НАЦIОНАЛЬНА АКАДЕМIЯ НАУК УКРАЇНИ

IНСТИТУТ ЛIТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ЮДIН ОЛЕКСАНДР АНАТОЛIЙОВИЧ

УДК: 821.161.1-3.09

ПОЕТИКА ПЕРФОРМАТИВА У ТВОРЧОСТI АНДРIЯ БIТОВА

(НА МАТЕРIАЛI “КНИГИ ПОДОРОЖЕЙ”)

10.01.02 - росiйська лiтература

А в т о р е ф е р а т

дисертацiї на здобуття наукового ступеня

кандидата фiлологiчних наук

К и ї в - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрi росiйської та зарубiжної лiтератури Нацiонального педагогiчного унiверситету iм. М.П.Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор фiлологiчних наук

Мазепа Наталія Ростиславiвна,

провiдний науковий спiвробiтник-консультант,

Iнститут лiтератури iм. Т.Г. Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шевченко Людмила Іванівна,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

професор кафедри історії російської літератури.

кандидат філологічних наук, доцент

Чебанова Ольга Євгенівна,

Київський міжнародний університет,

доцент кафедри української та світової культур і літератур.

Провідна установа – Одеський національний університет

ім. І.І.Мечникова, кафедра зарубіжної літератури,

Міністерство освіти і науки України.

Захист вiдбудеться "24" квітня 2003 р. о 14.00 годинi на засiданнi

спецiалiзованої вченої ради Д 26.178.02 в Iнститутi лiтератури iм. Т.Г.Шевченка

НАН України (01001, м.Київ-1, вул. М.Грушевського,4).

З дисертацiєю можна ознайомитися в бiблiотецi Iнституту лiтератури iм.

Т.Г.Шевченка НАН України, 01001, м.Київ-1, вул. М.Грушевського,4.

Автореферат розiсланий “22” березня 2003 р.

Вчений секретар

спецiалiзованої вченої ради О.І.Гайнічеру

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Андрій Георгійович Бiтов (нар. 1937) - один з найвідоміших сучасних російських письменників. Його ім’я настільки утвердилося у свідомості читачів, в історії російської літератури, що вираз "живий класик" стосовно Бітова давно вже нікого не дивує. Твори прозаїка опубліковано багатьма мовами (так, бiблiографiя перекладів лише роману "Пушкінський дім" – це понад двадцять найменувань) і вiдзначено як національними, так i міжнародними преміями (зокрема, премією Андрія Бєлого, французькою премією за кращу іноземну книгу року, німецькою Пушкінською премією тощо). Андрій Бiтов - член кількох журі з присудження літературних та кiнопремiй (Букерiвської, "Тріумф" та ін.), з 1991 р. - президент Російського ПЕН-клубу. Все це, безумовно, свідчить про визнання його досягнень як на Батьківщині, так і у світі.

Ще до появи в обігу радянської та пострадянської критики та літературознавчої науки поняття "постмодернізм", яке стало ключовим в осмисленні літературного розвитку останньої третини ХХ століття, за Бітовим закріпився статус одного з найпомітніших представників російської інтелектуальної прози. Про це писали Б.Авєрiн, Н.Iванова, Л.Аннінський, М.Хемлiн, М.Епштейн, В.Чалмаєв та iн. Його твори, починаючи з ранніх збірок оповідань "Велика куля" (1963) та "Аптекарський острів" (1968), привернули до себе увагу, з одного боку, витонченим психологізмом, мікроскопічним дослідженням внутрішнього світу людини, а з іншого - саме в зв'язку з психологічним аналізом, який поступово виявляв генетичний зв’язок із самоаналізом, - у його творчості ставала помітною інша стихія - філологічна, тобто загострена, пильна увага до слова, тексту як самостійного предмета художньої зацікавленості. Ефект поєднання цих двох "дослідницьких" тенденцій полягав у тому, що вони дали поштовх постійному жанровому пошуку.

Почавши з більш-менш традиційної фiкцiональної прози з героєм, Бiтов переходить до вельми своєрідної автобіографічної прози, яка реалізується в традиційному, але по-новому осмисленому жанрі подорожі (повiстi-подорожi, якi писались у 1963-1983 роках i склали "Книгу подорожей" /вид. 1986/), а далi створює новий тип екологічної прози (повість "Птахи" /1971-1975/, яка потім разом з повістями "Людина в пейзажі" /1983/ та "Чекання на мавп" /1993/ склала екологічний роман-трилогiю "Оголошені" /вид. 1995/). Цей перехід можна спостерігати навіть усередині циклу: перші дві повiстi-подорожi, "Таке довге дитинство" (яка входила до видання "Сім подорожей" /1976/, але потім була виключена з циклу) та "Одна країна", оповідають про життя умовного героя з вигаданим ім’ям, але вже в "Подорожі до друга дитинства" Бiтов переходить до оповіді від першої особи та власного імені.

Зазнає жанрових змін також фiкцiональна проза. Це - незвичайний за жанром "роман-пунктир" "Роль" (1971-1972) та найбільш відомий твір - "роман-музей" (за власним визначенням автора) "Пушкінський дім" (1964-1971), в тексті якого складним чином поєднується багато жанрових та дискурсивних форм. Продовжує експериментувати з категорією автора Бiтов i у такому романi, як "Викладач симетрії" (1987), де своєрідно реалізується принцип літературної мiстифiкацiї, гри з маскою, оскільки текст подається як вільний переклад з утраченого автором англійського джерела.

А.Бітов працює і в жанрах, суміжних з художньою прозою. Згадана філологічна "орієнтація" знайшла свою реалізацію в есеїстичній прозi Бiтова. Працюючи в цьому жанрі, прозаїк створює особливий тип прози, яку можна умовно назвати "літературознавчою" (повiсть-дослiдження "Припущення жити (Спогади про Пушкiна)" /1980-1984/). До того ж, есеїстична та літературознавча проза Бiтова органічно входять у контекст його художньої творчості, що підкреслюється назвою підсумкової збірки "Статтi з роману" (1986) та про що одностайно писали рецензенти (I.Кузьмічов, М.Хемлiн, А.Немзер).

Але цим далебі не вичерпується жанрова рiзноманiтнiсть бiтовського доробку. Кожен новий твiр Бiтова є новим кроком у еволюцiї жанрових форм i навiть новим типом книги. Лише перелiк таких "кроків" може зайняти цiлий роздiл. Нерідко вже назви таких творів говорять самi за себе, звільняючи вiд необхiдностi жанрових коментарів: "Вiднiмання зайця" (1993; спiльна книга з Р.Габрiадзе, в яку окрiм лiтературознавчої прози Бiтова i текстiв Пушкiна включенi iмiтацiя пушкiнських малюнкiв та пiдписiв до них), "Початки астрологiї росiйської лiтератури" (1994), "Життя без нас. Вiршопроза" (1996), "Перша книга автора" (1996), нарештi, "Неминучiсть ненаписаного" (1998) - своєрiдна автобiографiя, або, говорячи словами автора, витяг "з усього мною написаного тексту то[го], що написане мною саме про себе".

Починаючи з 1963 р., коли вийшла перша книга автора "Велика куля", поява нових творів А.Бiтова завжди привертала увагу лiтературної критики. Але слiд визнати диспропорцiю мiж кiлькiстю лiтературно-критичних вiдгукiв та лiтературознавчих, дослiдницьких звернень до творчостi письменника. В останньому випадку Бiтов здебільшого розглядається у контекстi розвитку постмодернiзму в росiйськiй лiтературi, а до уваги береться, як правило, тiльки один, хоча й найбiльш значний, його твiр - роман "Пушкiнський дiм". (Цiкаво, що й тут першiсть за авторами, якi поєднують обидва жанри - лiтературно-критичний та дослiдницький: В.Куріцин, М.Липовецький, I.Роднянська.) Справдi, "Пушкiнський дiм", за загальним визнанням, один із перших i найбiльш значних творiв росiйского постмодернiзму. Бiблiографiя рецензiй, лiтературно-критичних статей та присвячених йому роздiлiв у монографiях про постмодернiзм налiчує десятки найменувань. Але на тлi такої пильної концептуальної уваги до Бiтова- автора "Пушкiнського дому", Бiтова-постмодернiста - його iншi твори переважно залишаються в тіні. Можна навiть сказати, що цей безумовно найбiльш складний i цiкавий у структурному вiдношеннi роман - i, як наслiдок, необхiднiсть для кожного, хто звертається до текстiв письменника, говорити перш за все про нього – витискує з поля зору дослідників менш знамениті, але не менш репрезентативнi твори. I насамперед це стосується текстiв, написаних у 60-70-тi роки, адже саме у безпосередньому "сусiдствi" з ними створювався "Пушкiнский дiм".

Таким чином, актуальнiсть дисертацiї зумовлена необхідністю систематичного вивчення творчості Андрiя Бiтова - одного з найпомiтнiших росiйських прозаїкiв другої половини ХХ столiття та основоположникiв росiйського постмодернiзму, напрямку, що продовжує породжувати дискусiї. Як цiлiсне та своєрiдне явище, тобто як власне iсторiя та як факт iсторiї російської лiтератури, доробок Бітова належним чином ще не усвідомлений. Розумiння принципiв індивідуальної еволюцiї поетики Бiтова має сприяти поглибленню та уточненню уявлень про розвиток росiйської лiтератури цього перiоду.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертацiйна робота виконана в руслi науково-дослiдницької дiяльностi кафедри росiйської та зарубiжної лiтератури Нацiонального педагогiчного унiверситету iм. М.П.Драгоманова.

Мета i завдання дослiдження. Робота не претендує на вичерпне осмислення творчості Андрiя Бiтова у повному обсязi, а має на меті визначити проблему та виробити методологiчний пiдхiд і термiнологiчний апарат для її розв’язання.

Головним завданням дослiдження є розкрити своєрідність поетики Андрiя Бiтова з метою подальшого вивчення творчостi автора в цiлому. На думку багатьох критикiв та лiтературознавцiв, своєрiднiсть бітовської прози криється в тому, що можна назвати "автобiографiзмом". У даному випадку цей термін вживається в розширеному значеннi i стосовно прози Бiтова має на увазі не просто зовнiшнiй для художнього образу аспект творчої бiографiї автора i навiть не лiтературний прийом, а найважливiший структурний момент саме художнього мислення, якому далi буде дано визначення.

Виходячи з цих мiркувань та намагаючись розробити пiдхiд до творчостi А.Бiтова як об'єкту дослiдження, як предмет конкретного лiтературознавчого аналізу дисертант обирає автобiографiчну прозу Бiтова, а саме - низку повiстей-подорожей, якi складають цикл "Книга подорожей". Повiстi цього циклу є власне автобiографiчною прозою Бiтова, що займає проміжне місце в його творчостi мiж суто фiкцiональною та есеїстичною прозою. У цьому розумiннi повiстi-подорожi - найбiльш проста в структурному вiдношеннi проза (оскiльки автобiографiзм фiкцiональної прози має ускладнений характер, а есеїстичної, навпаки, - редукований), i одночасно в нiй у чистому виглядi представлений основний структурний характер художнього мислення автора. Тому видається логiчним обрати саме цю прозу як точку вiдлiку окресленого загального завдання.

Для визначення своєрiдностi поетики обраного автора вводиться термiн “поетика перформатива”. Мається на увазi не якась окрема властивiсть, прийом, елемент поетики, а її характер у цiлому, основна риса, що визначає координати як самої творчостi, так i її сприйняття на всiх рiвнях їхньої органiзацiї.

У найширшому розумiннi це поняття означає, що тексти мисляться та сприймаються як висловлювання, які не просто описують певні дiї та подiї, але самi є специфiчними дiями, вчинками, i цей властивий їм характер подiї входить у систему художнiх "значень" тексту, точнiше, художнiх iмплiкацiй, тому що подiєвiсть, як далi буде показано, - категорiя надсемантична. Йдеться про те, що текст у своїх формальних і змiстовних моментах виступає свідченням творчої подiї, яка вбирає в себе самого автора як поле особистiсного зусилля, спрямованого на пошук автором (котрий в переважній більшості творiв є одночасно i героєм) самого себе, своєї нової якостi усередині текстуальної дiяльностi та через неї. Такий спосiб художнього мислення виявляє себе в моментах рефлексивного вiдношення до тексту, у виглядi автореференцiйних вказiвок, котрі визначені у дисертації як знаки та форми (авторської) присутностi.

Насамкінець увесь текст у цiлому є формою, знаком авторської присутностi, цiлiсною та єдиною особливою автореференцiйною структурою, тому iсторiя, яка розповiдається в текстi, стає iсторiєю самого тексту.

Таким чином, для досягнення головної мети необхiдно розв'язати такі завдання:

- виходячи з тези про "автобiографiчнiсть" як основну рису художнього мислення А.Бiтова, дослiдити своєрiднiсть його поетики на прикладi текстiв, що складають "Книгу подорожей", тобто текстiв автобiографiчних за визначенням;

- розглянути повiстi-подорожi у хронологiчному порядку їх написання (1."Подорож до друга дитинства"; 2. "Уроки Вірменії "; 3. "Колесо"; 4. "Азарт"; 5. "Птахи"; 6. "Вибiр натури"), щоб простежити зародження й розвиток поетики перформатива;

- з’ясувати, яким саме чином у кожному творi реалізується перехiд iсторiї, що розповiдається в текстi, в iсторiю самого тексту;

- проаналiзувати композицiю та сюжетну структуру повiстей-подорожей й визначити їхню своєрiднiсть для кожної повiсті;

- описати структуру авторського Я; для цього проаналiзувати характернi для кожного тексту стосунки мiж автобiографiчним героєм i автором, а також мiж автором i текстом;

- видiлити та охарактеризувати форми авторської перформативної присутностi в текстi.

Метод дослiдження. Оскiльки в роботі проводиться аналiз подiй, якi вiдбуваються на рiвнi свiдомостi й реалiзуються в писемнiй практицi, автор звертається перш за все до феноменологiчного методу; розумiння феноменологiчного аналiзу художнiх текстiв та способiв дослiдження присутностi свiдомостi в текстi засноване головним чином на працях М.М.Бахтiна, а також Р.Декарта, Е.Гуссерля, Г.Шпета, М.Мамардашвiлi, Ж.Деррiда, М.Мерло-Понтi, Ж.-П.Сатра, Р.Iнгардена, Ж.-Ф.Лiотара, П.Слотердайка.

У центрi реферованого дослiдження перебуває категорiя автора. У цьому аспектi методологiчним фундаментом слугували роботи М.Бахтiна, Р.Барта, С.Авєрiнцева, М.Фуко, Б.Кормана та iнших учених. Щодо проблеми спiввiдношення свiдомостi й письма, текстуальностi та дослiдження структур оповiдi дисертант спирається на роботи i концепцiї М.Бахтiна, Ж.Деррiда, М.Мамардашвiлi, Р.Барта, П.де Мана, М.Фуко, Ю.Хабермаса, П.Рiкера, Ж.Женетта, Ю.Лотмана.

Очевидно, що перформативнi художнi тексти не підлягають, так би мовити, "систематичному" дослiдженню. Тобто не можна, скажімо, скласти каталог чи картотеку знакiв присутностi та регулярно "вичитувати" їх (або ж "вчитувати") iз текстів один за одним.

Саме тому основним методом дисертаційної роботи є читання: кожний твiр вимагає iндивiдуального прочитання, адже його потрiбно зрозумiти як єдину iсторiю цього єдиного тексту. В розумiннi читання автор дослідження йде за такими авторами, як Р.Барт, М.Мамардашвiлi, Ж.Деррiда, В.Iзер, Ж.Старобiнський, М.Бланшо.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше здійснюється спроба окреслити проблему вивчення творчостi Андрiя Бiтова в цiлому i розробити методологічний підхід до неї та термінологічний апарат. В дисертації аналiзуються тексти, якi нiколи не були об'єктом спецiального лiтературознавчого дослiдження, хоча в той же час їхнi художнi якостi є загальновизнаними (про це без тiнi сумнiву писали критики i рецензенти: Л.Аннiнський, I.Роднянська, Н.Iванова, I.Кузьмічов, Л.Плоткiн, М.Епштейн та iн.). Бiльше того, впродовж 60-70-х років повісті-подорожі вважались головним художнім досягненням Бітова (внаслідок неможливості публікації роману “Пушкінський дім” в умовах цензури).

Практичне значення роботи полягає в можливості продовження на основі досягнутих результатiв дальшого вивчення творiв Андрiя Бiтова в межах сформульованої концепцiї (це, сказати б, вужчий iсторико-лiтературний аспект). Водночас поняття поетики перформатива як засобу вивчення феномена взаємовiдносин автора i тексту дозволяє розширити контекст дослiдження, результати якого можуть бути використанi в унiверситетських курсах iсторiї росiйської та зарубiжної лiтератури XX столiття.

Апробацiя результатiв дисертацiї. Результати дослiдження були представленi на мiжнародних конференцiях "Мова i культура - 2000" та "Мова i культура - 2001", а також неодноразово обговорювалися на засiданнях кафедри росiйської та зарубiжної лiтератури Нацiонального педагогiчного унiверситету iм. М.П.Драгоманова.

Основнi положення дисертацiї висвiтленi у п'яти публiкацiях, чотири з яких - у фахових виданнях.

Структура дисертацiї. Робота складається зi вступу, шести роздiлiв, висновкiв та списку використаних джерел, який налiчує 201 позицiю. Загальний обсяг дисертацiї становить 199 cторінок, із них 184 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ РОБОТИ

У ВСТУПI обґрунтовуються вибiр теми дисертацiйного дослiдження, його актуальнiсть i наукова новизна, визначаються мета i завдання, методологiя дослiдження, висвiтлюється теоретична та практична значимiсть результатiв роботи, наводяться данi про апробацiю основних положень.

Також викладена концепцiя творчостi А.Бiтова. Для визначення своєрiдностi поетики автора запропоновано термiн - поетика перформатива. Це поняття введене для опису й аналiзу творчостi Андрiя Бiтова, тобто практично всiх його зрiлих творiв. Термін "перформатив" (вiд англійського дiєслова to perform - "виконувати") був уперше запропонований англiйським фiлософом Джоном Остiном. На противагу "констативу" "перформатив" - це висловлювання, що не описує дiю або положення речей, а як таке є дiєю (наприклад: "Я присягаю"). Це поняття використовувалося в однiй з робіт Юргена Габермаса (“Поняття індивідуальності”) для аналiзу "Сповiдi" Руссо зі вказівкою на те, що iндивiдуальнiсть у точному значеннi слова може бути виражена тiльки перформативними засобами. З цiєї роботи його й запозичує дисертант, належно переосмислюючи з метою аналізу поетики художнього тексту.

Iмплiкацiї, пов'язанi з термiном поетики перформатива можна у першому наближеннi розкрити через спiввiдношення базових понять, якi задають спосiб осмислення художнього тексту взагалi. Насамперед через специфiчне для означеного феномена спiввiдношення понять "автор" - "текст". Стосовно перформативного художнього тексту цiлком неадекватним є суб'єкт-об'єктний пiдхiд. Суб'єктивнiсть автора корелятивна, але не тотожна об'єктивностi тексту так само, як вчинок не є тотожним у своїх зв'язках i за своїм змістом свiдомостi того, хто його здiйснює. Автор входить у текст як головний діяч, але такий, що не контролює всього поля значень тексту, не носить в собi у виглядi словника набору значень, котрi вiн на свiй розсуд i вiдповiдно до своєї мети мозаїчно розкладає, шифрує в текстi. Цi значення розробляються, спалахують у процесi текстуальної практики; автор має змогу оглядати пройдену ним фiгуративно-семантичну траєкторію, він спроможний нести вiдповiдальнiсть за створене. Але смислова компетенцiя тексту свiдомо перевищує смислову компетенцiю автора. Автор не є власником смислу тексту, в кращому випадку він є власником контрольного пакету. Iнакше кажучи, автор не є носiєм певної готової картини, "моделi свiту", "концепцiї буття" тощо, а отже, немає сенсу займатися дешифруванням та шукати їх у текстi. (Адже "автор" як лiтературознавче поняття є способом прикрiплення iдеальної концепцiї до суб'єкта.) Перформативний художнiй текст - не знак, який фiксує значення, смисл, а траєкторія й свідчення зрушення у свiдомостi.

Через те неадекватним буде й розгляд перформативних художнiх висловлювань в iнформативiстськiй конфiгурацiї понять "автор - код - повiдомлення - реципієнт" чи семiотичних поняттях "знака" i "значення". Перформативний автор не викладає або ж не упорядковує текстуально iнформацiю, яка iснує до тексту, i навiть не реалiзує задум, "iдею" (принаймi не тiльки реалiзує задум), але передусім залучається до тексту як до подiї, де деформацiя задуму стає неодмiнною умовою й навiть критерiєм залученостi.

Поетика перформатива свiдомо передбачає перевагу тексту над автором. Текст як дiя, подiя, котра захоплює автора, є первинним відносно смислу. В цiй художнiй ситуацiї сама подiя тексту стає текстоутворюючою. Iнакше кажучи, це означає, що життя відцентроване на текстi, i в центрi художньої зацiкавленостi опиняється "Я" автора. Намагаючись реалiзувати свої художнi iнтенцiї, вiн займає рефлексивну позицiю відносно самого себе, i ця рефлексивнiсть стає призмою, крiзь яку видно увесь художнiй свiт. Але рефлексивнiсть при цьому розумiється не як самосвiдомiсть у психологiчному планi, тобто як усвiдомлення своїх переживань. Автор саме як автор рефлексивно "має" себе у формi тексту, який вiн створює. Цей текст, схоплений у процесi його становлення, i стає рефлексивною призмою.

Iснує традицiйна формула автобiографiчного, за якою "автор надiляє героя рисами своєї бiографiї, особистостi" й таке iнше. Та стосовно автобiографiчних повiстей-подорожей Бiтова така формула цiлком неприйнятна, бо вона постулює первинну вiдмiннiсть автора й героя, а, як наслiдок,- первiсно iгровий характер вiдношення автора до свого героя i до тексту. Таким чином, "Я" героя - це "Я" автора. Зрозумiло, це не означає ототожнення "Я" автора та емпiричної особистості письменника Андрiя Бiтова. Йдеться про текстуальний феномен, про "Я", яке виникає в результатi текстуальної роботи над особистiстю автора. (Про таке явище, наприклад, писав П.Рiкер, назвавши його "оповiдальною iдентичнiстю".) Безумовно, текстуальне "Я" не може вмiстити в собі емпiричну особистiсть: хоча i перше, i друге "Я" мають незавершений характер, у першому випадку йдеться про незавершенiсть як естетичну категорiю i культурну цiннiсть, а у другому - про емпiричний триваючий факт. Але "Я" в оповiдi є iпостассю "Я" емпiричного, його текстуальною кристалiзацiєю, одним із моментiв дiйсного iснування. Мається на увазi, що усерединi самого творчого акту вiдсутнiй подiл на два плани (план життя i план культурних цiнностей): творчий акт виступає тут як становлення в процесi створення тексту неiгрового вiдношення до (свого) життя i розумiння цього життя. Автор перебуває не в умовному просторi художньо iзольованих моментiв дiйсностi, а в просторi досвiду власного дiйсного життя. I лише постфактум, лише пiсля того, як таке розумiння себе вiдбулося, i текст є написаним, - це неiгрове вiдношення стає також i культурною цiннiстю, смислом, який може бути повторно розiграним, бiльше того, призначений до такого розiгрування.

Таким чином, оскiльки мiж Я героя i Я автора не можна провести нi часову, нi тим бiльше смислову межу, доречно говорити про єдину перформативну структуру "автор-герой", або про перформативне Я. Перформативне Я не є нi, так би мовити, трансцендентальною, анi емпiричною величиною, взагалi не є чимось сталим, таким, що має якийсь змiст. Це - певний рух свiдомостi, постiйне зрушення вiдносно самого себе, своїх уявлень, яке вiдбувається в процесi текстуальної практики. (Саме тому немає сенсу говорити про абсолютний контроль за смислом тексту.)

Таке зрушення виявляє себе в моментах рефлексивного вiдношення до тексту, у виглядi автореференцiйних вказiвок, якi названі в дисертації знаками i формами (авторської) присутностi. Цi знаки присутностi можуть бути виявленими на мiкрорiвнi: окремi слова, вислови, речення, суто графiчнi текстовi моменти тощо. Однак йдеться не тiльки про ізольованi прийоми автореференцiї, якi можна зафiксувати шляхом лiнгвiстичного аналізу. Форми авторської присутностi виявляються на макрорiвнi як спосiб художнього мислення, спосiб організацiї художнього тексту в цiлому.

На рiвнi сюжетно-композицiйних форм утворюється стiйкий метонiмiчний зв'язок мiж оповiддю i метаоповiддю, мiж сюжетом i текстом. Iнакше кажучи, принципом орiєнтацiї в художньому свiтi стає не його внутрiшня (тобто вигадана) уявна хронологiя або iншi способи знову ж таки внутрiшнього впорядкування, а порядок представлення, осiдання зображуваних подiй у текстi, так що орiєнтацiя здiйснюється через посилання на текст (те чи iнше його мiсце).

Вiдбувається глобальна синхронiзацiя зображуваного свiту та зображуючого тексту. Сам текст стає останньою подiєю в низцi подiй, якi описуються цим текстом. Iсторiя, що розповiдається в текстi, стає iсторiєю самого тексту. Тодi весь текст у цiлому виступає як форма, знак авторської присутностi, цiлiсна i єдина особлива автореференцiйна структура, чи траєкторія. Оскiльки автореференцiйне посилання беззмiстовне (бо є лише засобом подвоєння певного змiсту), воно виступає непрямою вказiвкою на подiю тексту, несе в собi iмплiкацiю авторської присутностi, тобто свiдчить про практику безперервного зрушення у свiдомостi i є запрошенням до подiбної практики при читаннi. Таким чином, поетика перформатива виявляється щоразу iндивiдуально, i в цьому перш за все полягає сутність перформативностi. Тому радше потрібно говорити про перформативне письмо, або перформативну практику письма, щоб уникнути всiх "систематичних" вiдтiнкiв поняття поетики, але не слід забувати про його "практичнi" витоки (poietike techne).

Незважаючи на те, що цикл "Книга подорожей" складається з семи творiв, у дисертації розглядається тiльки шiсть із них: "Подорож до друга дитинства", "Уроки Вірменії", "Колесо", "Азарт", "Птахи", "Вибiр натури". Вони проаналізовані саме в такій послідовності, тобто в хронологiчному порядку написання. Повiсть "Одна країна", яка теж входить у цей цикл i є найбiльш раннiм твором у "Книзi подорожей", залишена за межами дослiдження, оскiльки в ній лише означені можливостi перформативного письма, але настанова на саме такий текст вiдсутня, й автобiографiчне Я автора тут ще далеке вiд перформативного Я. Перформативне замикання дiйсності на текст, на подiю тексту формується лише у повiстi "Подорож до друга дитинства". Тому вона й береться як точку відліку у вивченні формування поетики перформатива.

ПЕРШИЙ РОЗДIЛ – ““Подорож до друга дитинства: Наша бiографiя” (1963-1965): Прообраз поетики перформатива” - присвячений аналiзу повiстi "Подорож до друга дитинства", яка є етапною у творчостi А.Бiтова, бо виявляє суттєво новi риси щодо поетики i художньої форми у порiвняннi з ранiше написаними творами. Якщо в текстах, створених до 1963-го року (вони представленi в основному в роздiлi "Аптекарський острiв" у першому томi зiбрання творiв Бiтова /М., 1991/), використана форма оповiдi вiд третьої особи, то тут уперше з'являється форма оповiдi першої особи. I справа, зрозумiло, не просто в змiнi прийомiв. Можна говорити про те, що в повiстi відбувається змiщення цiннiсних координат творчостi. Змiнюється перш за все герой: героєм стає сам автор як бiографiчна особистiсть, як конкретна емпiрична особа. Входячи в твiр, вiн залучає до нього безлiч конкретно-емпiричних зв'язкiв i значень: як тих, що враховуються, так, можливо, й тих, що не враховуються. Виникає нове художнє завдання - оформлення неумовного змiсту, побудова художнього образу при збереженнi недоторканостi емпiричної правдивостi змiсту.

Але оскiльки в самому текстi не видно чiткого усвiдомлення такого завдання (принаймні, з самого початку), можна припустити, що воно складалося в процесi роботи. Iнакше кажучи, сама повiсть вiдiграла роль простору формування способу художнього мислення, якому властивий неприхований автобiографiзм. Цiннiсним центром художнього свiту стає автобiографiчний герой, що не виявляє відмінностей вiд автора (на вiдмiну вiд повiстi "Одна країна", де оповiдь хоч i розгортається вiд першої особи, але ім’я героя - Сергiй Карамишев), а особистий досвiд автора є джерелом матерiалу творчостi. Але тут важливим є те, що автобiографiчний матерiал, який зазнає художньої "обробки", зберiгає свiй зв'язок з емпiричною дiйснiстю. Сформований художнiй образ, можна сказати, є бiполярним. З одного боку, вiн дає можливість зрозумiти, що описуване є дiйсним фактом особистого життя автора. Але з iншого, - ця фактичнiсть виступає у редукованому виглядi, коли факт переходить у простiр художнього тексту, так що при цьому вiн набуває умовного художнього вимiру. Ця редукцiя факту вiдбувається стосовно образів двох головних героїв: автобiографiчного героя – автора-подорожнього та автора-оповідача, який не соромиться "впускати" читача до контексту своєї внутрiшньої i зовнiшньої бiографiї (причому остання цілком спiвпадає з бiографiєю Андрiя Бiтова), але при цьому замовчує своє iм'я, залишається абстрактним Я; а також другого головного героя, Генрiха, який, справді, є другом дитинства Андрiя Бiтова, але в той самий час - образом, або навiть взiрцем, "гостропозитивного" героя, iм'я якого також напівприховане в повiстi (Генрiх Ш.), але винесене у присвяту (Г.Штейнбергу).

Таким чином, художнiй образ дивиться нiбито по обидва боки, належить одночасно двом контекстам - контекстові емпiричного життя автора й контекстові умовної художньої реальностi. Саме тому такий образ наповнюється метатекстовим потенцiалом. Дiйсне, позатекстове життя автора потенцiйно займає метапозицiю щодо змiсту, який художньо завершується. Але в повiстi це потенцiйно метатекстуальне вiдношення реалiзується в рефлексiї автобiографiчного подорожуючого героя. Це поки що - психологiчна рефлексивнiсть, а не рефлексивнiсть тексту. Хоча мiж автобiографiчним героєм, автобiографiчним Я і Я автора, що пише, важко провести чiтку межу, однак не можна говорити про їх збіг. Саме тому повiсть "Подорож до друга дитинства" можна визначити як прообраз поетики перформатива.

У ДРУГОМУ РОЗДIЛI – ““Уроки Вірменії” (1967-1969): Народження поетики перформатива” розглядається повiсть "Уроки Вірменії", стосовно якої можна говорити (вперше у творчостi Андрiя Бiтова) про поетику перформатива як усталений спосiб художнього мислення. Формуючим началом у творi виступає настанова на створення тексту, i отже, головною подією, зображуваною, або вiдображеною, в текстi, його організуючим центром стає саме подiя народження тексту. Тому особливої вираженості в "Уроках" набуває режим теперiшнього часу тексту, хронотоп "тут i зараз"-письма.

Серйозних змiн зазнають i категорiя автора, взаємовідносини мiж автором i героєм. Оскiльки автор є учасником подiї тексту, вiн тепер займає позицiю не поза реальнiстю, яку вiн описує (а отже, зовнiшню щодо героя), а безпосередньо задіяний в ній і нерозривно пов'язаний з героєм, є його продовженням. Мiж героєм як учасником зображуваних подiй i автором як учасником подiї тексту iснує безперервний зв'язок. Обидва поєднанi в актi рефлексiї. Але йдеться вже не про психологiчну рефлексiю, а про рефлексивне вiдношення до тексту. Автор перебуває у горизонтi тексту, вiн завжди присутнiй у текстi через актуалізацію режиму теперiшнього часу тексту, i цi форми виявлення його присутностi, моменти автореференцiї названі знаками присутностi. Бiльше того, збіг автора, що пише, i автора бiографiчного засвiдчений особистим пiдписом автора: автор вводить своє власне iм'я усередину тексту, що обертає повiсть на перформативне висловлювання, яке йде вiд цiлком конкретної особи. Таким чином, формується перформативна структура свiдомостi "автор-герой" як єднiсть героя, автора, що пише, i бiографiчного автора.

Така структура задіяності зображуваної подiї у подiї тексту, героя - в авторові дозволяє говорити про те, що iсторiя, яка розповiдається, стає iсторiєю самого тексту, а текст як знак подiї тексту виступає еквiвалентом особистiсного звершення в життi автора, його самопородженням. Таким чином, iсторiя, яка розповiдається перформативним художнiм текстом, є історією того, як герой стає автором.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДIЛI – ““Колесо: Нотатки новака” (1969-1970): Перформативнiсть як життєтекст” - аналiзується повiсть "Колесо", яка є яскравим взірцем реалiзацiї перформативної стратегiї письма. В ній присутні такi звичнi риси поетики перформатива, як те, що у центрі художнього свiту перебувають подiя тексту та перформативне Я автора-героя (що вже зазначалося стосовно до повiстi "Уроки Вірменії"). Подвiйнiсть перформативного Я відображена у подвiйностi тексту, котрий розшаровується на оповiдь i метаоповiдь, мiж якими встановлюються метонiмiчнi зв’язки. Iнакше кажучи, текст задає два способи орiєнтацiї: 1) усерединi iсторiї, усерединi предметного свiту автобiографiчного героя та 2) усерединi подiї тексту.

Перформативнiсть, тобто характер тексту як подiї, виявляється в проростаннi референцiйного змiсту повiстi - теми (уфимський мотоспорт) та сюжетної iсторiї (iсторiї подорожi та прилучення автобiографiчного героя до життя свiту мотоспорту) - в автореференцiйну структуру, в iсторiю самого тексту. У формальному розумiннi самозображення текстом своєї власної історії засвідчене у повiстi "Колесо" численними знаками i формами присутностi, але, головним чином, нарративно й ще більше композицiйно, а саме - як незаплановане дописування iсторiї подорожi самим життям пiсля її (iсторiї) формального завершення. Тому основну увагу в аналізi повiстi придiлено композицiї й тому, як у нiй реалiзується вiдношення "сюжет-подiя тексту". Композицiйно це проявляється в доданих до основного тексту трьох незапланованих роздiлах, коли подiї, що розвиваються спонтанно, одночасно з процесом написання повiстi, виявляють спiльнiсть зображуваної теми i бiографiї самого автора. Цей спосiб злиття зображуваного свiту та зображуючого його тексту в цій повiстi позначено термiном ЖИТТЄТЕКСТ.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДIЛ – ““Азарт. Зворотний бiк подорожi” (1971-1972): Перформативнiсть як мiнус-перформативність” - присвячений розгляду повiстi "Азарт", котра серед розглянутих у дисертації повiстей-подорожей цiкава й незвичайна тим, що перформативнiсть як спосiб художнього мислення реалiзується в нiй негативним чином, вона немов би є його тiньовою стороною. Справа в тому, що, наприклад, у порiвняннi з повiстю "Колесо" тут вiдсутня категорiя життєтексту (тобто дописування закiнченого твору самим емпiричним життям автора, одночасним з процесом писання), а головне, в текстi неповнiстю реалiзоване перформативне Я. Воно не є рiвнопротяжним текстові повiстi. В процесі оповiдi (в четвертому роздiлi) вiдбувається змiна форми самоiдентифiкацiї автора й героя: вiд єдиного автобiографiчного Я автор переходить до умовного "ми" й до третьої особи героя, котрий до того ж отримує iнше прiзвище.

Аналіз тексту доводить, що ця метаморфоза оповiдi аж нiяк не є проявом формальних мудрувань, прийомом заради прийому, а обумовлена змiстовно. Якщо у попереднiх подорожах автор-герой здiйснював певний духовний рух до самого себе (що в термiнах перформативної поетики означає історію того, як герой стає автором), то в цьому випадку йдеться про непродуктивну подорож, яка здiйснюється саме з формальних мiркувань, тодi як живе життя вимагає присутностi автобiографiчного героя "вдома" (заявлений на початку повісті, але залишений без використання любовний сюжет). Таким чином, вказана метаморфоза оповiдi є саме розривом, точнiше, навiть саморозривом перформативної структури "автор-герой" i тому реалiзує її в текстi негативним чином як необхiдне поле, горизонт смислоутворення, тобто зв'язування в єдине ціле усіх складових свідомості через породження тексту.

У П'ЯТОМУ РОЗДIЛI – ““Птахи, або Новi вiдомостi про людину” (1971, 1975): Перформативнiсть як архiтектонiка абстрагованого мислення” - проаналізовано повiсть "Птахи", яка, на вiдмiну вiд розглянутих творiв, зорієнтована на зображення абстрактного предмету, точнiше, думки про абстрактний предмет. Саме цим повiсть виявляє тенденцiю до референцiйності, тобто в жанровому вiдношеннi до есе, або навiть спецiального теоретичного розмiрковування, оскiльки тематизує загальнозначиму проблему – екологiчну проблему вписаностi людини в порядок природи. Однак перформативнiсть як спосiб мислення оберiгає думку вiд абстрактностi й включає її у конкретну подiю мислення i подiю тексту, бо єднiсть думки утримується не поняттями, а фiгуративними та перформативними засобами.

Означена проблема формулюється як конфлiкт, розрив мiж окремим людським iснуванням і наукою як дегуманізованим ставленням до дiйсностi. Екологiя ж тут мається за проміжний термiн (наука i одночасно "антинаука"), здатний примирити двi розбіжні форми вiдношення до свiту, як така наука, що може стати способом живого свiтоспоглядання. Отже, iдеальне завдання, котре ставить перед собою автор-герой, полягає у тому, щоб навчитися мислити екологiчно, а засобом її художнього вирiшення є драматизацiя або дiалогiзацiя, вказаного розколу. Дiалог автора-героя як звичайної людини, профана, і вченого, доктора Д. як спеціаліста, втаємниченого, стає структуроутворюючим началом повiстi, формою, яка надає абстрактному мисленню характер подiї. Думка, дiалог, простiр його розгортання виявляються пов'язаними. Думка й, вiдповiдно, дiалог ретельно хронотопiзованi, тодi як простiр, навпаки, ідеалiзується.

Дiалог композицiйно вписаний у текст таким чином, що весь текст перетворюється на суцiльний Дiалог, який вiдбувається в теперiшньому часi породження тексту, тобто - вписаний у подiю тексту i, отже, у перформативну структуру "автор-герой". Саме всерединi цього Дiалогу спеціаліст і приватна особа досягають порозуміння, що є результатом перформативного зусилля автора-героя (і його співбесідника). Перформативне зусилля автора-героя (i його спiвбесiдника) веде до зближення мiж окремою людиною i спецiалiстом.

Подолання фундаментального культурного розколу, який є основною змiстовною проблемою, що вирiшується в повiстi, здiйснюється не за допомогою загальнозначимих понять чи образно-художнiх засобiв, тобто не змістовно, а через перформативне зусилля, яке вiдкладається в перформативнiй структурi тексту.

Таким чином, в повiстi "Птахи", хоча й у змiненому виглядi, все ж реалiзується принцип перформативного текстоутворення. Незважаючи на те, що тут відсутній перехід історії подорожі як такої в історію тексту, все ж таки історія тексту виростає з історії думки, мислення, як подiї, пов'язаної з подорожжю. Тому текст повісті становить єдину автореференцiйну структуру.

У ШОСТОМУ РОЗДIЛI – ““Вибір натури: Грузинський альбом” (1970-1973, 1980-1983): Перформативнiсть як чиста воля до тексту i спосiб темпоральної демаркацiї” - представлена спроба прочитання повiстi "Вибiр натури", яка завершує "Книгу подорожей". Основною рисою цього твору є його фрагментарнiсть як безальтернативний спосiб органiзацiї тексту. Це - не iсторiя подорожi, а iсторiя всього життя. Натомість подорож (поїздка до Грузiї) виступає як внутрішньо-зовнiшнiй момент життя, а тому тематичний привiд для збирання текстів, рiзних за часом написання, жанровими та формальними ознаками.

Проблематичнiсть єдностi "Вибору натури" виявляється в автономностi текстiв, з яких повiсть складається: по-перше, смисловiй, а по-друге, публікацiйнiй. Багато роздiлiв входили до iнших видань i навiть творiв як до появи "Книги подорожей", так i пiсля. "Грузинський альбом" не є "цiлiсним" твором у звичайному розумiннi, тобто об'єднаним певною завершеною смисловою структурою. Єднiсть повiстi визначається таким надсмисловим фактором, як чиста авторська воля, воля до тексту, яка виявляє себе в спорадичних спалахах перформативного Я впродовж життя автора, а цi останнi (у виглядi текстiв) виступають як репрезентанти єдиного вимiру текстуального iснування автора - метаподiї тексту.

Повнота реалiзацiї перформативного Я у кожному окремому текстi Бiтова показана на прикладi аналізу низки есе з книги "Статтi з роману", які також є у складі тексту повісті "Вибiр натури".

Сказане про метаподiю тексту означає, що кожний вияв перформативного Я (кожний перформативний художнiй текст) латентно є, з одного боку, спробою підведення життєвого пiдсумку, оскiльки намагається побудувати минуле навколо та за допомогою тексту, а з iншого - звiльнює простiр i час для того, що ще має відбутися по той бік тексту. Ця перформативна функцiя в експлiцитному виглядi - темпоральна демаркацiя, відмежування минулого вiд теперішнього - розглянута на прикладi останнього роздiлу повiстi "Розсiяне свiтло".

Таким чином, у "Виборi натури" частини мають пріорiтет над цiлим, i перформативнiсть цiлого є перформативнiстю частин. Метаподiя тексту як живий вимiр текстуального iснування автора не може вiдкластися в поодинокiй автореференцiйнiй структурi, а тому й не може мати канонiчного завершення.

У ВИСНОВКАХ стисло викладені основні результати проведеного дослiдження. Аналiз автобiографiчних повiстей А.Бiтова, якi входять до циклу "Книга подорожей", дозволяє сформулювати концепцiю поетики перформатива, котра дає вiдповiдь на два основних питання, поставлених на початку роботи: про характер автобiографiзму та категорiї автора у творчостi Бiтова. Значення поетики перформатива полягає в постiйному самопородженнi авторського Я через збирання свого минулого всерединi текстуальної діяльності, подiї тексту, а основний структурний момент - у тому, що iсторiя, яка розповiдається в текстi, стає iсторiєю самого тексту.

Насамкінець намiчені основнi шляхи продовження дослiдження на основi сформульованої концепцiї: 1) аналiз iнших творiв А.Бiтова з погляду поетики перформатива; 2) з'ясування культурно-iсторичних передумов i культурно-iсторичного значення поетики перформатива;