КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Рябоконь Євген Олександрович

УДК 347.65/68 (477)

СПАДКОВЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.03 – Цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, академік

Академії правових наук України

ДЗЕРА Олександр Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри

цивільного права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

ХАРИТОНОВ Євген Олегович,

Одеська національна юридична академія, завідувач

кафедри цивільного права

кандидат юридичних наук, доцент

ГОПАНЧУК Василь Степанович,

Національна академія внутрішніх справ України,

начальник кафедри цивільного

права

Провідна установа: Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, кафедра цивільного права, Міністерство

освіти та науки України, м. Харків

Захист відбудеться “18” квітня 2002 р. о “12” годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06. при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “15” березня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук Боднар Т. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження в сучасний період визначається фактором переходу суспільства від адміністративно-командної до ринкової економіки, що в свою чергу призводить до зміни форми власності на матеріальні ресурси та механізму регулювання економіки. Реформування правового режиму відносин власності та зобов’язальних відносин стало підставою виникнення спадкових правовідносин нового змісту, розвиток яких є основою для розробки загальнотеоретичної та законодавчої бази інституту спадкування.

Вибір теми дослідження зумовлюється зростаючою роллю права приватної власності громадян та порядку її спадкування в умовах становлення ринкової економіки, необхідністю реформування чинного законодавства з питань спадкування як складової частини цивільного законодавства, розробки правового механізму, який належним чином міг би захистити права та законні інтереси громадян, що практично неможливо здійснити без всебічного розгляду правової природи та особливостей спадкових правовідносин.

Незважаючи на наявність цілої низки нормативних актів, що регулюють відносини спадкування, законодавство з цього питання і його теоретична база залишаються недостатніми для комплексного та ефективного регулювання зазначених відносин і потребують подальшого вдосконалення. Врахування цих обставин послужило підставою для вибору теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження виконана відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка № ДР0198UOO7725 “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є всебічний комплексний науковий аналіз спадкових правовідносин, теоретичне обгрунтування положень та конструкцій спадкового права, правовий аналіз законодавства, що регулює спадкові відносини, а також розробка рекомендацій щодо вдосконалення механізму правового регулювання спадкових відносин, захисту прав і законних інтересів їх суб’єктів.

Відповідно до поставленої мети, дисертантом були поставлені наступні основні завдання:

- проаналізувати правову природу спадкового правовідношення;

- визначити місце спадкового правовідношення серед інших цивільно-правових відносин;

- виявити підстави виникнення спадкових правовідносин, особливості їх розвитку та припинення;

- визначити зміст спадкового правовідношення;

- проаналізувати поняття “спадкове майно” в умовах становлення ринкових відносин;

- розкрити специфіку суб’єктного складу спадкового правовідношення;

- розробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного спадкового законодавства, окреслити перспективи та основні напрямки його розвитку.

Об’єктом дослідження є відносини, що складаються в сфері спадкування в умовах розвитку ринкової економіки. Аналізуються поняття і правова природа спадкового правовідношення, його місце серед інших цивільно-правових відносин, динаміка, особливості змісту, об’єктів та суб’єктного складу спадкового правовідношення.

Предмет дослідження складає система нормативних актів, які регулюють відносини спадкового наступництва, судова та нотаріальна практика їх застосування, літературні джерела.

Методологічна, теоретична та емпірична основи дослідження

Методологія дослідження грунтується на застосуванні сучасних методів пізнання, які використовуються суспільними науками, В процесі проведення дослідження дисертантом застосовувалися методи системного аналізу, історичний, порівняльний, логіко-юридичний, соціологічний.

При дослідженні поставленої проблеми дисертант спирається на поняття і категорії, розроблені наукою загальної теорії права: правовідносин, суб’єктивного права та юридичного обов’язку, правосуб’єктності, юридичного факту. В роботі використовуються досягнення галузевих правових наук, зокрема, сімейного права, цивільного процесуального права.

Теоретичною основою для висновків, сформульованих у дисертації, становлять праці вітчизняних і зарубіжних вчених-правознавців дореволюційного, радянського і сучасного періодів: М.М. Агаркова, Ч.Н. Азімова, С.С. Алексєєва, Б.С. Антімонова, С.М. Братуся, М.Ю. Барщевського, В.В. Васильченка, Г.Ф. Гітцига, М.В. Гордона, К.О. Граве, В.П. Грибанова, В. Демченка, О.В. Дзери, В.К. Дронікова, Е.Б. Ейдінової, Ю.О. Заіки, О.С. Іоффе, О.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцової, П.С. Нікитюка, І.Б. Новицького, С.Г. Пасічник, І.С. Перетерського, Л.К. Радзієвської, З.В. Ромовської, В.І. Серебровського, Ю.К. Толстого, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси, Р.О. Халфіної, Є.О. Харитонова, Б.Б. Черепахіна, В.Ю. Чуйкової, Я.М. Шевченко, Л.В. Шевчук та ін.

В дисертації використані праці державних і політичних діячів, істориків, філософів.

Нормативною базою дисертації є чинне цивільне законодавство. Емпіричною базою дисертації стали узагальнення судової практики, матеріали конкретних судових справ, а також досвід дисертанта, набутий у процесі здійснення педагогічної та консультативної діяльності.

Наукова новизна одержаних результатів. Проблемам спадкування завжди приділялася певна увага в юридичній літературі. Але зазначені проблеми досліджувалися вченими-юристами здебільшого в період панування адміністративно-командної економіки, де основні акценти були зміщені на похідний характер права власності громадян від суспільної соціалістичної власності, що потягло за собою зведення об’єктів права власності громадянина до речей суто споживчого, особистого призначення. А це, в свою чергу, зумовило зосередження уваги дослідників переважно на розгляді обмеженого кола питань і не могло не відбитися на ступені ретельності дослідження проблем спадкового права, детальності регулювання його основних положень.

За останній період вітчизняна цивілістика поповнилася дослідженнями окремих питань інституту спадкування, зокрема, кандидатськими дисертаціями В. В. Васильченка “Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України” (1997 р.), В. Ю. Чуйкової “Правові питання спадкування за заповітом” (1999 р.), Л. В. Шевчук “Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України” (2001 р.), навчальним посібником Ю. О. Заіки та В. М. Співака “Право власності. Спадкове право” (2000 р.). Питання спадкового права також були предметом дослідження у статтях, тезах та повідомленнях наукових конференцій.

Разом з тим в Україні до цього часу немає жодної фундаментальної роботи, присвяченої всебічному дослідженню спадкового правовідношення, що є надзвичайно важливим для вироблення загальної теорії спадкового права і обгрунтування практики його застосування. Необхідність комплексних розробок з проблем спадкування набуває особливої актуальності в умовах реформування цивільного законодавства, створення нового Цивільного кодексу України.

Новизна дослідження полягає в наступних основних положеннях, які виносяться на захист:

1. Спадкове правовідношення – це цивільно-правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця) та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов’язків з приводу універсального та сингулярного спадкового наступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов’язках, які не припиняються зі смертю спадкодавця.

2. Обгрунтовується положення про недоцільність збереження у новому законодавстві особливого правового режиму спадкування права на вклад і про необхідність включення цього права до складу спадщини в усіх випадках. За чинним ЦК України норми спадкового права розповсюджуються на випадки посмертного переходу вкладів тільки у випадку відсутності заповіту або спеціального розпорядження вкладника кредитній установі на випадок його смерті, у разі наявності заповіту або розпорядження щодо вкладу, право на вклад у спадщину не входить. З цього випливає, що вклад може бути виданий набувачеві в будь-який час після смерті вкладника, для одержання цього вкладу на вимагається наявність свідоцтва про право на спадщину, з вартості

вкладу не вираховується обов’язкова частка і не можуть бути задоволені претензії кредиторів померлого вкладника. Особливий правовий режим спадкування вкладів призводить до суттєвого порушення інтересів як кредиторів спадкодавця, так і членів його сім’ї, які внаслідок непрацездатності або неповноліття мають право на обов’язкову частку у спадщині.

3. На підставі детального дослідження правової природи інституту розпорядження вкладника кредитній установі про посмертну видачу вкладу робиться висновок про те, що останнє являє собою односторонню угоду про дарування на випадок смерті, укладену під відкладальною умовою.

4. Існування правила обмеження відповідальності по боргах спадкодавця вартістю спадкового активу пояснюється спрямованістю норм спадкового права на переважне задоволення інтересів спадкоємця.

5. Обгрунтовується висновок про визнання сингулярного наступництва поряд з універсальним формою спадкування і включення його до предмета регулювання спадкового права.

Сингулярне наступництво є тісно пов’язаним з універсальним, оскільки завжди існує у поєднанні з останнім. Це виявляється в тому, що в тексті заповіту легат виступає лише одним з сукупності заповідальних розпоряджень і, як правило, тільки він з цих розпоряджень носить сингулярний характер. Можливість такого співіснування відказів поряд зі спадкуванням у власному розумінні визначається, на нашу думку, відмінністю цілей універсального та сингулярного переходу. Якщо призначення універсального спадкового наступництва полягає у максимально можливому збереженні майнових та особистих немайнових відносин, в яких перебував спадкодавець за життя, шляхом переходу останніх до правонаступників (спадкоємців), то основна мета правонаступництва відказоодержувачів – не в збереженні відносин померлого, а, навпаки, в створенні на їх підставі, як правило, нових відносин, які не існували відносно самого спадкодавця. Так, на спадкоємця за заповітом може бути покладено обов’язок надати відказоодержувачеві право користування тим майном, яке перейшло до самого спадкоємця на іншому титулі – права приватної власності. Тобто, до відказоодержувача в більшості випадків переходить право, зміст якого відрізняється від того, яке належало заповідачу.

6. Вперше визначаються ознаки сингулярного правонаступництва в спадковому праві: а) сингулярне наступництво не може існувати окремо від універсального, оскільки воно виникає лише після реалізації універсальним наступником (спадкоємцем) волі, спрямованої на прийняття спадщини; б) сингулярне правонаступництво є опосередкованим, адже окреме право зі складу спадщини переходить до уповноважених осіб не від спадкодавця безпосередньо, а від спадкоємця; в) на відміну від універсального, сингулярне наступництво можливо тільки за однією підставою – заповітом, оскільки його виникнення зумовлюється наявністю в заповіті особливих розпоряджень спадкодавця; г) предметом сингулярного наступництва є окреме право, декілька прав, або сукупність прав та обов’язків, причому зміст цих прав та обов’язків є завжди чітко визначеним наперед; д) як правило, ним встановлюються нові, не існуючі відносно сингулярного наступника за життя спадкодавця, відносини; сингулярне наступництво має властивість збереження деяких особистих немайнових відносин померлого (право користування житловим приміщенням, аліментні зобов’язання тощо); е) у відношенні сингулярного наступника розповсюджуються не усі, а лише деякі інститути, притаманні універсальному наступництву.

7. Своєрідність спадкування державою виморочного майна виявляється, перш за все, в тому, що таке наступництво можливо лише за однією підставою – за законом. Вказаний порядок переходу спадкової маси має на меті усунення безхазяйності спадкового майна, викликаної відсутністю інших спадкоємців, місце яких займає держава. Іншою істотною ознакою вказаного переходу є незалежність його від волі держави-спадкоємиці: на відміну від інших спадково-правових відносин, держава не вправі усунути даний спадковий перехід, відмовившись від прийняття виморочного майна.

8. Робиться висновок про те, що завершальне місце спадкового права в системі цивільного права цілком відповідає його правовій природі.

9. Підставою виникнення спадкового правовідношення завжди виступає сукупність юридичних фактів – юридичний склад, обов’язковим елементом якого є факт смерті спадкодавця,

а також наявність певного ступеню спорідненості зі спадкодавцем, перебування на його утриманні протягом встановленого законодавством строку або входження до числа осіб, які мають право на обов’язкову частку (при спадкуванні за законом); складання заповіту на користь певних осіб (при спадкуванні за заповітом).

10. Обгрунтовується доцільність закріплення правила про те, часом відкриття спадщини є не день, а момент смерті спадкодавця.

11. Стверджується про необхідність більш ефективного захисту прав громадянина, оголошеного померлим у судовому порядку, шляхом надання йому внаслідок його явки у разі неможливості повернення майна в натурі права пред’являти вимоги до недобросовісних набувачів про відшкодування вартості цього майна, а за неможливості – права витребувати грошові суми та інше майно, виручені від продажу, іншої оплатної реалізації спадщини усіма спадкоємцями.

12. Робиться висновок про необхідність збереження в новому Цивільному кодексі інституту вступу спадкоємця в управління або володіння спадковим майном як способу прийняття спадщини.

13. Формулюється теза про наявність двох основних етапів у розвитку спадкового правовідношення – відкриття спадщини та прийняття її, в залежності від кожного з яких відбувається зміна характеру спадкового правовідношення, його змісту та суб’єктного складу.

14. Обгрунтовується положення про те, що перехід у спадщину будівлі або споруди можливий лише із одночасним успадкуванням земельної ділянки, яка функціонально забезпечує даний об’єкт, або із одночасним переходом права користування (оренди) цією ділянкою або відповідною її частиною. Факт успадкування земельної ділянки не тягне за собою виникнення права спадкоємця на будівлі і споруди, які знаходяться на цій ділянці, якщо інше не передбачено заповітом.

15. Зазначається, що після смерті засновника приватного підприємства об’єктом спадкового наступництва виступають корпоративні права, які належали засновникові приватного підприємства.

16. Обгрунтовується висновок про недоцільність істотного розширення кола спадкоємців за законом і необхідність його обмеження родичами спадкодавця четвертого ступеня спорідненості.

На захист виносяться також пропозиції, що випливають з вищезазначених положень, спрямовані на вдосконалення цивільно-правового регулювання спадкових правовідносин.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що теоретичні висновки дисертанта та зроблені на їх основі практичні пропозиції можуть бути використані при підготовці нового Цивільного кодексу України, а також з метою вдосконалення Законів України “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про господарські товариства”, “Про авторське право і суміжні права” тощо.

Значення одержаних результатів полягає в тому, що найважливіші положення дисертаційного дослідження можуть бути застосовані у процесі викладання навчальних курсів “Цивільне право” (Особлива частина) та “Спадкове право” у вищих навчальних закладах.

Окремі положення дисертації можуть бути використані як практичні рекомендації при судовому розгляді справ цієї категорії з метою правильного застосування норм матеріального права, для узагальнень судової практики зі спадкових справ.

Практична значимість роботи полягає також в тому, що одержані в результаті дослідження положення дисертації мають дискусійний характер і можуть слугувати основою подальшого наукового дослідження проблем спадкування.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою, першим в Україні спеціальним дослідженням спадкового правовідношення. Сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки, пропозиції базуються на особистих дослідженнях, аналізі та критичному осмисленні наукових та нормативно-правових джерел, узагальненні практики застосування законодавства України про спадкування.

Апробація наукових результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-практичній конференції

“Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 19 квітня 2001 року), на науково-практичному семінарі аспірантів юридичного факультету (16 травня 2001 року).

Результати дослідження використані автором у навчальному процесі під час читання лекцій та проведення практичних занять з курсів “Цивільне право. Особлива частина” та “Спадкове право” на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка та у Фінансово-правовому коледжі Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ).

Публікації. Основні результати дисертації опубліковані в чотирьох статтях у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та характером дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 229 сторінок, список використаних джерел – 22 сторінки і містить 242 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; ступінь наукової розробки проблеми дослідження; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами;

визначаються предмет, об’єкт, основна мета та конкретні завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, особистий внесок дисертанта; формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист; висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження; вказуються публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Спадкове правовідношення – різновид цивільного правовідношення” присвячений дослідженню особливостей правової природи спадкового правовідношення та з’ясуванню його місця в системі цивільних правовідносин. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Поняття спадкового правовідношення та його юридична природа” зазначається, що предметом регулювання спадкового права виступають відносини наступництва в майні померлого. При цьому під терміном “майно” у спадковому праві розуміється сукупність майнових та особистих немайнових прав та обов’язків спадкодавця, що не припиняються з його смертю і переходять до його спадкоємців.

Оскільки при спадкуванні права та обов’язки померлого переходять до його правонаступників як єдине ціле (крім тих, існування яких є невіддільним від особи спадкодавця), спадкове правонаступництво вважається універсальним (загальним). Універсальному наступництву притаманна ознака безпосередності, яка виявляється в тому, що спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої (посередництва) третім особам. Крім того, за універсального наступництва права та обов’язки переходять до спадкоємців одночасно та в усій сукупності, навіть якщо б останні і не знали про існування деяких з них. Універсальний наступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей, і відмовитися від прийняття іншої.

Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступництво сингулярне, або часткове. Сингулярний правонаступник, на відміну від універсального, набуває лише окреме право зі складу спадщини – право, зміст якого є чітко відомим. Таке право сингулярного правонаступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпосередньо від спадкодавця, а опосередковано – в силу норми закону (ст. 538 ЦК України), що покладає на спадкоємця обов’язок виконання на користь відказоодержувача певного зобов’язання.

Дисертант не підтримує позицію проф. П. С. Нікитюка, який висловлюється на користь вилучення правовідносин універсального наступництва з предмета регулювання спадкового права. На думку дисертанта, така позиція істотно принижує значення універсальності як ознаки спадкового наступництва. Заслуговує на пильну увагу інший висновок П. С. Нікитюка, відповідно до якого включення до предмета регулювання спадкового права відносин наступництва в окремих правах більш повно відповідало б правовій природі досліджуваного інституту.

Автором сформульовані наступні специфічні ознаки, притаманні спадковим правовідносинам: вольовий характер; наявність особистісного елемента в даних правовідносинах; спадкове правовідношення є відношенням наступництва лише в тих правах та обов’язках, які можуть бути предметом спадкового переходу; даним правовідношенням опосередковуються відносини спадкового наступництва як у майнових, так і в особистих немайнових правах та обов’язках.

Аналіз правової природи спадкового наступництва, співставлення особливостей універсального та сингулярного наступництва, дослідження історичного розвитку інституту спадкування дозволяє стверджувати про те, що предметом регулювання спадкового права виступають не лише відносини універсального наступництва в усіх правах та обов’язках спадкодавця, крім нерозривно пов’язаних з особою останнього, але й відносини сингулярного наступництва в окремих, чітко визначених, правах спадкодавця або у певній сукупності прав та обов’язків.

Детального розгляду в дисертації одержало питання про спадкування вкладів. Ст. 564 ЦК України встановлений особливий правовий режим щодо спадкування права на вклад в кредитних установах. Норми спадкового права розповсюджуються на випадки посмертного переходу вкладів тільки у випадку відсутності заповіту або спеціального розпорядження вкладника кредитній установі на випадок його смерті, у разі наявності заповіту або розпорядження щодо вкладу, право на вклад у спадщину не входить. З цього випливає, що вклад може бути виданий набувачеві в будь-який час після смерті вкладника, для одержання цього вкладу на вимагається наявність свідоцтва про право на спадщину, з вартості вкладу не вираховується обов’язкова частка і не можуть бути задоволені претензії кредиторів померлого вкладника. Крім того, якщо б цей набувач закликався б і до спадкування майна після смерті тієї ж особи, право на отриманий вклад не бралося б у рахунок належної йому спадкової частки.

Особливий правовий режим спадкування вкладів призводить до суттєвого порушення інтересів як кредиторів спадкодавця, так і членів його сім’ї, які внаслідок непрацездатності або неповноліття мають право на обов’язкову частку у спадщині. Нерозповсюдженню норм інституту спадкового права на випадки посмертного переходу вкладів неможливо знайти переконливого пояснення. Нічим не обумовленим уявляється випадок, коли кредитор вправі одержати задоволення власних вимог за рахунок будь-якого майна боржника, крім вкладу. Так само незрозумілим залишається положення про те, що обов’язкова частка вираховується з предметів домашньої обстановки і вжитку і не розповсюджується на вклади.

Недосконалість законодавства з цього питання та регулювання досліджуваних відносин іншими галузями права в певних випадках веде до фактичного скасування прав вигодонабувачів щодо одержання вкладу. Справа в тому, що законодавство України не містить вимоги стосовно обов’язку кредитної установи по повідомленню осіб, на користь яких вкладником зроблене відповідне розпорядження, про наявність такого розпорядження. Крім того, кредитна установа може іноді і не знати про смерть вкладника з незалежних від неї причин. Зазначене призводить до того, що банк продовжує користуватися майном, власником якого з моменту смерті вкладника є інша особа – вигодонабувач.

В дисертації відзначається, що правове регулювання посмертного наступництва вкладів – істотна прогалина в законодавстві, яка призводить до штучного та необгрунтованого вилучення вказаних відносин з предмета регулювання спадкового права. Тому дисертант підтримує позицію нового ЦК України про зарахування права на вклад до спадщини в усіх випадках.

Розгляд питання про юридичну сутність інституту обмеження спадкового пасиву (боргів) вартістю спадкового активу (прав), дослідження різноманітних думок, концепцій та теорій з цього приводу дає авторові підстави для висновку, що пояснення принципу обмеженої відповідальності за зобов’язаннями спадкодавця може бути лише одне – спадкове наступництво має на меті, головним чином, забезпечення інтересів спадкоємця. Лише прийнявши це положення, можливо обгрунтувати, чому норми інституту спадкового права, визначаючи спадковий перехід в якості наступництва прав та обов’язків як єдиного цілого, іншими словами – визнаючи принцип відповідальності спадкоємців за зобов’язаннями спадкодавця, водночас передбачають обмеження цього принципу дійсною вартістю спадкового майна.

Вивчення питання про перехід спадкового майна у власність держави свідчить про наявність

спільних рис переходу до держави виморочного майна із універсальним наступництвом, що, в свою чергу, дає підстави для висновку, що перехід у власність держави майна в порядку виморочності є особливим видом спадкування за законом, а держава виступає підпризначеним (в силу закону) спадкоємцем.

Аналіз концепцій універсального та сингулярного наступництва, співвідношення цих інститутів, всебічний розгляд особливостей інституту спадкування із врахуванням концептуальних положень загальної теорії права дозволяє сформулювати доктринальне визначення спадкового правовідношення. Спадкове правовідношення – це цивільно-правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов’язків з приводу універсального та сингулярного спадкового наступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов’язках, які не припиняються зі смертю спадкодавця.

У підрозділі 1.2 “Місце спадкового правовідношення серед інших цивільно-правових відносин” міститься обгрунтування доцільності визначення місця спадкового права як такого, що завершує систему вітчизняного цивільного права.

В дисертації наголошується, що без існування інших цивільно-правових інститутів, на підставі яких виникають цивільні правовідносини, не було б і спадкового права. Тому якщо спадкування виникає на основі інших цивілістичних інститутів, цілком логічним є той факт, що останні передують йому в системі цивільного законодавства. Дослідження співвідношення спадкового права з іншими цивільно-правовими інститутами (правом власності, зобов’язальним правом), галузями права (сімейним правом, господарським правом) дає підстави для висновку про те, що

завершальне місце спадкового права в системі цивільного права цілком відповідає його правовій природі.

Другий розділ “Розвиток спадкового правовідношення” присвячений дослідженню специфіки етапів розвитку спадкового правовідношення – відкриттю і прийняттю спадщини. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Виникнення спадкових правовідносин” основна увага приділена особливостям підстав виникнення спадкового правовідношення та проблемам правового регулювання часу відкриття спадщини.

Вивчення питання про підстави виникнення спадкових правовідносин свідчить про те, що підставою їх завжди виступає не один юридичний факт, а їх сукупність – юридичний склад (факт смерті спадкодавця, для спадкоємців за законом – наявність певного ступеня спорідненості зі спадкодавцем або перебування на його утриманні протягом визначеного законом строку, для спадкоємців за заповітом – факт складання заповіту на його користь тощо).

Розгляд дисертантом проблем правового регулювання інституту часу відкриття спадщини переконує у недоцільності збереження норми про те, що часом відкриття спадщини є день смерті особи і у необхідності визнання часом відкриття спадщини моменту смерті спадкодавця (її години та хвилини). Врахування не лише дня, але й моменту смерті спадкодавця необхідно для захисту прав та законних інтересів спадкоємців, з метою чіткого й однозначного вирішення питання комморієнтності, а також для визначення кола об’єктів спадкування.

У підрозділі 2.2 “Прийняття спадщини як другий етап розвитку спадкового правовідношення” розглядаються особливості інституту прийняття спадщини, досліджуються способи прийняття спадщини та пропонуються конкретні шляхи удосконалення чинного законодавства з цього питання.

Особи, закликані до спадкування внаслідок відкриття спадщини, ще не є спадкоємцями у повному розумінні. Для цих осіб створюється лише можливість вступити у спадкові правовідносини. Обов’язковою умовою реалізації такої можливості і виступає прийняття спадщини спадкоємцем.

Аналіз правової природи акту прийняття спадщини свідчить, що останній є односторонньою угодою, що має зворотну юридичну силу і є безумовною, беззастережною та безповоротною.

Дослідження автором роботи способу прийняття спадщини шляхом вступу в управління або володіння нею та практики його застосування дає підстави для твердження, що останній є ефективним і зручним для спадкоємців, адже, з одного боку, свідчить про стійке волевиявлення спадкоємця прийняти спадщину, а з іншого – не є обтяжливим юридичними формальностями та тяганиною. Тому дисертант вважає, що цей інститут вимагає свого збереження і у новому Цивільному кодексі України.

На думку автора, справи про продовження строку на прийняття спадщини повинні розглядатися за правилами особливого провадження, оскільки чинний нині порядок розгляду цих справ у позовному провадженні призводить до тривалих і витратних процесів, ускладнює реалізацію спадкоємцями своїх прав.

У третьому розділі “Елементи спадкового правовідношення” досліджуються характерні риси змісту, об’єкту та суб’єктного складу спадкового правовідношення. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Теоретичні питання змісту спадкових правовідносин” дається характеристика поняття “зміст спадкового правовідношення”.

Розгляд особливостей розвитку спадкових правовідносин дозволяє стверджувати про періодизацію динаміки спадкового правовідношення і надає можливість виділити в ньому два основні етапи – відкриття спадщини та прийняття її, в залежності від кожного з яких змінюється характер спадкового правовідношення, його зміст та суб’єктний склад.

Автор обгрунтовує положення про те, що з моменту відкриття спадщини і до моменту прийняття її спадкоємцями спадкова маса тимчасово може не мати свого суб’єкта, але протягом цього періоду її не можна визнати безхазяйною, оскільки в кінцевому підсумку

спадщина буде прийнята спадкоємцями або перейде у власність держави, тобто цей суб’єкт обов’язково з’явиться.

У підрозділі 3.2 “Спадкове майно як об’єкт спадкового правовідношення. Особливості спадкування окремих видів майна” висвітлюються особливості спадщини як сукупності прав та обов’язків, носієм яких був спадкодавець і які переходять до спадкоємців в порядку спадкового правонаступницва.

Вивчення дисертантом юридичної природи об’єкта правового відношення, врахування теорій об’єкта правовідношення та виявлення характерних рис спадкового правовідношення дають підстави стверджувати про необхідність розмежування понять “об’єкт спадкового правовідношення”, яким є спадкове майно (сукупність прав та обов’язків спадкодавця, які переходять у порядку спадкового наступництва до спадкоємця), і “зміст спадкового правовідношення” – права та обов’язки його суб’єктів.

Оскільки сучасне законодавство, за загальним правилом, не встановлює обмежень щодо складу, кількості та вартості будинків, квартир, земельних ділянок, транспортних засобів, іншого нерухомого та рухомого майна, що може знаходитися у приватній власності фізичної особи, право успадкування цього майна зазвичай також не обмежується. Дисертантом розглядаються особливості спадкування окремих видів майна: квартир, що приватизуються, прав та обов’язків, що належали учасникові господарського товариства, засновникові приватного підприємства, авторських прав та ін.

Після прийняття Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 р., яким було закріплено право громадян на безоплатне звернення у приватну власність квартир та будинків, що використовуються ними на умовах найму, постала ціла низка питань, пов’язаних із спадкуванням приватизованих квартир. Зокрема, виникло питання, чи вважається такою, що перейшла у приватну власність, і, відповідно, чи виступає об’єктом спадкування, квартира, якщо спадкодавець звернувся до органу приватизації із заявою про приватизацію квартири, але помер, не встигнувши одержати свідоцтво про право власності на квартиру. Аналіз чинного законодавства свідчить про недостатню урегульованість цього питання, неоднозначно вирішується воно і на практиці.

З огляду на викладене, пропонується внести до Закону “Про приватизацію державного житлового фонду” норму, якою б закріплювалося право спадкоємця завершити оформлення

процедури приватизації житлового приміщення, розпочату спадкодавцем шляхом подання ним заяви та необхідних документів до органу приватизації, і незакінчену через настання його смерті, за умови, що спадкодавцеві у приватизації не могло бути відмовлено, тобто були усі підстави для передачі квартири у власність наймачеві, а також набути внаслідок цього право власності на приватизоване житлове приміщення в порядку спадкування. Крім того, з метою забезпечення прав та законних інтересів спадкоємців вважаємо за доцільне ввести правило про те, що при здійсненні спадкоємцем права на приватизацію, не завершену спадкодавцем, факт використання ним права на безкоштовну приватизацію не може бути підставою для відмови у задоволенні його права на одержання у власність квартири спадкодавця шляхом приватизації.

Розглядаючи питання про особливості спадкування після смерті учасника господарських товариств, в тому числі товариства з обмеженою відповідальністю, автор відзначає, що практиці відомі численні випадки, коли спадкоємці учасника господарського товариства, маючи право на вступ до товариства, висловлюють свою згоду або незгоду на це після спливу значного проміжку часу з дня смерті учасника або взагалі не висловлюють свого ставлення до подальшої участі в товаристві, що, безумовно, не може не позначитися на діяльності товариства. Значною мірою цьому сприяє і відсутність у Законі “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. строку, протягом якого вони можуть реалізувати це право.

Тому, на думку дисертанта, доцільно внести до зазначеного Закону доповнення, згідно з яким спадкоємці померлого учасника товариства з обмеженою відповідальністю вправі повідомити товариство про свою згоду (незгоду) на вступ до товариства у письмовій формі протягом трьох місяців з моменту спливу встановленого законом строку на прийняття спадщини. Недодержання спадкоємцем цього правила тягне за собою втрату належного йому переважного права на вступ до товариства.

Вивчення природи спадкового наступництва після смерті засновника приватного підприємства, аналіз літератури та нормативної бази з цього питання дає авторові підстави для висновку, що об’єктом спадкування виступають корпоративні права, які належали засновникові приватного підприємства.

Дискусійним в юридичній літературі залишається питання про перехід у спадщину авторського права як сукупності майнових та особистих немайнових прав, які виникають у особи у зв’язку із створенням творів науки, літератури та мистецтва. Дисертант не підтримує думки тих цивілістів, які вважають, що до спадкоємців не переходять права авторів творів літератури, науки, мистецтва, відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій (В. К. Дроніков, М. В. Гордон). Зазначається, що єдиним можливим обгрунтуванням належного спадкоємцям права на отримання авторської винагороди є факт переходу до них певної сукупності прав спадкодавця-автора на підставі спадкового правонаступництва. На думку дисертанта, до складу спадщини входять не лише майнові права автора, але й ті особисті немайнові, які тісно пов’язані з майновими. До такого висновку спонукає, перш за все, умовність критеріїв поділу авторських прав на майнові та особисті немайнові. деякі права, віднесені чинним законодавством до майнових, можуть тією ж мірою вважатися і особистими правами автора. Такими є, наприклад, право на відтворення, право на публічне виконання та публічне сповіщення, право переробки, адаптації, аранжування та внесення інших подібних змін до твору. Крім того, ст. 14 Закону “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 р. не містить вичерпного переліку особистих (немайнових) прав, адже інші норми цього Закону дають підстави припустити існування й інших особистих прав автора, зокрема, права на одержання авторського свідоцтва. Це право, не будучи реалізованим автором, переходить до його спадкоємців.

У підрозділі 3.3 “Проблеми суб’єктного складу спадкового правовідношення” розглядаються питання особливостей суб’єктів спадкових правовідносин, підходи до визначення кола спадкоємців за законом, а також аналізуються окремі проблеми інституту спадкування за заповітом.

В дисертації відзначається, що суб’єктами спадкового правовідношення виступають спадкоємці. Спадкодавець не може бути визнаний безпосереднім учасником правовідношення,

оскільки останнє виникає лише після його смерті і внаслідок її настання. Проте воля спадкодавця є

важливим фактором, за допомогою якого формується склад спадкового відношення – призначаються спадкоємці, визначається обсяг спадкового майна, права і обов’язки учасників спадкового відношення та третіх осіб, причетних до спадкування.

Розгляд одного з центральних питань спадкового права – питання визначення черг спадкоємців за законом, врахування соціальної природи відносин у сім’ї, аналіз сімейних зв’язків та законодавства континентальної системи права переконує у недоцільності істотного розширення кола спадкоємців за законом і необхідності його обмеження родичами спадкодавця четвертого ступеня спорідненості.

У питанні про усунення від спадкування негідних спадкоємців дисертантом звертається увага на те, що нині діючий ЦК України не надає правового значення моменту здійснення замаху на життя спадкодавця. Між тим, при спадкуванні за заповітом встановлення цього моменту може мати важливі наслідки. Якщо таке діяння було вчинено після складення заповіту, тоді, безумовно, злочинець спадкувати не має права. В протилежному випадку, коли замах здійснений раніше складання заповіту на користь цієї особи, це означає лише те, що заповідач вибачив їй попередній проступок. На нашу думку, у такому разі визнавати злочинця негідним спадкоємцем і усувати його від спадкування призвело б до спотворення волі заповідача та істотного її звуження. Тому автором підтримується норма, закладена в новому ЦК України, про закликання до спадкування осіб, які хоча і вчинили замах на життя спадкодавця, але на користь яких заповіт був складений вже після вчинення замаху (п. 1 ст. 1511).

ВИСНОВКИ

У висновках підведені найбільш суттєві підсумки виконаного автором дослідження:

- спадкове правовідношення – це цивільно-правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця) та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов’язків з приводу універсального та сингулярного спадкового наступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов’язках, які не припиняються зі смертю спадкодавця;

- предметом регулювання спадкового права виступають не лише відносини універсального наступництва в усіх правах та обов’язках спадкодавця, крім нерозривно пов’язаних з особою останнього, але й відносини сингулярного наступництва в окремих, чітко визначених правах спадкодавця або у певній сукупності прав та обов’язків;

- дослідження проблем спадкування права на вклад, аналіз особливостей законодавства та правозастосовчої практики з цього питання свідчить про наявність значних прогалин у правовому регулюванні цього інституту, переконує у невиправданості встановлення особливого правового режиму спадкування вкладів, коли вклад може виключатися із складу спадщини, у недоцільності збереження у новому законодавстві особливостей спадкування права на вклад та у необхідності включення цього права до складу спадщини в усіх випадках;

- співіснування принципу обмеженої відповідальності за зобов’язаннями спадкодавця (інститут обмеження спадкового пасиву (боргів) вартістю спадкового активу (прав)) та універсального правонаступництва як панівної концепції у спадковому праві пояснюється тим, що – спадкове наступництво має на меті, головним чином, забезпечення інтересів спадкоємця. Лише прийнявши це положення, ми можемо обгрунтувати, чому норми інституту спадкового права, визначаючи спадковий перехід в якості наступництва прав та обов’язків як єдиного цілого, іншими словами – визнаючи принцип відповідальності спадкоємців за зобов’язаннями спадкодавця, водночас передбачають обмеження цього принципу дійсною вартістю спадкового майна;

- відносини сингулярного правонаступництва поряд з відносинами