ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 347.918: 347.94

СТЕПАНОВА Тетяна Валеріївна

ДОКАЗУВАННЯ ТА ДОКАЗИ

В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.04 – Господарське право;

господарське процесуальне право

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Донецьк – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі адміністративного та підприємницького права економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова МОН України (м. Одеса).

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент

Абрамов Микола Олександрович,

Одеський національний університет

ім. І.І. Мечникова МОН України,

доцент кафедри (м. Одеса)

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Бобкова Антоніна Григорівна,

Донецький національний університет

МОН України, завідуюча кафедрою (м. Донецьк)

кандидат юридичних наук, доцент

Хахулін Віктор Васильович,

Інститут економіко-правових досліджень

НАН України, завідувач відділу (м. Донецьк)

Провідна установа – Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка (м. Київ).

Захист відбудеться “ 24 ” грудня 2002 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .170.01 в Інституті економіко-правових досліджень НАН України за адресою: 83048, м. Донецьк, вул. Університетська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економіко-правових досліджень НАН України за адресою: 83048, м. Донецьк, вул. Університетська, 77.

Автореферат розісланий “ 22 ” листопада 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Граніш В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За десять років діяльності арбітражними (господарськими) судами розглянуто близько мільйона господарських спорів і з кожним роком їх кількість збільшується. Зазначена тенденція зумовлена активізацією господарської діяльності в Україні, посиленням авторитету господарських судів серед суб’єктів підприємницької діяльності, які прагнуть вирішувати господарські конфлікти цивілізованим способом, а також активною позицією державних органів, які охороняють державні інтереси. В умовах тінізації та криміналізації економіки господарським судам необхідно здійснювати надійний судовий захист прав суб’єктів господарських правовідносин і держави шляхом точного і неухильного застосування законодавства. Виконання цих завдань неможливо без поліпшення організації роботи суддів і підвищення рівня культури судових процесів.

Концептуальні ідеї конституційних положень полягають у тому, що судовий розгляд має стати обов’язковим і універсальним методом розв’язання всього спектра соціальних конфліктів, підставою яких є спір про право або інші проблеми застосування права. У зв’язку з цим слід пам’ятати про важливість вчинення процесуальних дій у ході розгляду справи у відповідності з вимогами норм господарського процесу. Не дуже поширеними є випадки скасування судових рішень через процесуальні порушення. Але це пов’язано не з бездоганним застосуванням норм господарського процесу при розгляді конкретних судових справ, а з існуючим правилом, що процесуальні порушення тягнуть скасування судового рішення лише тоді, коли вони призвели до прийняття помилкового рішення. При цьому слід визнати, що будь-які процесуальні порушення у ході розгляду господарської справи, недодержання процесуальних прав сторін формують негативний імідж судді, як носія правосуддя, принижують авторитет судової системи в цілому.

Щороку збільшується кількість звернень юридичних осіб до господарських судів та порушення справ за такими зверненнями. За таких умов необхідно більше уваги приділяти процесуальним аспектам розгляду справи, оскільки при невиконанні норм процесуального права, невірному їх тлумаченні рішення суду буде скасовано. Аналіз чинного законодавства, зокрема, Господарського процесуального кодексу (далі – ГПК) України, Закону України “Про судоустрій” та деяких інших нормативних актів доводить необхідність вдосконалення господарсько-процесуальних правовідносин. При цьому правова наука не містить ані єдиної концепції щодо поняття доказів, ані чіткої єдиної класифікації доказів, загального підходу до змісту допустимості, недостатньо чітко визначена в процесі і роль суду. Недостатнє дослідження зазначених проблем призводить до безсистемного, дезорганізуючого впливу не тільки на процес і право в цілому, але й на економіку та інші сфери суспільного життя. Вищевикладене свідчить про актуальність теми даного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено вченою радою Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова МОН України як складову частину спеціальної науково-дослідної теми кафедри адміністративного та підприємницького права ОНУ ім. І.І. Мечникова МОН України “Правове забезпечення підприємницької діяльності в Україні“ (державний реєстраційний номер 0101U008293). Внеском автора в розробку теми в якості співвиконавця є розробка єдиної концепції доказування та доказів, специфіки доказування в господарському процесі, класифікації доказів, визначення особливостей окремих видів доказів та обґрунтування шляхів вирішення проблем їх застосування у господарському процесі.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення поняття, сутності та предмету доказування; поняття, класифікації і специфіки доказів саме у господарському процесі; обґрунтування шляхів вирішення проблем використання певних доказів у доказуванні.

Виходячи з вищезазначеного, пропонується вирішення наступних завдань:

представити доказування в господарському процесі як системне явище, сутність якого полягає у повному, всебічному, об’єктивному розгляді та вирішенні справи;

визначити місце судових доказів у процесі розгляду господарських спорів;

охарактеризувати окремі види доказів за класифікацією та проблеми їх використання;

розглянути специфіку доказів у господарському процесі щодо допустимості доказів, підстав звільнення від доказування, що відрізняє даний вид судочинства від кримінального і цивільного;

сформулювати методи і підходи у господарському доказовому процесуальному праві, які відповідають вимогам сьогодення, визначити шляхи вирішення найважливіших проблем доказування та вдосконалення процесу використання окремих видів доказів у господарському судочинстві, надати рекомендації щодо внесення змін та доповнень у чинне господарське процесуальне законодавство України.

Об’єктом дослідження є процесуальні відносини, пов’язані з доказуванням у господарському процесі із використанням доказів, як спосіб цивілізованого вирішення спорів між суб’єктами господарювання.

Предмет дослідження становлять поняття, зміст і особливості доказування та доказів як засобів пізнання в процесі розгляду господарських спорів.

Методологічна база дослідження даної роботи базується на діалектичному засобі пізнання таких явищ, як доказування та докази. Крім того, використовується порівняльно-правовий метод (при виявленні специфіки господарського судочинства порівняно з кримінальним та цивільним, наприклад, відсутність у господарському процесі свідків як засобу доказування, особливості змісту поняття допустимості та ін.), формально-логічний (в процесі аналізу й виявлення недоліків нормативної бази зазначеної проблеми, наприклад, щодо детальнішого врегулювання участі в господарському процесі експерта, свідка, недосконалості законодавчого врегулювання пояснень сторін, третіх осіб), інші загальнонаукові і спеціальні методи: історичний (у процесі розробки пропозицій з удосконалення дефініції письмових доказів, необхідності прийняття нормативних актів для прирівняння електронних та письмових документів), системно-функціональний (в ході аналізу та співвідношення понять “доказування” та “докази”, складових оцінки доказів як заключного етапу процесу доказування тощо) з урахуванням специфіки досліджуваної теми.

Теоретичну основу дослідження складають загальні здобутки теорії процесу і теорії доказування. У ході дослідження використовувались наукові праці правознавців М.О. Абрамова, В.В. Молчанова, М.К. Треушнікова, К.С. Юдельсона, а також Р.С. Белкіна, Н.В. Жогіна, А.Г. Калпіної, Л.М. Карнєєвої, А.Ф. Клейнмана, С.В. Курильова, В.К. Мамутова, Б.Т. Матюшина, О.В. Муравіна, А.Й. Осетинського, М.С. Строговича, В.М. Тертишника, Ф.Н. Фаткулліна, М.А. Чельцова, В.В. Яркова та ін. Слід зауважити, що вітчизняна господарська процесуальна наука практично зовсім не досліджувала особливості доказування і доказів саме у господарському процесі. Крім того, більшість розробок часів колишнього СРСР потребують значної переробки через зміни у формах власності, господарювання, політичної та економіко-правової системи України в цілому.

З метою досягнення всебічності висновків й узагальнень при написанні роботи враховано погляди вчених-дослідників різних галузей права і досвід інших країн (Великобританії, Росії, США, Німеччини).

Емпірична база. У дослідженні використані Конституція та закони України, листи і роз’яснення Вищого арбітражного суду України, Вищого господарського суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, інші нормативні акти, а також практика господарських судів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована робота є першим у вітчизняній юридичній науці з часів проголошення незалежності багатоплановим і комплексним науковим дослідженням на дисертаційному рівні загальнотеоретичних проблем доказування і доказів у господарському процесі України.

Основні результати дисертаційного дослідження складаються з:

виведення поняття доказування як логіко-практичної діяльності осіб, які беруть участь у справі, і суду по встановленню наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи;

формування пропозиції по визначенню в законодавстві доказів як відомостей, отриманих у встановленому законодавством порядку;

виявлення особливості змісту поняття “процесуальна форма“ в господарському процесі як підтвердження фактичних даних по справі тільки певними засобами доказування;

проведення чіткої єдиної класифікації доказів у господарському процесі за характером зв'язку змісту доказу з фактом, що встановлюється – прямі і непрямі докази; процесом формування відомостей про факти – первинні і похідні докази; джерелом доказів – особисті та речовинні докази; за юридичною ознакою – письмові й речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі;

визначення змісту допустимості доказів у господарському процесі як вимоги встановлення спеціальними правилами певних засобів доказування, без обов’язкового використання в процесі яких неможливо повною мірою довести обставини справи, на які посилається учасник процесу;

виявлення відмінностей у правовому положенні свідків, експертів, спеціалістів, аудиторів і сторін по господарській справі, формування пропозицій по вдосконаленню господарського процесу в Україні, зокрема, введення в процес інститутів “свідка” і “аудитора”, дорівняння правового статусу спеціаліста й експерта за умови виконання певних вимог (достатнього рівня знань і попередження про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку);

визначення ролі господарського суду в процесі, виходячи з поєднання принципу змагальності й активності суду;

формування пропозицій по внесенню змін і доповнень до ГПК України щодо удосконалення дефініції “речові докази”, визначивши їх як документи і предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору;

визначення поняття письмових доказів як документів і матеріалів, що виникають, як правило, до процесу і незалежно від нього, та містять достовірні відомості про факти, що мають значення для справи;

обгрунтування необхідності прискорення прийняття Закону “Про електронні документи та електронний документообіг”, інших нормативних актів про документи електронного документообігу, дорівнявши останні до письмових доказів у господарській справі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання одержаних висновків і рекомендацій для вдосконалення господарсько-процесуального законодавства, у правозастосовчій діяльності господарських судів України.

Деякі положення, висновки та пропозиції, викладені в дисертації, мають дискусійний характер і можуть бути матеріалом для наукових диспутів, подальших досліджень у галузі господарського судочинства й доказового процесуального права в цілому; при цьому результати даного дослідження можуть бути використані практичними працівниками (юрисконсультами підприємств та ін.) в процесі господарського судочинства, а також при підготовці учбово-методичної літератури, в науково-дослідницькій роботі, в учбовому процесі юридичних вузів при вивченні курсів господарського (підприємницького) права, господарського, цивільного та кримінального процесуального права.

Положення роботи використані в локальній нормотворчості секретаріату Одеської обласної ради (довідка від 14.05.02 р.), у роботі господарського суду Одеської області (довідка від 30.04.02 р.). Розробку теми здійснено також для поглиблення навчальних процесів економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова МОН України. Зокрема, одним із спецкурсів в ОНУ є дисципліна “Доказування в процесі”, результати досліджень впроваджуються на лекційних і семінарських заняттях з курсу “Господарсько-процесуальне право” (довідка від 12.06.02 р.).

Особистий внесок здобувача. Наукові результати проведеного дослідження отримані особисто автором на основі аналізу чинного законодавства України, деяких інших держав про розгляд і вирішення справ судами, а також практики його застосування.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі адміністративного та підприємницького права Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова МОН України. Теоретичні і практичні положення роботи доповідалися й обговорювалися на ІV Міжнародному конгресі україністів (м. Одеса, 1999 р.), на 54-й науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОДУ ім. І.І. Мечникова МОН України (м. Одеса, 1999 р.), на 56-й науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОНУ ім. І.І. Мечникова МОН України (м. Одеса, 2001 р.), на Круглому столі економіко-правового факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова МОН України “Реформа процесуального законодавства” (м. Одеса, 2002 р.), на Круглому столі економіко-правового факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова МОН України “Обговорення проекту Господарського процесуального кодексу України” (м. Одеса, 2002 р.), на 57-й науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОНУ ім. І.І. Мечникова МОН України (м. Одеса, 2002 р.).

Публікації. Теоретичні і практичні положення дисертації знайшли відображення в 10 публікаціях загальним обсягом 4,9 д.а.

Структура й обсяг дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, 12 підрозділів, висновків, загальний обсяг – 173 сторінки комп’ютерного тексту. Робота містить також список використаних джерел із 169 найменувань і 3 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1. Поняття доказування та доказів у господарському процесі. Цей розділ присвячений аналізу наукової думки про поняття, сутність, предмет доказування в господарському процесі, поняття судових доказів як засобів пізнання та їх місця в процесі розгляду господарських спорів, аналізу особливостей класифікації доказів у господарському процесі.

Завдання суду полягає в правильному і своєчасному розгляді та вирішенні господарських справ. Особливістю даного виду процесу є те, що це спори переважно між юридичними особами, на відміну від інших видів процесів, в яких одна із сторін, як правило, фізична особа. Порядок і строки розгляду справи, провадження окремих судових дій, прийняття рішення по справі також суттєво відрізняються від порядку та строків провадження в цивільному й кримінальному процесах.

Весь процес доказування – логічний процес, за допомогою якого суд доходить висновку про наявність або відсутність тих або інших фактів, явищ, дій, відносин, зв'язків тощо. Як логічний процес, це – процес мислення, єдиний у своїй суті незалежно від предмета розумової діяльності.

Щодо поняття судового доказування, його суті, суб’єктів – в юридичній літературі є дві головні концепції. В основі однієї лежить думка про судове доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи (під судовим доказуванням розуміють діяльність суб’єктів процесу по встановленню за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами).

Автори, що дотримуються іншої концепції, вважають, що під доказуванням слід розуміти діяльність з метою переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються, тобто це – процесуальна діяльність тільки сторін, яка складається з представлення доказів, спростування доказів супротивника, заяви клопотань, участі в дослідженні доказів.

Автором обгрунтовано, що остання точка зору не підтверджується ані законодавством, ані практикою. Відповідно до ст. 33 ГПК України “кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень”. Але це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві знайшла вираз концепція судового доказування як засобу переконання суду, оскільки термін “доказування” застосовується тільки відносно діяльності сторін, а не суду. Так, деякі докази позивач не може отримати без допомоги суду (наприклад, інформацію від банка про платоспроможність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду взмозі допомогти сторонам отримати достовірну та повну інформацію по справі.

Процес встановлення істини в ході розгляду господарських справ, хоча й є одним із різновидів загального процесу пізнання і виражає всі його істотні риси, має також і свої особливості:

1) він обмежений певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, – процесуальний закон встановив жорсткі і чіткі строки, протягом яких повинно бути прийняте рішення по справі;

2) спрямований на пізнання події минулого, тобто об'єкт дослідження носить так званий “ретроспективний” характер;

3) поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в господарському процесі повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

4) обов'язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки.

Предмет дослідження по кожній господарській справі має свій обсяг, яким обкреслюються межі дослідження, що іменуються межами доказування. Тобто, межі доказування – це необхідна і достатня сукупність доказів, яка, будучи зібраною по справі, забезпечує його правильне вирішення. В господарському процесі замість другої складової діє вимога доводити обставини справи тільки доказами, обов’язковість надання яких встановлена законом (ст. ГПК). Правильне визначення меж доказування має велике значення для забезпечення об’єктивного, повного і всебічного дослідження обставин справи, для вирішення завдання встановлення об’єктивної істини по справі.

На підставі аналізу вищезазначеного, обґрунтовано визначення судового доказування в господарському процесі як логіко-практичної діяльності осіб, які беруть участь у справі, і суду по встановленню наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Автор доводить, що особливістю судового доказування саме в господарському процесі є те, що діяльність з такого встановлення здійснюється за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів. Саме це встановлено у ст. 34 ГПК України.

Поняття доказу також належить до числа основних, вихідних у теорії доказів і доказовому праві. Його правильне визначення є необхідною умовою досягнення істини, забезпечення законності і обґрунтованості рішень господарського суду.

У роботах з теорії доказів існує декілька концепцій щодо цього питання.

Одна з них ототожнює докази з фактами об'єктивної реальності (подіями, явищами, діями минулого, з яких складалося досліджуване діяння). Прихильники зазначеної концепції під доказами розуміють лише факти. Судовими доказами вони є лише остільки, оскільки вони вступають в орбіту судового процесу, стають засобом для встановлення обставин, що цікавлять суд. Але внаслідок цього основні питання процесу судового доказування, що складають його специфіку (що саме служить доказом існування факту, яким чином збирати, перевіряти й оцінювати докази, як досягнути достовірного знання), залишаються за межами теорії доказів, тому не можна визнати зазначену позицію вірною.

Деякі автори розглядають судові докази тільки як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів. При цьому джерела фактичних даних іменуються “засобами доказування” і не охоплюються поняттям доказу. Але ця точка зору будується на відриві фактичних даних від їх джерел і виключення останніх з поняття доказу, а на місце відомостей про факти (фактичних даних) ставляться самі факти об'єктивної дійсності. Таким чином, зазначена концепція зводить судове доказування до логічних операцій з “готовими” фактами, а питання про допустимість “доказів-фактів” взагалі позбавляється змісту, тому це твердження дає можливість повного виключення всіх операцій із джерелами процесу доказування.

Однак єдність фактичних даних та їх джерела характеризує будь-який доказ, оскільки будь-який доказ припиняє бути таким, якщо позбавити його змісту (фактичних даних, що в ньому є), власне, і, фактичні дані, знання припиняють бути такими даними без їх матеріального носія.

На підставі вищевказаного автор обґрунтовує необхідність відмови від подвійної дефініції доказів, з одного боку, як фактичних даних, з іншого – як засобів доказування, визначивши, що докази – це відомості про предмет доказування за допомогою визначених у законі засобів доказування в передбаченому законом порядку.

Докази, що використовуються в судовому доказуванні у порядку господарського судочинства, мають зміст (відомості, інформацію про відомості) та процесуальну форму, регламентовану законом (засоби доказування, передбачені ст. 32 ГПК України). Автор виявляє особливість другої складової доказу: на відміну від кримінального процесу, в якому основна увага зосереджена на правильності процесу збирання і закріплення інформації про відомості, в господарському процесі – це вимога “формування” інформації в певну процесуальну форму (квитанцію, акт, договір та ін.).

Судові докази, які використовуються в процесі доказування при розгляді справ у порядку господарського судочинства, можуть бути класифіковані за низкою ознак. Це дає можливість виявити відмінності і схожість між ними, оскільки докази різні за своїм походженням, мають різну структуру і безпосередні функції в процесі доказування. Охопити всі ці ознаки однією якою-небудь системою класифікації з однією підставою неможливо. Тому класифікація доказів проводиться по декількох підставах і являє собою певну систему.

На підставі аналізу класифікацій в інших галузях процесуального права (кримінальному, цивільному, адміністративному) та враховуючи особливості господарського судочинства, обґрунтовано проведення класифікації за наступними ознаками:

характером зв'язку змісту доказу з фактом, що встановлюється – прямі і непрямі докази;

процесом формування відомостей про факти – первинні й похідні докази;

джерелом доказів – особисті та речовинні докази;

юридичною ознакою (ст. ГПК України) – на письмові й речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі.

Розділ 2. Характеристика та найважливіші проблеми окремих видів доказів у господарському процесі – складається з 4 підрозділів, що характеризують відповідно письмові докази, в тому числі документи як джерела доказів у господарському процесі, речові докази, пояснення сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, а також експертизу як засіб доказування в господарському процесі.

Письмові докази використовуються в господарському процесі частіше за інші. На підставі аналізу письмових доказів у кримінальному та цивільному процесі виведено, що основними ознаками письмових доказів у господарському процесі слід визнати наступні: 1) доказувальне значення має зміст, а не форма доказу (форма – другорядна ознака); 2) інформацію закріплено за допомогою писемності або інших умовних знаків; 3) матеріал спроможний зберігати інформацію в незмінному вигляді тривалий час; 4) вони найчастіше виникають до порушення справи.

Доказове значення мають письмові докази, в тому числі документи, що володіють сукупністю наступних ознак:

а) містять відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий;

б) зміст документа відповідає компетенції установ, підприємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають;

в) містять певні реквізити (підписи, печатка тощо);

г) повинні бути отримані законним шляхом;

д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення для даної справи.

Відсутність в документі хоч би однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки створює сумнів у достовірності даних, що містяться в ньому, або свідчить про його неналежність до справи.

Відомості можуть фіксуватися людиною безпосередньо, а також за допомогою різних механізмів. Електронний документообіг останнім часом набуває в господарсько-правових відносинах все більш зростаюче значення, однак у нашій країні останній документ, що регламентує використання в господарському процесі документів, виготовлених за допомогою електронно-обчислювальних пристроїв, прийнято ще в 1979 р. Госарбітражем СРСР. Зокрема, згідно з цим нормативним актом такі документи повинні прийматися господарським судом як письмові докази, досліджуватися і оцінюватися за загальними правилами ГПК.

Але фіксація відомостей на електронних носіях суттєво відрізняється від закріплення даних в письмових доказах. У зв’язку з цим сьогодні гостро стоїть завдання прийняття Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг”, його законопроект наприкінці 2001 року пройшов перше читання.

Зазначений проект має деякі недоліки, зокрема, поняття електронно-цифрового підпису надмірно загромоджене формулюванням “приєднується до цих даних або логічно з ними об’єднується”, та ін. Слід закріпити в проекті, зокрема, що це “сукупність електронних даних, оброблених шляхом криптографічного перетворення, що використовується для підтвердження цілісності зашифрованої інформації та ідентифікації передплатника”.

Проект встановлює також невичерпний перелік випадків, коли електронний документ не може використовуватися як оригінал. Це суттєво обмежує можливість його використання в процесі, та сама “рівність” електронного й письмового документа, закріплена проектом, стає ефемерною. Недоречною є і вказівка проекту на те, що відносини, пов’язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються окремим законом. Здається, більш доцільним було б вирішити всі найбільш важливі питання в даному законі, а не створювати інший.

За підсумками аналізу чинного законодавства автор дійшов висновку, що повної регламентації письмових доказів у процесуальній науці і законодавстві досі не існує, однак вона дійсно потрібна. У зв'язку з цим у ГПК України необхідно внести доповнення, якими визначити поняття письмових доказів як документів і матеріалів, що виникають, як правило, до процесу і незалежно від нього, та містять достовірні відомості про факти, що мають значення для справи, і детальніше регламентувати дане питання.

Речові докази є першоджерелом факту здійснення правопорушення, прямим доказом його здійснення. Але дефініція речових доказів, надана у ст. 37 ГПК України, також виявляється неповною (зокрема, щодо того, що це виключно “предмети”). Зазначене визначення суттєво звужує зміст поняття “речові докази”, особливо в господарському процесі, виключаючи з нього документи. Цей недолік необхідно виправити, визначивши в ГПК речові докази як документи та предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

До складу учасників господарського процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, зокрема, судові експерти, перекладачі, які можуть брати участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, а також посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (статті 18, 30 ГПК). Фактично останні є свідками по справі, оскільки в силу не залежних від них обставин їм стали відомі будь-які дані (відомості) по справі. Але згідно з чинним ГПК України вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, що може призвести до перекручування фактів у ході свідчення. На підставі зазначеного, необхідно ввести в господарський процес інститут “свідка”, визначивши його правовий статус, та відмежувавши від прав і обов’язків інших активних учасників процесу, зокрема, закріпити наступне:

а) не є доказами відомості, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерело своєї поінформованості;

б) основний обов'язок свідка – дати правдиві свідчення, тому він повинен попереджуватися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань (стаття 384 Кримінального кодексу (далі – КК) України) і відмову від дачі показань (стаття 385 КК України);

в) суддя повинен з’ясувати відносини свідка та осіб, що беруть участь у справі, і має можливість по перелічених в законі випадках не допустити свідка до опитування;

г) свідок допитується у відсутності інших свідків, які ще не допитані судом;

д) свідок має право отримати у разі необхідності захист для безпеки згідно зі ст. КК України;

Виходячи з чинного законодавства, виявляється доречним також закріпити імунітет свідка, передбачивши групи осіб, яких не можна опитувати як свідків (судді, адвокати, захисники), а також випадки, коли особа згідно зі статтею 63 Конституції України має право відмовитися від свідчення (проти дружини, дітей, батьків).

Останнім часом господарські відносини все більш ускладнюються, тому використання нових технологій постає найбільш важливою проблемою у процесі доказування. Для спрощення та скорішого вирішення спору доречно прирівняти правовий статус спеціаліста й експерта за умови виконання двох вимог:

а) спеціаліст має рівень знань, достатній для здійснення експертизи;

б) його попереджено про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку.

Слід також закріпити, що висновок спеціаліста у певній галузі не може взагалі відкидатися з процесу доказування та долучається до справи й оцінюється як письмовий доказ.

Необхідно прирівняти правове положення аудитора до статусу свідків (після введення останніх у процес); зокрема, аудитор повинен попереджуватися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і відмову від давання показань.

Розділ 3. Специфіка доказування в господарському процесі. Цей розділ присвячений аналізу питань забезпечення процесу доказування джерелами доказової інформації (способи збирання, розподіл обов'язків по доказуванню), належності, допустимості, достовірності і достатності, а також оцінки як заключного етапу процесу доказування.

Згідно зі ст. 33 ГПК докази надаються особами, що беруть участь у справі, тобто обов’язок доказування фактів, що складають предмет доказування, лежить на учаснику процесу, який на такі обставини посилається (таким чином, на відміну від карного процесу, в господарському судочинстві діє принцип презумпції вини). При цьому в господарському процесі найбільш поширені дві доказові презумпції: презумпція вини особи, що заподіяла шкоду, та презумпція вини особи, що не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином.

Однак у чинному ГПК не врегульовано питання участі в процесі судді, його активної ролі. З одного боку, названа ст. 33 вказує, що кожна сторона сама доводить всі обставини по справі, на які вона посилається. З іншого боку, суд за своєю ініціативою може витребувати необхідні докази від підприємств, посадових осіб та організацій, незалежно від їх участі у справі (ст. 38 ГПК), стягнути штраф за ненадання без поважних причин витребуваних доказів (ст. 83) або залишити позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не надав матеріали, витребувані судом для вирішення справи (ст. 81 ГПК України).

Питання про те, на кому лежить обов'язок доказування фактів, що входять в предмет доказування у справі, має вельми істотне значення. Саме тому необхідно закріпити в ГПК право та обов’язок господарського суду займати активну позицію в процесі розгляду справи.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які стосуються справи. Таким чином, належність є необхідною якісною характеристикою судового доказу в господарській справі. Належність доказів – властивість, пов’язана зі змістом судових доказів. Ця вимога звернена до господарського суду, який зобов’язаний відібрати тільки докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, які не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи.

Якщо належність судових доказів визначається якістю їхнього змісту, наявністю в доказі достатньої інформації, здатної підтвердити або спростувати факти, що цікавлять суд, то допустимість доказів, як явище, пов'язане з їхньою процесуальною формою, тобто з характером процесуальних засобів доказування, незалежно від того, яку інформацію вони містять.

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства.

На підставі аналізу змісту поняття “допустимість” у різних галузях процесуального права виявлено його специфіку. Зокрема, кримінальний процес зосереджується на правилах, процедурі збирання доказів, цивільний – на можливості, наприклад, використання показань свідків, як доказів у процесі, або визнання угоди недійсною. В господарському процесі допустимість означає встановлення спеціальними правилами певних засобів доказування, без обов’язкового використання в процесі яких неможливо повною мірою довести обставини справи, на які посилається учасник процесу.

Достовірність – якісна характеристика, що повинна бути властива кожному конкретному доказу для отримання ним можливості бути використаним у процесі господарського судочинства. Достатність доказів – поняття, що належить до заключного етапу судового доказування; це важливіша якісна характеристика доказів, що визначає їх сукупність як таку, на підставі якої можливо прийняти істинне й об’єктивне рішення по справі.

Повна і всебічна оцінка господарським судом доказів має найважливіше значення для винесення законного й обґрунтованого рішення по господарській справі.

На думку деяких учених оцінка доказів зводиться до акта мислення, сугубо логічної операції, і тому виходить за межі процесуальних дій із доказування.

На думку інших авторів, оцінку судових доказів варто розглядати не тільки як логічну операцію, але і як складовий елемент усього процесу доказування, деякою мірою урегульований нормами процесуального права. Автором обгрунтовано саме цю точку зору, оскільки навіть принципи оцінки доказів господарським судом установлені чинним законодавством: відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює всі докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись при цьому чинним законодавством. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили. Більш того, визнання однією стороною фактичних даних і обставин також не є для господарського суду обов'язковим.

За підсумками аналізу зазначеного явища, автор дійшов висновку, що оцінка доказів складається у визначенні:

1) належності доказів до даної справи;

2) кола засобів доказування обставин справи (допустимості доказів);

3) достатньої сукупності доказів для правильного вирішення справи;

4) достовірності доказів у справі.

Висновки

У висновках викладені основні результати дисертаційного дослідження:

проведено чітку межу між процесом доказування та доказами в господарському процесі та аналогічними категоріями в кримінальному, цивільному процесах;

визначено особливу роль господарського суду в процесі, притаманну лише господарському процесу;

виявлено відмінності класифікації доказів у господарському процесі;

сформовано пропозиції по вдосконаленню ГПК України, зокрема, щодо удосконалення дефініції “речові докази”, “письмові докази”, введення в процес інститутів “свідка” та “аудитора”, дорівняння правового статусу спеціаліста та експерта за умови виконання певних вимог;

виявлено особливості змісту поняття “процесуальна форма”, специфіку змісту допустимості доказів у господарському процесі;

визначено місце електронних засобів доказування серед інших доказів у господарській справі.

Найбільш суттєві висновки роботи полягають в пропозиціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Внесення зазначених та інших, викладених у дослідженні, положень до ГПК на сучасному етапі розвитку господарського процесу в Україні сприятиме економії коштів сторін та держави, часу розгляду справи, а також зменшить можливості затягування справи та удосконалить процедуру доказування по спору, що позитивно відіб’ється на розвитку господарських відносин взагалі.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

АНОТАЦІЯ

Степанова Т.В. Доказування та докази в господарському процесі України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 – Господарське право; господарське процесуальне право.– Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Донецьк, 2002.

В дисертації досліджені загальнотеоретичні засади доказування та доказів у господарському процесі з точки зору виведення їх на практичний рівень вирішення справ у господарських судах України. Ця робота є першим у вітчизняній юридичній науці з часів проголошення незалежності багатоплановим і комплексним науковим дослідженням на дисертаційному рівні зазначених проблем. Проаналізовано поняття “доказування” та “докази”, розроблено єдину концепцію із зазначених понять, проведено чітку межу між процесом доказування і доказами в господарському процесі та аналогічними поняттями в кримінальному, цивільному процесах. Складено єдину класифікацію доказів у господарському