НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ГОРОБЕЦЬ Віктор Миколайович

УДК 161.1[342.36:323.39(477)]::341.81(470):(438) “1654/1665”

ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМАЦІЇ ЕЛІТИ КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ

В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕТЬМАНАТУ:

СТОСУНКИ З РОСІЄЮ ТА РІЧЧЮ ПОСПОЛИТОЮ

(16541665 рр.)

07.00.02 всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

КИЇВ 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті історії України НАН України.

Науковий консультант | доктор історичних наук, професор, академік НАН України СМОЛІЙ Валерій Андрійович, Інститут історії України НАН України, директор, завідувач відділу історії України середніх віків.

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор КРИЖАНІВСЬКИЙ Олег Прокопович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середньовіччя;

доктор історичних наук, професор ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ Володимир Арнольдович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, провідний науковий співробітник;

доктор історичних наук ЩЕРБАК Віталій Олексійович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри історії.

Провідна установа | Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, кафедра нової і новітньої історії (Міністерство освіти та науки України, м. Харків).

Захист відбудеться 26 квітня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “23” березня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук ________________________ГУРЖІЙ О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Українська революція ранньомодерної доби поза всяким сумнівом, не лише стала однією з рубіжних віх історичного минулого українського народу, а й справила потужний вплив на долі багатьох його сусідів. Адже події середини другої половини XVII ст. істотним чином позначилися на перебігу політичних процесів у всьому центрально-східному європейському регіоні. На політичній карті Європи з’явилося нове державне утворення Українська козацька держава (самоназва Військо Запорозьке); Польсько-Литовська держава не лише втратила значну частину своїх “східних кресів”, а й істотно підупала у військово-політичному відношенні; натомість, Російська держава здобула Лівобережну Україну, поширила вплив, а згодом і підпорядкувала собі Запорозьку Січ і, саме головне, рішуче переломила на свою користь давнє суперництво з Річчю Посполитою та заволоділа стратегічною ініціативою, отримавши сприятливі умови для успішного просування на Захід і побудови Російської імперії.

Проте перш, ніж це сталося, на теренах України впродовж декількох десятиліть розгорталося надзвичайно жорстке політико-військове протистояння, в ході якого далеко не останню і зовсім не пасивну роль відігравало українське козацтво як новий “руський” (згідно тогочасної лексики) політичний народ. Уже на самому початку революції, коли козацтво заявило про себе як про реальну контреліту Речі Посполитої (або, принаймні, її регіональну контреліту), яка усвідомлювала свою етнічну та релігійну ідентичність, конфлікт набув характерних ознак політичного сепаратизму, актуалізувавши тим самим тісний зв’язок подій в Україні із зовнішньополітичними факторами. Надалі усвідомлення необхідності розбудови Гетьманату, як окремішнього політико-адміністративного організму та, відповідно, легітимації нової, козацької, еліти України неминуче висунуло на передній план проблему пошуку необхідного для тих умов місця нового державного утворення в структурі міжнародних взаємин, а враховуючи особливості функціонування ранньомодерного суспільства та способів його політичної організації пошуку шляхів узаконення певних стосунків з правлячими легітимними династіями тогочасної Європи. Саме від того, на чий бік і, що не менш важливо, на яких умовах схилиться козацька еліта, значною мірою залежав не лише напрям розвитку Української держави, а й до певної міри всієї Центрально-Східної Європи.

Таким чином, незаперечна важливість дослідження обставин формування нового політичного обличчя Європи; виявлення факторів, які стимулювали дрейф зовнішньополітичної діяльності Гетьманату чи то в бік офіційної Москви, чи Варшави; визначення закономірностей і випадковостей у цьому історичному процесі; встановлення рівня кореляції зовнішньополітичних дій козацької еліти та розвитку міжнародних процесів у регіоні і внутрішньополітичної боротьби всередині Війська Запорозького; а також потреба в підтвердженні чи спростуванні усталених у вітчизняній та зарубіжній історіографіях понять і трактувань, розширенні джерельної бази та критичному переосмисленні вже відомих науці фактів і їх тлумачень, особливо в контексті гуманізації суспільних знань, уникненні надмірного акцентування уваги на конфронтаційній стороні проблеми та сприйняття учасників політичної гри в якості “злого сусіда” чи “запроданця” все це і обумовлює наукову актуальність дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті розробки планової теми відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України “Українське суспільство в системі європейської цивілізації (доба середньовіччя і нового часу)” (Держ. реєстр. № 1000000064). Досліджувана тематика отримала підтримку Державного комітету у справах науки і технологій України (проект ДНТП “Українська козацька держава у геополітичного просторі Центральної, Східної та Південно-Східної Європи (XVII-XVIII ст.)” ( Грант № 07.01/04782)).

Об’єктом дослідження є політичні процеси в Центрально-Східній Європі, на тлі яких розгорталася Українська революція XVII ст. Одні з них були спричинені революційними подіями в Україні, інші самі справляли на них істотний вплив.

Предметом політична діяльність еліти козацької України на міжнародній арені, зокрема у відносинах з Річчю Посполитою та Російською державою, спрямована на пошук способів легітимації своїх прав нового політичного народу України-Русі. Особлива увага звертається на геополітичне тло зовнішньополітичної діяльності Гетьманату, а також береться до уваги характер внутрішньополітичних процесів, як в Україні, так і Польсько-Литовській та Російській державах, виходячи з гіпотези щодо існування тісного зв’язку між названими елементами і принциповим змістом українсько-польських та українсько-російських стосунків на різних етапах їх розвитку.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють часовий про-мі-жок, окреслений 1654–1665 рр. Вибір нижньої хронологічної межі обумовлюється тією обставиною, що проголошення акту прийняття Війська Запорозького під зверхність російського царя 1654 р. створило принципово нове міжнародне тло змагань козацької еліти за легітимацію свого привілейованого становища. При обмеженні верхньої межі дослідження 1665 р. вирішальну роль відіграв той факт, що саме тоді перед тим переважно біполярна модель зовнішньополітичної орієнтації еліти козацької України — на Москву та Варшаву, що утвердилася після 1654 р., втрачає свою відносну універсальність через висунення в розряд пріоритетних орієнтації на Стамбул.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, аби на основі аналізу комплексу документальних джерел й узагальнення історіографічних здобутків встановити сутнісні прояви і характер зовнішньополітичних дій керівництва Війська Запорозького, скерованих на досягнення легітимації нового політичного народу України-Русі; а також з’ясувати характер впливу на напрями цієї діяльності з боку регіональних геополітичних процесів і змісту внутрішньополітичної боротьби.

Досягнення цієї мети диктує постановку і розв’язання таких завдань:

реконструювати перебіг зовнішньополітичної діяльності Гетьманату, встановивши при цьому його міжнародне та внутрішньополітичне тло та виділити домінуючі фактори впливу; вичленивши на основі такого аналізу основні етапи розвитку української зовнішньої політики та представивши їх сутнісні характеристики;

дослідити ґенезу українсько-російської угоди 1654 р., дати їй політико-правову оцінку та визначити місце в структурі міжнародних взаємин Центрально-Східної Європи;

простежити напрями зовнішньополітичної діяльності Гетьманату в після-переяславський час, з’ясувавши при цьому її пріоритетні завдання та цілі;

охарактеризувати регіональний розклад військово-політичних сил в умовах підготовки та підписання Віленської і Раднотської угод 1656 р. та означити місце Війська Запорозького в нових геополітичних реаліях;

з’ясувати мотивацію кардинальної переорієнтації зовнішньополітичної діяльності Гетьманату в 16581659 рр., відслідкувавши її внутрішні і зовнішні, об’єктивні і суб’єктивні подразники;

встановити причини краху концепції утворення Великого князівства Руського та реформування Речі Посполитої у федерацію трьох політичних народів польського, литовського та руського (українського);

дослідити обставини та з’ясувати закономірні і випадкові передумови політичної переорієнтації гетьманського уряду Ю.Хмельницького з Москви на Варшаву восени 1660 р.;

простежити перипетії політичної боротьби зовнішніх сил за впливи на козацьку еліту восени 1660 навесні 1661 р., встановивши головних її суб’єктів, а також мотивацію зовнішньополітичних акцій гетьманського уряду;

проаналізувати характер і встановити мету політичних дій Гетьманату в ході сеймової боротьби 1661 р;

з’ясувати вплив політичної дезінтеграції правобережного козацтва середини 1660-х рр. на трансформацію програмних вимог його еліти у взаєминах з Річчю Посполитою;

виявити витоки політичного сепаратизму козацької еліти Лівобережної України;

відшукати головні конфліктні вузли суспільно-політичної боротьби на Лівобережжі на початку 1660-х рр.;

дослідити соціальні та політичні передумови “чорнорадівської” політики частини лівобережного козацтва та визначити її наслідки для трансформації політико-соціального статусу Гетьманату;

простежити ґенезу Московських статей 1665 р. та дати їм політико-правову оцінку.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в історіографії дослідженням українсько-російських і українсько-польських відносин середини 1650-х першої половини 1660 рр., виконаним з урахуванням їх тісної взаємодії і взаємовпливів. Розв’язання поставлених завдань здійснюється на основі аналізу широкої фактури міжнародних процесів Центрально-Східної Європи, постійно простежується як вплив подій в Україні на регіональну структуру військово-політичної рівноваги, так і навпаки. Уперше досліджено перебіг зовнішньополітичної діяльності козацької еліти та розвиток внутрішніх суспільно-політичних процесів у контексті пошуку новим політичним народом способів легітимації свого привілейованого становища. В роботі переглянуто існуючі характеристики найбільш важливих, вузлових проблем української політичної і соціальної історії, як то: ґенези та сутнісного змісту Переяславсько-Московського 1654 р., Гадяцького 1658 р., Переяславського 1659 р., Чуднівського 1660 р., Батуринського 1663 р. та Московського 1665 р. договорів Війська Запорозького з російським царем і польським королем. Обґрунтовано власну концепцію розвитку зовнішньополітичної діяльності Гетьманату в середині 1650-х першій половині 1660 рр. та представлено оригінальну її періодизацію. Запропоновано нове тлумачення суті суспільно-політичного протистояння на Лівобережжі на початку 1660-х рр. як спробі конституювання тут “шляхетського” за змістом Гетьманату. Уперше у вітчизняній історіографії звернуто увагу та дано пояснення причин політики компромісів гетьманського уряду Ю.Хмельницького в переддень сеймових баталій 16611662 рр. З уведенням до наукового обігу нових рукописних документів вперше представлено всебічний аналіз програмних вимог гетьманського уряду П.Тетері у стосунках з Річчю Посполитою в умовах розгортання в Україні громадянської війни.

У процесі розробки поставлених завдань автор спирався передовсім на порівняльно-історичний аналіз, застосовував методи герменевтики, семіології, контекстуального аналізу та інтерпретаційного синтезу, використовував теоретичні розробки концепції раціонального вибору, вдаючись до прийомів як макро-, так і мікроаналізу. При визначенні підходів до вивчення проблеми автор відштовхувався від положень запропонованої італійськими політичними соціологами Г. Моска та В.Парето теорії елітаризму, а також теоретичних розробок російського соціолога П. Сорокіна. Широко послуговуючись в процесі дисертаційного дослідження вперше введеним до наукового вжитку німецьким істориком і соціологом М. Вебером поняттям “легітимація” як одним з визначальних при доборі історичного матеріалу для аналізу дисертант вкладав у нього не стільки означене первісно розуміння раціонально-легальної легітимації як певного “легітимізаційного переконання та віри в правомочність влади” (що було актуальним для практики існування сучасних Веберу конституційних монархій і відбивало внутрішні аспекти проблеми), скільки модифіковані й розширені згодом тлумачення поняття як узаконення політичних організацій, що виступають у формі держави, передовсім з позицій права.

Практичне значення. Проведене дослідження розвитку українсько-російських та українсько-польських стосунків середини 1650-х першої половини 1660 рр. в контексті пошуків козацькою елітою шляхів легітимації Української держави та політико-соціального й правового означення привілейованого статусу нової правлячої верстви дозволяє переосмислити зміст соціально-політичних процесів, що відбувалися в Україні в середині другій половині ХVІІ ст., по-новому підійти до висвітлення історичного феномену, відомого в спеціальній літературі під назвою “Руїна”, та ролі в ньому зовнішніх сил, що відкриває для дослідників нові горизонти наукового пошуку у сфері соціальної та політичної історії, міжнародних відносин, а також дозволяє органічно інтегрувати історію Української революції у загальноєвропейський історичний процес.

Положення й висновки дисертації можуть бути використані при написанні узагальнюючих та вузько профільних досліджень з історії України та Європи, міжнародних відносин тощо. Особисто пошукачем результати досліджень реалізуються у формі курсів лекцій “Українські землі в складі Російської імперії (середина XVII XVIII ст.)” та “Росія і Центрально-Східна Європа: конфронтація і співпраця (середина XVII перша чверть XVIII ст.)” програми підготовки бакалаврів і спеціалістів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації оприлюднені в наукових доповідях і повідомленнях, виголошених здобувачем на 8 міжнародних конференціях: “Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина” (КиївДніпропетровськ, 1991), “Российско-украинский симпозиум, посвященный 340-летию Переяславской рады 1654 г.” (Москва, 1994), “Богдан Хмельницький та його доба” (Київ,1995), “Россия Украина: история взаимоотношений” (Москва, 1996), “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості (КиївЗапоріжжя, 1997), “Визвольна війна українського народу середини ХVII ст.” (Київ, 1998), “Міжнародна наукова конференція, присвячена 350-літтю Української держави Богдана Хмельницького” (Київ, 1998), “Четвертий міжнародний конгрес україністів” (Одеса, 1999), а також І-VI-их Всеукраїнських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 1991-1997).

Публікації. Результати дисертації опубліковані в монографії “Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 16541665. К., 2001” (32,04 д.а.), 3 брошурах, 15 статтях, вміщених у наукових журналах, 9 у збірниках наукових праць, а також 5 в матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою, завданням і характером дослідженням. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, поділених на сімнадцять параграфів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

Дисертацію викладено на 399 друкованих сторінках. Список використаних джерел і літератури налічує 656 найменувань (в тому числі 224 архівних справ), вміщених на 55 друкованих сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено предмет, хронологічні межі. Формулюється мета і завдання роботи, наукова новизна та практичне значення дисертації, рівень її апробації та впровадження результатів досліджень.

У першому розділі “Історіографія проблеми та огляд джерел” міститься історіографічний та джерелознавчий аналіз проблеми. Зазначається, що очевидна суспільно-політична значимість перебігу та результатів українсько-російських й українсько-польських взаємин обумовила цілком закономірний стійкий інтерес учених до їх дослідження. Перші спроби аналітичного осмислення проблеми робляться вже сучасниками подій у різного роду анонімних історико-політичних трактатах, хроніках А.Кояловича, Й.Пасторія, В.Коховського, С.Твардовського, Я.Рудавського, С.Грондського, літописах Ф.Софоновича, Дворецьких, Самовидця, Й.Єрлича. Зважаючи на належність авторів до різних політичних таборів, а також тісний зв’язок проблеми з поточною політичною кон’юнктурою, концептуальна основа зазначених творів містить принципові розбіжності, відбиваючи пануючі погляди окремих учасників чи спостерігачів конфлікту. Нерідко автори навіть не намагались маскувати своєї політичної упередженості, надаючи надзвичайної ваги речам випадковим і дріб’язковим (наприклад, польський історик і поет С.Твардовський).

Тим не менше саме названі твори справили вирішальний вплив на формування концептуальних засад пізнішої української, польської та російської історіографій. Так, хроніка Ф.Софоновича істотно вплинула на концепцію анонімного “Синопсису”, в якому було представлено церковну концепцію української історії. В ньому відстоюється погляд на історію “Великої, Малої і Білої Росії” як неподільної династично-територіальної спадщини московського скіпетра. Україну представлено в образі пасивної жертви поляків, звільненої й ощасливленої завдяки об’єднанню з царем-одновірцем, відповідно, еліті козацької України відмовлено в праві вважатися суб’єктом боротьби за звільнення.

Інтелектуальна реакція козацької еліти на продукування істориками церковного кола своєї моделі минулого України, що вперше найбільш повно і послідовно була викладена в праці анонімного автора “Літопис Самовидця”, згодом дістала розвиток у так званій “літературі канцеляристів” літописах С.Величка, Г.Грабянки, Я.Лизогуба, В.Рубана, анонімному політико-публіцистичному трактаті “Історія Русів”. З початком ХІХ ст. справила потужний вплив на формування історичних концепцій перших наукових синтез української історії узагальнюючих праць Д.Бантиша-Каменського та М.Маркевича.

З середини ХІХ ст., коли в методології історичної науки дедалі міцніше утверджувалися об’єктивістські тенденції, що передбачали неупередженість та відстороненість дослідника від предмету свого дослідження та уникнення тенденційності його інтерпретації, висвітленню проблем українсько-польських та українсько-російських взаємин присвячують праці М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович, П.Куліш, В.Волк-Карачевський, О.Лазаревський та інші. Переважна більшість названих авторів ідейно належали до так званої народницької історіографічної школи, представників котрої найбільше цікавили питання соціально-економічних відносин, формування земельної власності козацької старшини, перебігу процесів закріпачення селянства, змісту соціальних рухів тощо. Під “народом”, як правило, розумілися передовсім широкі народні низи або народні маси, а плин історії уявлявся як форма реалізації жадань цієї маси. Цілком природно, що зовнішньополітична діяльність козацької еліти або майже повністю ігнорувалася, висвітлюючись як певне тло розвитку процесів внутрішніх, або трактувалась відверто негативно як спроба пошуку елітою союзників для боротьби з народною масою. Крім того, тогочасні політичні умови (перебування України в складі Російської імперії та переслідування владою проявів українського сепаратизму) робили неможливим застосування рівних підходів до висвітлення українсько-російських та українсько-польських взаємин.

Почасти в полеміці з українськими авторами розвивалася в цей час російська історіографія проблеми. Так, публікація спочатку М.Костомаровим, а згодом П.Кулішем монографічних досліджень політичної діяльності Б.Хмельницького та характеру визвольної боротьби козацтва заохочують до дискусії П.Буцинського та Г.Карпова. Сумніви українських істориків стосовно монополії москвофільського напряму в зовнішньополітичній діяльності Хмельницького після 1654 р., підштовхують останніх до обґрунтування концепції однозначно вірнопідданської політики козацького гетьмана. Перу Г.Карпова належать також досить важливі з точки зору завдань дисертаційного дослідження розвідки, присвячені вивченню політичної біографії єпископа Мефодія (Максима Филимоновича), митрополита Д.Балабана, церковної історії другої половини ХVII ст. Чимало нового до вивчення проблем церковної історії, зокрема взаємин українського духовенства з урядом Олексія Михайловича, вніс В.Ейнгорн. Перипетії політичної боротьби на Лівобережжі на початку 1660-х рр. висвітлював у ряді статей А.Востоков.

Зовсім інші аспекти проблеми хвилювали в цей час польських істориків. Один з основоположників так званої “краківської школи” Ю.Шуйський, розкриваючи причини війни, що в середині ХVII ст. вибухнула в Україні, акцентував увагу на релігійному блоці запровадженні церковної унії, діяльності єзуїтів тощо. Збройна боротьба в Україні для Шуйського являла собою “вбивчу соціальну війну”, а тому дослідник не приховував своїх симпатій до прибічників політичного розв’язання конфлікту, водночас трактував Переяславську угоду 1654 р. як грубу політичну помилку козацтва, що розколола Україну. Згодом, в умовах розгортання польського національного руху, експансію Речі Посполитої на Схід учений трактував винятково з позицій культуртрегерства, перенесення на український ґрунт європейської культури.

Приблизно з таких же ідейно-методологічних засад до розгляду проблеми підходили К.Шайноха та М.Бобжинський. Дошукуючись причин занепаду Речі Посполитої, “козацьку проблему” вивчали А.Валєвський, Ю.Плєбанський, В.Чермак та Т.Корзон, котрі трактували виступ козацтва чи то як перший крок до внутрішнього занепаду Польсько-Литовської республіки, чи то ознаку слабкості центральної влади. Ще більш критично налаштованим до козацтва, як винятково деструктивної соціальної сили, проявив себе Ф.Равіта (Гавронський), політична зааґанжованість котрого польським національним рухом вилилась не лише у шовіністичні, а подекуди й відверто расистські висловлювання на адресу українського козацтва.

Тим часом бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті ХХ ст. обумовили утвердження в українській історіографії державницьких поглядів на історичне минуле України. У новому наративі вітчизняної історії народоцентризм попередньої історіографії поступився місцем державницьким та елітаристським поглядам. Пошуки державницьких начал української історії спонукають В.Липинського, М.Кордубу, О.Терлецького, Д.Дорошенка, Д.Олянчина, І.Крип’якевича, В.Гарасимчука та інших дослідників вивчати політико-адміністративну структуру Гетьманату, реконструювати роль старої, родової, та нової козацької еліти в розбудові Козацької держави, аналізувати стосунки з іноземними правителями тощо. Політико-правові аспекти українсько-російських договорів другої половини ХVІІ ст. перебували у фокусі дослідницьких інтересів А.Яковліва, Р.Лащенка, С.Попова та інших.

Як своєрідний синтез народницьких і державницьких поглядів на історичне минуле України доцільно трактувати історіософію М.Грушевського. Викладене ним у 9 і 10 тт. “Історії України-Руси” власне бачення суті політичних процесів в Україні 16541658 рр., характеру розвитку взаємин Війська Запорозького з Москвою та Варшавою та ролі еліти в цьому процесі залишається й на сьогодні найбільш повним позитивістським наративом української історії. Приблизно в такому ж методологічному ключі підготовлено й ранні праці М.Петровського.

З початком 1930-х рр., з моменту остаточного утвердження партійного контролю за історичною наукою СРСР, з історичних праць повністю зникають згадки про державницькі аспірації української козацької еліти, домінуючими стають твердження щодо соціально-економічної мотивації війни, котра навіть класифікується як “селянська революція” (М.Покровський). Розвиток українсько-російських взаємин розглядається у контексті прагнення до приєднання України до Росії, відповідно стосунки з Польщею як безальтернативний зворотній процес.

У польській історіографії міжвоєнної доби інтерес до проблематики польсько-українських стосунків помітно згасає. Тим не менше, дослідження В.Конопчинського, В.Томкєвича, А.Гнілко та інших проливають світло на ряд таких аспектів, які до цього часу розглядалися лише маргінально. Щоправда, умови ідеологічного та політичного протистояння Польщі та СРСР не сприяли деконструкції застарілих заідеологізованих історіографічних схем та відмові від однобокого трактування винуватців збройного конфлікту.

Принципово інші тенденції утверджується в післявоєнний час. Власне вже після чергового погрому вітчизняної історичної науки 1947 р. радянська історіографія класифікує об’єднання України та Росії як найліпшу перспективу для українського народу (перед тим мова йшла як “про найменше зло”), а замість терміну “приєднання” узаконюється “возз’єднання”. Урочисте святкування в 1954 р. 300-ліття Переяславської угоди знаменує собою остаточне утвердження безальтернативного погляду на історію українсько-польсько-російських взаємин як вияв прагнення українського народу до “возз’єднання” з народом російським. Урочистості стимулюють появу цілого ряду здебільшого маловартісних праць, серед яких однак побачили світ і такі, що відкривали якісно нові грані проблеми, уводили до наукового обігу незнані джерела та способи їх інтерпретації (дослідження І.Крип’якевича, Ф.Шевченка, В.Голобуцького, О.Компан, О.Апанович).

Мотиви ідеологічного протистояння в умовах “холодної війни” провокують зворотну реакцію тих істориків, які жили і працювали на Заході. Крім діаметрально протилежних оціночних характеристик історичних подій, діаспорна історіографія, на противагу радянській, яка розвивалася на ґрунті народницьких концепцій, розвиває ідеї державницької школи. Сфера її наукових зацікавлень у цей час охоплює історико-політологічний і правовий зріз українсько-російських взаємин середини ХVІІ ст., насамперед увага приділяється політико-правовим аспектам угоди 1654 р., змісту і суті української державності. Посилення інтересу до вивчення українсько-польських стосунків провокують урочистості з приводу 300-ліття Гадяцької угоди 1658 р.

Певною знаковою подією в розвитку польської історіографії стала публікація в 1960 р. монографії З.Вуйціка “Дикі Поля у вогні. Про козацтво в давній Речі Посполитій”, в якій було поставлено під сумнів історіографічні міфи стосовно винятково позитивної ролі польського просування на Схід та виняткову вину української сторони в ескалації польсько-українського конфлікту. Чимало нового в дослідження проблеми польсько-українсько-російських взаємин внесли В.А.Сєрчик та Я.Качмарчик. Перший відомий передовсім синтетичним викладом курсу української історії та рядом монографій з козакознавчої проблематики, другий монографічним дослідженням біографії Б.Хмельницького, розвідками, присвяченими проблемам формування політичної програми козацтва, змісту гадяцького мирного процесу тощо. Окремі, дотичні до проблеми дисертаційного дослідження, питання розглядались у працях В.Чаплінського, Л.Подгородєцького, А.Керстена, А.Мироновича, В.Маєвського, С.Охманн, Г.Віснера, А.Рахуби, Є.Янаса.

Загалом же польська історіографія другої половини ХХ ст. накопичила значний фактологічний матеріал і запропонувала ряд перспективних напрямів наукового пошуку, результати яких дозволяють серед іншого переосмислити й історію розвитку польсько-українського конфлікту в ранньомодерні часи. З середини 1950-х рр., в умовах примусової інтеграції Польщі до СРСР, в польській історіографії для означення подій середини ХVІІ ст., використовується термін “народно-визвольна війна”; з другої половини 1970-х рр. події трактуються переважно як козацьке повстання, поволі відроджується погляд на польське просування на Схід як на вияв “цивілізаторської місії”.

Різко контрастують з такими тенденціями напрями розвитку сучасної української історіографії, в якій з початком 1990-х рр. домінуючих позицій набула державницька (новодержавницька) концепція. Провісниками кардинального повороту в оцінках українсько-російських взаємин середини ХVІІ ст. стали праці М.Брайчевського та О.Апанович. В.Смолій та В.Степанков, аргументовано заперечивши існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обмежувала її хронологічні межі 1654 р., а подієві, відповідно, “боротьбою українського народу за возз’єднання з російським народом”, обґрунтували власне бачення складного комплексу національно-визвольних, міжконфесійних і соціальних процесів, що протікали в Україні в середині третій чверті ХVІІ ст. Нова концепція знайшла своє відображення в працях, присвячених реконструкції соціально-політичного портрету Б.Хмельницького, аналізу розвитку української державної ідеї та узагальнення досвіду Української революції ХVІІ ст.

Ґрунтовні джерелознавчі пошуки Ю.Мицика знайшли відображення в ряді статей, присвячених проблемам формування політичної концепції Б.Хмельницького, суспільно-політичній і військовій діяльності його наступників. Проблемам зовнішньополітичної діяльності Війська Запорозького в гетьманування Б.Хмельницького, впливу Хмельниччини на формування національної свідомості українського народу, з’ясування ролі Москви в дестабілізації суспільно-політичного життя в Україні тощо присвячено праці Я.Федорука, В.Сергійчука, В.Борисенка, О.Путро, А.Бульвінського, В.Газіна, Н.Савчук. Персоналії цілого ряду представників вищої козацької старшини дослідили В.Брехуненко, А.Гурбик, О.Гуржій, Я.Дашкевич, М.Крикун, Л.Мельник, Т.Чухліб та інші.

Сучасна зарубіжна україністика розвивається на ґрунті елітаристських концепцій В. Липинського. Найбільш вагомими у контексті досліджень проблем, дотичних до сфери наших наукових зацікавлень, є історіографічні здобутки Ф.Сисина, С.Величенка, Дж.Гаєцького, А.Камінського, З.Когута, в працях яких знаходять розв'язання проблеми змісту поль-сько-українських та російсь-ко--укра-їн-ських стосунків на різних історичних етапах, характеру процесу виокремлення української еліти та творення модерної української нації, формування управлінського корпусу тощо.

В російській історичній науці проблемами української істо-рії середини — другої половини XVІІ ст. протягом останніх десятиліть найбільш продуктивно займалися Л.Заборовський, О.Кобзарьова, Г.Санін, Б. Флоря, розглядаючи їх у контексті росій-сько-кримсько-українських стосунків, розвитку російської дипломатії і зовнішньої політики, міжконфесійних стосунків у Східній і Центрально-Східній Європі. Цілковито українській проблематиці присвячено дослідження Т.Яковлєвої, в якому розглянуто причини і початки Руїни.

Загалом, історіографічний аналіз свідчать про те, що обрана в якості предмета дисертаційного дослідження проблематика привертала пильну увагу істориків від часів перших, у сучасному розумінні — політологічних, трактувань матеріалу й до теперішніх історіософських узагальнень. Надзвичайно тісний зв'язок наукової проблеми з нагальними завданнями політичного життя України, Польщі та Росії привніс у її дослідження чимало ідеологічних нашарувань, суб'єктивних упереджень, а інколи й проявів ксенофобії. Крім того, проблема розвитку українсько-поль-ських та українсько-російських стосунків середини-другої половини ХVІІ ст. поки що не досліджувалася у тісному зв'язку цих двох складових, а також на широкому міжнародному тлі та в контексті змагань козацької еліти за легітимацію свого становища українського політичного народу.

При реалізації дисертаційного дослідження роль першочергових історичних джерел відводилося документам, в яких сформульовано полі-тичні позиції, вимоги та цінностні орієнтації різноманітних груп і партій української еліти, насамперед ті, що були відправлені в центральні органи влади Поль-сько-Литовської та Російської держав, до впливових сановників (листи і посольські накази Війська Запорозького, постанови і посольські інструкції шляхетських сеймиків, протестації). Іншою пріоритетною групою джерел, на яких базується дослідження, є законодавчі акти, постанови, розпорядження центральних владних органів Поль-сько-Литовської та Ро-сій-ської держав, які регулювали питання станових, господарських та політичних інтересів нової української еліти. Роль допоміжних джерел відводилася насамперед різноманітним по-лі-тичним проектам, трактатам, публіцистиці, а також дипломатичній і приватній кореспонденціям, щоденникам, мемуарам, літописам тощо.

Провадився пошук невідомих чи мало знаних досі оригінальних джерел у рукописних відділах й архівах. Зважаючи на специфіку дослідження, першочергового значення набувало опрацювання архів-них фондів Російської Федерації та Поль-ської Республіки. Зокрема, пошукові роботи здійснювалися у таких архівосховищах: Головний архів давніх актів (Варшава), передовсім опрацьовувалися матеріали “Архіву коронного у Варшаві” (відділи козацький і татарський), “Архіву Радзивиллів” та “Архіву Браницьких з Сухої”; Російський державний архів давніх актів (Москва) “Зносини Росії з Польщею”, “Зносини Росії з Кримом”, “Розрядний приказ”, “Малоросійські справи”, “Малоросійський приказ”; Архів міста Кракова і Краківського воєводства “Збірка Русєцьких” та “Архів Піноцці”; відділах рукописів бібліотеки князів Чарторийських (Краків) “Ори-гінали за правління Яна Казимира, 1648–1670”, “Кореспонденція Яна Лєщинського, 1656–1660), “Переговори з Москвою, 1656 р. (оригінали)”, “Переговори з Москвою, 1658 р. (ори-гінали)”, “Акти за Яна Казимира, 1648–1665” та ін., бібліотеки Польської академії наук (Краків) “Листи різних осіб...”, “Діаріуші, меморіали...”, “Листи канцлера і біскупа М.Пражмовського (16601661)”, “Листи, універсали, діаріуші, акти політичні з 16611663 рр.” та ін.; бібліотеки Ягеллонського університету (Краків) “Авізи з України” та “Копії документів і різних листів 1241–1654 рр.”; Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН України.

Саме в названих колекціях зберігається найбільш важливий масив документів, що стосується перебігу українсько-поль-ських та українсько-росій-ських взаємин другої половини ХVII ст. — грамоти та універсали поль-ського короля і російського царя до українських гетьманів і старшин, листи останніх до монархів і владних інституцій Росії та Польщі, посольські накази Війська Запорозького на сейми Речі Посполитої та переговори з керівництвом Посольського приказу, інструкції короля і царя своїм уповноваженим представникам на переговори з українською стороною, дипломатична кореспонденція між європейськими правлячими домами, кримським ханом і турецьким султаном, приватне листування зацікавлених українською проблематикою представників правлячих еліт Речі Посполитої, Російської держави, Швеції, Трансільванії, Австрії тощо.

У процесі дослідження опрацьовувалися й опуб-ліковані історичні джерела: “Акты Московского государства”, “Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России”, “Архив Юго-Западной России”, “Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов”, “Жерела до історії України-Руси”, “Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах”, “Документи Богдана Хмельницького (16481657)”, “Документы об освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг.”, “Ksiкga pamiкtnicza Jakuba Michaіowskiego”, “Ojczyste Spominki w pismach do dziejуw dawnej Polski”, “Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego”, “Zbiуr dypіomatуw rz№dowych i aktуw prywatnych”, “Zbiуr pamiкtnikуw do dziejуw polskich”, “Collectanea z dziejopisуw tureckich. Reczy do history polskij sіuї№” та інші.

Дослідження масиву джерел, як опублікованих, так і рукописних, переконує в тому, що він є достатньо репрезентативним і загалом може забезпечити умови для роз-в'язання поставлених у дисертації завдань.

У другому розділі “Переваги і недоліки українсько-російського союзу” досліджуються міжнародні аспекти укладення та функціонування Переяславсько-Московського договору 1654 р. Зокрема, визначається місце договору в структурі регіональної рівноваги; реконструюється зовнішньополітичне тло воєнної кампанії 1655 р. та обставини укладення Озернянської угоди Війська Запорозького з Кримським ханством; а також аналізується процес формування біполярної за своєю суттю віленсько-раднотської системи регіональних взаємин, що склалася на осінь 1656 р. в результаті укладення Російською та Польсько-Литовською державами перемир’я у Вільно та підписання Швецією, Трансільванією та Бранденбургом антипольського трактату в Радноті; визначається місце Війська Запорозького в принципово новій системі міжнародної взаємодії.

Аналіз міжнародної обстановки, яка склалася в Центрально-Східній Європі на середину другу половину 1653 р., а також перспектив застереження політико-соціальних потреб Війська Запорозького в діалозі з польським королем і Річчю Посполитою переконливо свідчать про те, що укладення союзницької угоди з російським царем на початку 1654 р. з точки зору теорії раціонального вибору вповні відповідало інтересам козацтва, як нової політичної еліти України, і створювало сприятливі умови для подальшого розвитку української державності. Українсько-російська угода 1654 р., визнавши за Військом Запорозьким права політичної автономії, легітимізувала існуючу в козацькій Україні модель соціальних відносин, закріпила за козацтвом права народу політичного. Підписання союзної угоди з царем надало боротьбі Війська Запорозького з Річчю Посполитою принципово нового звучання в політичному плані та переважило співвідношення мілітарних потуг на користь союзників у боротьбі з Короною Польською та Великим князівством Литовським у військовому.

Щоправда, зближення з Росією та успішні спільні українсько-російські військові операції супроти Речі Посполитої остаточно розладнало військово-політичну співпрацю Гетьманату з Кримом, яка протягом 16481653 рр. виступала одним з головних пріоритетів зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду, та погіршило перспективи розвитку стосунків з Оттоманською Портою.

Як другу хвилю геополітичних перегрупувань, спричинених укладенням Переяславсько-Московського договору 1654 р., варто класифікувати оголошення Шведським королівством війни Польщі, яке мало на меті недопущення істотного посилення позицій Росії в Центрально-Східній Європі та її проникнення на Балтику.

У післяпереяславський час українська зовнішня політика носила чітко виражений антипольський характер. Вступ у війну проти Речі Посполитої Швеції офіційний Чигирин розцінив як сигнал до розширення антипольської коаліції. Причому, в контексті цієї тенденції активізував свої контакти не лише з офіційними представниками Карла Х Густава, а і його союзниками Трансільванією та дружніми з останньою Молдавією та Валахією. У зносинах з офіційною Москвою гетьманський уряд Б.Хмельницького в цей час послідовно відстоював думку щодо необхідності військово-політичної кооперації Росії, Швеції та України. Аналогічні пропозиції висловлювалися і представникам шведського короля.

Політичні обставини підпорядкування шведським королем Корони Польської, а саме: добровільне визнання його значною частиною польської еліти як свого протектора, змушують Карла Х Густава трактувати Військо Запорозьке в якості підданих польського короля та Речі Посполитої, а також відмовляти Чигирину в праві контролювати всі етнічно українські землі, чим істотно гальмується розвиток українсько-шведських взаємин і обумовлюється звернення урядом Б.Хмельницького уваги на проблему пошуку шляхів порозуміння з Кримським ханством і, навіть, тактичних відступів у взаєминах з польським королем. За конкретних військово-політичних умов, що склалися на кінець 1655 початок 1656 р., українське керівництво демонструє бажання зберегти позиції Яна Казимира як самостійного, хоч і значно послабленого, політичного гравця. Прагнення не допустити на західноукраїнські землі шведських чи московських гарнізонів виступає одним з головних мотивів припинення Західного походу 1655 р.

Проте нова геополітична реальність, детермінована російсько-польським зближенням на антишведському ґрунті (Віленське перемир’я 1656 р.), створюють необхідні умови для налагодження військово-політичної співпраці Війська Запорозького з членами Раднотської коаліції Швецією, Бранденбургом, литовською опозицією, Трансільванією, а через останню з Молдавією та Валахією. Зближення носило чітко виражений антипольський характер, а стосунки офіційного Чигирина з Москвою відзначалися зваженістю та відсутністю кроків у напрямі розриву союзницької угоди 1654 р. Політичне протистояння між Україною та Росією в цей час носить локальний характер і стосується переважно проблем підпорядкування Південно-Східної Білорусі та узгодження принципового змісту зовнішньополітичних акцій, передовсім ставлення до Речі Посполитої, Шведського королівства та його союзника й одного з претендентів на польський трон трансільванського князя Д’єрдя ІІ Ракоці.

У третьому розділі ““Річ Посполита трьох народів” як засіб політичного примирення польської та української правлячих еліт” розглядаються витоки, зовнішні та внутрішні передумови появи концепції Великого князівства Руського, з’ясовується її вплив на характер взаємин Війська Запорозького та Речі Посполитої; а також реконструюються обставини реалізації Гадяцької угоди 1658 р., насамперед, протидія цьому з боку внутрішньої опозиції в Україні і Польсько-Литовській державі та зовнішніх опонентів.

Кардинальна зміна характеру українсько-російських взаємин відбувається на зламі 16571658 рр., коли в умовах загострення соціально-політичних протиріч всередині Війська Запорозького московське керівництво намагається обмежити суверенітет Гетьманату, а царські воєводи в Україні свідомо чи підсвідомо провокують подальшу ескалацію громадянського протистояння. За таких умов уряд І.Виговського прагне відновити союзницькі стосунки з Кримським ханством, аби мати змогу залучити Орду до приборкання внутрішньої збройної опозиції. А це неминуче ставить на порядок денний зовнішньополітичної діяльності Гетьманату питання налагодження взаємин з Річчю Посполитою, оскільки між королем і ханом і надалі зберігає чинність союзна угода 1654 р., яка довела свою життєздатність навіть у трагічні для Польщі роки шведського “Потопу”.

Гостра зацікавленість польського керівництва в поверненні Війська Запорозького під зверхність короля, що дозволило б Варшаві рішуче перехопити стратегічну ініціативу як у протиборстві з Росією, так і Швецією, а також зміцнити позиції королівської партії всередині країни, детермінує появу найрадикальнішої за всі роки розвитку українсько-польських взаємин ідеї примирення концепції створення Великого князівства Руського та реорганізації Речі Посполитої у федерацію трьох політичних народів польського, литовського та руського (українського). Проект передбачав легітимацію нової еліти, котра в інституційно облаштованій двоступеневій формі організації, а саме: службова гілка козацтво та родова “козакуюча” шляхта (при можливості кооптації представників першої в середовище другої) імплантувалася у лицарський загал Речі Посполитої.

Неможливість реалізації проекту, втіленого в Гадяцькій угоді 1658 р. та призваного врешті-решт ліквідувати головні польсько-українські суперечності, обумовлювалась як спротивом внутрішньої опозиції в Короні Польській, Великому князівстві Литовському та Україні, так і протидією сил зовнішніх. З одного боку, становий егоїзм польської шляхти не дозволяв допустити реєстрове козацтво в якості народу політичного до повноцінного політичного життя республіки та порушення монопольних прав шляхти у сфері соціальних та поземельних відносин. З другого рядове козацтво, побоюючись потрапити в число “виписчиків”, не бажало різкого соціального та політичного піднесення своїх учорашніх соратників у боротьбі з польською шляхтою. Цілком реальною видавалася і загроза втрати здобутої в роки революції “правом шаблі” земельної власності. Вважала себе обділеною і частина “старинного” козацтва, незадоволеного істотним посиленням у Війську Запорозькому позицій клану Виговських і наближених до нього осіб. Ще одну частину козацтва не задовольняла військово-політична співпраця офіційного Чигирина з Кримом. На зовнішньополітичній арені рішуче виступало проти Гадяцької угоди московське керівництво, яке з осені 1658 р. розпочало збройну інтервенцію на Лівобережжі. Активно протидіяла ратифікації ухваленого під Гадячем