Розділ І
ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
УДК 21. 009:141. 82
СЕРГІЙКО ВІРА ФЕДОРІВНА
СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНЕ ВЧЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА: ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ, КОНФЕСІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ
спеціальність 09. 00. 11 – релігієзнавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
КИЇВ – 2003
Дисертація є рукописом
Робота виконана на кафедрі філософії і соціальних наук Київського університету туризму, економіки і права
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
ЯРОЦЬКИЙ Петро Лаврентійович. (Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, завідуючий відділом проблем релігійних процесів в Україні)
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, провідний науковий співробітник ЛЮБИВИЙ Ярослав Валерійович.
(Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України)
кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник КИРЮШКО Микола Іванович.
(Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)
Провідна установа: Національний університет “Києво-Могилянська академія” (кафедра філософії і релігієзнавства)
Захист відбудеться “13” червня 2003 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).
Автореферат розісланий “10” травня 2003р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради
Кандидат філософських наук Бучма О. В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Розвиток світового суспільства у ХХ столітті супроводжувався економічними і технологічними інноваціями, політичними й ідеологічними трансформаціями, культурними і духовними перемінами. Глобальні світові процеси істотно впливали на формування світосприйняття і світорозуміння людського суспільства загалом і кожної особистості зокрема. Не стояли осторонь цих процесів і церкви, насамперед протестантські, а згодом – і католицька та православна.
Реформація в Європі викликала потребу сформувати соціальну етику у відповідності з “духом капіталізму”. Вироблені ідеологами протестантизму нові етичні цінності сприяли “прориву” системи традиційних релігійних уявлень про сенс людського життя і роль в них економічних чинників. Соціально-етична доктрина протестантизму стимулювала психологічний імпульс, який виникав внаслідок ставлення до своєї праці як до “покликання” і до найнадійнішого, зрештою, часто єдиного засобу переконатися у “власній обраності”. Соціальне вчення католицизму, оновлюючись і модернізуючись упродовж ХХ ст., особливо після ІІ Ватиканського собору (1962–1965 рр.), запропонувало досить змістовне вирішення проблем, які гостро дискутуються в країнах, що обрали незалежний, демократичний, ринковий шлях розвитку.
Відбуваються радикальні зміни у моральному богослов’ї церков, яке дедалі очевидніше трансформується у соціальному самовираженні. У соціальному вченні католицизму посилюється тенденція до гуманізації суспільних процесів, наголошується на створенні належних умов для всебічного розвитку людської особистості як унікальної цінності. По суті, ідеї й інновації, акумульовані в соціальному вченні католицизму, виходять за межі власне церковної доктрини, постають як соціально важливі орієнтири вирішення загальнолюдських проблем сучасності.
Проблеми, які актуалізуються у соціальному вченні католицизму, протестантизму, православ’я, мають як спільні, так і відмінні положення та ідейну спрямованість. У цілому вони стосуються проблем сучасного суспільного розвитку і місця та ролі людини у ньому.
В українських умовах становлення ринкової економіки, будівництва соціальної держави, формування громадянського суспільства, не менш важливим, а, можливо, визначальним чинником є зміцнення соціально-етичної основи суспільства, морального здоров’я нації, гуманізація всіх сфер суспільних відносин. Такі поняття й категорії соціально-етичного вчення церкви, зокрема католицької, як “пріоритет праці над капіталом”, “гідність людини праці”, “співучасть”, “солідарність”, “суспільство вільної праці, підприємництва і співучасті” та інші, а також протестантська сакралізація підприємницької діяльності, продуктивності праці й послуг, партнерства, з урахуванням української національної традиції і ментальності українців, очевидно, можуть бути корисними в процесі соціалізації державної політики й демократизації та гуманізації суспільства. Осмислення явищ і тенденцій, які покладені в основу соціальних вчень трьох християнських церков, має безпосереднє відношення до сучасного періоду розвитку України. Це і зумовлює актуальність теми даного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації має безпосереднє відношення до планових тем відділу проблем релігійних процесів Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (0101U002661), “Релігійний фактор в контексті політичного життя і духовної трансформації українського суспільства: історія, стан, перспективи” (0102U004093).
Мета дослідження полягає у комплексному дослідженні витоків, тенденцій розвитку й конфесійних особливостей сучасного соціального вчення католицизму, протестантизму, православ’я.
Досягнення поставленої мети зумовлює постановку низки питань, що передбачає вирішення наступних основних завдань:
- дослідити витоки і систематизувати етапи формування соціально-етичного вчення християнства;
- проаналізувати процес розвитку і змін основних положень соціального вчення католицизму;
- вичленити і з’ясувати соціально-етичну спрямованість основних понять і категорій сучасного соціального вчення католицизму;
- простежити зміни в католицькій інтерпретації проблем гуманізму;
- виявити характерні риси соціально-етичних засад раннього протестантизму та їх розвиток в протестантській теологічній філософії;
- з’ясувати стан соціально-етичних орієнтацій пізніх течій протестантизму в Україні;
- дати порівняльну характеристику основам соціальної концепції Російської православної церкви і Української православної церкви Київського патріархатуз.
Предмет дослідження – феномен соціально-етичного вчення християнства, зокрема, католицизму, православ’я, протестантизму.
Об’єкт дослідження – витоки, етапи, тенденції розвитку, особливості соціально-етичного вчення християнських конфесій.
Методи наукового дослідження. Розкриття даної теми на підготовчій стадії вирішення намічених завдань вимагало вивчення витокового матеріалу, що стосується релігійної соціально-етичної проблематики. Метод систематизації із залученням аналітично-синтетичного методу використовувався при дослідженні тенденцій розвитку конфесійних особливостей соціального вчення. Теоретично-методологічну основу дослідження складають принципи об’єктивності, історизму. З емпіричних методів використано джерельний метод дослідження біблійних текстів, творів “отців церкви”, папських енциклік, праць протестантських теологів і філософів, документів католицьких і православних соборів. Спираючись на принцип позаконфесійності, світоглядного плюралізму, авторка на основі напрацьованого матеріалу обґрунтовує власний підхід до розуміння тенденцій розвитку соціального вчення християнських конфесій, враховуючи, зокрема, російський і український контекст.
Авторка спиралася на ідеї і теоретико-методологічний аналіз ролі релігійного соціально-етичного фактора в світових суспільних процесах, зокрема, духовній трансформації українського суспільства у працях сучасних філософів і релігієзнавців, які безпосередньо або опосередковано досліджують соціально-етичні проблеми в цілому і, зокрема, їх конфесійні аспекти: А.Колодного, В.Лубського, А.Конотоп, В.Пазенка, О.Погорілого, В.Малахова, М.Кирюшка, Я.Любивого, В.Єленського, В.Антоненка, О.Левицької, М.Заковича, І.Мозгового, Г.Надтоки, Л.Филипович, П.Яроцького, С.Головащенка, О.Сагана, та інших.
Наукова новизна дослідження. У дисертації з’ясовано, що соціальне вчення християнства у його конфесійних вимірах розвивається не на базі традиційної моральної теології, а під впливом тенденцій розвитку суспільства. З врахуванням гуманістичної інтерпретації ролі і місця людини у сучасному суспільстві, це вчення, зокрема, в католицизмі набуває спрямованості від теоцентризму до антропоцентризму, зосереджуючись на глобальному вимірі загальнолюдських, економічних і соціальних проблем, надаючи їхнього вирішенню соціально-етичного дискурсу.
У дисертації обґрунтовано ряд положень, що відзначаються новизною:
- християнське вчення про людину в соціальних концепціях спочатку раннього протестантизму, а останнім часом і католицизму розвивалося від євангельської доктрини первородної гріховності людини, зіпсуття людської природи, індиферентності і ворожості людини до “цього світу” із змінами парадигми до визнання людини суб’єктом історичного розвитку, унікальності людської особистості, гуманізації суспільних процесів, створення належних умов для всебічного розвитку людини;
- однією з ключових засад соціального вчення католицизму став антропоцентризм, який після ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.) відтіснив теоцентричну спрямованість моральної теології. Антропоцентрична етика як філософсько-релігійна дисципліна домінує над моральною теологією і приймає концепцію людини як соціального суб’єкта, що творчо діє і перетворює світ;
- концепція взаємодії людини і суспільства, висунута Іваном Павлом ІІ, базуючись на традиційній томістській філософії, збагачується персоналізмом, феноменологією, екзистенціалізмом, соціологією і філософською антропологією; дихотомія взаємодії людина – суспільство розвивається не в богословських, а у філософсько-соціологічних і етичних категоріях: “загальне благо”, “розвиток”, “надрозвиток”, “співучасть”, “солідарність”, “субсідіарність”, “гідність людини”, “органічна концепція суспільного життя”, “суспільство вільної праці, підприємництва і співучасті”;
- людська праця є ключовим елементом соціального вчення католицизму, оскільки персоналістський підхід до феномену праці, яким оперує католицька церква: “особа - суб’єкт праці”, має на меті утверджувати пріоритет праці над капіталом й відповідно гідність людини як особистості й соціального суб’єкта ;
- сучасне соціальне вчення католицизму все більше втрачає суто теологічний характер і дедалі більше набуває загальнолюдських характеристик, оперує економічними поняттями, соціально-етичними оцінками, практичними висновками і пропозиціями, в ньому домінує персоналістська парадигма в обґрунтуванні розвитку, співучасті, спільного блага, гідності людини як особистості;
- ранній протестантизм епохи Реформації став базою ліберальної ідеології Заходу, заснованої на послідовному індивідуалізмі, принципі раціональності, вірі у технологічний прогрес, на концепції відкритого суспільства, ринку та вільного розвитку. Протестантська трудова етика утвердила у суспільній практиці типово буржуазні норми і цінності: ощадливість, працелюбність, розрахунок, чесність у ділових стосунках, побожно-благоговійне ставлення до власності, що, по суті, стало світським вираженням нового християнського символу віри, оформленням у релігійному вираженні буржуазного політико-правового порядку;
- пошук найбільш ефективних засобів пристосування протестантської теології до постійних змін суспільних умов і нових явищ духовного життя суспільства відбувався у ХУІІІ - ХХ ст.ст. в контексті нової протестантської (ліберальної) теології, теології кризи, протестантського екзистенціалізму, радикальної (нової) теології. Проте, йдучи шляхом все більшої модернізації положень традиційного християнства, пристосовуючи його до сучасності, протестантські філософи-теологи так і не знайшли таких форм вираження релігійних ідей, які б могла сприйняти сучасна людина. Спроба модернізувати християнство і створити таку релігію, яка б була прийнятою у наш час, не виправдалася;
- течії пізнього протестантизму (баптизм, адвентизм, п’ятдесятництво) в Україні в умовах Російської імперії і Радянського Союзу не мали можливості на теоретичному богословському рівні опрацювати свої соціально-етичні доктрини і впровадити їх у суспільне життя, від якого вони були ізольовані ворожою для них імперською і тоталітарною владою. В умовах незалежної України відбулася їх суспільна легалізація, правова легітимізація, формується новий (оцерковлений) тип конфесійної інституалізації і суспільної відкритості, соціальної динамізації цих протестантських течій, що стимулює опрацювання поки що доктринально не оформленого соціально-етичного вчення українського протестантизму;
- аналіз “Основ соціальної концепції” Руської Православної Церкви показав, що ці основи побудовані на дихотомії різкого протиставлення і конфронтації: теоцентрична духовна традиція російського православ’я – європейський антропоцентричний гуманізм; національно-культурна, релігійно-православна ідентичність слов’янських народів – глобалізована, уніфікована, секуляризована Європа; російське православ’я з державним статусом – міжнародні стандарти прав людини, європейська концепція свободи совісті;
- спроба опрацювати соціальну концепцію УПЦ - Київського патріархату засвідчує її генеалогічну спорідненість з вихідними положеннями і оцінками соціальної концепції Московської патріархії РПЦ. У ставленні до секулярного суспільства, кризи сучасного християнства, проблем науково-технічного прогресу, глобалізації, освіти, культури, сім’ї та інших актуальних проблем сучасності проявляється православний традиціоналізм, соціальний песимізм, крайній есхатологізм.
Теоретичне значення дослідження полягає, насамперед, у тому, що здійснений порівняльний аналіз соціальних доктрин католицької, протестантської і православних церков дає приріст нових релігієзнавчих знань, які можуть збагатити теоретичний арсенал українського релігієзнавства, бути корисним для уточнення державної концепції соціальної політики в Україні.
Дослідження має практичне значення: його основні положення і висновки можуть бути використані у викладанні вузівського курсу релігієзнавства, при опрацюванні спецкурсів “Соціальні концепції християнських церков”, “Соціально-етичні проблеми ринкової економіки і громадянського суспільства” а також у просвітницькій роботі.
Апробація результатів дослідження. Ідеї і висновки дисертації знайшли відображення у ряді публікацій авторки. Основні положення дисертації апробовано на міжнародних науково-практичних конференціях: “Християнство: історія і сучасність” (1998 р., м. Київ); “Туризм на порозі ХХІ століття: освіта, культура, екологія” (18-20 жовтня 1999 р., м. Київ); Студентській науково-практичній конференції “Професійна культура сучасного фахівця” (1999 р. м. Київ ); Професорських читаннях “ХХІ століття і культура фахівця” у Київському університеті туризму, економіки і права (2003 р. м. Київ).
Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри філософії і соціальних наук Київського університету туризму, економіки і права.
Окремі положення авторка апробувала у викладацькій роботі.
Публікації. За матеріалами дисертації у збірниках наукових праць, наукових журналах та матеріалах конференцій опубліковано дев’ять статей загальним обсягом 4,5 д.а.
Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою проблеми, метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі висвітлюються витоки, встановлюються етапи розвитку соціально-етичного вчення християнства на ґрунті аналізу джерел і літератури з досліджуваної проблеми. Другий розділ присвячений дослідженню особливостей розвитку соціально-етичного вчення католицизму. Соціально-етичні ідеї протестантизму як рефлексія тенденцій розвитку суспільства аналізується у третьому розділі. Четвертий розділ вміщує аналіз “Основ соціальної концепції” Російської православної церкви і спроб УПЦ Київського патріархату визначити своє бачення основ концепції соціально-етичного вчення церкви. На закінчення сформульовані основні висновки, що випливають із аналізу розглядуваної проблеми. Повний обсяг дисертації (без списку літератури) – 197 c., кількість джерел – 227.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність дослідження. Формулюються мета і завдання дисертації, визначаються методи дослідження, теоретичне та практичне значення роботи. Викладені положення, що становлять наукову новизну, та форми апробації результатів дослідження.
У першому розділі – “Витоки і етапи становлення соціально-етичного вчення християнства: аналіз джерел і літератури з проблеми” – названі і проаналізовані джерела та праці, спираючись на які, було сформульовано основні методологічні принципи й джерельну базу дисертації.
У першому параграфі “Становлення етико-морального і соціально-етичного кодексів християнства на грунті євангельських джерел” аналізуються біблійні витоки християнської етики, основою якої є Декалог (десять заповідей) Старого Заповіту, окремі тексти етично-морального спрямування книг Ісайї, Єремії, Амоса та інших пророків, “заповіді блаженства”, виголошені Ісусом Христом в Нагорній проповіді, та їх широка інтерпретація у його притчах, проповідях. Підкреслюється, що Ісус Христос і його учні – апостоли у своїх морально-етичних повчаннях не виходили за межі тогочасного суспільного ладу. Замість радикальних чи навіть еволюційних суспільних реформ і перетворень, первісне християнство ґрунтувалося на морально-етичному кодексі (Матв. 5:3 – 11; Луки 6:20 – 26), який мав на меті, насамперед, духовну, моральну перебудову людини (“народися звише”), що мало створити основу соціально-етичної перебудови світу, “встановлення Царства Божого на землі”. Своєрідним соціально-етичним кодексом християнства, який доповнив морально-етичний кодекс, є сформульоване ап. Павлом (Рим., 13 гл.) положення про ставлення християн до світської влади, до держави, її функцій і структурних установ. Підкреслюється вплив стоїцизму на погляди ранньої церкви, главенство етики у філософській системі стоїків і християнстві, схожість етики стоїцизму з християнською етикою.
У другому параграфі “Внесок “отців церкви” і Т.Аквинського у розвиток соціально-етичної проблематики християнства” аналізуються духовна спадщина Климента Олександрійського, Кіпріана, Іоана Златоуста, Тертуліана, Августина та інших “отців церкви”, які розглядали економічні та соціальні питання, зокрема, феномен бідності й багатства, власності й праці, надаючи моральну оцінку використанню матеріальних благ. Тертуліан першим з-посеред “отців церкви” дає всебічну моральну оцінку людській праці як співучасті людини у справі творіння Бога. Висувається теза про участь християн в суспільно-економічному житті, про обов’язок працювати і бідним, і багатим, щоб досягти соціального благополуччя всім соціальним групам населення. Таким чином формується філософія “спільного блага”, концепція “власності і обов’язку”.
Одну із перших спроб теоретичного обгрунтування впливу церкви у зв’язку з її новим державним статусом зробив Аврелій Августин, сформулювавши концепцію про “земні блага – власність Бога”. Він наполягав на певних соціальних перетвореннях (права державної влади регламентувати відновлення власності, надання позички бідним для стимулювання господарської ініціативи, природність права і устремління раба до свободи). Августин вводить розмежування між правом і мораллю, доводить, що ідеї та положення природного права незмінні, а соціальні інститути, які повинні реалізувати ці ідеї, підлягають змінам.
На ґрунті аналізу соціально-моральних концепцій “отців церкви” у дисертації систематизуються основні етапи розвитку суспільної думки цього періоду. На першому етапі розвитку суспільної думки складається вчення про внутрішнє життя церкви та її відношення до світського середовища. На другому етапі простежується спроба вберегти моральні цінності християнства від натиску матеріалістичного античного світу. На третьому етапі у вченні Августина окреслюється намагання створити ідеальний образ християнського світу, визначити його основні моральні та соціально-етичні принципи. Майже всі соціальні ідеї, якими потім жило середньовіччя, ми знаходимо у досить чіткому оформленні вже в епоху раннього християнства.
У дисертації окреслюються внутрішні і зовнішні чинники, які вплинули на формування соціальної думки Середньовіччя, що знайшла найбільш повне вираження у працях Томи Аквинського (1225-1274) “Summa theologia” і “Summa contragentiles”, а також коментарі до Аристотеля, зокрема, у “Коментарі до “Етики” і “Коментарі до “Політики”. Відправною точкою вчення Томи Аквинського виступає природне право, яке проголошується джерелом соціально-політичного і економічного “порядку” (“ordo”) у всякому суспільстві.
Авторкою конкретизується і узагальнюється структура корпусу вічного природного права і людського позитивного права, його ступені, принципи, категорії, серед яких - взаємовідносини особи і суспільства, які є однією з основних проблем соціальної етики Аквината. В умовах феодального устрою як головну соціально-етичну проблему Тома висуває проблему власності і трактує власність як своєрідну “довіру” Бога щодо деяких людей, які володіють нею. На підтвердження цього наводиться низка аргументів – економічний, соціально-організаційний, соціально-політичний, соціально-психологічний, етичний.
У підсумку зазначається, що погляди Томи Аквинського на власність відображали конкретні соціально-економічні відносини Середньовіччя. Його концепція відігравала і відіграє донині значну роль у формуванні офіційної позиції Римо-католицької церкви з питань власності. Томізм і неотомізм – довговічні і складові елементи філософії католицизму.
У параграфі “Аналіз конфесійних джерел і літератури з досліджуваної проблеми” аналізуються джерела і праці, які сформували і впродовж кількох століть регулювали і регламентували розвиток соціально-етичного вчення протестантизму і католицизму. У працях М.Вебера (1864-1920) “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарська етика світових релігій” розкривається роль релігійних впливів у процесі становлення капіталізму й “капіталістичного духу”, зокрема, елементів протестантської етики на соціальний розвиток народів Європи і Америки. Релігійна оцінка невтомної, постійної, систематичної, високопродуктивної і високоякісної професійної праці як найбільш ефективного аскетичного засобу і, водночас, надійного і очевидного утвердження “відродженої людини” й “істинності її віри” неминуче мусила стати могутнім фактором у поширенні того світовідчуття і світорозуміння, яке М.Вебер визначав, як “дух капіталізму”. У тих країнах, де утверджувалася етика протестантизму, на відміну від країн традиційного католицизму, раціоналізувалися виробничі відносини, утверджувалася підприємницька ініціатива, накопичувався капітал, зростав національний дохід і формувалася національна культура.
У підсумку зазначається, що великі релігійні рухи, чиє значення для господарського розвитку полягало насамперед у їх аскетичному виховному впливові, свій найпотужнішій економічний вплив здійснювали, як правило, тоді, коли розквіт чисто релігійного ентузіазму (скажімо, пієтизму) був уже позаду, коли спроби створити царство Боже на землі поступово розчинилися у тверезій професійній добропорядності, і корені релігійного почуття поступово відмирали, поступаючись місцем утилітарній поцейбічності. Але етика протестантизму зробила свою справу і її заслуга також у розвитку, скажімо, скандинавських країн, інших країн Європи і США, де впливовими або державними чи офіційними є церкви протестантського спрямування.
Досліджуючи подальший розвиток соціально-етичного вчення протестантизму, авторка дисертації проаналізувала праці протестантських теологів і філософів Ф.Шлейєрмахера (1768-1834), А.Гарнака (1857-1930), К.Барта (1886-1968), П.Тілліха (1886-1965), Р.Бультмана (1884-1944), Д.Бонхоффера (1906-1945) та інших.
Еволюція протестантської теології і філософії засвідчує, що ідучи шляхом все більшої модернізації соціально-етичних положень традиційного християнства, пристосовуючи його до сучасності, протестантська теологія не знайшла таких форм вираження релігійних ідей, яких міг би сприйняти сучасний світ і, найголовніше, сучасна віруюча людина. По суті, вихолощуючи зміст і форму традиційного християнства, нова протестантська теологія все ж зберігає його соціально-етичне ядро – ідею міжлюдських стосунків, угрунтованих на солідарності й відповідальності, єдності і взаємозалежності усіх людей у світі.
Аналізуючи особливості і етапи розвитку соціального вчення Римо-католицької церкви, дисертантка використовувала, у першу чергу, соціальні енцикліки римських пап – від першої соціальної енцикліки Лева ХІІІ “Rerum novarum” – “Нові речі” (1892), яка власне і започаткувала формування соціального вчення католицизму, до енциклік Івана Павла ІІ “Centesimus annus” – “Століття” (1991), “Fides et ratio” - “Віра і розум”(1998), в яких міститься філософський аналіз соціально-етичних проблем.
Аналіз цих документів дав можливість виявити ряд особливостей і етапів розвитку соціального вчення католицизму. У “Laborem exzercens” – “Займаючись працею” (1981) вперше в історії католицизму з позицій персоналізму і феноменалізму поставлено проблему феномену людської праці, утвердження гідності людини праці, її невід’ємних прав як суб’єкта праці. “Sollicitudo rei socialis” – “Турбота про соціальну дійсність” (1987) містить філософсько-соціологічний аналіз стану і тенденцій розвитку людської цивілізації, обгрунтування нових категорій соціального вчення – “розвиток” і “надрозвиток” – в умовах глобалізації. “Centesimus annus” – “Століття” (1991) присвячена огляду сторічного розвитку соціального вчення церкви, аналізу процесів в посткомуністичній Європі, характеристиці визначальних глобальних світових процесів і тенденцій. ”Viritatis splender” – “Блиск правди” (1993) аналізує сучасний стан розвитку етично-морального вчення церкви в контексті загрозливого розходження між традиційним моральним вченням і модерністськими теологічними поглядами, які ґрунтуються на сучасних антропологічних і етичних концепціях моралі, спричиняючи кризовий стан моральної теології католицизму. Основне в цих ватиканських документах, що стало предметом нашого дослідження, - оновлений понятійний і категоріальний апарат соціального вчення католицизму, його базові постулати і визначення, їх витоки, еволюція, модернізація.
Серед праць сучасних католицьких авторів, дослідників та інтерпретаторів соціального вчення Римо-католицької церкви, у дисертації використані праці Луїджи Падовезе, Антоніо Бадджо, Серджо Бернала, А.Кравчука та інших професорів ватиканських університетів.
У заключному четвертому параграфі “Академічна релігієзнавча література з соціально-етичної проблематики” аналізуються праці великої групи філософів і релігієзнавців радянського періоду, в яких у 50 – 90-х роках ХХ ст. давалася політична, соціальна та ідеологічна характеристика ролі і місця Ватикану, його “східної політики”. Серед цих авторів Л.Великович, І.Кантеров, І.Ковальський, М.Мчедлов, В.Нюнка, М.Шейнман, Ф.Овсієнко, І.Ястребов та інші. Особливу увагу привертають наукові публікації Ф.Овсієнка, зокрема, його монографія “Еволюція соціального вчення католицизму”, в якій дано ґрунтовний філософський аналіз широкого спектру проблем католицької соціальної доктрини. Звичайно, поза цією працею Ф.Овсієнка, яка була опублікована у 1987 році, залишився ряд важливих проблем розвитку соціального вчення католицизму другої половини 80-х-90-х років. Саме в цей період соціальне вчення католицизму зазнало історичних коректив і дальшого розвитку, що і стало предметом нашого дослідження.
Серед праць сучасних українських дослідників відзначимо праці П.Яроцького, М.Короткова, М.Кирюшка, Н.Стоколос, О.Недавньої, В.Фомиченка, в яких досліджувалися окремі енцикліки чи положення соціального вчення, документи Римо-католицької церкви, що стосувалися теми нашого дослідження. Нові підходи та академічний рівень дослідження релігійного феномену, філософське визначення релігії знаходимо у працях В.Бондаренка, А.Колодного, П.Кралюка, В.Єленського, М.Заковича, В.Лубського, Л.Конотоп, О.Погорілого, І.Мозгового, Л.Филипович та інших.
У другому розділі – “Особливості розвитку соціального вчення сучасного католицизму” - характеризуються основні етапи розвитку соціального вчення католицизму, ключові проблеми: людина і суспільство; власність, праця і людина; проблеми гуманізму тощо.
У першому параграфі “Етапи становлення соціального вчення католицизму” вичленяються філософські, історичні, соціологічні, теологічні дисципліни, які характеризують католицьку соціально-етичну доктрину як “міждисциплінарну дисципліну”, що спирається у своєму розвитку на різні джерела і намагається використати дані різних галузей гуманітарних знань. Аналіз розвитку католицької філософії у післясоборних (ІІ Ватиканський собор, 1962-1965 рр.) документах приводить до висновку, що вона уявляє собою конгломерат раціоналізму й ірраціоналізму. У цілому ряді документів цього собору і післясоборних енциклік і послань (Конституції “Людина переживає трагедію життя”, посланні Павла УІ “Octogesima adveniens” – “Наступають восьмидесяті”, енцикліці “Redеmрtor hominis” – “Спаситель людини”) наявний вплив екзистенціалізму і неопозитивізму. Окремі положення тейярдизму позначені в пастирській конституції “Про церкву в сучасному світі”, енцикліці Павла УІ “Populorum progressio” – “Прогрес народів”, а також в енцикліці Івана Павла ІІ “Laborem exercens” – “Займаючись працею”.
Етизація соціальних ідей фіксується в “теології земних реальностей” (теологічна школа Г.Тільсона, німецькі теологи В.Шельген і Ф.Гех), предметом якої є людина у її відношенні до матеріальних благ і задоволення своїх проблем, але “не в ізоляції від Бога, а у співпраці з ним”.
Інтенсивній модернізації церкви, динамізації розвитку соціальної доктрини католицизму сприяли понтифікати Івана ХХIII і Павла УІ, які відбувалися під гаслом “Аджорнаменто” (оновлення, осучаснення, поверненням лицем до світу Католицької церкви). Під час понтифікату Івана Павла ІІ соціальна доктрина церкви здійснювала активні пошуки нових відповідей на виклик часу і зміну свідомості людей на ґрунті комплексного - соціологічного, етичного, теологічного – вивчення проблем суспільства і людини. Соціальна доктрина збагачувалась дослідженнями філософських, гуманітарних наук, зокрема, філософської етики.
У дисертації обґрунтовується висновок, що Католицька церква систематично здійснює оновлення теоретичних основ своєї соціальної доктрини, користуючись методом узгодження раціональності з ірраціональними основами деяких філософських напрямків.
У другому параграфі “Людина і суспільство в системі соціального вчення католицизму” визначаються і аналізуються основні категорії і поняття соціально-етичної доктрини: “загальне благо”, “співучасть”, “солідарність”, “субсідіарність”, “розвиток”, “надрозвиток”, “органічна концепція суспільного життя”, “універсальне призначення благ”.
“Співучасть”, “солідарність”, “розвиток” – ці три категорії посідають домінуюче місце в останніх опрацюваннях соціально-етичної доктрини католицизму. Справедлива, пропорційна співучасть усіх членів і секторів суспільства у розвитку соціального, економічного, політичного і культурного життя, з точки зору Католицької церкви, є необхідною передумовою “нового людського співіснування” Підкреслюючи моральний характер справжнього розвитку людини, Іван Павло ІІ стоїть на тому, що прогрес не може обмежуватися “надрозвитком”, тобто тим, що є у володінні людини, а повинен сприяти “повноті буття людини”. У зв’язку з цим висувається вимога релігійного усвідомлення природи і спрямованості як “недостатнього розвитку”, так і “надмірного розвитку”, розуміння “якості ієрархії благ”, їх справедливого розподілу.
У третьому параграфі “Соціально-етичний аспект католицької “теології праці” обґрунтовується нове персоналістське розуміння феномену праці, яке має на меті зняти конфесійне протистояння праці і капіталу, гармонізувати взаємовідносини працедавця і працюючого. По суті, йдеться про новий варіант початкової соціальної енцикліки Лева ХІІІ “Rerum novarum” – “Нові речі” (1892). Енцикліка “Laborem exercens” – “Займаючись працею” (1981) відрізняється від інших енциклік з цієї проблематики насамперед своєю методологією. Персоналістський підхід до праці полягає у тому, що “особа – суб’єкт праці”, “особистість реалізує себе у праці”, “гідність людини праці пріоритетніша від феномену праці”. Моральна цінність праці охоплює такі проблеми, як обов’язок працювати, удосконалювати методи організації праці й культури праці, щоб таким чином людина була ”співпричетною до творчої діяльності Творця”, стала “партнером Бога” у “творінні й удосконаленні світу і суспільства”.
Уточнюючи номенклатуру категоріального апарату соціальних енциклік, дисертантка прийшла до висновку, що вона істотно відрізняється від апологетичних щодо капіталізму категорій енцикліки папи Лева ХІІІ “Rerum novarum” – “Нові речі” (1892). Сучасний категоріальний апарат “теології праці” наповнює проблему новим понятійним змістом: “всезагальне призначення благ”; “капітал, і приватна власність не абсолютні”; “суспільство вільної праці, підприємництва і співучасті”.
Таким чином, соціальне вчення католицизму все більше оперує економічними поняттями, соціальними оцінками, морально-етичними категоріями, практичними висновками і пропозиціями. У ньому домінує персоналістська парадигма в обґрунтуванні розвитку, співучасті, спільного блага, гідності людини, пріоритетності особистості в контексті капіталу, ринку, суспільства.
У четвертому параграфі “Проблеми гуманізму в соціально-етичному вченні католицизму” досліджується процес переосмислення клерикального ставлення до проблеми гуманізму. Оскільки принципи гуманізму з самого початку мали чітке спрямування проти християнського теоцентризму, який традиційно звеличував цінності потойбічного життя і принижував цінність земного існування людини, Католицька церква за логікою своєї соціально-етичної доктрини змушена робити парадигмальну переоцінку.
Лінія на специфічну “гуманізацію” соціально-етичного вчення знаходить подальший розвиток в енцикліці Івана Павла ІІ “Redemрtor hominis” – “Відкупитель людини” (1879), “Dives in misericordіa” – “Багатий милосердям” (1980), “Laborem exercens” – “Займаючись працею” (1981), “Sollicitudo rei socialis” – “Турбота про соціальну дійсність” (1988), “Centеsimus annus”– “Століття”(1991). По суті, у цих енцикліках докорінно змінюється установка на “пошук шляху до спасіння”, “відкуплення від гріха і зла”, тобто від теоцентризму (людина – Бог) до антропоцентризму (Бог – людина). “Бог шукає людину”, (а не навпаки) – саме в цьому антропоцентричному ключі Іван Павло ІІ бачить відкриття “втіленого Слова – Логоса”, а отже і нового виміру “ повноти істини про людину” Ця істина ґрунтується на антропології, яку церква постійно поглиблює.
У цьому параграфі розглядаються такі аспекти антропології, як “теологія визволення людини”, “теологія людської екології”, “теологія подолання відчуження”, “теологія трансцендентності прав людини”, “теологія шлюбу і сім’ї”, “теологія бідних”, “теологія культури життя проти культури смерті”. Робиться висновок, що “новий тип гуманізму”, який нині висувається на перше місце в антропологічному вимірі соціально-етичної доктрини, є насамперед “персоналізацією”, тобто його спрямовуючим вектором є “становлення особистості”, “гуманізація суспільних відносин”.
У третьому розділі – “Соціально-етичні ідеї протестантизму як рефлексія тенденцій розвитку суспільства” – розглядаються соціально-етичні ідеї раннього протестантизму, сформульованого Реформацією, як світське оформлення нового християнського символу віри, як вираження у релігійному обрамленні професійної етики суспільної буржуазної формації.
Перший параграф “Особливості й етапи розвитку соціально-етичних засад протестантизму” присвячений аналізу розвитку протестантської теології в контексті пошуку найбільш ефективних засобів пристосування релігії до постійних змін суспільних умов і нових явищ духовного життя суспільства. На підставі аналізу конкретних теологій робиться висновок, що відбувалися кардинальні зміни філософсько-теологічних концепцій протестантської теології, зокрема, спроби подолання розриву між релігією і знанням, примирення супранатуралізму з раціоналізмом (Шлейєрмахер); застосовувалася виключно етична, а не сотеріологічна і онтологічна інтерпретація християнства (Гарнак, Трьольч). Проте “етика любові і відповідальності” (Нібур), “систематична теологія” і концепція “християнського універсіоналізму” (Тіліх), концепція “безрелігійного християнства” (Бонхоффер), концепція “постхристиянської ери” на ґрунті світської культури (Мольтман, Шолль, Альтицер, Кокс) не зробили будь-якого помітного зрушення в контексті трансформації протестантизму взагалі і його соціально-етичної доктрини зокрема. Етика раннього протестантизму довела свою життєспроможність в найбільш кризові моменти розвитку суспільства, оскільки головними ознаками “обраності до спасіння” утверджувала силу віри, продуктивність праці, підприємницький успіх, а трактовку професії як відповідь на “заклик Бога” і здобуття спеціальності та постійне її вдосконалення піднесла до рангу “морального обов’язку”.
У другому параграфі “Стан формування соціально-етичних принципів течій пізнього протестантизму в Україні” аналізуються об’єктивні і суб’єктивні фактори, які не сприяли входженню течій пізнього протестантизму – баптизму, адвентизму, п’ятдесятництва – в Україні в соціальне-етичне поле протестантизму.
Цей висновок грунтується на наступних аргументах. По-перше, соціально-етичні ідеї епохи Реформації були своєрідною рефлексією тенденцій розвитку європейського суспільства, яке вступало в нову, буржуазну епоху свого розвитку, отже, вони не відображали суспільного, економічного і політичного, стану України 20 -90-х років ХХ ст. По-друге, ХХ ст. українського протестантизму – це століття “катакомбної церкви”, “репресованих протестантських конфесій”. По-третє, звідси витікає їх упереджене, індиферентне, нейтральне ставлення до держави і суспільства, які були тоталітарними і ворожими до релігії, особливо до протестантських віросповідань. По-четверте, вороже ставлення тоталітарної держави і атеїстичного суспільства до релігії і віруючих детермінувало їх замкнений спосіб життя, закритість до ворожого їм світського оточення і сприяло формуванню їх соціального негативізму, політичного нейтралізму, суспільної індиферентності, сектантського фанатизму та підбурювало до демонстрації екстремістських дій.
Однак, і в таких екстремальних умовах протестантські течії в Україні намагалися виконувати свої громадянські обов’язки, бути законослухняними громадянами, пристосовуватися до існуючої системи речей, сформулювати соціально-етичні правила суспільної поведінки своїх членів, зокрема, в їх ставленні до держави, праці, а також особистої моральної поведінки. Традиційні протестантські течії в сучасній Україні – баптисти, адвентисти, п’ятдесятники, свідки Єгови, мають всі умови для свого розвитку згідно конституційних принципів свободи совісті і не втручання держави в церковно-релігійні справи. Це стимулює їхню відкритість до суспільства, лояльне ставлення до держави, соціальну активність, навіть політичну заангажованість, що продемонстрували вибори до Верховної Ради, в яких активну участь, як кандидати в депутати, брали віруючі протестантських конфесій. Нині спостерігається їхня активізація по опрацюванню корпусу власного богослов’я і, зокрема, соціально-етичної доктрини.
Все це нами оцінюється, як позитивні тенденції, оскільки вони сприятимуть стабілізації українського суспільства, консолідації українського народу, зміцненню міжнародної толерантності і розвитку екуменізму в поліконфесійній і багатонаціональній України.
У четвертому розділі – “Обриси соціального вчення Православної церкви” – досліджується стан розвитку соціального вчення Православної церкви на території колишнього Радянського Союзу. Аналіз цієї проблеми показав, що упродовж ХХ ст. Православна церква, очолювана Московською патріархією, не мала оформленої і канонізованої соціальної концепції. Лише у 2000 році Священноначалієм Російської Православної церкви на її Архієрейському Соборі у Москві схвалені “ Основи соціальної концепції”.
Аналіз цього базового документу РПЦ показав, що, на відміну від соціального вчення католицизму і протестантизму, значне і навіть центральне місце в соціальній концепції РПЦ посідають проблеми взаємовідносин держави і церкви, політики і церкви, нації і церкви. Натомість проблеми власності і праці, особи і суспільства, які є основоположними в соціальному вченні католицизму і протестантизму, не отримали належного опрацювання і не є базовими положеннями соціальної концепції РПЦ. Судячи з декларованих в цій концепції положень, Російську православну церкву не влаштовує статус “відокремленої від держави”, і вона намагається задекларувати собі сфери активного втручання у суспільне і державне життя. РПЦ категорично засуджує і відкидає принцип свободи совісті, оскільки цей міжнародно визнаний принцип характеризує секулярну державу і надає рівні можливості для віруючих будь-яких релігійних течій і невіруючим та атеїстам співіснувати і мати законом захищені права задовольняти свої світоглядні потреби.
У дисертації обґрунтовується висновок, що свободу совісті, секулярне суспільство РПЦ піддає анафемі і визнає недопустимим для Росії. У соціальній концепції РПЦ вибудована цілісна система табу і анафем на адресу лібералізму і моральних цінностей об’єднаної Європи. Європейському антропоцентризму і європейській концепції прав людини “Основи соціальної концепції” РПЦ протиставляють концепцію багатополярного суспільства, угрунтованого на духовно-культурних і релігійних традиціях російського православ’я. Таким чином, теоцентрична духовна традиція російського православ’я протиставляється європейському антропоцентричному гуманізму, релігійна ідентичність слов’яно-православних народів спрямовується проти глобалізованої об’єднаної Європи.
У дисертації аргументується висновок щодо спрямованості “Основ соціальної концепції” РПЦ, яка висуває себе на бойові лаштунки протидії досягненням людської цивілізації – європейському антропоцентризму, міжнародному принципу свободи совісті і об’єднаній на цих принципах сучасній Європі. Водночас цим демонструється неприйняття основних положень і принципів соціально-етичної доктрини Католицької церкви. Оскільки РПЦ обстоює “суверенітет своєї канонічної території”, який поширюється на всю колишню територію СРСР, то очевидні наслідки від можливого застосування цієї соціальної концепції і в межах єпархій і парафій Української православної церкви, яка знаходиться у канонічній єдності і юрисдикції Московського патріархату.
У висновках підводяться підсумки дослідження, системно узагальнюється еволюція, основні етапи становлення і розвитку та нинішні тенденції доктрин, концепцій соціально-етичних вчень основних християнських течій.
Елементарний етично-моральний кодекс первісного християнства з утвердженням державного статусу останнього, поступово набуває апологетичної щодо світської влади та імперської держави спрямованості. У вченні “отців церкви” окреслюються спроби створення ідеального образу християнського світу, визначити його основні соціально-етичні принципи. Внутрішні і зовнішні чинники формування соціальної думки середньовіччя знайшли своє найбільш повне вираження у соціальному вченні Томи Аквинського, відправною точкою якого виступає природне право як джерело соціального, економічного і політичного порядку будь-якого суспільства.
Реформація внесла свої корективи в соціально-етичні вчення християнства. У тих країнах, де утверджувалася етика протестантизму, на відміну від країн традиційного католицизму, швидше раціоналізувалися виробничі відносини, утверджувалася підприємницька ініціатива, накопичувався капітал, зростав національний дохід і національна культура. Еволюція протестантської філософії і теології у ХVІІІ – ХХ ст.ст., уособлена у ряді модерністських теологій, не дала таких форм і стандартів вираження соціально-етичних ідей, які б міг сприйняти сучасний світ.
Соціально-етична доктрина католицизму, оновлюючись і коректуючись під впливом суспільних, глобальних змін, постійно звертається до філософії, соціальних і гуманітарних наук. Через механізми своєї соціально-етичної доктрини Католицька церква намагається реалізувати триєдине завдання: викривати несправедливі ситуації і тенденції розвитку суспільства; стимулювати позитивні зміни у суспільстві і всебічний розвиток людини; утверджувати пріоритетність гідності людини. У соціальній концепції Російської православної церкви, на відміну від соціально-етичної доктрини католицизму і протестантизму, центральне місце посідають проблеми взаємовідносин церкви і держави, церкви і політики. Натомість проблеми власності, праці, гідності людини та її невід’ємних прав не отримали належного опрацювання. Теоцентрична традиція російського православ’я протиставляється європейському антропоцентричному гуманізму, слов’янська національно-релігійна ідентичність - європейському лібералізму, секуляризму і глобалізму.
Отже, соціально-етичні доктрини всіх течій християнства в процесі свого розвитку відображали проблеми суспільства і людини в залежності від
