КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ТУПИК ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 94 (477) 6. 261.2 + 398.1

ЯЗИЧНИЦЬКІ ТРАДИЦІЇ

В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ

(90-ті рр. ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

СЛЮСАРЕНКО Анатолій Гнатович,

завідувач кафедри новітньої історії України, декан історичного

факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

БОРИСЕНКО Валентина Кирилівна,

завідувач кафедри етнології та краєзнавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук

ОВЧАРЕНКО Петро Дмитрович,

старший науковий співробітник, заступник завідувача

секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань

прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії культури українського народу, м. Київ

Захист відбудеться “23” вересня 2002 року о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д .001.20 в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “23” серпня 2002 р.

спеціалізованої вченої ради, к.і.н., доцент БОЖКО О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 5 розділів, висновків, посилань, списку джерел та літератури. Загальний обсяг дисертаційного дослідження – 253 с., список використаних джерел та літератури – 40 с. (540 найменувань).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Важливе місце в історії України, її культурі та суспільному житті традиційно відіграють духовно-релігійні процеси. На початковому етапі державної незалежності відбулися кардинальні зміни, які часто мали суперечливий характер та супроводжувалися низкою проблем, без розв‘язання яких неможливо збудувати демократичне суспільство, обов’язковими атрибутами якого є й культурно-духовне відродження. В контексті інтересу до релігійно-духовних поглядів українського народу та історії їх розвитку постає проблема дослідження і збереження культурних надбань наших пращурів та ступеню побутування в житті дохристиянських традицій в цей період. В світлі державотворчих процесів є всі передумови для дослідження вітчизняної історії, в тому числі й питань, пов’язаних з побутуванням елементів язичництва в духовній культурі 1990-х рр.

Актуальність обраної теми дисертації посилюється, по-перше, відсутністю узагальнюючих наукових праць, присвячених дослідженню язичницьких традицій у духовній культурі наприкінці ХХ ст., по-друге, об’єктивний розгляд процесів відродження та впровадження в повсякденну практику дохристиянських традицій має важливе наукове і практичне значення в контексті розвитку національної культури.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ046-01).

Об’єктом дослідження є язичницькі традиції, неоязичницькі організації, програмні документи, періодичні видання, священні тексти цих організацій.

Предметом дослідження стали форми й функціональне навантаження компонентів язичництва в духовній культурі та напрямки й діяльність неоязичницьких громад в Україні в 1990-х рр.

Територіальні межі дослідження охоплюють сучасні області України, за винятком Криму. Це зумовлено тим, що автономію населяють переважно представники російської та татарської національностей; українці ж сильно зрусифіковані.

2

Хронологічні рамки дослідження. Період 1990-х рр. характеризується активною динамікою релігійно-духовних процесів в Україні, важливою складовою яких стало і звернення до духовних надбань наших пращурів-язичників. Зміна курсу державної політики сприяла також появі та розвитку неоязичництва.

Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності даної роботи. Дисертант ставить за мету комплексно дослідити сутність і форми вияву язичницьких традицій у духовній культурі 1990-х рр. Для досягнення поставленої мети передбачається вирішити наступні завдання:

- встановити стан наукової розробки теми та джерельної бази дослідження;

- проаналізувати загальний рівень релігійності українського суспільства в умовах державної незалежності та з’ясувати релігійно-духовні вподобання різних соціальних груп населення України;

- охарактеризувати язичницько-християнський синкретизм, визначити ступінь його наявності в духовній культурі;

- визначити локальні особливості язичницьких традицій у духовній практиці українців та проаналізувати їхнє значення для культурного розвитку;

- розкрити суть неоязичництва в Україні, проаналізувати взаємовідносини неоязичництва і християнства та стосунки всередині неоязичницького руху, дослідити неоязичництво як релігійно-духовний феномен.

Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності, системності та історизму. Для цього застосовано такі наукові методи дослідження: проблемно-хронологічний, статистико-аналітичний, порівняльно-історичний та метод критично-об’єктивного аналізу джерел.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. На основі широкого масиву джерел, архівних документів дисертант комплексно проаналізувала процес відродження та впровадження в духовну практику українців дохристиянських вірувань. Висвітлюється взаємовплив язичництва і християнства в період розбудови громадянського суспільства, комплексно досліджується поява та розвиток в Україні неоязичницького руху, визначено фактори, що вплинули на його формування. Проаналізовано ступінь побутування в духовному житті елементів язичницьких традицій, уточнено локальні особливості язичницько-християнського синктеризму. В роботі висвітлено причини невикоріненості дохристиянських світоглядних засад, а також показано їхнє практичне значення для національної культури.

3

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення, висновки і матеріали можуть бути використані при підготовці вузівських курсів історії України, культурології, релігієзнавства, етнографії, а також при викладанні нормативних та професійно-орієнтовних дисциплін.

Результати дослідження дають змогу зробити об’єктивну наукову оцінку значення язичницьких традицій у духовній культурі. Аналіз неоязичництва допоможе подолати стереотипи щодо цієї новітньої релігійно-духовної течії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Були також представлені у формі доповідей на наукових конференціях: Міжнародний симпозіум “Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток” (Київ, 19-20 травня 2000 р.), Міжнародна науково-практична конференція “Український жіночий рух і процеси державотворення” (Київ, 1-2 вересня 2000 р.), Міжнародна наукова конференція “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 17-18 травня 2001р.), Науково-практична конференція “Україна на шляху суверенного розвитку” (Київ, 24-25 квітня 2001р.). Основні положення та висновки дослідження знайшли відображення в шести авторських публікаціях, уміщених у провідних наукових фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України, загальним обсягом 2,6 авт. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі дисертації “Історіографія та джерела” аналізується література та матеріали джерел з теми дисертаційного дослідження.

Язичництвом східних слов’ян учені почали цікавитися з кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Проте для цих праць характерним є романтизація язичництва, а не науковий підхід11Чулков М. Абевега русскихъ суеверій, идолопоклонническихъ свадебныхъ простонародныхъ обрядовъ, колдовства, шеманства и проч - М., 1786; Маркович Я. Записки о Малороссии, ея жителяхъ и произведенияхъ. – М., 1824; Глинка Г. Древняя религія Славянъ. – Митава, 1884; Львов П. Картина Славянской древности (місце і рік видання не вказані); Строев П. Краткое обозрение мифологии Славян Россійскихъ. – М., 1815..

У 60-ті рр. ХІХ ст. сформувався міфологічний напрям дослідження східнослов’янського язичництва. Міфологічна концепція являє собою зведення всієї системи світоглядних уявлень до опоетизованої стародавньої міфології. Представниками міфологічної школи були М. Костомаров, О. Афанасьєв,

4

О. Потебня, Г. Булашев11Костомаров М. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К., 1994; Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. - Т. 1-3 – М., 1995; Потебня А. Эстетика и поэтика. – М., ; Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1993.. На засадах міфологічної школи з використанням принципів школи історико-порівняльної працювали І. Нечуй-Левицький, В. Милорадович22Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К., 1993; Милорадович В. Українська відьма. Нариси з української демонології. – К., 1993. . У 70-80-х рр. ХІХ ст. панівним у галузі досліджень дохристиянських традицій став позитивістський напрям, представником якого був М. Сумцов33Сумцов Н. Символика славянских обрядов: Избранные труды. – М., 1996. . З 1890-х рр. ХІХ ст. учені працювали в напрямку історико-порівняльної школи. Представники цієї школи в своїх дослідженнях стояли на національному грунті, порівнюючи східнослов’янське язичництво з язичництвом інших народів. Серед таких учених були Ф. Вовк та В. Гнатюк44Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995; Гнатюк В. Нарис української міфології. – Львів, 2000. .

Для досліджень кін. ХІХ – поч. ХХ ст. на розвиток поглядів щодо язичництва було характерним поєднання позитивних досягнень різних концепцій та методів: позитивізму, запозичення, міфологізму, анімістичних уявлень. У цей період завершувався процес накопичення емпіричного матеріалу, робилися спроби його узагальнення та систематизації.

У радянській історичній науці вивченню та аналізу дохристиянських духовних традицій східнослов’янського населення уваги майже не приділялось. Дослідниками радянського періоду були Б. Рибаков, Г. Носова, Н. Велецька.

Б. Рибаков багато років займався вивченням слов’янського язичництва. В своїх працях він розглянув язичництво як світоглядну систему, що розвивалася і ускладнювалася протягом століть. Учений подав і науково інтерпретував світогляд східних слов’ян на основі даних археології, етнографії, фольклористики, антропології, які були зібрані протягом ХІХ-ХХ ст.55Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М., 1964; його ж. Язычество древних славян. – М., 1981; його ж. Язычество Древней Руси. – М., 1987.

Монографія Г. Носової “Язичництво в православ’ї” присвячена релігійному синкретизму. Автор наголосила, що “і саме християнство було наскрізь синкретичним”, а “співіснуванню язичництва і християнства сприяла також тактика поступок попередній вірі, яка проводилась офіційною церквою”66Носова Г. Язычество в православии. – М., 1975. – С. 14. . Слід,

5

однак, нагадати, що “тактика поступок” запроваджувалась вже після того, коли стала зрозумілою неможливість остаточного викорінення з народного світосприйняття елементів язичництва.

У монографії Н. Велецької “Язичницька символіка слов’янських архаїчних ритуалів” розглянуто найархаїчніші явища слов’янської обрядовості, пов’язані з культом пращурів та аграрними культами11Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978. .

Після 1991 р. розпочався новий етап у вивченні язичництва. Сучасні учені у своїх дослідженнях використовують досягнення різних галузей гуманітарної науки: історії, етнології, археології, етнолінгвістики, фольклористики. Саме такий комплексний підхід надав можливість найбільш повно зібрати, систематизувати та проаналізувати дану проблему. Дослідження учених спираються також на давньоруські літописи та праці дореволюційних науковців. Роботи дослідників присвячені різним аспектам вивчення та аналізу язичницьких традицій у процесі формування та розвитку української духовної культури. В монографії О. Моці та В. Рички подано аналіз джерел та історіографії з даної проблематики. Автори познайомили читачів з широким спектром думок інших дослідників, паралельно зробивши власні узагальнення та висновки. Учені об’єктивно вказали на досягнення та недоліки різних дослідників у цій галузі. О. Моця та В. Ричка наголосили, що слов’янське язичництво не було “примітивним”. У праці також розглянуто питання двовір’я в тогочасному суспільстві22Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996. .

Взагалі, питанню двовір’я в сучасних українських дослідженнях приділено значну увагу як у монографіях, так і в окремих публікаціях. Зокрема, язичницько-православному синкретизму присвячена праця Г. Кулагіної33Кулагіна Г. Синкретизм дохристиянських вірувань та православ’я в Україні: Дис… канд. філос. наук. – К., 2000. . Дана проблема висвітлена також у низці публікацій як українських, так і російських авторів44Безклуба С. Давньослов’янський міф і фольклор: до основи синкретизації світу // Нова парадигма. – Запоріжжя, 2000. – Вип. 16. – С. 6-12; Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція // Людина і світ. – 1991. - №10. – С. 19-23; Елисеев А. Христианство и язычество в свете индоевропейской мифологии // Наследие предков. – М., 2000. - №1. – С. 14-18; Страхов О. Народна духовна культура та християнство // Родовід. – 1992. - №4. - С. 41-43.. Проте, незважаючи на багатий фактичний матеріал, у більшості праць розглянуто лише окремі аспекти того чи іншого питання вибраної теми.

6

Дослідження сучасного язичницько-християнського синкретизму практично відсутні.

Значну увагу приділено також різноманітним язичницьким замовлянням, символам, міфам, демонологічним уявленням11Українські міфи, демонологія, легенди // Упоряд. Дмитренко М. – К., 1992; Українські символи / Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г., Музиченко Я., Шалак О. – К., 1994.. У вказаних працях систематизовано та проаналізовано багато прадавніх символів, замовлянь, унікальних легенд та міфів про створення світу, перекази про домовиків, відьом тощо.

Дослідження, присвячені давній демонології та віруванням, язичницько-християнському синкретизму, язичницьким світоглядним уявленням та переконанням тощо розкидані по періодичних виданнях та збірках, таких як “Бористен”, “Віче”, “Народна творчість та етнографія”, “Народне мистецтво”, “Неопалима купина”, “Пам’ять століть”, “Сіверянський літопис”, “Український світ”. В останні роки з’явилася низка праць, присвячена тим чи іншим локальним особливостям язичницьких традицій у духовній культурі українців наприкінці ХХ ст.22Грабчук М. Особливості візантійсько-українського обряду гуцулів // Українське релігієзнавство. – 1999. - №9. – С. 43-49; Грозовська Н. Семантика і символіка атрибутики Середньонаддніпрянського весільного обряду // Культурологічний вісник. – 1999. - №4. – С. 75-81; Давидюк В. Релікти давнього світогляду на Волинському Надбужжі // Берегиня. – 2000. - №3. – С. 67-77.

На сьогоднішній день немає грунтовної узагальнюючої наукової роботи, присвяченої дослідженню неоязичництва в Україні. В основному, всі роботи стосуються РУНВіри як найбільш відносно чисельної неоязичницької організації в Україні. Дисертаційне дослідження Т. Хміль є першою спробою систематизованого дослідженням РУНВіри як етико-релігійного вчення, за яким духовність розглядається в якості відтворюючого чинника національної самосвідомості33Хміль Т. Проблеми духовності в етико-релігійному вченні Лева Силенка: Дис… канд. філос. наук. – К., 2001. . Н. Дудар у статті “Нетрадиційна релігійність у суспільному житті сучасної України” подала коротку характеристику неоязичницьких течій України, акцентувавши увагу на РУНВірі44Дудар Н. Нетрадиційна релігійність у суспільному житті сучасної України // Людина і світ. – 1999. - №2. – С. 42-47. . В. Шнирельман у статті “Неоязичництво на обширах Євразії” розглянув поширення неоязичницьких течій та причини їх появи, наголосивши, що “фактично мова йде не про відродження, а про конструювання ідеологічної основи для нової соціально-політичної спільноти, яка більше відповідає умовам модернізації"55Шнирельман В. Неоязичництво на обширах Євразії // Людина і світ. – 1999. - № 11-12. – С. 10. . Короткі

7

повідомлення про неоязичництво в Україні зустрічаються в деяких збірниках наукових праць та матеріалах конференцій. Ці повідомлення мають в основному описовий характер стосовно того чи іншого неоязичницького напряму в певному регіоні України11Гуцуляк О. Неоязичництво другої половини ХХ сторіччя як парадигма свідомості суб’єкта цивілізаційно-культурного процесу // Людина і політика. – 2000. - №3. – С. 64-68; Зотов В. Неорелігії в Запорізькій області // Культурологічний вісник. – 1999. - №5. – С. 166-175; Молочко В. Неорелігії в Чернігівській області // Новітні релігії в сучасній Україні. – К., 2000. – С. 172-174. .

Дослідниками протягом тривалого часу була проведена значна робота з вивчення проблем, пов’язаних з дохристиянськими віруваннями, виникненням язичницько-християнського синкретизму, відродженням язичницьких вірувань у формі неоязичництва в Україні. Проте, узагальнюючих історичних праць, присвячених язичницьким традиціям у духовній культурі українців наприкінці ХХ ст., написано не було, що й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Джерельна база дослідження. Хронологічні рамки дослідження зумовлюють специфічність його джерельної бази. Документальні матеріали різнопланові за характером походження, змістовністю та ступенем достовірності. Основою джерельної бази дисертації є широке коло опублікованих і неопублікованих писемних джерел, значна частина яких уведена до наукового обігу вперше. Джерела охарактеризовано у відповідності з принципом функціональної спрямованості.

До першої групи джерел належать Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, Закони України про деякі зміни у вищевказаному документі, Постанови Верховної Ради України. Ці джерела складають законодавчу базу існування та діяльності релігійних конфесій, міжконфесійних та державно-церковних відносин. Їх застосування на практиці дає можливість з’ясувати формування та розвиток свободи совісті в Україні в умовах державної незалежності.

Друга група джерел містить матеріали Державного Комітету України у справах релігій та його місцевих органів, зокрема Управління у справах релігій Київської міської державної адміністрації. Це статистичні звіти та інформаційні повідомлення Держкому релігій про кількісний та якісний склад релігійних організацій, динаміку їх зростання та поширення по всій території України; характер змін у релігійному середовищі, міжконфесійні та державно-церковні взаємини; матеріали релігієзнавчих експертиз та інформація щодо діяльності окремих конфесій.

8

Офіційним вісником Держкому релігій є журнал “Людина і світ”. Найбільшу інформаційну насиченість мають звіти другої половини 90-х рр., після створення 11 жовтня 1995 р. цього Комітету. До наукового обігу вперше залучено деякі дані поточного діловодства Держкому релігій (м. Київ).

Третю групу джерел складають матеріали періодичних видань - журналів “Наука і суспільство”, “Україна”, “Український світ”, видання неоязичницьких громад “Самобутня Україна”, “Сварог”, “Жар-птиця”, “Наследие предков” (Росія); газети “Наша Віра. Всеукраїнське видання УАПЦ”, “Подільські вісті”, “Зоря Полтавщини”, “Голос України”, “Літературна Україна”, “Незборима нація”, “Вечірній Київ”, “Культура і життя”, “Україна молода”, “Сегодня”. З одного боку, ця група джерел містить різнобічні дані стосовно проблематики даного дослідження, але, з іншого, саме для неї характерна найбільша упередженість, не завжди належний рівень володіння необхідною інформацією.

До четвертої групи джерел належать польові дослідження, проведені автором протягом 1999-2001рр. у Закарпатській, Хмельницькій та Чернігівській областях, результати яких використано для виявлення локальних особливостей побутування язичницьких традицій у духовній культурі. Отримана інформація стосувалася як широко побутуючих, так і майже забутих язичницько-християнських ритуалів, звичаїв, обрядів. Для виявлення локальних особливостей дохристиянських традицій було залучено матеріали етнографо-фольклористичних експедицій.

П’яту групу джерел складають дані соціологічних досліджень. Ця група джерел дозволила виявити рівень релігійності населення України, духовні переваги різних соціальних груп.

Для вивчення неоязичництва було опрацьовано шосту групу джерел - праці ідеологів та сповідників цього релігійно-духовного напрямку. Окрім цього, автор відвідувала заняття “Школи Рідної Віри” та богослужби РУНВіри. Це дало можливість з’ясувати причини виникнення течій язичницького спрямування та динаміку їх поширення, а також кількісний та якісний склад представників неоязичницького віросповідання.

Для порівняння “живучості” в духовній культурі язичницьких традицій наприкінці ХІХ та ХХ століть було залучено матеріали 11-ти фондів Інституту рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського. В першу чергу це записи народних переказів, легенд, описи свят календарного та сімейно-побутового циклу – записи П. Куліша (Ф. 1), Ю. Яворського (Ф. 21), П.Тиховського (Ф. 30), К. Кушніра-Марченка (Ф. 133), С. Таранушенка (Ф. 278)

9

Наявна джерельна база відкриває можливість для всестороннього дослідження та аналізу наявних компонентів язичницьких традицій у духовній культурі українців у 90-х рр. ХХ ст.

У другому розділі “Релігія в українському суспільстві” розглядається процес релігійно-духовного відродження в Україні після проголошення державної незалежності. На події релігійного життя України в 90-х рр. ХХ ст. мав вплив ряд факторів, серед яких: погіршення економічного становища значної частини населення; знецінення комуністичної ідеології та різке збільшення обсягу нової інформації, що суперечила усталеним поглядам на матеріальний світ і духовне життя.

Аналізуючи процеси релігійного життя, безумовно, можна стверджувати різке збільшення кількості людей, які так чи інакше визнають існування вищих духовних сил. Декларація населенням релігійності з 1991 по 1999 р. суттєво зросла, чому є кілька причин – від повернення до релігійних традицій, перерваних радянською політикою атеїзму, пошуку нових світоглядних орієнтирів до банальної данини моді на релігійність. Кількість осіб, які дійсно свідомо дотримувалися тих чи інших релігійних переконань, за ці роки істотно не змінилася – в середньому 12,5% населення.

Конфесійна карта України різнилася за регіональним поділом. Найбільше релігійних організацій зосереджено у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській; найменше – Кіровоградській, Херсонській, Миколаївській, Луганській областях.

Розпочався активний процес творення та поширення новітніх релігійних течій (НРТ). Для більшості з них характерним є синкретизм різноманітних канонів, змішування культур Заходу і Сходу, певний релігійний плюралізм. Незважаючи на різноманітність новітніх релігійних течій (НРТ), їх кількість значно не вплинула на конфесійну карту України – лідером серед релігійних організацій залишається православ’я.

На кінець 1990-х рр. міжконфесійні суперечки не вирішено, хоча їхній апогей, який припав на середину 1990-х рр., минув. Протягом окресленого періоду було розроблено та впроваджено в дію демократичну правову базу для регулювання державно-церковних та міжконфесійних стосунків.

У третьому розділі “Язичницько-християнський синкретизм” досліджуються прояви язичницько-християнського синкретизму в духовній культурі в 90-х рр. ХХ ст., аналізується історичний процес виникнення двовір’я.

10

Існує кілька шляхів виникнення двовір’я: по-перше, язичницькі світоглядні поняття наповнювалися новим, християнським змістом; по-друге, хронологічний збіг язичницьких і християнських свят; по-третє, переосмислення обрядових дій на користь християнства. Історичний розвиток синкретизму в релігійно-духовній культурі пройшов кілька етапів. Для окресленого періоду характерним є останній, третій, етап, – розвинутий синкретизм, - утвердження християнства в культурі та свідомості українців шляхом пристосування до язичницьких світоглядних традицій. Духовність українців слід розглядати як систему уявлень, настроїв і дій, як соціальну організацію. Має місце осучаснення стародавніх уявлень, активне проникнення наукового пояснення явищ релігійно-духовної мозаїки. Основа світоглядних уявлень українців наприкінці ХХ ст. набула спрощеного розуміння язичницько-християнської структури окремих традицій, збережених шляхом утвердження наукових поглядів і концепцій оточуючої природи і всесвіту в масовій повсякденній свідомості.

Язичницько-християнський синкретизм найбільш повно простежується в календарній та родинно-побутовій обрядовості. Це виявляється у вшануванні християнських святих і водночас поклонінні уособленим силам природи. Дотепер збереглися культ предків, віра у відьом, домовиків, русалок та іншу “нечисть”. Хоча обряди часів язичництва вже не виконують свого магічно-охоронного призначення, а мають суто розважально-ігровий характер, без них духовність вважається недовершеною.

Незважаючи на прагнення церкви перенести обрядові вияви духовності українців у храм, цього протягом багатьох століть не вдалося зробити. Святкова обрядовість народу в першу чергу зорієнтована на сім’ю. Зустрічаються пережитки первісного фетишизму, відображені у вірі в найрізноманітніші прикмети та амулети. Серед “нечистої сили” найбільше “поталанило” образу домовика, який протягом століть не набув негативного забарвлення, залишився охоронцем домашнього вогнища. Знахарство, чаклунство, заклинання, нашепти, ворожіння, відьмарство – все це продовжується, беручи свій початок від епохи язичництва. Окремі язичницькі вірування підправлялися та доповнювалися християнством, після чого значна їх частина поступилася місцем суто християнським уявленням. Наприклад, язичницькі замовляння від хвороб, ворожіння “на долю” набувають чинності лише після дотримання ряду християнських звичаїв: витримати піст, прочитати певну кількість християнських молитов тощо. Народні повір’я, обрядово-звичаєва сфера

11

зберігають сліди тотемізму, анімізму та антропоморфізму, що засвідчує наявність язичницького субстрату.

Сучасна цивілізація витісняє з повсякденного побуту традиційні народні вірування та обряди. Але елементи міфологічної свідомості залишаються невикоріненими з народної духовної культури. Абсолютної християнізації ментальності українців бути не може, оскільки язичництво мало серйозне світоглядне підгрунтя. Між християнством та язичництвом немає нездоланної прірви – це дві світоглядні системи, які органічно сплелися в одне ціле. Для України 90-х рр. ХХ ст. характерним є впровадження в релігійно-духовний побут елементів язичницького світогляду та активне побутування християнської обрядовості. Більшість язичницьких вірувань та переконань виконуються як данина традиції або “мода на архаїку”. Для українців характерним є в більшості випадків неглибоке знання християнських канонів. Разом з тим звернення людей до духовних витоків свідчить про їх важливу роль у культурному житті.

У четвертому розділі “Локальні особливості язичницьких компонентів” проводиться синхронне комплексне дослідження регіонів України, в яких у духовній культурі населення збережено елементи язичницьких традицій, з’ясовується ступінь їх побутування та функціональне значення, виокремлюються локальні особливості. Потреба збереження кореневих шарів української духовної культури органічно вписується в загальнолюдські завдання, які пов’язані з екологією культури і, зокрема, екологією людської душі.

Руйнування традиційних звичаїв та обрядів річного циклу виявляється перш за все в їх редукції, переосмисленні більшості магічно-сакральних елементів. У вивченні локальних особливостей компонентів язичництва в духовній культурі чимало прогалин та затемнених місць. Писемні документи та археологічні пам’ятки невзмозі заповнити ці прогалини. За таких умов надзвичайно цінним, а нерідко єдиним джерелом історичної інформації виступає традиційна обрядовість, усна народна творчість, звичаєві норми тощо. Трансформовані і переосмислені в ході віків, недостатньо зафіксовані в давніх писемних джерелах, закодовані в казках, міфах, переказах, легендах, язичницькі ритуали дійшли до нашого часу лише в уривчастому вигляді. Зафіксовані реліктові явища язичницького походження є свідченням неперервності розвитку народної духовної культури.

Найбільшою збереженістю язичницьких традицій у духовній культурі відзначаються Закарпаття, Карпати, Полісся, що зумовлено низкою причин. Це і

12

переважання консервативних світоглядних традицій, і певна “законсервованість” селянського укладу життя (на відміну від урбанізованих східних регіонів), і пристосування язичницьких традицій до ортодоксального християнства та перехід їх у розважально-ігрову сферу тощо. Слід відзначити, що, незважаючи на відносно високий ступінь локального побутування в сучасній духовній культурі означених регіонів язичницької архаїки, величезна кількість їх знаходиться в пасивному стані, зберігаючись переважно в пам’яті представників старшого покоління. Тим цікавішим і парадоксальнішим є збереження і побутування таких архаїчних звичаїв та ритуалів, як “гасіння вогню”, “водіння Куста”, “запрошення померлих родичів на весілля”, “свято дідів”, “щедрування дерев” тощо.

У п’ятому розділі “Неоязичництво в Україні” досліджується та аналізується неоязичництво, причини та передумови його появи в Україні. З позицій ортодоксального християнства неоязичництво відноситься до єресі, сектантства, які оголосили війну як християнству, так і іншим світовим релігіям. Таке ставлення є цілком природним, адже християнська церква протягом багатьох століть боролася з проявами язичництва. Тому негативне ставлення до неоязичництва є очевидним, тим більше, що і самі неоязичники дають для цього привід, предендуючи на звання української національної релігії. Для неоязичництва в Україні, як і для неоязичницького руху в світі в цілому, є характерною низка проблем, чому є кілька причин: по-перше, потрібно акцентувати у своїй діяльності увагу на релігійній, а не на фольклорно-театралізованій практиці, по-друге, відмовитися від надмірної критики християнства, по-третє, більш активно інтегрувати в суспільне життя, по-четверте, подолати суперечки всередині самого руху.

Неоязичництво в Україні представлене різними течіями (РУНВіра, Рідна Віра, Великий Вогонь, Ладовіра, Собор Рідної Віри). Їх об’єднує ідея відродження дохристиянських вірувань. У поверненні до язичництва вбачається ними культурне та духовне відродження нації. Серед неоязичників є громади, оформлені організаційно; деякі обмежуються теоретичним обгрунтуванням свого віровчення. Окрім офіційно зареєстрованих громад, існують розрізнені групи по 3-4 чоловіки, які тяжіють до дохристиянського віросповідання.

Поява неоязичницьких громад не справляє значного впливу на конфесійну карту України. Але їхня діяльність має важливе значення для збирання,

13

класифікації та впровадження в життя стародавніх звичаїв та обрядів, сприяючи таким чином збереженню духовних надбань.

До неоязичницьких громад входять переважно представники національно орієнтованої інтелігенції. Відповідно, очікувати значного поширення неоязичницького руху в Україні не доводиться. Пік активності неоязичницьких громад припав на середину 1990-х рр., коли націоналістичні гасла були досить популярні. Неоязичництво здатне досягти успіху в царині пробудження інтересу людей до архаїчних традицій, які сприймаються більшістю сучасників як екзотика. Як релігійний рух, неоязичництво не здатне набути значного поширення. Поява неоязичництва свідчить про прагнення деяких людей задовольнити свої духовні пошуки шляхом звернення до архаїчного світогляду, пристосованого до реалій сьогодення.

У висновках сформульовані основні результати дослідження, які виносяться на захист:

- Історіографічний аналіз показав, що монографії та дисертаційні праці, які б досліджували язичницькі традиції в духовній культурі українців на початковому етапі державної незалежності, відсутні. І хоча сьогодні помітно зростає інтерес дослідників до поставленої проблеми, сучасні наукові праці недостатньо глибоко та всебічно розкривають деякі аспекти значення та ролі язичницьких традицій в українській культурі, залишається недослідженою значна кількість джерел з цієї проблеми.

- Встановлено, що з проголошенням в Україні державної незалежності розпочався активний релігійно-інституційний процес, який набув свого апогею в середині 1990-х рр. Помітні територіальні відмінності конфесійної карти України: західні регіони характеризуються міцними позиціями традиційних Церков, тоді як для східних є характерним поширення НРТ, що зумовлено, в першу чергу, вищим рівнем урбанізації цих регіонів.

- Досліджено процес активного відродження та впровадження в релігійно-духовну культуру звичаїв та обрядів як християнського, так і язичницького походження. Ментальності українців притаманне язичницько-християнське світосприйняття. Це проявляється у вірі в надприродні сили, замовляння, обереги, прикмети тощо у поєднанні з християнською символікою. Язичницько-християнський синкретизм створив органічну і неповторну форму українського православ'я. Окрім постійно впливаючих на традиційне суспільство факторів (ціннісна орієнтація на місто, вимирання села, розвиток засобів матеріальної

14

фіксації явищ духовної культури – книги, теле-, радіо, фотоматеріали, комп’ютеризація тощо), існує й інший бік медалі. В період соціально-економічних та політичних радикальних змін, яких зазнала Україна протягом 90-х рр. ХХ ст., люди прагнули спертися на щось вічне, надійне. Для багатьох цією опорою стало повернення до духовних витоків. Саме цим можна пояснити впровадження в повсякденний побут елементів язичництва, що набули переважно естетичного значення.

- Формування давньослов’янського світогляду під впливом різних епох та етносів наклало відбиток на створення певних локальних особливостей язичницьких традицій. З’ясовано, що локальні особливості елементів язичництва проявляються і в окреслений період. Найбільшим ступенем збереженості язичницьких світоглядних уявлень відзначаються Закарпаття, Карпати, Полісся. В цих регіонах локально збережені і побутують такі архаїчні звичаї, як “гасіння вогню”, “водіння Куста”, різдвяні обходи ряджених, купальські ігрища, елементи троїцько-русальної обрядовості тощо. В сімейно-побутовій обрядовості прослідковуються відголоски культу пращурів, віра в Долю і Недолю, використовуються атрибути язичницької символіки (Світове дерево, обрядовий хліб). Відносно високий ступінь побутування в зазначених регіонах елементів язичницьких духовних традицій можна пояснити меншим ступенем урбанізації в порівнянні зі східними регіонами. Крім того, ці регіони, особливо Полісся та Закарпаття, відрізняються своєю “законсервованістю”, адже елементи і навіть цілі комплекси язичницьких релігійних звичаїв побутують саме у важкодоступних для сучасної цивілізації місцях – горах, віддалених селах, захованих у глухих лісах і т.п. Для цих регіонів характерне дуалістичне сприйняття світу: поряд із вірою в християнського Бога активно побутують віра в домовиків, русалок, павітруль, “нечисту силу” тощо. Незважаючи на відносно високий ступінь збереженості в цих регіонах слов’янської архаїки, слід відзначити, що все-таки більшість дохристиянських традицій перебуває в пасивному фонді.

- Розкрито, що, у зв’язку зі зміною курсу державної політики щодо релігійної сфери життя суспільства, в Україні стала можливою поява такого релігійно-духовного феномена як неоязичництво. Неоязичництво представлене різноманітними течіями, яких об’єднує в першу чергу несприйняття християнства як прийнятної для українців релігії. В прийнятті християнської віри вбачається ними головна причина духовного занепаду нації.

15

Неоязичницький рух в Україні має локальний характер, складається з розрізнених груп віруючих, між якими немає єдності, що значно ускладнює їх інтеграцію в суспільне життя України. Ідеологія українського неоязичництва була сформульована за кордоном представниками української діаспори: Л. Силенком, В. Шаяном, Я. Оріоном. До неоязичницьких громад входять переважно представники національно орієнтованої інтелігенції. Отже, очікувати масового поширення в Україні неоязичницького руху не доводиться. Пік активності цих громад припадає на середину 1990-х рр., коли націоналістичні гасла були досить популярні. Поява таких громад свідчить про прагнення людей заповнити свій духовний вакуум шляхом звернення до дохристиянських слов’янських вірувань, пристосованих до сучасного життя. Неоязичництво здатне досягти певного успіху в сфері пробудження інтересу громадян до духовних надбань наших предків, до архаїчних народних звичаїв та традицій. Як релігійний рух, неоязичництво не здатне вийти на широкий загал.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у публікаціях:

1) Язичницькі мотиви в українських народних казках про тварин // Етнічна історія народів Європи. – К., 2000. – Вип. 5. – С. 90-93.

2) Синтез язичницьких і християнських традицій у релігійній культурі українців на сучасному етапі // Етнічна історія народів Європи. – К., 2000. – Вип. 7. – С. 54-58.

3) Пережитки язичництва в сучасній Україні (на прикладі Закарпаття) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – К., 2001. – Вип. . – С. 64-68.

4) Сучасні дослідження в галузі давньої української релігії (язичництві) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – К., 2001. – Вип. . – С. 22-26.

5) Неоязичництво в Україні (на прикладі РУНВіри та Рідної Віри) // Етнічна історія народів Європи. - К., 2001. – С. 33-37.

6) Неоязичництво на сторінках преси // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. - № 2 (15). – С. 259-261.

16

Анотація

Тупик О.О. Язичницькі традиції в духовній культурі українців (90-ті рр. ХХ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002 .

Дисертація присвячена комплексному дослідженню язичницьких традицій у духовній культурі українців у 90-х рр. ХХ ст. Розглядається процес духовно-релігійного відродження в Україні на початковому етапі становлення державної незалежності, аналізуються прояви язичницько-християнського синкретизму в духовній культурі, виявляються локальні особливості язичницьких традицій, аналізується поява та поширення неоязичництва як одного з проявів духовного розвитку української нації. Акцентується увага на важливому значенні язичницьких світоглядних засад для сучасників, оскільки переважання матеріальних інтересів в житті суспільства призводить до морального занепаду. Впровадження в життя найкращих духовних здобутків наших пращурів має важливе значення для розбудови демократичного суспільства в Україні. Значну увагу приділено критиці праць ідеологів неоязичництва.

Ключові слова: язичницькі традиції, язичницько-християнський синкретизм, локальні особливості язичництва, неоязичництво, духовність.

Аннотация

Тупик О.А. Языческие традиции в духовной культуре украинцев (90-е гг. ХХ ст.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

Диссертация посвящена комплексному исследованию языческих традиций в духовной культуре украинцев в 90-х гг. ХХ ст. Рассматривается процесс духовно-религиозного возрождения в Украине в указанный период. Констатируется, что на первоначальном этапе государственной независимости в Украине развернулся активный религиозно-институационный процесс, начало которому положил принятый еще 23 апреля 1991 г. Верховным Советом УССР Закон “О свободе совести и религиозных организаций”. Диссертант констатирует, что на события религиозно-духовной жизни Украины повлияли

17

разнообразные факторы, среди которых ухудшение материального положения значительной части населения, обесценивание коммунистической идеологии и, как следствие этого, образование своеобразного духовного нигилизма, резкое увеличение объема информации, которая противоречила прежним взглядам на материальный мир и духовную жизнь. Священнослужителей разных конфессий наиболее волновали такие аспекты духовного кризиса общества: неудовлетворительное положение духовной сферы жизни общества (57,4%), духовное опустошение людей (50,9%), низкий уровень моральности (30,1%). Количество людей, которые действительно сознательно придерживаются тех или иных религиозных убеждений, за этот период существенно не изменилось – каждый восьмой житель Украины.

Одним из аспектов духовного развития общества на этом этапе стало и обращение к языческим традициям. Все более актуальной становится взаимосвязь языческого мировоззрения с историей культуры нашего народа и современностью. Бытовое православие, как одна из основных форм проявления традиционной духовности, представляет собой оригинальное соединение язычества и христианства. Это и своеобразное отображение канонизированных церковных образов, символов, и реликтовые пережитки языческих традиций, которые перешли в разряд эстетическо-игрового действия. Основа мировоззренческих представлений украинцев приобрела упрощенное понимание языческо-христианской структуры отдельных духовных традиций, сохраненных путем утверждения научных взглядов и концепций окружающей среды. Анализ традиционных верований украинцев выявляет наслоения разных культур, разных этнических влияний, разнообразие древних пережитков. Народная духовная культура сохранила следы тотемизма, фетишизма, анимизма и антропоморфизма, что свидетельствует о наявности языческого субстрата, древности происхождения. Установлено, что языческо-христианский синкретизм в духовной культуре 1990-х гг. четко прослеживается в церковном богослужении, праздниках, семейно-бытовой сфере. Характерным стало внедрение элементов языческого мировоззрения и христианской обрядности в повседневность. Большинство языческо-христианских традиций в этот период стали своеобразной модой на архаику, хотя обращение к духовным истокам свидетельствует о важности их роли в культурной жизни.

Элементы языческих традиций и даже довольно полно сохраненные комплексы ритуалов отличаются локальными особенностями. Установлено, что наиболее полно эти традиции сохранились в регионах, менее доступных для проникновения цивилизационного прогресса, который вытесняет из повседневной жизни следы первобытных представлений, основанных на обожествлении окружающей среды. Такими

18

регионами есть, в первую очередь, Закарпатье, Карпаты, Полесье. В частности, Полесье еще в первой половине ХХ ст. было менее исследовано учеными, чем глубины Африки. Исследуя локальные особенности языческих традиций, диссертант отмечает, что, несмотря на довольно высокий уровень присутствия компонентов язычества в названных регионах, огромное количество их находится в пассивном состоянии, сохраняясь