господарстві відбувалися не через вдало запроваджену владою політику, а найчастіше були лише реакцією на об'єктивні потреби світового ринку. Експортна спрямованість вказаних галузей закріпила структурні деформації, успадковані від СРСР. Сталося так, що становлення президентських інституцій, так само, як і розвиток вітчизняного владного механізму, супроводжувалося перш за все політичними баталіями, що не залишали часу для реалізації кінцевої мети політичних перетворень – здійснення економічних реформ, спрямованих на покращання рівня життя населення України.

У четвертому розділі дисертації – “Проведення державними структурами України її зовнішньої політики” – аналізуються особливості функціонування органів державної влади щодо вироблення та втілення національного зовнішньополітичного курсу в цілому, та в багатосторонній дипломатії зокрема.

В 1991 – 1996 рр. у зв’язку з активізацією процесу реформування політичної системи України та розмежуванням повноважень у сфері зовнішньої політики характерним було існування напруження у відносинах Президента та Верховної Ради. Це зумовлювалося прагненням кожної зі сторін посилити власний вплив на зовнішньополітичну сферу держави, інколи перебираючи не властиві собі функції.

Остаточне закріплення за органами державної влади повноважень в галузі здійснення зовнішньої політики України відбулось із прийняттям Конституції в 1996 р. Згідно її положень Президент України отримав досить широкі кадрові та політичні повноваження в зовнішньополітичній сфері, що й зумовило виключну роль останнього в реалізації зовнішніх зносин. Здійснення зовнішньої політики було покладено на уряд, і зокрема на МЗС, що підпорядковувалось безпосередньо Президенту. Надані Верховній Раді права щодо визначення засад зовнішньої політики, ратифікації міжнародних договорів, вирішення питання щодо перебування іноземних військ на території України, а також затвердження Держбюджету стали реальними важелями впливу парламенту в означеній сфері діяльності держави.

В перші роки незалежності нагальним завданням стала розбудова мережі дипломатичних представництв, що відбувалась декількома шляхами: орендою, купівлею чи будівництвом нових приміщень, що часом фінансувалось громадськими організаціями української діаспори, а також через обмін з іншими країнами за принципом взаємності. Так, в 1992 р. кількість диппредставництв становила 26 одиниць, в 1996 р. – 68 і досягла 84 – в 2000 р. Рилач Ю.О. Програма відкриття посольств реалізується неухильно // Політика і час. – 1997. – №8. – С.8; Урядовий кур’єр. – 2001. – 22 серпня. – №151-152. – С.18. На середину 90-х рр. було створено цілу низку навчальних закладів, що в основному покрили потребу МЗС в кадрах. Втім, на основі архівних документів з’ясовано, що в цей період через недостатні обсяги фінансування існувала висока плинність професіоналів зі структур МЗС, що залишало проблему кадрового забезпечення актуальною.

В основі суперечностей між Президентом і Верховною Радою була різновекторність їхнього розуміння пріоритетів зовнішньої політики, що було притаманне і самому парламенту. Діаметрально протилежні позиції його фракцій щодо курсу держави було втілено в Постанові Верховної Ради “Про Основні напрями зовнішньої політики України” (1993 р.), що окреслило досить широкий діапазон діяльності для виконавчої гілки влади. Проте фактична реалізація накреслених напрямів розпочалась з кін.  р., оскільки до того часу Україна перебувала під значним тиском міжнародного співтовариства щодо реалізації проголошеної в 1990 р. політики ядерного роззброєння. І лише з приєднанням України до низки міжнародних договорів з денуклеаризації розпочалась активна зовнішньополітична діяльність вищих посадових осіб держави.

Вступ України до значної кількості міжнародних організацій сприяв налагодженню стосунків з більшістю країн світу. Це відіграло особливу роль в утвердженні держави на міжнародній арені за несприятливих умов перших років незалежності, а в подальшому членство в універсальних та регіональних міжнародних організаціях в основному забезпечило захист та реалізацію національних інтересів держави.

У результаті проведеного дослідження дисертант прийшов до таких висновків:–

Історія реорганізації та утворення державних органів влади незалежної України досліджувалася фрагментарно, тільки щодо окремих її напрямів й аспектів. Використання зазначених документальних матеріалів, чималу кількість з яких введено в науковий обіг уперше, з критичною їх оцінкою та узагальнене осмислення доробку попередників, дали авторові змогу вирішити основні завдання дисертаційного дослідження;–

З прийняттям Конституції 1996 р. і остаточним розмежуванням конституційних повноважень ВР України остаточно втратила політичний статус вищого органу виконавчої влади та набула рис професійного парламенту. Проте, ситуативний характер більшості в парламенті та ненормований статус опозиції значно гальмували законодавчу діяльність цього органу. Це було характерним для Верховної Ради І – ІІІ скликань;–

З’ясовано, якщо на початку 90-х рр. сферу повноважень нового інституту – Президента було розширено за рахунок виконавчої функції Верховної Ради та Президії Верховної Ради, у середині досліджуваного періоду виникли суперечності власне у виконавчій гілці влади. Та, врешті, політична конфронтація знову сконцентрувалася навколо Верховної Ради та Президента; при цьому основними спірними питаннями були принципи формування та підпорядкування Кабінету Міністрів та місцевих органів влади;

– Встановлено, що впродовж десятиліття відбувалось перманентне удосконалення лише виконавчої гілки влади – Кабінету Міністрів України. Адміністративна реформа, задекларована більшістю з урядів, передбачала в основному скорочення міністерств і відомств та зменшення чисельності апарату. У зв’язку з переходом до функціонального управління економікою лише в 1999 р. відбуваються реальні зміни в структурі центральних органів виконавчої влади;–

Доведено, що з початком роботи Конституційного Суду його основною функцією в Україні стала роль арбітра між законодавчою та виконавчою гілками влади. Це мало позитивний вплив на розв’язання політичних конфліктів. Усе набуло цивілізованих форм, проте Конституційний Суд не був застрахований від втручання у свою діяльність;–

Розвинуто положення про те, що негаразди в політичній системі блокували діяльність урядів України, знижували ефективність впроваджуваних реформ, не дозволяли вирішувати нагальні питання економіки під час значного падіння життєвого рівня населення. Окреслені в програмах орієнтири унаслідок незлагоди між основними учасниками політичного процесу та частої зміни голів урядів, переходили з програми одного уряду до іншого, часто залишались не вирішеними;–

Проаналізовано тенденції у відносинах між законодавчою та виконавчою гілками влади з питань визначення і правового оформлення зовнішньополітичного курсу країни. Протягом 1991–1996 рр. відбулась передача ряду повноважень Верховною Радою України на користь Президента та Кабінету Міністрів.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у таких

публікаціях :

”Селянське питання” в програмах політичних партій України 90-х років // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. . – К., 1999. – С. – 57;

Деякі тенденції трансформації парламенту України // Вісник Черкаського університету. Історичні науки. Вип. . – Черкаси, 1999. – С.140 – 144;

Становлення зовнішньополітичної діяльності незалежної України // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Історія. Вип. ІІ. – Вінниця, 2000. – С. 190 – 195;

Діяльність незалежної України в ООН: здобутки та проблеми // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 57. – К., 2001. – С. – 63.

АНОТАЦІЯ

Дроботенко Н.А. Реорганізація та утворення органів державної влади в Україні (1990 – 2000 рр.): Історичний аспект. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню реорганізації та утворенню органів державної влади в Україні. Досліджено еволюцію Верховної Ради як законодавчого органу під час перерозподілу владних повноважень та остаточного розмежування гілок влади. Особливу увагу приділено аналізові впровадження інституту Президента; визначено особливості формування взаємовідносин останнього з органами державної влади. У роботі досліджено сутність перманентних реформ центральних органів виконавчої влади і, зокрема, Кабінету Міністрів; висвітлено напрями і форми його діяльності. Висвітлено роль Конституційного Суду України у врегулюванні відносин між державними органами влади. З’ясовано сфери діяльності та вплив державних органів влади на проведення соціально-економічної і формування та здійснення зовнішньої політики України.

Ключові слова: Україна, органи державної влади, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України.

АННОТАЦИЯ

Дроботенко Н.А. Реорганизация и образование органов государственной власти в Украине (1990 – 2000 гг.): Исторический аспект. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

Диссертация посвящена комплексному исследованию реорганизации и образования органов государственной власти в Украине. В контексте перераспределения властных полномочий и окончательного разделения ветвей власти исследована эволюция Верховной Рады в законодательный орган. Проанализировано введение института Президента, раскрыты особенности взаимоотношений с органами государственной власти, исследовано сущность перманентных реформ центральных органов исполнительної власти, в частности, Кабинета Министров, освещены направления и формы его деятельности. Раскрыто роль Конституционного Суда в урегулировании отношений между государственными органами власти. Выяснены сферы деятельности, а также влияние органов власти на реализацию социально-экономической, формирование и проведение внешней политики Украины.

Ключевые слова: Украина, органы государственной власти, Президент Украины, Верховная Рада Украины, Кабинет Министров Украины, Конституционный Суд Украины.

SUMMARY

Drobotenko N.A. Reorganization and forming of state power bodies in Ukraine (1990 – 2000): Historical aspect. – Manuscript.

Thesis on competition for academic degree of Candidate of History on specialization