НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

РУДНЄВА ОЛЕКСАНДРА МИКОЛАЇВНА

УДК 340(477)

ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ У ПРАВІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.01. – теорія та історія держави і права;

історія політичних та правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор Петришин Олександр Віталійович, Академія правових наук України, головний вчений секретар

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Національна академія внутрішніх справ України, завідувач кафедри конституційного права; кандидат юридичних наук, доцент Погрібний Ігор Митрофанович, Національний університет внутрішніх справ, заступник начальника кафедри теорії та історії держави і права Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, відділ теорії держави та права, м. Київ

Захист відбудеться “22” жовтня 2002р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий “21”вересня 2002р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Особливістю наукового дослідження є відсутність фундаментальних розробок проблеми гендерної рівності у праві України як невід’ємного складника демократичної розбудови суспільства, аналізу розвитку цього принципу в законодавстві України, що обумовило вибір теми дисертації.

Актуальність теми. Визначним досягненням суспільного розвитку, що характеризує його особливості на порозі ХХ1 ст., є вироблення основних стандартів принципу рівності, визнання того, що всі люди мають бути рівними між собою незалежно від будь-яких ознак, і тому в усіх сферах життя повинні застосовуватися однакові виміри до людей. Гуманістичний пафос рівності означає, що жоден при однакових умовах не має ніяких привілеїв і не зазнає обмежень своїх прав. Такий підхід до визначення статусу особи в суспільстві сприяє всебічному розвитку людини, реалізації її особистісних якостей, дозволяє діяти вільно і в той же час зобов’язує дбати про інтереси інших, у всякому разі, не порушувати їх прав і свобод.

Одним із проявів принципу рівності є рівність прав чоловіків і жінок, тобто однаковий підхід незалежно від статі, що отримав назву принципу гендерної рівності. Гендерна рівність увійшла в каталог всеохоплюючого принципу рівності людей і є його невід’ємним складником, основною засадою демократичної, правової розбудови суспільства. Зрозуміло, що проблеми рівності у будь-якій сфері не можуть розглядатися за межами права. Більше того, саме право все частіше розуміється як рівна міра свободи всіх і кожного, у тому числі чоловіка і жінки. Безперечно, право мусить враховувати біологічні особливості статі, але одним із його завдань є забезпечення однакових можливостей, вирівнювання людей нерівних за природними ознаками.

Конструкція гендерної рівності має розкриватися насамперед через категорію прав людини як універсального стандарту рівності. Права людини відбивають загальний і безумовний стандарт, єдиний для обох статей. Це досягнення цивілізації й культури суспільства знаходить свій прояв у міжнародних, конституційних та інших законодавчих нормативах, що закріплюють рівність політичних, громадянських, соціальних, економічних і культурних прав і свобод жінки й чоловіка.

Україна, яка проголосила стратегію європейського вибору, знаходиться сьогодні на етапі започаткування гендерних досліджень у праві, активного прийняття законодавчих актів, які регулюють різні види суспільних відносин щодо запровадження стандартів рівності прав і свобод жінки й чоловіка. Керуючись основними положеннями Конституції, враховуючи необхідність обрання демократичних пріоритетів щодо покращання становища жінок у суспільстві, забезпечення рівних можливостей участі жінок і чоловіків у політичному, економічному, культурному й соціальному житті, Верховна Рада України визначила Основи державної політики України у сфері прав людини, прийняла Декларацію про загальні основи державної політики України стосовно жінок і Концепцію державної сімейної політики, а уряд України затвердив Постанову “Про Національний план щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на на 2001-2005 роки”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконана як завершене монографічне дослідження “Гендерна рівність у праві України” в рамках планової теми Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України “Соціальні та правові проблеми становища жінок в Україні”, затвердженої вченою радою інституту 14 лютого 2001 р.(протокол № 2) на виконання доручення Першого віце–прем єр-міністра України від 24 вересня 2000 р.

Об’єктом дослідження є сутність та особливості гендерного підходу до правового регулювання, правові засади рівності жінок й чоловіків, подолання дискримінації за ознакою статі.

Предметом дослідження є врегульовані нормами права суспільні відносини, що складаються у процесі реалізації принципу гендерної рівності.

Мета і завдання дослідження. Мета наукового дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу норм міжнародного права й чинного законодавства України визначити сутність і поняття гендерної рівності, розглянути проблему дискримінації прав жінок та шляхи її переборення, дослідити розвиток принципу рівності прав і можливостей жінок й чоловіків у законодавстві, а також виробити пропозиції й рекомендації щодо впровадження принципу гендерної рівності в національну правову систему.

Відповідно до мети було поставлено такі завдання:

-окреслити соціально-культурні передумови становлення гендерної рівності;

- встановити сутність і зміст поняття “гендерна рівність”;

- проаналізувати проблему дискримінації прав жінок, чинники, що впливають на неї;

- визначити шляхи переборення такої дискримінації;

- вивчити міжнародно-правовий досвід й законодавство зарубіжних країн, що стосується закріплення принципу гендерної рівності та механізму його впровадження;

- дати аналіз чинного законодавства України щодо розвитку принципу гендерної рівності й існування норм дискримінаційного характеру;

- показати юридичні механізми й засоби впровадження принципу гендерної рівності у правову систему України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Для аналізу сутності гендерної рівності використовувалися засоби правової антропології, метод єдності логічного й історичного, методи аналізу й синтезу. За допомогою історико-правового методу досліджувалися передумови становлення принципу рівності статей. Як загальнонауковий метод застосовувався системний підхід, який дозволив проаналізувати розвиток принципу гендерної рівності в законодавстві України, а також визначити проблемні питання дискримінації жінок. Логіко-семантичний метод дозволив поглибити понятійний апарат. Порівняльно-правовий метод використано при дослідженні принципу гендерної рівності у законодавстві зарубіжних країн і міжнародному праві. Застосування методів абстрагування, аналізу й синтезу дозволило визначити юридичні механізми та засоби впровадження принципу гендерної рівності у правову систему України.

Теоретична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на працях і висновках науковців широкого кола гендерних досліджень, що отримали всебічний розвиток у зарубіжній соціології і правовій науці, теорії та історії держави і права, історії політичних і правових вчень, конституційного права, політології. Теоретичне обґрунтування наукової роботи базується також на літературних джерелах з філософії права та теорії держави і права, працях зарубіжних та вітчизняних науковців: Т. Гоббса, Дж. Локка, С.С. Алексєєва, А.П. Зайця, М.І. Козюбри, А.М.Колодія, В.В. Копєйчикова, О.А.Лукашової, В.С. Нерсесянца, О.В.Петришина, І.М.Погрібного, П.М.Рабіновича, О.Ф.Скакун, В.Я.Тація, Ю.М.Тодики, М.В. Цвіка. та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням теоретичних проблем рівності прав і можливостей чоловіків і жінок, її сутності, передумов, змісту. Вона присвячена аналізу такого явища, як дискримінація прав жінок, розвитку принципу гендерної рівності в законодавстві України.

Елементи новизни проявляються в наступних положеннях:

- уперше на науковому рівні вивчено сутність принципу гендерної рівності, а також його складників;

- проаналізовано передумови становлення зазначеного принципу;

- уперше в юридичній літературі зроблено порівняльний аналіз міжнародно-правових норм й законодавства зарубіжних країн, яке містить принцип гендерної рівності;

- на науковому рівні обгрунтовано, що складниками принципу гендерної рівності є рівні права жінки й чоловіка, їх рівні свободи й обов’язки з врахуванням особливостей (фізіологічних, психологічних та ін.) статей у правовому регулюванні, аргументовано систему засобів гарантування рівності статей в державі;

- розглянуто сутність дискримінації жінок та шляхи її переборення;

- уперше в юридичній науці всебічно досліджено розвиток принципу гендерної рівності в національному законодавстві;

- показано місце гендерної рівності в системі принципів права України та їх взаємозв’язок;

- визначено юридичні механізми й засоби впровадження принципу гендерної рівності у правову систему України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення й висновки дисертації можуть бути підгрунтям для подальшої розробки проблем гендерної рівності й дискримінації прав жінок. Вони поглиблюють теоретичні знання про принципи права, сутність рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Сформульовано низку пропозицій по внесенню змін і доповнень до чинного законодавства, що забезпечує рівність прав статей, обгрунтовано необхідність проведення з цією метою гендерної експертизи законодавства. Використання одержаних результатів дозволить покращати практичну діяльність органів виконавчої влади, суду, адвокатури по забезпеченню й захисту прав жінок. Матеріали дисертації можуть бути використані у вищих навчальних закладах при викладанні теорії держави і права, зокрема, при вивченні тем “Принципи права”, “Правовий статус людини і громадянина”, а також тих, що пов’язані із принципом рівності.

Апробація результатів дисертації відбувалася шляхом оприлюднення її концептуальних положень на 11 міжнародних та 15 національних конференціях і семінарах, у тому числі на Спеціальній сесії ООН “Жінки та порозі ХХІ століття”, де дисертанка працювала як експерт урядової делегації з питань гендерного аналізу законодавства ( червень, 2000 р, Нью-Йорк, США); у виступі “Проблеми вдосконалення правового становища жінок в Україні як втілення ідеї гендерної рівності” в комітеті Підготовчої сесії ООН до Спеціальної сесії ООН “Жінки на порозі ХХІ століття” (березень, 2000 р., Нью-Йорк, США); у науковій доповіді “Проблеми попередження насильства в сім’ї та його правовове регулювання в законодавстві України” на Регіональній Підготовчій конференція до Спеціальної сесії ООН “Жінки на порозі ХХІ століття” 19-21 жовтня 1999 року, Женева, Швейцарія); у доповіді “Питання імплементації міжнародних стандартів щодо гендерної рівності в законодавство України” на ІІ Всесвітньому форумі за демократію 10-12 листопада 2000 року., Сан Паоло, Бразилія).Пошукачка взяла участь у підготовці першої альтернативної доповіді по виконанню Україною Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, яка була подана Комітету ООН у травні 2002 р. для розгляду на 27 Сесії Комітету.

Висновки й рекомендації дисертаційного дослідження були запроваджені в Законі України “Про попередження насильства в сім’ї”, тимчасовий творчий колектив з розробки якого дисертантка очолювала. Цей закон став першим законодавчим актом із цих питань на терені держав СНД та Східної Європи; в Національній програмі дій щодо впровадження гендерної рівності й поліпшення статусу жінок в Україні на 2001-2005роки, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України 8 травня 2001р., в якій авторка брала участь як експерт з гендерних питань урядової делегації України у роботі Спеціальної сесії ООН “Жінки у 2000р.: рівність між чоловіками і жінками, розвиток та мир у 21 столітті”; у пропозиціях стосовно введення квотування представництва жінок у виборчих списках політичних партій до Закону про вибори народних депутатів 1998 р., у розробці яких дисертантка приймала участь разом із фахівцями Академії правових наук України, Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого; у пропозиціях щодо формування творчого колективу з метою проведення гендерного аналізу законодавства України разом з Міністерством юстиції України (2001р.) й опрацювання методики проведення такого аналізу

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані у 12 статтях, 3 з яких – у фахових юридичних виданнях, а також у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, 2-х розділів, які об’єднують 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 162 сторінки. Список використаних літературних та нормативно-правових джерел складається з 210 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано актуальність проблеми, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, визначено його наукову новизну та практичну значущість, надано інформацію про апробацію.

Розділ 1.“Гендерна рівність: соціальна сутність та правова конструкція” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Соціально-культурні передумови становлення гендерної рівності” підкреслюється, що історія становлення рівності має багатовікові традиції, які відбивають розвиток демократії в суспільстві. Принцип рівності людей є багатоаспектним. Основний підхід до його визначення полягає в тому, що вказуються ознаки, які не в змозі впливати на його сутність. Однією з найважливіших складників цього принципу є проблема гендерної рівності.

Якщо класифікувати існуючі в історії філософії й культури ідеї, що стосуються осмислення статі, то можна вирізнити наступні групи: 1) мислителі, які виходили з первинності чоловічої статі, ототожнювали чоловіка з людиною, а жінку розглядали як тілесний додаток до нього. Їх погляди служили обгрунтуванням ситуації домінування чоловіків в усіх сферах життя; 2) мислителі, які виходили з егалітарного принципу, визнавали наявність відмінностей, однак не вважали їх перешкодою на шляху ствердження рівності статей. Відмінності визнавалися на біологічному рівні, а принципи рівності затверджувалися на соціальному; 3) мислителі, які вважали поділ на статі недоліком, недосконалістю людського роду і вбачали подолання статевих метафізичних відмінностей у майбутньому як ознаку вдосконалення людини.

З порушенням проблеми про права людини, рівності усіх людей перед законом починаються зміни в поглядах на призначення жінки, в оцінці її ролі в суспільстві. Ці зміни проходять важко й болісно, оскільки проблема пов’язана з формуванням нової “нерепресивної культури”. Упродовж останніх десятиліть у межах руху за досягнення рівності між жінками й чоловіками відбулися важливі зміни. Мали місце безперечні досягнення: чисельність жінок на ринку праці збільшується небувалими темпами, жінки домагаються більш значної ролі на всіх рівнях громадського й політичного життя, парламенти й уряди розвинутих країн ухвалюють важливі законодавчі та інші нормативні акти, які обіцяють жінкам рівні можливості з чоловіками. Зростає рівень інформованості жінок про спільні проблеми, що стало причиною їх мобілізації на боротьбу з дискримінацією та нерівним ставленням.

ХХ ст. стало періодом виникнення нових гендерних теорій:а) гендерної нерівності, б)гендерного пригноблення, в) гендерних відмінностей. У 70-х роках ХХ ст. починає формуватися й гендерна теорія права - концепція аналізу правових документів, яка базується на загальних принципах гендерної теорії. Розвиток концепції і принципів гендерного аналізу права обумовлено рівнем сприяння й можливостями адаптування вченими-юристами феміністської, а пізніше гендерної ідеології. У 80-х роках ХХ ст. в багатьох юридичних закладах США й Канади засновано спецкурси “Феміністська теорія та право”, “Гендерна теорія та право”, у яких викладалися методологічні й теоретичні основи адаптування названих теорій до правової науки та практики. У 90-х роках гендерними підходами до права зацікавилися і в країнах СНД.

У підрозділі 1.2. “Гендерна рівність у законодавстві зарубіжних країн і міжнародному праві” досліджуються тенденції міжнародного регулювання прав жінок, яке бере свій початок з міжнародних конвенцій, що були розроблені ще до першої світової війни за участю представників урядів багатьох країн. У сучасному міжнародному праві державами - членами ООН розроблено, укладено й ратифіковано понад 20 міжнародних конвенцій, спеціально присвячених тим чи іншим питанням захисту прав жінок.

Питання рівних прав і можливостей жінок і чоловіків є одним із провідних у діяльності Європейського Союзу. З початку 80-х років можна говорити про формування на рівні співтовариства політики рівних можливостей для них. Про це свідчить періодичне затвердження, починаючи з 1982 р., Програм дій Співтовариства стосовно рівних можливостей для жінок і чоловіків, створення Дорадчого комітету з питань рівних можливостей для чоловіків і жінок. Головні цілі цих програм - поліпшення імплементації чинного законодавства ЄС задля повної інтеграції жінок до ринку праці, покращання становища жінок у суспільстві. У подальшому серед проблем, що мають бути вирішеними Рада Європи називає також узгодження сімейного і професійного життя жінки і чоловіка; надання можливості людям здійснювати їх рівні права. Уперше в законодавстві ЄС термін “гендерний підхід” виникає у Третій програмі дій стосовно рівних можливостей для різних статей(1991 – 1995 рр.). У лютому 1996 р. Комісія ЄС офіційно зобов’язалася проводити політику, засновану на гендерному підході.

У країнах Центральної та Східної Європи перші спроби створити національний механізм забезпечення гендерної рівності були започатковані в скандинавських країнах і Польщі. Аналіз законодавства цих держав показує, що проблеми жінок в основному розглядаються разом з питаннями сім’ї чи з питаннями молоді або дітей чи з соціальними й демографічними питаннями. Національними механізмами забезпечення гендерної рівності займаються, як правило, Міністерства праці та соціальних питань. Проте в жодній країні східноєвропейського регіону та СНД не існує механізму забезпечення гендерної рівності, який був би закріплений окремим законодавчим актом парламенту У деяких із них спеціальний державний орган, що займається зазначеними питаннями, має право на законодавчу ініціативу, проте останнє використовується досить обмежено. Такий орган може виражати урядову політику на національному і місцевому рівнях. Майже всі ці органи вправі здійснювати міжнародне співробітництво. В низці країн існує декілька національних органів, включених у процес поліпшеня становища жінок. Болгарія та Польща взагалі не мають таких державних органів. У Конституціях всіх перелічених країн існують правові гарантії гендерної рівності. Конституція Угорщини допускає позитивну дискримінацію щодо соціальних груп, що раніше були дискриміновані. Державна дума і Рада Федерації Росії прийняли стратегію й основні принципи розробки законодавства проти дискримінації за гендерною ознакою.

У підрозділі 1.3. ” Гендерна рівність та дискримінація: співвідношення понять” відзначається, що поняття “гендер” було введено до соціальних наук Энн Оклей в 70-ті роки ХХ ст. З кінця 80-х років досліджується залежність гендерних ролей і стосунків від культурного типу. У дисертації наводяться чотири основні концепції, що існують у межах даного підходу.

Проблема статусу чоловіка й жінки в суспільстві підлягає оцінці через призму принципу рівності й заборону дискримінації в Конституції і законодавстві. Положення ст. 24 Конституції України аналізуються в контексті двох підходів до юридичного закріплення рівності (формальної й субстанційної), що має методологічне значення для подальшого дослідження законодавства України стосовно жінок і визначатиме характер правозастосування. Рівноправність як однаковість, тобто рівність прав людини і громадянина, всіх і кожного, поділяється на загальносоціальну і юридичну (П. М. Рабінович). В ч.1 ст.24 наголошується не лише на рівноправності всіх громадян України, а й на їх рівності перед законом, тобто на реальній можливості використовувати весь перелік прав і свобод громадянина України. Друга її частина містить так зване недискримінаційне положення, характерне для всіх базових документів у сфері прав людини. Водночас ч.3 ст. 24 безпосередньо присвячена подоланню дискримінації щодо жінок в Україні, наголошує на тому, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Отже, вираз “рівність прав”, який тут вжито, видається дещо неточним, адже, за смислом цієї статі йдеться не лише про рівноправність, а й про рівність (соціальну рівність), яка забезпечується “надання жінкам рівних з чоловіками можливостей” у реалізації прав.

Незважаючи на наявність певного кола визначень та ознак того, що сьогодні зветься “гендерна рівність”, “дискримінація”, універсальної формули-дефініції цих понять не існує, оскільки їх сприйняття змінюється залежно від геополітичних чинників, культурних традицій, моральних і правових цінностей суспільства й законодавства держав. Дискримінація може бути або de jure або de facto, або одночасно двох цих видів. De jure передбачає наявність дискримінаційних положень у чинному законодавстві. De facto означає ,що при закріпленому в законодавстві принципі рівноправності чоловіків і жінок, певні його положення не виконуються або відсутня система гарантій реалізації прав, не визначено гендерного компоненту в компетенції певних державних органів, не встановлено спеціального механізму реалізації даного права. Згідно з Конвенцією з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., дискримінація – це розрізнення, переваги, недопущення, що мають місце за будь-якою ознакою, призводять до порушення рівності прав чи можливостей або до їх обмеження. Таким чином, гендерна рівність і дискримінація за ознакою статі – це поняття, повўязані між собою: відсутність дискримінації означає рівність, а рівність виключає дискримінацію.

Нерівність не може бути усунена лише зусиллями тих, хто підлягає дискримінації. Вона ліквідується за допомогою заходів підтримки тих, хто дискримінується, і корекції тих механізмів, що породжують стан дискримінації. Вкрай важливою є ст.4 Конвенції з ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, у якій сказано, що держави-учасники вправі вживати спеціальних заходів спрямованих на прискорення фактичної рівності між жінками й чоловіками. Такі заходи не вважаються дискримінаційними, тобто йдеться про позитивну дискримінацію, заходи якої якраз і здатні забезпечити жінкам рівні можливості в доступі до універсальних прав. Позитивні дії, або позитивна дискримінація, – це теоретична основа трактування “недискримінації”. Це поняття, яке широко використовується сучасними політиками і правознавцями, виникло для виправдання неминучості існування низки норм права, які можуть бути кваліфіковані як дискримінаційні щодо чоловіків. Але вони є лише тимчасовими спеціальними заходами, спрямованими на забезпечення фактичної рівності між жінками і чоловіками.

Дослідження правової конструкції гендерної рівності має здійснюватися через чотири параметри:а)права людини як універсальний стандарт політичних, громадянських, економічних, соціальних і культурних прав та свобод для жінок і чоловіків, які закріплені в Конституції, міжнародних актах та законодавстві. Стандарти рівності є обов‘язковими для держав, що ратифікували міжнародно-правові акти і визнають права людини як основоположний принцип права й політики; б)права жінок, як особлива група прав, покликаних забезпечувати права жінки як права людини. Виокремлення зазначених прав пов‘язано з порушенням рівності в повсякденному житті; в)права, свободи, обов‘язки як основні елементи правого статусу особи в суспільстві, які у своїй сукупності є стандартом рівності, закріпленої у Конституції й чинному законодавстві; г) рівні можливості як основний елемент гендерної рівності, що відбиває ступінь реалізації й гарантованості стандарту рівності, який міститься в Конституції й законодавстві.

Розділ 2 “ Проблеми забезпечення гендерної рівності у праві України” містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1 “Гендерна рівність в системі принципів права” наголошується, що в сучасній юридичній науці загальновизнано, що правовим принципам належить особливе місце у правовій системі. Важливою особливістю сучасного етапу розвитку правотворчості в Україні є те, що у все більшій кількості нормативно-правових актів передбачено окремі статті, які встановлюють принципи організації, функціонування і співвідношення соціальних інституцій. А.М. Колодій поділяє принципи права на принципи-аксіоми, принципи-дефініції і принципи-презумпції. Гендерна рівність як принцип містить, на нашу думку, ознаки й аксіоми, і дефініції. З одного боку, рівність чолова й жінки – важлива аксіома, відпрацьована й закріплена юридичною наукою і практикою. Вона має важливе значення і поширюється на всі сфери правових явищ. З іншого - названий принцип містить у собі визначення, роз’яснення поняття “гендерна рівність”, має істотне інформаційно-орієнтаційне значення для правильного розуміння механізму правового регулювання. Водночас неправильно вважати цей принцип абсолютно аксіоматичним, очевидною й незаперечною істиною, що не потребує доведення, оскільки юридична наука повинна вивчати й удосконалювати його, пристосовувати до потреб сьогодення, вносячи зміни й доповнення. Щодо органічної єдності проблеми принципу рівності й сутності права, то ще римські юристи звертали увагу на те, що право не вичерпується одним текстом, смислом. Сучасний, більш глибокий і гуманний підхід до розуміння сутності права пов’язаний з роботами відомих російських та українських правознавців – Ю.М.Грошевого, А.П. Зайця, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, М.В. Нерсесянца, Ю.М.Тодики, В.Я.Тація, М.В. Цвіка та ін.

Отже, гендерна рівність є одним із найважливіших аспектів загальнолюдського принципу рівності, який безпосередньо співвідноситься з правовим статусом людини і громадянина як центральним інститутом права. Його складниками виступають: рівні права, рівні свободи, рівні обов’язки жінки й чоловіка, врахування особливостей (фізіологічних, психологічних та ін.) статей у правовому регулюванні, система засобів гарантування рівності статей в державі Для уточнення місця тендерної рівності в системі принципів права у дисертації розглянуто питання про їх класифікацію. Аналізуються загальнолюдські принципи права, пов’язані безпосередньо з принципом гендерної рівності, а саме: верховенства права, пріоритетності прав та свобод людини і громадянина, їх повноти та гарантованості, недопущення звуження змісту прав та свобод людини і громадянина, гласності й інформованості.

У підрозділі 2.2. “Юридичні засоби запровадження принципу рівності прав жінок і чоловіків” акцентується увага на тому, що дискримінація прав жінки, яка складалася протягом значного періоду історії цивілізації, існує майже в усіх сферах суспільного життя та глибоко вкоренилася в суспільну свідомість. Не є винятком й Україна, яка відчула істотний вплив різних моделей організації державного й суспільного життя. У умовах сьогодення ще й досі рівність статей у правах не сприймається як синонім вибору, за змістом вона часто розуміється як уподіблення жінок чоловікам.

Імплементація гендерного підходу в усі царини життя, утвердження рівних можливостей реально будуть значущими, якщо держава і право всеохоплююче впливатимуть на життя громадян, а не тільки в окремих його сферах, інакше суспільство неминуче відтворюватиме нерівність. Можна вирізнити два принципових підходи до юридичних засобів і механізмів боротьби із дискримінацію, що склалася. Перший – це підхід формальної рівності. Його прибічники виходять з того, що на законодавчому рівні має бути формалізована рівність прав кожної особи незалежно від будь-яких дискримінаційних критеріїв, зокрема, як це зазначається у ст. 2 Загальної декларації прав людини, кожна особа має всі права та свободи без будь-якої відмінності, як-то:раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних і релігійних переконань, національного й соціального походження, майнового, станового чи іншого становища. Вважається, що законодавче закріплення рівності всіх осіб є достатнім, щоб подолати ту фактично існуючу в суспільстві нерівність, що тривала століттями. Такий підхід у контексті гендерної теорії права має назву гендерно нейтрального. У результаті права людини, які відповідно до положень міжнародних документів і національного права, є рівними для всіх, виявляються в дійсності правами “здорового фізично, добре освіченого, фінансово забезпеченого, білого молодого чоловіка, який мешкає у великому місті”.

Усвідомлення такої ситуації призвело до розвитку нових тенденцій у теорії загальної рівності та прав людини, а саме: перехід від захисту прав індивіда до закріплення нормами міжнародного права стандартів правового статусу тих чи інших груп населення, які вирізняються за тільки їм притаманими характерними загальними ознаками(люди літнього віку, інваліди, безробітні, біженці, представники національних меншин, діти і, як свідчить практика, жінки). Формується третє покоління прав людини, що охоплює права всіх тих категорій громадян, які через соціальні, вікові, національні, релігійні, статеві та інші причини не мають рівних з іншими громадянами можливостей здійснення загальних для всіх людей прав і свобод. Стосовно цих категорій осіб існують особливі форми порушення прав людини, а отже, вони потребують і специфічних форм захисту їх прав, додаткової уваги й підтримки з боку як конкретної держави, так і міжнародного співтовариства в цілому.

За останні десятиліття сформувався новий підхід( другий) до правового регулювання питань рівності осіб залежно від їх статі, який зветься підходом істотної (субстанційної) рівності (або гендерної чуйності). Він базується на визнанні соціальних і біологічних розбіжностей між чоловіком і жінкою, які не можуть бути усунені шляхом закріплення формальної рівності на законодавчому рівні, бо саме підхід формальної рівності фактично призводить до нерівності. Отже, у межах підходу гендерної чуйності для подолання фактичної нерівності мають бути застосовані спеціальні юридичні заходи, які виконуватимуть функцію правової компенсації жінкам з метою найскорішої ліквідації наслідків соціальної нерівності (пільги, пов’язані з материнством, з умовами праці, у сферах зайнятості, політичних відносин та ін.).

У підрозділі 2.3 “Гендерні пріоритети в законодавстві України” відзначається, що положення згаданих міжнародних конвенцій у сфері захисту прав жінок становлять частину національного законодавства, формують перший блок законодавчих засобів подолання дискримінації жінок в Україні.

Особливістю конституційно-правових норм, які є значним кроком у забезпеченні гендерної рівності в Україні, стало спеціальне виокремлення права жінки й чоловіка на рівність перед законом як самостійного основного права, повага до якого має бути гарантована кожній людині(частини.2, 3 ст.54). Гарантії щодо реалізації цього права визначаються створенням і закріпленням рівних можливостей. Положення щодо рівності прав чоловіка й жінки, гарантії їх забезпечення розвиваються і в інших статтях Конституції України. про громадянські, політичні, економічні, соціальні й культурні права та свободи і грунтуються на принципі гендерної рівності, оскільки дискримінація з боку держави заборонена, будь-які обмеження щодо прав і свобод однієї із статей відсутні. Однак, постає питання: як заборона на встановлення привілеїв та обмежень, у тому числі й за ознаками статі, (як це прямо передбачено ч. 2 ст. 24 Конституції), кореспондує з тими спеціальними заходами (пільгами), що встановлюються у ч. 3 коментованої статті? Очевидно, що законодавець виходив з того, що всі можливі привілеї, а також обмеження слід поділяти на соціально-підставні, обгрунтовані, виправдані (цілком, значною мірою, або частково) і соціально-безпідставні, необгрунтовані, невиправдані. Визначальним критерієм такого поділу є насамперед сприяння забезпеченню фактичної соціальної рівності шляхом встановлення формальної нерівноправності, тобто саме шляхом юридичних привілеїв та обмежень. Отже, законодавець підтвердив дотримання положень ст. 4 Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації стосовно жінок і не відніс спеціальні заходи, спрямовані на подолання фактичної нерівності можливостей жінок і чоловіків до дискримінаційних заходів, тобто до “привілеїв та обмежень”, які заборонені. Уявлення про такий критерій, а також про ступінь обгрунтованості привілеїв чи обмежень мають оціночний характер і є конкретно-історичними. Свідченням достовірності такого тлумачення категорій привілеїв та обмежень є ч.3 ст. 24 Конституції. І саме ця стаття водночас є підтвердження обраного Україною гендерно чуйного підходу до законодавства, врахування біологічних і соціальних розбіжностей представників обох статей і намагання забезпечити реальну, а не лише юридичну рівність.Таким чином можна стверджувати, що норми Основного Закону України, які закріплюють юридичну рівність осіб незалежно від статі, згідно зі ст. 8 Конституції є нормами прямої дiї, становлять другу групу законодавчих засобів подолання дискримінації жінок в Україні.

Однак реалізація принципів міжнародно-правових актів та Конституції України значною мірою залежить від рівня їх регламентації в конкретних нормативно-правових актах, бо чим ретельніше виписані правові приписи, тим досконаліше правовий механізм регулювання суспільних відносин. Отже, третім блоком законодавчих засобів подолання дискримінації жінок в Україні є комплекс відповідних галузевих законів України та підзаконних нормативно- правових актів. Принцип гендерної чуйності поступово знаходить своє втілення в усіх галузях національного законодавства. Це передусім стосується забезпечення рівноправної участі чоловіків і жінок у політичному процесі, при вступі на державну службу, в діяльності громадських організацій. Важливим засобом усунення дискримінації щодо жінок на ринку праці є подальша розробка спеціальних заходів, які сприяли б полегшенню жінкам доступу до роботи, що відповідають їх здібностям, сприяли б зайняттю жінками високооплачуваних посад, заохочували працедавців, зокрема шляхом позитивних дій, приймати жінок на відповідальні посади. Необхідно підсилити спрямування норм трудового законодавства на захист прав працюючих жінок які мають на утриманні дітей чи інших членів сім’ї потребуючих догляду. Наголошується на важливості відмови від протекціоністського підходу до жінок з боку держави, дотриманн гендерного балансу прав жінок і чоловіків. Всебічно аналізуються законодавчі акти, завданням яких є боротьба з насильством щодо жінок та дівчаток.

У висновках, що завершують роботу сформульовані основні результати дослідження, підкреслюється їх теоретичне та практичне значення. Зокрема, наголошується на наступному:

1.Проблеми рівності у будь якій сфері не можуть розглядатися за межами права,бо саме право все частіше розуміється як рівна міра свободи всіх і кожного, в тому числі, жінки й чоловіка. Право мусить враховувати не тільки біологічні, а й гендерні особливості статі і на цьому грунті забезпечувати рівні можливости людям, які від природи є нерівними.

2. Незважаючи на наявність певного кола визначень та ознак того, що сьогодні зветься “гендерна рівність”, “дискримінація”, універсальної формули-дефініції цих понять не існує.А тому плідним є розгляд цих понять у такому співвідношенні: гендерна рівність і дискримінація за ознакою статі – це поняття, органічно пов’язані між собою; відсутність дискримінації означає рівність, а рівність виключає дискримінацію.

3. Дослідження правової конструкції гендерної рівності здійснюється через чотири параметри: а) права людини як універсальний стандарт політичних, громадських, економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини і громадянина; б) права жінок як права людини, особлива увага до яких обумовлена специфічними формами порушення рівності прав жінок і чоловіків; в) права, свободи та обов’язки як взаємообумовлені елементи правового стану особи (жінки) в суспільстві; г) рівні можливості , які відбивають ступінь реалізації стандартів рівності прав жінки й чоловіка, що містяться в міжнародно-правових актах, Конституції та законодавстві.

4. Гендерну рівність слід кваліфікувати як принцип права, що має безпосереднє відношення до правового статусу людини і громадянина. Поруч із його складниками (рівні права, свободи і обов’язки жінки і чоловіка, врахування особливостей статей у правовому регулюванні, система засобів гарантування рівності статей у державі), важливим є аналіз співвідношення принципу гендерної рівності з іншими принципами права.

5. Усвідомлення недосконалості правового регулювання, яке намагається нейтралізувати існуючу різницю між статями, спираючись лише на концепцію універсальності прав людини, призвело до формулювання нового підходу, який отримав назву істотної рівності або гендерної чуйності. Важливим є й те, що цей підхід, хоча й має першочергове відношення до виправлення фактично нерівного положення жінок у суспільстві шляхом тимчасових спеціальних заходів (позитивної дискримінації), не обмежується тільки захистом прав та інтересів жінок. Він відноситься також до чоловіків, якщо виникає утиск їх прав або інтересів.

6. У роботі доведено, існування трьох груп законодавчих засобів забезпечення гердерної рівності в Україні: положення ратифікованих Україною міжнародних Конвенції у сфері захисту прав жінок, положення Конституції України та положення національного законодавства в усіх його галузях. Між тим необхідним є подальший всебічний аналіз ( гендерна експертиза) усього масиву законодавства у його співвідношенні.Такий аналіз вимагає врахування особливостей застосування норм права, що спрямовано на фактичну реалізацію принципу гендерної рівності.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Руднєва О. Гендерна рівність як принцип законодавства України // Право України. – 2002.– № 4.– С.103-108.

2. Руднєва О.М. Проблеми правового регулювання праці жінок в Умовах становлення ринкової економіки // Держава і право.– 2002.– №15.– С. 347-351.

3. Руднєва О.М. Вплив міжнародного законодавства про права жінок на процес реформування законодавства України. Вісн. Луган. акад. внутр. справ МВС України.–2002.– Вип.2.– С.76-83.

4. Руднєва О.М. Паритетная демократія як передумова активізації жінок у політико-правовому процесі України //Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України/Наук. ред. В.О.Лозовий.– Харків: Курсор, 1997.– С. 5-15.

5. Руднєва О.М., Сердюк О.В. Відображення політико-правової ідея паритетної демократії у масовій свідомості //Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України /Наук.ред. В.О.Лозовий.– Харків: Курсор, 1997.– С. 79-93.

6. Руднєва О.М. Проблеми розвитку паритетної демократії в Україні та деякі аспекти участі жінок у виборах 1998 року // Громадські ініціативи жіночих організацій та сучасний політичний процес в Україні.– Харків: Курсор, 1998.– С.3-16.

7.Грошевий Ю.М., Руднєва О.М. проблеми формування сучасних національних правозахисних процедур // Проблеми насильства в сім’ї: правові та соціальні аспекти/ Упор. О.М.Руднєва; наук.ред. А.П.Гетьман.–Харків: Право,1999.– С.45-54.

8. Руднєва О.М., Піщуліна О.М., Дашковська О.Р., Кочеміровська О.О.Жінки на ринку праці в період реформування економіки: правовий та соціологічний аспекти.– Харків: Курсор, 1999.–112 с.

9. Руднєва О.М. Вплив міжнародного законодавства про права жінок на процес реформування законодавства і державної політики в Україні // Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність / Упор. О.М. Руднєва, О.Р. Дашковська; наук. ред. А.П. Гетьман. –Харків:Право,2000.- С.80-94.

10. Руднєва О.М. Гончарова Г.С. Проблеми правового регулювання праці жінок в умовах становлення ринкової економіки // Еволюція правового становища