Національний університет “Львівська політехніка”

Інститут гуманітарних і соціальних наук

Яким Степан Степанович

УДК 94 (477) “1939/1944”

Західні землі України в Другій світовій війні:

військово-історичний аспект(1939-1944рр.)

20.02.22 – військова історія

Автореферат на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гума-нітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Дещинський Леонтій Євгенович,

Національний університет “Львівська політехніка”,

директор Інституту гуманітарних та соціальних наук, заслужений діяч науки і техніки України.

Офіційні опоненти : доктор історичних наук, професор

Кондратюк Костянтин Костянтинович,

Львівський національний університет імені Івана Франка; завідувач кафедри новітньої історії України

кандидат історичних наук, доцент

Крачковський Борис Петрович,

Львівський державний аграрний університет,

доцент кафедри політології і філософії

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, відділ історії України періоду Другої світової війни, м.Київ.

Захист відбудеться “ 24 ” cічня 2003р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою: 79013 м.Львів-13, вул. С.Бандери, 12, корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013 м.Львів-13, вул. Професорська, 1

Автореферат розісланий “ 18 ” грудня 2002р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради

кандидат філософських наук, доцент В.Гусєв

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Трагічні події на західноукраїнських землях часів Другої світової війни до сих пір сприймаються неоднозначно; погляд на них є складовою етнополітичної орієнтації значної частини людей старшого покоління, яких півсто-ліття планомірно обробляла антиукраїнська ідеологія. І лише об'єктивне висвітлення військово-політичного протистояння того часу дає змогу сучасникам використати досвід та уроки тих драматичних часів для консолідації державотворчих сил України. Не зайве пам’ятати дипломатам, вищим ешелонам державної влади, котрі розробля-ють стратегію міжнародної політики України, про особливе геополітичне становище нашої держави, яка своїм існуванням та політичною орієнтацією сприяє політичній рівновазі у Європі. Необхідність розширення історичних і військово-політичних уяв щодо національно-визвольного руху, який вів політичну і збройну боротьбу в регіоні проти тоталітарних режимів, потреба ґрунтовно переосмислити геостратегічні аспек-ти цього трагічного періоду європейської історії стали основним мотивом даного дослідження. Історична правда необхідна також для формування наукової концепції новітньої історії України, зокрема літопису національно-визвольного руху першої половини ХХст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація ви-конана в рамках наукової проблематики кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”. Своїми конкретно-історичними матеріалами та висновками доповнює об'єктивне вивчення історії України періоду Другої світової війни.

Мета і задачі дослідження: розкрити тенденції розвитку і діяльності наці-онально-визвольних сил краю у політичній і військовій сферах у 1939-1944рр. і показати державотворчий характер військової і політичної діяльності УПА, роль окремих державно-політичних сил і політичних лідерів, які зробили значний внесок у боротьбу українського народу за відродження державності й соборності України.

Для досягнення мети були поставлені наступні задачі:

1. Дати історико-правову оцінку геополітичного становища західних земель України, які стали об'єктом агресії іноземних держав.

2. Охарактеризувати соціально-економічні та етнополітичні передумови виникнення та розвитку національно-визвольного руху, дати оцінку військово-політичним силам, що діяли в регіоні напередодні та в роки Другої світової війни.

3. Проаналізувати геостратегічні плани нацистської Німеччини та СРСР щодо Західної України напередодні та початку Другої світової війни.

4. Відтворити розвиток національно-визвольного руху на західних землях України у період гітлерівської окупації, насамперед формування УПА, дослідити тактику і стратегію її боротьби.

5. Відтворити розмах більшовицького партизанського руху в регіоні, що діяв проти німецьких окупантів.

6. Довести згубність розколів політичних сил і взаємопоборювань між ними, які стали причиною величезних втрат українців у боротьбі за незалежну українську державу, що не втратило актуальності в наш час.

Об’єкт дослідження - національно-визвольний рух на західноукраїнських зем-лях, що зародився в міжвоєнний період і досягнув найвищого розвитку в умовах німецького окупаційного режиму1941-1944рр.

Предметом дослідження є діяльність українських політичних сил, збройних формувань, які діяли у західному регіоні напередодні та в роки Другої світової війни.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець 30-х – середину 40-х ро-ків, тобто період передвоєнного колоніального панування Польської держави у Схід-ній Галичині та Волині, зародження в тих умовах національних революційних сил, які в період Другої світової війни заявили світові, що український народ виборює своє право на Самостійну Соборну Державу.

Методи дослідження: Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності та історизму. При розв’язанні поставлених завдань були використані такі наукові методи дослідження, як аналіз, синтез, компаративізм, а також описовий та системно-структурний методи систематизації та узагальнення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні по-ложення дисертації, фактичний матеріал та висновки можуть використовуватися для вивчення історії національно-визвольного руху українського народу першої половини ХХст., при написанні узагальнюючих та спеціальних праць з новітньої історії Украї-ни, розробці відповідних курсів лекційних та спецкурсів. Конкретно-історичний матеріал дисертації сприятиме конструктивній праці робочої групи при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН – УПА, що створена 1997р. за дорученням Президента України Л.Кучми.

Особистий внесок здобувача: Автором виявлено і досліджено неопубліковані архівні матеріали, значна частина яких вводиться до наукового обігу вперше, і на цій основі доповнено наукову концепцію новітньої історії України, зокрема літопису національно-визвольного руху, що розгорнувся в період Другої світової війни на західних землях України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробова-но на засіданнях кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а також на 7-ми науково-теоретичних конференціях, а саме: “Військово-політична ситуація на західноукраїнських землях напередодні Другої Світової війни” (25 листопада 1999р.); “Участь українців Західної України в збройних силах Польщі в боротьбі проти фашизму” (19 червня 2001р.); “Польща і Західна Україна: погляд у минуле” (25 квітня 2002р.); “Україна і Польща: минуле і сучасне” (24 вересня 2002р.).

Публікації. За матеріалами дисертаційної роботи автором одноосібно опуб-ліковано 7 наукових праць у фахових виданнях України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (с.1–178), списку використаних джерел і літератури (с.179–214; 450 пози-цій), 19 додатків (с.215–235). Загальний обсяг дослідження складає 235 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено її хронологічні межі, сформульовано мету та основні завдання дисертації, визначено її наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Джерельна та історіографічна база дослідження” показано археографічну основу дослідження, проаналізовано українську і зарубіжну історіо-графію проблеми. Насамперед використано офіційні документи - дипломатичні ноти і меморандуми, міждержавні угоди, офіційні і приватні листи урядовців і політиків. Особливу цінність становлять залучені до наукового обігу документи і матеріали національного руху, зокрема українських партій, організацій, військових та держав-но-політичних формувань.

Найбільше документального матеріалу опрацьовано у Центральному державно-му архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ України), Централь-ному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України), Центра-льному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІА України у Львові).

У ЦДАВОВ України використано постанови й резолюції Великих Зборів, Кон-ференцій ОУН(б), відозви, накази, декларації, меморандуми, організаційні та полі-тичні звіти Краєвого проводу ОУН(б), Білу книгу ОУН, Акт проголошення віднов-лення Української держави у Львові від 30 червня 1941р., а також матеріали про діяльність УПА.

У фондах ЦДАГО України вдалося віднайти документи, що свідчать про розви-ток національно-визвольного антифашистського руху в регіоні. Тут досліджено доку-менти, що дають можливість висвітлити діяльність ОУН(м), ОУН(б), Головної Кома-нди УПА, а також ЦК КП(б)У, партійних і радянських органів, НКВС, НКДБ, Укра-їнського штабу партизанського руху, штабів партизанських з’єднань, німецьких спец-служб, командування частин вермахту. На підставі цих фондів досліджено розмах більшовицького партизанського руху на західних землях України, його тактику і стратегію, а також його роль у визволенні регіону від фашистських окупантів.

У ЦДІА України у Львові зберігаються матеріали, що висвітлюють діяльність ОУН у досліджуваному періоді, документи Українського Державного Правління та Українського Національного Комітету. Тут також містяться документи про переслі-дування польським урядом православних церков на Волині, Холмщині, Підляшші. Є велика кількість документів, що дають можливість об’єктивно висвітлити соціально-економічне та політичне становище в регіоні напередодні Другої світової війни.

Завдяки документам Державного архіву Львівської області відтворено соціаль-но-економічне та політичне становище в регіоні напередодні та в роки Другої світо-вої війни, узагальнено антиукраїнську політику Польщі, Німеччини і СРСР стосовно відновлення Української Незалежної Держави.

У Державному архіві Рівненської області проаналізовано документи ОУН і УПА: маніфести, постанови Великих Зборів та Конференцій ОУН(б), накази і розпо-рядження командирів УПА. Залучено також офіційні статистичні дані про соціально-економічне та політичне становище краю. Документи Державного архіву Волинської області дали можливість показати розвиток антифашистського руху на Волині.

Суттєвим доповненням до архівних джерел стали збірники документів і мате-ріалів, які публікувалися в діаспорі: "Біла Книга ОУН. Бунт Бандери – Яри – Габрусе-вича" (Рим 1941); "На руках Бандери українська кров" (Б.м. 1941); "Два етапи" (Торонто 1950); "ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955р." (Б.м. 1955). Залучено археографічні публікації, що вийшли в СРСР-УРСР: "Возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі (1939-1949 рр.)" (К. 1949); "Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників (1941-1944рр.)" (Львів 1949); "Документы и материалы кануна второй мировой войны у двух томах. Т.2. Архив Дирксена (1938-1939гг.)" (М. 1948); "З історії революційного руху у Львові 1917-1939" (Львів 1957); "Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР 1917-1939" (К. 1979); "Львівщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945" (Львів 1968); “Совершенно секретно! Только для командования! Стратегия фашистской Германии в войне против СССР" (М. 1967).

Збірники документів і матеріалів опубліковані в 90-х роках ХХст. в Україні та Росії дають можливість об’єктивніше досліджувати події на західних землях України в роки Другої світової війни. Це багатотомний "Літопис УПА"; "Літопис нескореної України" у двох книгах (Львів 1993, 1997); "Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр." у 3-х томах (Львів 1996); "От пакта Молотова-Риббентропа до договора о базах" (Таллин 1990); "Оглашению не подлежит: СССР-Германия 1939-1941" (М. 1991); а також збірники документів і матеріалів, які упорядкували І.Білас і В.Сергійчук, діаспорні науковці В.Косик і П.Мірчук, .

Складовою джерельної бази дослідження є спогади безпосередніх учасників визвольного руху середини ХХст.: В.Мартинця, У.Самчука, М.Скорупського-Макса, Я.Гайваса, О.Бойдуника, З.Книша, В.Вериги, О.Ждановича, Я.Шумелди, Л.Шанков-ського, С.Бандери, Я.Стецька, М.Кальби, В.Кука, С.Мудрика-Мечника, Д.Куп’яка, Л.Комар, Т.Бульби-Боровця, Ю.Борця, а також командирів Червоної Армії та партизанських формувань: П.Вершигори, В.Войцеховича, С.Ковпака, Д.Медведєва, М.Наумова, І.Баграм’яна, І.Конєва, Д. Лелюшенка, зарубіжних політиків: Г.Пікера, Ф.Гальдера.

Серед аналітичних історико-мемуарних праць, виділено книги М.Лебедя, Г.По-лікарпенка (П.Герасименка), П.Мірчука, В.Косика, Л.Шанковського, Я.Гайваса, які не без суб'єктивного аналізу подій висвітлювали антифашистську збройну боротьбу українців, зробили перший крок у формуванні концепції національно-визвольного руху на західних землях України в роки німецької окупації.

Використано також вітчизняну і зарубіжну періодику, офіційну статистику, картографічні матеріали.

Радянська історіографія Другої світової війни тенденційно висвітлювала війсь-ково-політичні події в регіоні. Щоправда, у тогочасних монографіях: “Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі”(Львів 1968), “Возз’єднання західноукраїнсь-ких земель з Радянською Україною”(К. 1989), “Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників (1941-1944рр.)”(Львів 1949), “Боротьба трудящих західних областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу”(К. 1984). В них була опублікована величезна кількість архівних документів, які на той час були доступні лише вибраним дослідникам.

У незалежній Україні з позицій наукового бачення висвітлено політичні і військові події у регіоні. Дослідники І.Білас, К.Бондаренко, Л.Дещинський, В.Дзьо-бак, І.Ільюшин, А.Кентій, Ю.Киричук, М.Коваль, К.Кондратюк, С.Кульчицький, О.Лисенко, М.Литвин, О.Луцький, К.Науменко, О.Рубльов, Б.Савчук, С.Ткаченко, А.Трубайчук, Ю.Черченко, А.Чайковський адекватно відобразили й витлумачили центральні віхи Другої світової війни, в епіцентрі якої була Україна, як геостратегічний фактор, центр європейського театру воєнних дій.

Окремі аспекти проблеми висвітлено в збірниках Інституту історії України НАН України: “Сторінки воєнної історії”, “З архівів ВЧК-ГПУ-КГБ” та “Історія України: маловідомі імена, події, факти”.

Заслуговує схвалення “Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (По-передній варіант)”, який підготувала робоча група Урядової комісії для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА (кер. С.Кульчицький). Дисертант погоджується з її висновком про те, що українські націоналісти ніколи не були союзниками чи колаборантами Німеччини, яку вони визнавали окупантом України. Не можна заперечити й твердження про те, що УПА, як справді народна армія діяла як самооборона населення, а бойові дії червоних партизанів у тилу німців відбувалися передусім у формі диверсій, за які розплачувалося місцеве населення. Дослідженням підтверджено, що УПА як військове формування була воюючою стороною у протистоянні об’єднаних націй з фашистською Німеччиною, що українські націоналісти вели війну за реальну незалежність України. А втім, не зовсім переконливими є попередній висновок комісії про те, що керівники емігрантської ОУН прагнули панувати над своїм народом так само, як панували нацисти над німцями, що праворадикальна ідеологія не могла згуртувати українське суспільство, а боротьба з окупантом за самостійну Україну була громадянською війною.

У збірнику “Україна-Польща: важкі питання” (Варшава 1999-2001), підготов-леному Світовим союзом воїнів Армії Крайової і об’єднанням українців у Польщі, розглянуто польсько-українське військове протистояння у роки Другої світової війни.

Із сучасних російських публікацій необхідно відзначити низку наукових та історико-мемуарних робіт, зокрема: В.Бережкова “Просчет Сталина”(М.1989), Л.Без-именского “Особая папка “Барбаросса”(М.1973), “Августовское предложение Гитле-ра Лондону”(М.1989), Д.Волкогонова “Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й.В.Сталіна: у 2 кн.”(М.1989-1990). У вказаних роботах зроблено спробу показати експансіоністську політику Кремля у 30-40-і роки ХХст.

Серед англо- і німецькомовних зарубіжних авторів можна виділити праці: Лиддела Г.Б. “Вторая мировая война”(М.1976), Фолькмана Г.-Э. “Польша в полити-ко-экономических расчётах “третьего рейха” в 1933-1939гг.”(М.1997), Аммана Р. “Пакт между Гитлером и Сталиным. Оценка интерпретаций советской внешней политики, включая новые вопросы и новые исследования”(М.1997), Юбершёра Г.Р. “Пакт с сатаной ради изгнания дьявола”(М.1997), Мюллера Р.-Д. “Насильственное рекрутирование “восточных рабочих” 1941-1944-го”(М.1997), Стеттініуса Є. “Арго-навт”. На конференции в Крыму”(М.1988), Фляйшхауэра И. “Пакт. Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии. 1938-1939”(М.1991), Ширера У. "План "Барба-росса" / От ""Барбароссы" до "Терминала""(М.1988).

Сучасна польська історіографія значно об'єктивніше, ніж у період ПНР трактує воєнно-політичну діяльність ОУН-УПА на польсько-українському пограниччі, заки-даючи, щоправда, повстанцям терор над поляками Волині 1943р., а окремі автори, насамперед Г.Мотика, Р.Внук "Співпраця АК - ВІН і УПА"(Варшава 1997), намагаються прослідкувати діалог між командуванням УПА і АК

У другому розділі “Соціально-економічне та політичне становище Західної України напередодні та початку Другої світової війни” показано, що Польща, вико-риставши сприятливу міжнародну ситуацію, у 1918-1923рр. анексувала західноукра-їнські землі, чим проігнорувала право корінного народу на державно-політичне самовизначення. Окупаційна влада здійснювала етнополітичну і економічну дискримінацію західних українців. Як основний засіб колонізації “східних кресів” Бельведер проводив політику денаціоналізації українського населення, активно впроваджуючи методи “латинізації” української церкви, утраквізацію шкільництва. Незважаючи на колоніальний режим, західні українці зуміли розвинути економічне, політичне і культурне життя: створювали банки, кооперативи, культурно-просвітні товариства, товариства взаємодопомоги тощо. У регіоні сформувався потужний громадсько-політичний рух: тут діяло ряд ліворадикальних українських партій, які мали незначний вплив на суспільно-політичне життя краю. Центристські партії проповідували правно-політичні методи боротьби і становили легальну опозицію до режиму. Крім українських партій діяли ще польські, єврейські, москвофільські партії.

1929 р. з’явилася якісно нова політична сила – ОУН, ідеологія якої ґрунтувала-ся на засадах українського націоналізму, а її структура і система управління, незважа-ючи на жорстокі умови конспірації та авторитарний стиль керівництва, будувалися на принципах інтегрального націоналізму. Найбільшим успіхом ОУН була її здатність викоритовувати широку підтримку української молоді. Під контролем організації діяло ряд студентських, молодіжних, освітніх та інших громадських структур. Крім сотень актів саботажу та десятків випадків “експропріації” державних фондів, оунівці організовували терористичні акти проти польських державних діячів.

У нових геополітичних умовах, коли в Європі розпалювався вогонь Другої сві-тової війни, на заході України відбувається перегрупування політичних сил, біль-шість з яких залишають угодовський табір і переходять на самостійницьку платфор-му. Єдиною політичною силою, яка готувала кадри до збройної боротьби за відновлення Української самостійної держави, була ОУН.

У третьому розділі “Західні землі у військово-політичних планах Німеччини та СРСР” стверджено: першопричиною “включення” Західної України до складу СРСР були імперські плани Гітлера і Сталіна, що рвалися до світового панування, в результаті чого прикарпатський регіон став об’єктом колонізаторської політики тоталітарних режимів Берліна і Москви.

Пакт Молотова і Ріббентропа та таємний протокол про розмежування сфер інтересів Німеччини і СРСР визначили подальшу долю Західної України, внісши істотні зміни в міжнародний характер українського питання. Демаркаційна лінія, що була визначена п.2 таємного протоколу, не розв’язувала питання захисту українсь-кого населення від німецької окупації і не передбачала об’єднання всіх етнічних українських земель, бо за її межами на німецькій стороні залишилися Холмщина, Лемківщина, Надсяння і Підляшшя. Крім того ця лінія “відкраювала” до СРСР частину етнічних польських земель аж до Варшави. Сталін дбав не стільки про захист українців, скільки про військово-політичні й стратегічні інтереси СРСР.

“Визвольний похід” Червоної Армії потрібно кваліфікувати як агресію проти сусідньої Польщі, що означало вступ СРСР у Другу світову війну. Радянський Союз фактично був союзником Німеччини у спільній агресії проти Польщі. Згідно з німецько-радянським Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939р. кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”.

Московське керівництво у спішному порядку оформило новий державно-полі-тичний і адміністративно-територіальний статус краю на Народних Зборах Західної України, які прийняли Декларації про встановлення Радянської влади в Західній Ук-раїні, про входження краю до складу УРСР. 1 листопада 1939р. "возз'єднавчий" процес завершила Верховна Рада СРСР, а 14 листопада 1939р. ? Верховна Рада УРСР. Після юридичного “оформлення волевиявлення” на приєднаних до СРСР тери-торіях швидко сформувався більшовицький режим.

Позаяк віковічне прагнення західних українців до возз`єднання з усім українсь-ким народом у 1939р. стало реальністю. Якщо відкинути те, що Україна не стала суверенною демократичною державою, а була у складі тоталітарної імперії, укра-їнські державотворці повинні “завдячувати” Сталіну, що він своїми планами ескала-ції світової революції, в тому числі включенням Західної України, а потім і Північної Буковини до СРСР, створив міжнародно-правовий прецедент існування в певних кор-донах Соборної України, що стало правовою базою у подальшому розвитку ідеї Української Суверенної держави. Це позитивний аспект даної історичної події.

У четвертому розділі “Західноукраїнські землі під німецькою окупацією” пока-зано, що німецька окупація не виправдала надій українських націоналістів, які праг-нули використати нову геополітичну ситуацію для відновлення суверенної держави.

Німецький окупаційний режим спочатку ставився до ОУН толерантно. Мабуть, враховував її антипольську підпільну боротьбу. ОУН організувала в Кракові спеці-альні старшинські курси військового вишколу. Аналогічні курси діяли також у Бер-ліні, Бремені, Гамбургу та Бреславі. Нацисти планували використати ОУН у майбутній війні проти СРСР. Обидві організації ? ОУН(б), ОУН(м), які утворилися в результаті розколу 1940р., мобілізовували своїх членів до походу на східноукраїнські землі для розгортання там націоналістичного підпілля та національно-державницької діяльності. З цією метою вони сформували шість “похідних груп” (понад 5 тис. осіб). В той період ОУН(б) і ОУН(м) однаково відстоювали ідею відновлення суверенної української держави і наївно надіялися, що в співпраці з Німеччиною проти більшовицької Росії досягнуть цієї мети.

Надіючися використати прихід фашистських військ на територію краю, банде-рівці разом з Українським Національним Комітетом (створений на з'їзді Української політичної еміграції у Кракові 22 червня 1941р.), у Львові 30 червня 1941р. проголосили відновлення української державності та сформували Українське Державне Правління (УДП) на чолі з Я.Стецьком, заступником С.Бандери. Гітлерівці намагалися примусити Провід ОУН(б) і керівництво УДП, УНК відкликати Акт відновлення незалежної Української Держави. Якби Я.Стецько, С.Бандера чи В.Горбовий відкликали цей Акт, то вони змирилися б з фактом німець-кої окупації України, але вони цього не зробили. Акт проголошення Української Держави поставив Берлін у невигідне міжнародне становище: українці змусили гітлерівців відкрити своє справжнє обличчя не як визволителя, а як окупанта.

Масові арешти членів ОУН(б) і УДП, які нацисти провели з 15 вересня 1941р., означали не лише початок боротьби з бандерівською ОУН, а й повний розгром дер-жавотворчих зусиль націоналістів. Про ставлення нацистів до ОУН(б) свідчить наказ № 7 від 25 листопада 1941р. поліції безпеки і СД: рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті з метою створити незалежну Україну; всі функціонери руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники. Цей наказ залучено до доказових матеріалів процесу над воєнними зло-чинцями в Нюрнберзі про масове знищення населення, який засвідчував, що ОУН ? не співучасник фашистських злочинів проти людства, а жертва їхньої агресії.

На відміну від ОУН(б) мельниківці в цей час вважали, що потрібно формувати регулярні українські збройні частини при відділах вермахту, щоб брати участь у бо-йових діях проти Червоної Армії та створити передумови відновлення Української держави в Києві після завершення визволення України від більшовиків. Україна, за концепцією ОУН(м), мала стати складовою гітлерівської системи нової Європи.

З ініціативи мельниківців у вересні 1941р. сформовано Управу м.Києва (очолив проф. О.Оглоблин), а 5 жовтня 1941р. створено Українську Національну Раду під ке-рівництвом професора М.Величківського, до складу якої увійшли представники всіх українських земель. Хоч нацистам у цей час потрібен був якийсь центральний орган, щоб виконував функції посередника між населенням окупованих українських земель і фашистською окупаційною владою, вони не тільки відмовилися визнати УНРаду, але й надати мельниківцям можливість разом боротися проти більшовиків.

У п'ятому розділі “Національно-визвольна боротьба в період фашистської окупації” досліджено антифашистську збройну боротьбу на західноукраїнських землях, яка набрала реальних обрисів тільки в 1942-1943рр. Тут діяли три основні націоналістичні військово-політичні сили, що вели боротьбу за українську соборну самостійну державу – збройні формування отамана Т.Бульби (Боровця), ОУН(б), ОУН(м). Складовою антифашистського руху опору були також більшовицькі та польські партизанські загони та підпільні організації.

Спочатку Т.Бульба-Боровець, граючи на стосунках з німецькими та радянсь-кими силами і добиваючись певних поступок від кожної із сторін, залишався з ними по можливості у стані нейтралітету. Однак така політика ослаблювала саму УПА Т.Бульби-Боровця, не даючи змоги консолідувати українців навколо цієї військової формації. “Дипломатія” Т.Бульби-Боровця, що одержала назву “гра у дві руки”, була фатально помилковою. Надії на нацистів не справдились, а з радянською стороною він за своїми переконаннями не міг співпрацювати. Аналіз архівних документів дає підстави стверджувати, що бульбівський рух влітку 1943р. досяг найвищої військової активності. Якщо в 1942р. УПА Т.Бульби-Боровця нараховувала 700, у квітні 1943р. – 4 тис., то влітку 1943р. – 10 тисяч озброєних бійців. Не зважаючи на хитання у відно-синах з нацистами і більшовицькими партизанами, бульбівці влітку 1943р. розгорну-ли збройну боротьбу проти них. Вони повністю контролювали Костопільський, Сте-паньський, Березнівський, Рокитнянський райони Рівненщини, де фактично створили вільний партизанський край.

Улітку 1943р. у ході переговорів між мельниківцями, бульбівцями і бандерів-цями на місцях досягнуто домовленості про військову єдність: всі розуміли, що вести боротьбу роз’єднаними силами з окупантом ? божевілля. В цей час керівники війсь-кових відділів ОУН(б) і ОУН(м) домовилися утворити спільний штаб, який повинен був координувати всі військові дії повстанців.

Об’єднання військових відділів УПА Т.Бульби-Боровця, ОУН(б) і ОУН(м) на-давало повстанцям великі переваги: успіх боротьби з окупантами лежав на ґрунті єдності революційних сил. Це розуміли повстанські керівники, але ніхто з них не хотів відігравати другорядну роль, намагаючись очолити загальний революційно-визвольний рух. Подальші воєнні операції відбувалися здебільшого за сценарієм ОУН(б). Бандерівці погоджувалися, аби командуючим об’єднаними силами УПА був Т.Бульба-Боровець, як особа, що уже мала великий авторитет повстанського командира. Водночас вимагали, щоб Т.Бульба-Боровець офіційно підпорядкував всю воєнну діяльність УПА політичній лінії ОУН(б). Т.Бульба-Боровець не підтримав та-ку пропозицію. Відмова Т.Бульби-Боровця очолити об’єднані збройні відділи УПА стала фактично початком кінця його повстанської діяльності.

Шкідливість роз’єд-нання повстанських сил особливо розуміли на місцях. Керівництво об’єднуватися не хотіло. Тому більш активні і численні збройні відділи ОУН(б) за допомогою військової сили поглинули менш активні збройні відділи ОУН(м) і Т.Бульби-Боровця. В результаті об’єднання всіх повстанських збройних відділів під Головною Командою УПА у національно-визвольному русі українців відбулися докорінні зміни. Провідною в ньому стала УПА – народна військова організація, яка стала інструментом ОУН(б) у боротьбі за незалежність України. Загальна чисельність об’єднаних сил УПА наприкінці 1943р. тільки на Волині і Поліссі становила 25-30 тисяч осіб. Крім регулярних частин УПА наказом № 8 від 30 серпня 1943р. Головної Команди УПА в усіх населених пунктах створено кущові відділи самооборони, члени яких жили по селах легально і на випадок потреби залучались до одноразових операцій.

1943 рік характеризувався розвитком широкомасштабних антифашистських дій УПА. Про організований характер боротьби з нацистами свідчить масовий жорсткий опір окупантам насильницькому набору робочої сили і "заготівлі" продовольства для вермахту. На нараді в Рівному, яку проводив 5 червня 1943р. райхміністр А.Розен-берг, генеральний комісар Волині і Поділля Шене заявив: українські націоналісти роблять більші труднощі, ніж червоні партизани. Завдяки активним діям відділів УПА фашисти втратили контроль над значними територіями Полісся, Волині і Поділля. 1943 р. хлібозаготівля німецьких властей зменшилася на Волині утричі.

Влітку 1943р. УПА поширила свій вплив на велику частину Правобережжя і Галичину. Її очолювала Головна Команда (Р.Клячківський – “Клим Савур”, з вересня 1943р. – Р.Шухевич “Тарас Чупринка” – Голова бюро проводу ОУН). Головна Коман-да УПА проголосила себе єдиною суверенною владою в Україні й запровадила на підконтрольній території свої органи управління, видала низку нормативно-правових актів з адміністративних і земельних питань, запровадила воєнно-польові суди і революційні трибунали. Архівні документи та історико-мемуарні публікації засвід-чують, що уже в травні-червні 1943р. на західноукраїнських землях діяли великі повстанські об’єднання УПА.

У жовтні 1943р. нацисти розпочали велику антиповстанську операцію із засто-суванням танків і авіації. У відповідь УПА організувала відплатні акції.

УПА визнавала право кожного народу на самовизначення, свободу і незалеж-ність, що створило передумови для утворення національних збройних відділів (15 тис. бійців, у тому числі австрійці, азербайджанці, бельгійці, білоруси, вірмени, грузини, євреї, італійці, росіяни, словаки, татари, угорці, узбеки, французи, чехи).

Восени 1943р. Головна Команда переглянула своє ставлення до іноземних збройних формувань, що діяли в регіоні у складі німецької армії; на місцях започатковано контакти з командирами угорських частин.

Загалом УПА вимушена була вести збройну боротьбу на декілька фронтів: з гітлерівцями, червоними партизанами, польськими формуваннями (АК, а згодом Ар-мії Людової).

1943 рік – час безглуздих кривавих конфліктів між УПА і польськими під-пільними партизанськими загонами. Перші найбільші збройні акції з польськими боївками та з’єднаннями Армії Крайової відбулися на Холмщині та Грубешівщині і набули великого поширення на Волині і Поліссі. УПА змушена була взяти під захист західних українців, які стали жертвою польського терору, що набув великих масшта-бів: від серпня 1942р. по січень 1944р. поляки вбили на Холмщині 594 учасників національно-визвольного руху, 5 тисяч українського мирного населення, на Грубе-шівщині – 2 тисячі православних українців. Причиною конфлікту між УПА і поль-ськими боївками на етнічних українських землях були претензії польського емігра-ційного проводу на володіння західноукраїнськими землями, які були головною ба-зою збройної боротьби українців за Українську Соборну Самостійну Державу. Поль-ський уряд у Лондоні надіявся відновити Річ Посполиту в тих кордонах, що бу-ли до Другої світової війни, не беручи до уваги право українців на суверенну дер-жавність і соборність.

Серйозним супротивником ОУН, УПА і УНС були більшовицькі партизани та підпільники, які вели боротьбу не тільки з гітлерівцями, але й українськими націона-лістичними силами, що стояли на державницьких позиціях. Незважаючи на труднощі, які переживали антифашистські сили в першому періоді німецької окупації, більшо-вицьке підпілля розгорнулося уже восени 1941р. у Рівненській, Станіславській, Львів-ській, Тернопільській, Волинській областях і влітку 1942р. повідомило про себе окре-мими акціями. Восени 1942р. на території Львівської, Тернопільської та Станіслав-ської областей розпочала діяльність підпільна “Народна Гвардія”.

У березні 1943р. з Чернігівщини на Волинь рейдувало партизанське з’єднання О.Федорова (39 загонів), з Кам’янець-Подільської області в Тернопільську і Рівненсь-ку області ? партизанське з’єднання А.Одухи. По Рівненщині, Волині й Поліссі тоді ж пройшли партизанські з’єднання О.Сабурова і С.Ковпака. Загалом на окупованій території діяло 11 більшовицьких партизанських з’єднань і 40 самостійних загонів загальною чисельністю 12,6 тис. осіб.

Аналізуючи документи та публікації про більшовицький партизанський рух в 1941-1944рр. можна стверджувати, що він був численним, але не всенародним, як про нього писала радянська історіографія. Крім звичайної статистики, яка була оприлюд-нена М.Хрущовим на ХVI з’їзді КП(б)У (220 тис. партизанів, що діяли на Україні за даними на середину 1945р.) підстав ні демографічних, ні соціальних, ні етнічних для визначення всенародного характеру партизанського руху немає.

Більшовицькі партизани нерідко вели себе як окупанти щодо мирного населен-ня. У листах народного комісара внутрішніх справ СРСР Л.Берії, які він надіслав 23 і 25 січня 1943 р. у Центральний штаб партизанського руху стверджено: особовий склад 12-го і 7-го батальйонів партизанського з’єднання О.Сабурова (діяв між Кове-лем і Рівне) займався “розгулами”, “пияцтвом”, “мародерством”, терором і грабежами місцевого населення, в тому числі проти родичів своїх бійців, розстрілами місцевих жителів. Населення страждало і від репресій нацистів, які були викликані провока-ційними діями партизанів.

Командування УПА намагалося схилити більшовицьких партизанів до спільної боротьби, за новий лад вільних народів у самостійних національних державах. З цією метою у лютому 1943р. у с.Озерце, що біля Луцька, представники Луцького окружного проводу ОУН(б) провели переговори з командуванням партизанської бригади полковника Бринського. У вересні 1943р. проводено також переговори з командиром партизанського з’єднання О.Сабуровим про спільні дії проти нацистів. Однак намагання були марними, бо одним із найважливіших зав-дань червоних партизанів була боротьба не тільки проти німців, але й проти українського націоналізму.

З метою підірвати авторитет УПА, фізичного знищення її командного складу, органи НКВС-НКДБ широко використовували спеціальні боївки, які, під виглядом загонів УПА, грабували мирне населення і, таким чином, намагалися позбавити повстанський рух її матеріальної та моральної підтримки народу.

На початку 1944р. Головна Команда УПА зосередила головну увагу на нейтра-лізації червоних партизан, які намагалися зайняти стратегічно важливі терени, що були основою її запілля. З цією метою розпочато згортання боротьби, за винятком відплатних операцій проти німецьких окупантів, які залишали українські землі, і ак-тивізовано збройну боротьбу проти радянських партизанів. Численні донесення ко-мандирів партизанських з’єднань дають підстави зробити висновок, що на початку 1944р. розгорнулася справжня битва УПА із червоними партизанами, зокрема на території Волинської, Львівської, Дрогобицької і Тернопільської областей. Тут УПА зосередила більшість своїх військ, значна частина яких перейшла лінію фронту із Волині і Полісся. Частину куренів залишено у тилу Червоної армії, щоб гальмувати встановлення радянської влади і вести відплатні бої з військами НКВС-НКДБ.

Не дивлячись на те, що УПА влітку 1944р. згортала збройну боротьбу проти на-цистів, які всіляко, навіть невеликими подачками зброї, намагалися досягти домов-леності про співпрацю, повстанці продовжували за наказом Головної Команди здійс-нювати відплатні акції проти нацистів. Провід ОУН(б) і ГК УПА відкидали будь-які спроби створити українські військові формування, які б діяли під німецьким коман-дуванням у складі вермахту, а також будь-яку співпрацю з нацистами. Вони не хотіли скомпрометуватися перед Англією і США, надіючись у майбутньому використати їх у своїх стратегічних планах по відновленню Української Соборної Самостійної Держави.

В результаті дослідження автор дійшов висновків, основний зміст яких вино-ситься на захист:

1.

2.

3.

Імперські плани Сталіна, що шляхом ескалації світової революції, рвався до світового панування, були першопричиною “включення” Західної України до складу СРСР з метою визначити межу німецької експансії на Схід, не допустити фашистської окупації всієї Західної України і заволодіти багатими природними ресурсами краю. На окупованих СРСР теренах планувався поширитися сталінсь-ко-більшовицький експеримент побудови соціалізму, що мало на меті про-довження етноциду української нації.

З огляду на політичний аспект соборності українських земель, слід зазначити, що віковічне прагнення населення Західної України до возз`єднання з усім українським народом в вересні-листопаді 1939р. стало реальністю. Якщо відкинути те, що Україна не стала суверенною демократичною державою, а була у складі тоталітарної імперії, українські державотворці повинні “завдячувати” Сталіну, що він своїми планами ескалації світової революції, в тому числі включенням Західної України, а потім і Північної Буковини до СРСР, створив міжнародно-правовий прецедент існування в певних кордонах Соборної України, що стало правовою базою у подальшому розвитку ідеї Української Суверенної держави, яка сьогодні уже визнана світовим співтовариством.

4.

УПА визнавала право кожного народу на свободу, незалежність та самовизначення, чим створювала передумови для утворення у своєму складі національних збройних відділів. Опинившись перед необхідністю боротьби на декілька фронтів, керівництво УПА робило спроби порозумітися з командуванням АК, але домовитися про єдині дії проти німців і більшовицьких партизанів не вдалося через політико-стратегічні протиріччя. Польський еміграційний уряд прагнув відновити “польськість” цього регіону. Натомість “польський фактор” сповна використали гітлерівці, а згодом більшовики супроти українського визвольного руху. УПА діяла як самооборона населення від сваволі нацистів. Вона була справді народною армією, яку підтримувало все місцеве населення краю. ОУН(б) і УПА виступали проти колаборації з нацистами, а також проти створення військових підрозділів у складі вермахту. Збройна боротьба УПА протистояла двом агресивним тоталітарним режимам, що мали на меті переділити світ, зокрема Центральну Європу. Саме із тих причин її потрібно вважати воюючою стороною, складовою європейського Руху Опору.

5.

6.