НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ДАНИЛЕВСЬКА ОКСАНА МИКОЛАЇВНА

УДК 811.161.2’272:112

МОВНА ПОЛІТИКА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ,

ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ УНР

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі соціолінгвістики Інституту української мови НАН України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Хоменко Людмила Мечиславівна,

Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри мови та стилістики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Пономарів Олександр Данилович,

Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри мови та стилістики;

кандидат філологічних наук, доцент

Масенко Лариса Терентіївна,

Національний університет “

Києво-Могилянська Академія”,

завідувачка кафедри української мови.

Провідна установа – Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться 8 липня 2004 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .173.01 при Інституті української мови НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови та Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 5 червня 2004 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук ______ І. А. Самойлова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Мовна політика належить до перспективних напрямів соціолінгвістичних досліджень. Її явища, починаючи від 60-их рр. ХХ ст., викликають жвавий науковий інтерес. Насамперед проблеми мовної політики й мовного планування (так само як проблеми нормалізації та кодифікації мови) досліджують у межах макросоціолінгвістичного підходу, оскільки вони заторкують інтереси всього населення, яке користується цією мовою. Поняття “мовна політика” належить до найспецифічніших понять соціолінгвістики взагалі і макросоціолінгвістики зокрема.

Мовна політика стає об’єктом діахронної соціолінгвістики, коли її дослідження спрямоване на з’ясування зв’язків між історією мови, змінами, що відбуваються в ній, та історією суспільства, в якому функціонує ця мова.

Цілком виправданою з огляду на сучасну мовну ситуацію видається зацікавленість проблемами мовної політики в українському мовознавстві, засвідчена працями Б. Ажнюка, О. Зарецького, Л. Масенко, В. Радчука, Л. Ставицької, О. Тараненка, О. Ткаченка, В. Чемеса, Н. Шумарової, Г. Яворської та інших дослідників. Проаналізовано багато фактів з історії української мови, що обґрунтовують вплив соціуму на мову. Різні аспекти мовної політики висвітлені в працях С. Я. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, Н. Непийводи, В. Німчука, Т. Радзієвської, В. Русанівського. Дослідження українських мовознавців поглиблюють теоретичні засади напрямів сучасної мовної політики в Україні, серед яких пріоритетними є розширення сфер використання української мови, впровадження її в урбаністичний простір і, зокрема, у сферу масової культури, творення національних терміносистем різних галузей знань, особливо для інформаційних технологій, зміна мовної ситуації в бік збільшення кількості мовців, для яких українська мова є функціонально першою, корекція та кодифікація мовних норм.

Успішна реалізація кожного з напрямів можлива за умови активної участі в мовнореформаторських процесах держави. Адже саме держава здатна заходами мовної політики перетворювати мову на ефективне знаряддя для свого зміцнення або ж, навпаки, призводити до кризових ситуацій у суспільстві на ґрунті мовного протистояння. З огляду на це корисним і багато в чому повчальним є досвід мовнореформаторської діяльності Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР. Кілька бурхливих років (1917–1920) боротьби за утвердження української державності зумовили кардинальні зміни в статусі української мови. “По майже двостолітній перерві, — зауважував Ю. Шевельов, — українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська, зборів... Незаперечним здобутком української мови стала її функціональна різноманітність” Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 – 1941): Стан і статус. – Чернівці: Рута, 1998. – С. 61..

Зміна статусу української мови спричинила й певні внутрішні перетворення в мовній системі, проте механізми ні статусних, ні корпусних змін не були предметом спеціального дослідження українських мовознавців. За радянського періоду мовнореформаторські заходи українських урядів замовчували або фальсифікували з ідеологічних міркувань. У незалежній Україні науковим дослідженням мовної політики тих років перешкоджав брак джерел, невипрацюваність механізму наукової лінгвістичної інтерпретації явищ позамовної дійсності, до яких належать факти мовнореформаторських рефлексій.

Упродовж тривалого часу єдиним дослідженням узагальнювального характеру з названої проблематики була цитована вище праця Ю. Шевельова, проте коло висвітлених у ній питань ширше і, як зазначає сам автор, ґрунтується на обмеженій джерельній базі. Праця І. Огієнка “Наука про рідномовні обов’язки” (1936 р.) ґрунтувалася на особистих спостереженнях і була практичним порадником для тих, кому небайдужа доля рідної мови. Водночас потреба всебічного аналізу розвитку української мови в ХХ ст., заповнення прогалин в історії української мови, відмова від накинутих тоталітарною ідеологією деформацій мовної реальності та історії українського мовознавства, пошуки витоків сучасних мовних проблем в Україні та оптимальних шляхів їх розв’язання спонукали дослідників до спостережень над явищами мовної дійсності доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. У сучасному українському мовознавстві накопичено чималий досвід аналізу мовнореформаторських заходів в історичному контексті. З огляду на це варто згадати дослідження Л. Лазаренко, Л. Масенко, Н. Непийводи, В. Німчука, Ю. Прадіда, О. Ткаченка, Н. Шумарової, Г. Яворської. Одначе більшість звернень до періоду 1917–1920 рр. мають принагідний характер. Крім того, у статтях та монографіях цих учених не проведено чіткої межі між мовнореформаторськими процесами, ініційованими різними тогочасними політичними силами. Так, процеси українізації пов’язують з діяльністю уряду УРСР і датують 20-ими роками. Водночас факти свідчать, що започаткували їх, упровадивши й сам термін, діячі Центральної Ради в 1917 р., а поглибили законодавчу базу мовнореформаторських заходів під гаслом українізації уряди П. Скоропадського та Директорії УНР.

Отже, актуальність дисертації зумовлена потребою глибокого та всебічного аналізу мовнореформаторської діяльності Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, а також необхідністю узагальнення теоретичних напрацювань українських мовознавців і дослідників інших галузей знань з окресленої проблематики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження “Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР” безпосередньо пов’язане з плановою темою (1999–2003 рр.) відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України “Соціолінгвістичні аспекти вивчення української мови”. Тему роботи затверджено на засіданні вченої ради Інституту української мови НАН України (протокол № 3 від 5 березня 1998 р.).

Мета дослідження — встановити типологічні ознаки мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, визначити її напрями та з’ясувати практичні результати здійснення. Для досягнення мети заплановано розв’язати такі завдання:

1) на основі науково-критичного аналізу лінгвістичної літератури з проблем мовної політики вибрати критерії для соціолінгвістичної інтерпретації фактів мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР;

2) виокремити в законодавчому забезпеченні діяльності урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР директивні документи, що дають підстави для висновків про мовну політику того періоду;

3) проаналізувати мовну політику Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР в аспекті її наступності та послідовності;

4) визначити механізми реалізації тогочасної статусної мовної політики;

5) з’ясувати труднощі, які перешкоджали втіленню мовнореформаторської стратегії;

6) з’ясувати результати статусної мовної політики;

7) встановити роль держави у визначенні пріоритетів корпусної мовної політики;

8) дослідити роль держави в організації мовознавчих досліджень:

а) у процесах кодифікації правопису;

б) у створенні національних терміносистем;

в) у процесах нормалізації літературної мови;

9) окреслити перспективи мовної політики досліджуваного періоду.

Об’єктом дослідження є мовна політика в Україні в діахронному аспекті.

Предмет дослідження — основні напрями й особливості статусної та корпусної мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. Варто наголосити, що названі владні структури не вичерпували розмаїття політичних утворень тієї доби: владу в Україні намагалися зберегти або здобути Тимчасовий уряд Росії, численні російські політичні угруповання (від військової адміністрації генерала А. Денікіна до російських більшовиків), українські анархісти тощо. Більшою або меншою мірою всі вони розглядали мовні проблеми крізь призму власних політичних ідеологій, проте вирішального значення для зміни стану й статусу української мови за тих літ не мали, бо не передбачали конкретних заходів впливу на мовну ситуацію.

Лише мовнореформаторським заходам, ініційованим урядами, що прагнули реалізувати ідею української державності, тобто урядами Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, були притаманні систематичність і послідовність, наступність і цілеспрямованість. Крім того, мовнореформаторські заходи цих українських урядів мали характер політичної альтернативи, що дає підстави кваліфікувати їх як мовну політику.

Принципове значення для відмежування мовнореформаторської діяльності урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР має й те, що саме ці політичні структури залучили до випрацювання стратегії мовної політики найавторитетніших українських мовознавців: А. Кримського, І. Огієнка, Є. Тимченка, які заходилися створювати під егідою Української академії наук (далі — УАН) українську лінгвістичну школу. Молодше покоління мовознавців, виплекане ними (О. Курило, О. Синявський, В. Ганцов та ін.), розвивало українську лінгвістику й на початку радянського періоду, завдяки чому, як зазначає Ю. Шевельов, уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки та почали творитися окремі наукові школи зі своїми власними традиціями, накреслилася можливість наступності, нормального контакту поколінь.

Джерельна база дослідження — опубліковані та віднайдені авторкою у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади (фонд 2457 “Головне управління мистецтва та національної культури Української Держави”, фонд 2581 “Міністерство освіти УНР”, фонд 2582 “Міністерство народної освіти Директорії”) директивні документи Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР; українськомовна періодика як об’єкт та суб’єкт тогочасної мовної політики (зокрема, газети “Відродження”, “Вістник Державних Законів для всіх земель Української Народньої Республіки”, “Державний Вістник”, “Нова Рада” та журнали “Вільна Українська Школа”, “Вістник Ветеринарної Медицини”, “Книгарь”, “Народня справа”, “Українська кооперація”, “Шлях”)1Документи та публікації тогочасної преси цитовано за правописом оригіналу.; книжкова продукція; мемуарна й епістолярна спадщина історичних постатей, причетних до випрацювання мовної політики; тогочасні словники, граматики, інша література лінгвістичного спрямування.

Методи дослідження. Методологія дисертаційної роботи ґрунтується на загальних принципах логіки й об’єктивності. Для розв’язання запланованих завдань використано такі теоретичні методи, як системний та порівняльний аналіз на основі науково-критичної інтерпретації лінгвістичної та історичної літератури (уточнення та систематизація понятійного апарату, вибір моделі лінгвістичної інтерпретації фактів мовної політики), аналіз джерел для висновків про мовну політику, історико-генетичний метод (дослідження історичних реалій втілення напрямів мовної політики досліджуваного періоду).

Крім того, в дисертації активно використані емпіричні методи — спостереження над державно-законодавчими актами, їх аналіз та опис.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дослідження є першою в українському мовознавстві спробою комплексного аналізу мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР як об’єкта макросоціолінгвістики (діахронний аспект).

У роботі опрацьовано чимало матеріалів тогочасної українськомовної періодики та неопублікованих архівних матеріалів, введено до наукового обігу маловідомі документи про мовну політику тих років, нові факти з історії розвитку та функціонування української мови, що уможливлює поглиблення прескриптивного аналізу й застосування нових інтерпретаційних моделей взаємозалежності розвитку мовної системи та фактів позамовної дійсності;—

обґрунтовано, що мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР мала характер політичної альтернативи й була цілісним соціально-політичним явищем, її слід кваліфікувати як мовну політику офіційної одномовності з державним статусом української мови; —

виявлено факти, що свідчать про наступність мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР;—

з’ясовано, що мовну політику досліджуваного періоду було реалізовано в напрямах статусного та корпусного мовного планування; така політика сприяла юридичному закріпленню статусу української мови як державної, істотному розширенню її функціональних можливостей, розгортанню кодифікаційних процесів, активізації мовознавчих досліджень;—

обґрунтовано, що одним з найважливіших чинників успішності мовної політики тих років є сприйняття її суспільною свідомістю;—

з’ясовано стратегічне значення мовнореформаторської діяльності Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР для подальшого втілення мовної політики в Україні — аж поки внаслідок посилення тоталітаризму в СРСР українське мовознавство не зазнало ідеологічного тиску;—

аргументовано тотожність задекларованих і прихованих цілей мовної політики української держави досліджуваного періоду.

Теоретичне значення роботи. Результати дослідження дають змогу спрямувати науковий пошук на розроблення таких лінгвістичних проблем, як взаємозв’язок мови й суспільства, мови й особистості, а також на поглиблення прескриптивного напряму мовознавчих досліджень, застосування дискурсивного аналізу до фактів з історії української мови. Введення до наукового обігу директивних документів, на яких ґрунтувалися мовнореформаторські процеси досліджуваного періоду, відкривають перспективи аналізу мовної політики як дискурсу за комунікативно-прагматичним та когнітивно-семантичним напрямами. Теоретичне значення роботи полягає у виявленні механізмів реалізації мовної політики, спрямованих не лише на суспільну свідомість, а й на мовну поведінку конкретних мовців, що створює передумови для досліджень природи маніпулювання мовою.

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів “Соціолінгвістика”, “Загальне мовознавство”, “Історія української літературної мови”. Вони стануть у пригоді також історикам, політологам, філософам у викладанні теоретичних курсів та для створення підручників. Теоретичні та практичні аспекти роботи можуть бути враховані для випрацювання засад і механізмів реалізації сучасної мовної політики.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України. Основні результати дослідження було викладено в доповідях на 11-ій та 12-ій Міжнародних конференціях ім. професора Сергія Бураго (25–28 червня 2002 р. та 23–27 червня 2003 р.), у виступах на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми трансформації соціогуманітарної освіти” в Кам’янці-Подільському (4–5 грудня 2003 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасного підручника” в Кам’янці-Подільському (5–6 березня 2004 р.).

Результати дослідження висвітлено в 9 статтях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та додатку. Загальний обсяг дисертації 217 сторінок, у тому числі основна частина — 181 сторінка, додаток — 5 сторінок, список використаних джерел містить 344 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету дослідження, сформульовано його завдання, розкрито методи, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР як соціолінгвістична проблема” проаналізовано етапи становлення теорії мовної політики в соціолінгвістиці та обґрунтовано набір критеріїв для соціолінгвістичної інтерпретації мовнореформаторської діяльності українських урядів досліджуваного періоду. На основі аналізу лінгвістичної літератури з’ясовано, що становленню теорії мовної політики в межах соціолінгвістики (60–80-і рр. ХХ ст.) передував тривалий період накопичення фактів про вплив екстралінгвальних чинників на мову. До ХХ ст. проблему “мова — суспільство” лінгвісти витлумачували в контексті зв’язку “мова — культура”, “мова — етнос”, визнаючи постулат про соціальну природу мови як засадниче твердження філософського характеру. До наукового дослідження феномена соціального регулювання мовної дійсності мовознавці тієї епохи вдавалися принагідно, вважаючи його за такий, що виходить за межі наукової лінгвістики. Пильніше зосередитися на мовній політиці мовознавців спонукали бурхливі соціальні зміни, що відбувалися наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Революційні події, внаслідок яких невпізнанно змінилася політична карта Європи, загострили мовні проблеми. Процеси удержавлення української мови спонукали до участі в мовнореформаторських заходах 1917–1920 рр. відомих українських мовознавців В. Ганцова, А. Кримського, О. Курило, І. Огієнка, В. Сімовича, Є. Тимченка та ін. Практична спрямованість тогочасної мовної політики в Україні засвідчена в термінологічному сполученні, що його вживав І. Огієнко на окреслення мовнореформаторських заходів, — “рідномовна політика”, або “наука про рідномовні обов’язки”. Проте участь українських мовознавців у випрацюванні й реалізації засад мовної політики була короткою — вона ввірвалася після поразки Української революції (1917–1920 рр.) зі зміною політичного курсу в СРСР від коренізації до жорсткої централізації. Входження України до складу СРСР зумовило розвиток українського мовознавства в орбіті цього політичного утворення.

У роботі з’ясовано внесок у теорію мовної політики радянських учених М. Яковлєва, Є. Поливанова, Л. Жиркова, М. Поппе, Л. Якубинського та інших, які активно використовували термінологічне сполучення “мовна політика” на означення практики мовного будівництва в 20–30 рр. у СРСР. Обґрунтовано залежність теоретичних висновків у дослідженнях мовної політики В. Авроріна, А. Базієва, І. Білодіда, Ю. Дешерієва, М. Ісаєва, Н. Катагощиної, Л. Нікольського, О. Швейцера, В. Ярцевої та ін. від радянської ідеології та зроблено висновок про можливість нового тлумачення соціолінгвістичних матеріалів попередніх епох. Порівняльний аналіз особливостей становлення теорії мовної політики у вітчизняному й зарубіжному мовознавстві дав змогу залучити до теоретичних узагальнень досвід західноєвропейських та американських соціолінгвістичних шкіл, представлених іменами Р. Белла, Л.-Ж. Калве, У. Лабова, Е. Хаугена, Ш. Ферґюсона, Дж. Фішмана.

З’ясовано, що в сучасній соціолінгвістиці переважає напрям, згідно з яким мовну політику витлумачують як свідомий вплив суспільства на мову, що має вияв у регулюванні сфер функціонування мов у багатомовному соціумі та в мовнонормалізаторських заходах, спрямованих на графіку й орфографію, термінологію, стилістику певної мови в багатомовному та одномовному соціумах. Таке визначення, однак, не вичерпує всього розмаїття думок про сутність поняття “мовна політика”. Серед причин неоднакового тлумачення терміна варто назвати міждисциплінарний характер поняття, функціональну багатоаспектність мови та мовознавчих досліджень, прагнення мовознавців акцентувати увагу на лінгвістичному оцінно-нормативному аспекті поняття, що зрештою дає підстави розглядати його у сфері прескриптивного напряму у вивченні мови. У сучасній соціолінгвістиці здебільшого розмежовують поняття “мовна політика” та “мовне планування”, обґрунтовуючи детермінований зв’язок корпусного й статусного мовного планування та комплексний характер мовних політик у багатомовному соціумі.

Аналіз лінгвістичної літератури дав змогу уточнити місце проблеми мовної політики в соціолінгвістиці. З огляду на це обґрунтовано, що дослідження мовної політики мають бути спрямовані на: 1) з’ясування механізмів впливу суспільства на мову та теоретичне обґрунтування цих механізмів; 2) прогнозування на експериментальній основі наслідків суспільного впливу на мову; 3) випрацювання практичних заходів розв’язання мовних проблем.

У роботі проаналізовано методологічні засади досліджень мовної політики в сучасній соціолінгвістиці. Об’єктивна соціолінгвістична оцінка впливу суспільства на мову ґрунтується на аналізові всіх елементів структури мовної політики, а саме: суб’єктів, що здійснюють мовну політику або активно впливають на її характер; об’єктів, на які спрямовані заходи мовної політики; мовної ситуації як вихідної точки певної мовної політики; мети та завдань мовної політики; інтересів та ідеологічних засад, на яких ґрунтується мовна політика; процедури та засобів реалізації мовної політики. Для лінгвістичної інтерпретації мовнореформаторських заходів істотне значення має поняття “напрями мовної політики”, яке витлумачують як сфери можливого свідомого впливу суспільства на мову та як шляхи впровадження в соціумі мовних змін.

В інтерпретаційних моделях мовних політик важливо враховувати механізми реалізації свідомого впливу суспільства на мову. Адже втілення мовнореформаторських приписів відбувається за посередництва носіїв мови. Тому до понятійного поля мовної політики введено такі компоненти, як суспільна свідомість (ставлення до мовних проблем і мови загалом) та мовна поведінка.

У дисертації проаналізовано критерії, на основі яких здійснюють класифікації сучасних мовних політик. Це дало змогу виділити найістотніші типологічні ознаки поняття “мовна політика”, а саме: загальний тип багатомовності, поширення мови/мов на території, демографічна ситуація, закони про мови, оцінне ставлення до мов (білінгвізм — диглосія) , функції мови в суспільстві та кодифікація мови.

У другому розділі “Статусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР” проаналізовано напрями й результати мовнореформаторських заходів, спрямованих на утвердження державного статусу української мови.

Аналіз директивних документів українських урядів, матеріалів тогочасної періодики, програмних документів найвпливовіших політичних сил дав змогу зробити висновок, що засади статусної мовної політики досліджуваного періоду розвивалися синхронно з розгортанням революційних подій. Статус української мови впродовж 1917–1920 рр. еволюціонував від офіційного чи офіційно-урядового з аморфним формулюванням “про природне право” для рідної мови до державного з чітким розмежуванням публічної та приватної сфер її використання. Державність української мови витлумачували за того періоду на засадах демократизму та принципах соціальної справедливості, тож політику удержавлення української мови було узгоджено з національною політикою (для Центральної Ради та Директорії УНР — з принципом національно-персональної автономії, для Гетьманату — з принципами відродження української культури та національних традицій).

Опрацювання документальних джерел дало змогу доповнити й систематизувати корпус директивних документів, що становили законодавчу базу процесів удержавлення української мови (загалом 82 документи). Було з’ясовано, що термін “державна мова” стосовно української засвідчений у кількох законах: у законі Центральної Ради “Про запровадження української мови у банківській та торговій сфері” (березень 1918 р.), Статуті Державної Канцелярії та низці “освітніх” законів Гетьманату (травень — листопад 1918 р.), законі Директорії УНР “Про державну мову в Українській Народній Республіці” (січень р.); його конкретизовано в численних підзаконних актах — постановах, наказах, розпорядженнях, інструкціях тощо. Це уможливлює висновок про наступність та послідовність реалізації стратегічної лінії статусної мовної політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

Обґрунтовано, що основними напрямами статусної мовної політики за досліджуваного періоду були: 1) запровадження української мови як державної в діяльності органів влади та управління, назване “українізацією”, 2) розвиток освіти українською мовою (українізація освіти), 3) впровадження української мови у сферу культури (державна підтримка українськомовної періодики, книговидавництва, театрального та кіномистецтва тощо).

Визначено систему мовнореформаторських заходів, до якої належали (на прикладі діяльності міністерства шляхів Української Держави П. Скоропадського) такі: інформування підлеглих міністерству інституцій про наміри українізувати відомство та інструктування з приводу механізмів реалізації цих намірів —розпорядження “Про заведення діловодства на державній українській мові” (травень 1918 р.), наказ “Про надсилку всіма інституціями Міністерства Шляхів листувань на українській мові” (липень 1918 р.); розгортання мережі державних курсів української мови для працівників відомства — наказ “Про заснування на залізницях курсів по українознавству” (травень — червень 1918 р.), “Програм навчання української мови і діловодства на шляхах України” (травень — червень 1918 р.), обіжник “Про упорядкування курсів Української мови” (серпень 1918 р.); впровадження української термінології — накази “Про утворення Термінольогічної Комісії” та “Про утворення Термінольогічного Збірника Міністерства Шляхів” (липень 1918 р.), постанова “Про асигнування 27.999 карбованців на утримання істнуючої при Міністерстві Шляхів Термінольогічної Комісії та на видання матеріалів цієї комісії” (листопад 1918 р.); створення офіційного українськомовного періодичного видання — “Часопис Міністерства Шляхів”.

Обґрунтовано, що досягненням трьох українських урядів в українізації освіти було утвердження в цій сфері української мови (початкова та середня школа), легалізація її як мови вищої школи та науки. Варто наголосити, що справі українізації освіти присвячено найбільше директивних документів, які стосуються мовної політики. З-поміж них найвищу юридичну силу мали закони “Про шкільне управління” (грудень 1917 р.), “Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах” (серпень 1918 р.), “Про асигнування Міністерству Освіти на курси українознавства для вчителів по всій Україні 2  карб.” (липень 1918 р.), “Про право писання та оборони дисертацій на вчені ступені в усіх вищих школах України українською мовою” (вересень 1918 р.), “Про заснування в усіх вищих школах Української Народньої Республіки лєктури української мови” (лютий 1919 р.).

Практичним результатом упровадження української мови в систему освіти стала поява різноманітної науково-методичної літератури, присвяченої вивченню української мови. Аналіз тогочасних підручників з української мови дав підстави витлумачувати їх як один з інструментів реалізації мовнореформаторської стратегії. Активна праця І. Огієнка, Є. Тимченка, В. Сімовича, О. Курило та ін. в царині української лінгводидактики була зумовлена завданнями тогочасного мовного реформування. Засади мовної політики автори підручників враховували і в змісті теоретичної частини, і в методичних приписах, і в текстовому наповненні. Основні принципи навчання мови вони вбачали в науковості та демократизмі. У тогочасних підручниках апробовано перший правописний кодекс, ухвалений у травні 1918 р. — “Найголовніші правила українського правопису”.

Цілеспрямована статусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР зумовила поширення української мови у сфері культури. Це активізувало зв’язки мови як коду, мовлення та зовнішніх щодо мови характеристик мовної ситуації у структурі мовної поведінки особистості. Впровадженням української мови в культурне життя опікувалися не лише урядові структури, а й громадські організації. Ініціатива багатьох урядових рішень належала, приміром, Всеукраїнській учительській спілці (за часів Центральної Ради — закон “Про управління освітою”, засади розбудови національної школи, рішення про організацію курсів українознавства для вчителів тощо), Товариству “Просвіта” ім. Т. Шевченка (за часів Гетьманату — розроблення законопроекту “Про державну мову”).

З’ясовано роль, яку відіграла в тогочасній мовній політиці періодична преса. Як об’єкт мовної політики вона виступала в ситуаціях, коли державна влада опікувалася створенням нових видань, протегуючи їм та асигнуючи кошти на друк (28 видань мали за того періоду статус офіційних), а також у ситуаціях вибору мови для офіційних видань. Як суб’єкт мовної політики преса не лише реалізовувала цілі мовного реформування, а й ініціювала їх у межах планування статусу (впливаючи на громадську думку та уособлюючи її) та корпусу (стимулюючи внутрішній розвиток мови, посилюючи її стильову диференціацію, сприяючи процесам нормалізації та кодифікації правопису).

Дієвим заходом реалізації мовної політики періоду 1917–1920 рр. було сприяння українському книговидавництву. Участь держави в розвиткові книговидавничої справи за часів Центральної Ради засвідчена ініціативою створення в Міністерстві освіти Видавничого відділу, що повинен був опікуватися виданням українських підручників та інших книжок на потреби школи. Крім того, у Видавничому відділі Міністерства освіти планували створити Центральне інформаційне бюро для збирання даних про всі книжки, які видаються на теренах України. За періоду Гетьманату було схвалено закон, що скасовував мито на українські книги, ноти і мапи, видані за кордоном. Було також створено Державне книжкове видавництво. Його статут передбачав друкування книжок тільки українською мовою. Прагнув контролювати книговидавничу справу й уряд Директорії, який схвалив постанову “Про регістрацію й передачу в роспорядження Управління Преси й Інформації друкарських підприємств і засобів друкарської техніки”. Щоб підтримати в складних економічних умовах українськомовні видання, у січні 1919 р. було засновано Українську книжкову палату — орган державної реєстрації друкованих видань.

Актуальним завданням мовної політики досліджуваного періоду було поширення української мови в міському середовищі. Законодавчу базу цього напряму становили кілька розпоряджень, законопроектів про діяльність українських театральних труп, народних хорів, національного кінематографу та кінолабораторії, розвиток театральної та музичної освіти. У законопроектах “Про українські написи на кінематографічних фільмах”, “Про заснування в м. Києві культурного кінотеатру та кінолабораторії”, підготовлених Театральним відділом Міністерства освіти та мистецтва в уряді Гетьманату, наголошено, що нагальним завданням у справі впровадження української мови як державної є її пропаганда в народних масах. Популяризації української мови сприяла також ініційована Музичним відділом того самого відомства кампанія збирання зразків української уснопоетичної творчості. Особливу увагу відділ приділяв записові українських церковних пісень, оскільки гармонізацію відношень “мова — церква” витлумачували як одне з найважливіших завдань тогочасної мовної політики.

Зроблено висновок про пріоритетність у мовнореформаторських процесах доби статусних заходів, а також проаналізовано причини, що перешкоджали втіленню статусної мовної політики.

У третьому розділі “Корпусна мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР” визначено роль корпусних заходів у мовнореформаторській стратегії того періоду. Обґрунтовано, що зміна статусу української мови за періоду Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР загострила такі корпусні проблеми, як невипрацюваність правописних норм та відсутність єдиного правопису, несформованість терміносистем, довільність слововживання, нечіткість стилістичної диференціації мови. Впровадження української мови в систему освіти як мови викладання і як навчальної дисципліни ускладнювалося через недостатнє теоретичне розроблення основних галузей наукового мовознавства та брак методичної літератури. Усе це в комплексі й становило сутність тогочасного оцінного ставлення до мови.

Найбільшу гостроту мала проблема внормування правопису. Відсутність кодифікованого правопису на момент проголошення незалежності УНР (січень 1918 р.) витлумачували передусім як політичну проблему. Свідченням того, що правописні питання потрапили до кола державних інтересів, стало рішення Міністерства освіти про створення Правописної комісії і схвалення нею в травні 1918 р. “Найголовніших правил українського правопису” — першого правописного кодексу, який, однак, сили закону не набув, а мав рекомендаційний характер, оскільки не розв’язаною в ньому лишалася проблема узгодження східноукраїнської та західноукраїнської правописних традицій. Кодифікаційним процесам тих років перешкоджали умови політичного життя. Водночас мотиваційний аспект у мовній поведінці українців мав позитивне спрямування. Готовність соціуму до мовного реформування вдало підтримувала тогочасна преса, акцентуючи увагу на позитивних аспектах проблеми.

Одним із засобів розширення функціональних можливостей української мови в період 1917–1920 рр. було створення національних терміносистем. Участь держави в термінотворчих процесах засвідчена діяльністю термінологічних комісій, виданням термінологічних словників, численними публікаціями на теми термінотворення в офіційних періодичних виданнях, підтримкою з боку держави мовознавчих досліджень в УАН. Об’єктом аналізу в роботі постає етнографічний різновид тогочасного українського пуризму. З’ясовано, що посилення пуристичних тенденцій в процесах термінотворення було закорінене в політичній ситуації: утвердження демократичної української влади, що прагнула будувати Народну Республіку, зумовлювало пріоритетність демократичних засад і в мовнореформаторській діяльності.

Унормування української літературної мови як напрям корпусної мовної політики позначилося на нормативно-стилістичній системі мови, про що свідчить діяльність постійної комісії для укладання словника української живої мови в УАН. Кодифікація нормативно-стилістичної системи мови мала й популяризаторський вияв у бібліографічних оглядах, рецензіях на нові українські видання, статтях періодики, присвячених питанням культури мови.

Напрями корпусної мовної політики в Україні в досліджуваний період, тенденції мовнореформаторських процесів доби послідовно втілено в мовній організації тогочасних документів. Законодавчі акти, постанови й розпорядження, тексти політичної публіцистики (відозви, звернення, універсали, грамоти) є тим типом дискурсу, що трансформував ірраціональні цілі в мовну реальність. Тогочасний політичний дискурс, зокрема, свідчить про прагнення гармонійно поєднувати в процесах термінотворення національні та інтернаціональні елементи. Символічного значення в текстах документів набували історизми: вони мали обґрунтувати тяглість державотворчих традицій українського народу, і з огляду на це їхнє введення до терміносистем можна кваліфікувати як політичний захід.

Мові офіційних документів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР притаманна соціальна маркованість у двох виявах: національно-мовному й такому, що протиставляє мову еліти мові загалу.

Стилістичний аналіз зразків офіційно-ділової документації досліджуваного періоду дає підстави для висновку про формування законодавчого та адміністративно-канцелярського підтипів офіційно-ділового стилю. Характерним для того процесу було дотримання зовнішньої форми документів, адже саме про чіткість оформлення ділових паперів ішлося в тогочасних приписах.

ВИСНОВКИ

1. Сучасна теорія мовної політики ґрунтується на протиставленні статусного та корпусного планування. Визначаючи напрями мовної політики, слід враховувати об’єкти свідомого впливу суспільства на мову, а також механізми втілення мовнореформаторських заходів. З огляду на це доцільною видається характеристика напрямів мовної політики за сферами впровадження мовних змін у соціумі. Тому напрямами мовної політики досліджуваного періоду слід вважати запровадження української мови як державної в діяльність органів влади, розвиток освіти українською мовою, впровадження української мови у сферу культури (розвиток українськомовної періодики, українського книговидавництва, театрального та кіномистецтва, використання української мови в діяльності церкви тощо), унормування мови — кодифікацію правопису та нормативно-стилістичної сфери, створення національних терміносистем, розгортання мовознавчих студій.

2. Аналіз архівних матеріалів (директивних документів, публікацій тогочасної періодики) дає підстави для висновку про цілеспрямовану мовну політику української держави за Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР.

3. Мовнореформаторські заходи урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, попри неоднакову стратегію внутрішньої політики, були послідовними.

4. Принципи мовної політики Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР мали характер політичної альтернативи: якщо всі проросійські політичні сили відкидали ідею державності української мови, то зазначені українські уряди не лише декларували її, а й прагнули втілити в життя. Є підстави вважати, що політика українізації, здійснювана в 20-их рр. урядом УРСР, була вимушеною: її (українізацію) зумовила потреба посилити позиції партії більшовиків в національних регіонах. Саме тому, відкидаючи спочатку політику удержавлення української мови, більшовицький уряд змушений був вдатися до неї як до єдиного ефективного способу свого утвердження в Україні. Тож напрями мовнореформаторської стратегії, започатковані Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією УНР, набули директивного підтвердження більшовицькою владою (постанова РНК від 21 вересня 1920 р. “Про введення української мови в школах і радянських установах” фактично дублює закони “Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері” (березень 1918 р.) та “Про державну мову в Українській Народній Республіці” (січень 1919 р.)).

5. Серед механізмів реалізації мовнореформаторських приписів держави за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР особливу роль відігравали ті, що були спрямовані на формування активного ставлення до мовного питання в суспільній свідомості. Це насамперед українськомовна преса, популярні види масової культури — театр, хорове мистецтво, кінематографічні вистави, а також мовна освіта через систему курсів українознавства та школу.

6. Аналіз документів та матеріалів періодичної преси дає змогу зробити висновки про труднощі в реалізації мовної політики об’єктивного та суб’єктивного характеру. Об’єктивно перешкоджали втіленню мовної політики політична нестабільність, умови війни, економічні негаразди, короткий термін існування української держави, рівень розвитку української мови (некодифікованість українського правопису, несформованість національних терміносистем, недостатня диференційованість стилів). Труднощами суб’єктивного характеру слід уважати неузгодженість ідеологічних засад діяльності Центральної Ради (Директорії УНР) та Гетьманату, а також волюнтаризм політичних лідерів, який стосовно мовної політики мав вияв у правописних уподобаннях, особистих симпатіях чи антипатіях до вчених-мовознавців тощо.

7. Мовну політику Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР маємо підстави оцінити як успішну. Головним здобутком цієї політики стало утвердження ідеї державності української мови в системі національних культурних цінностей. Українська мова як один із виявів державницьких прагнень української нації набула значення соціального символу. Такий ідеологічний статус української мови зберігався впродовж усього радянського періоду. Це зумовило постійне прагнення компартійної влади наблизити систему української мови до системи російської мови, що зрештою мало призвести до мінімізації ролі української мови в житті суспільства. Істотний потенціал української мови як соціального символу підтверджують факти суспільного руху за незалежність України у 80-і рр. ХХ ст. (схвалення “Закону про мови в УРСР” як прелюдія процесів суверенізації, відродження Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка тощо).

8. Серед напрямів мовної політики урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР більша спланованість притаманна статусним, тобто тим, що мали на меті утвердження державного статусу української мови. Саме статусна політика засвідчена законодавчими актами. Проте українська влада заклала підвалини й корпусної політики. Найбільше досягнень було в справі кодифікації правопису та розгортанні мовознавчих досліджень. В УАН почали формуватися українські лінгвістичні школи, діяльність яких була перервана наприкінці 20-их — початку 30-их рр. з наступом тоталітаризму в СРСР.

9. Як вияв державної корпусної мовної політики слід кваліфікувати діяльність міністерських термінологічних комісій, а також Термінологічної комісії в Державній Канцелярії, Правописно-Термінологічної комісії в УАН, ініційоване державою видання термінологічних словників, циркулярні розпорядження про використання української мови в діловодстві.

10. Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР справила помітний вплив на суспільну свідомість, спричинивши бурхливий розвиток українського духовного життя: феноменальне явище, відоме як Розстріляне Відродження, стало наслідком реалізації творчого потенціалу української мови, штучно стримуваного в попередні часи дискримінаційною мовною політикою царату.

11. Результати аналізу мовної політики досліджуваного періоду мають практичне значення для розв’язання мовних проблем сьогодення. Вони свідчать про необхідність активної участі держави у випрацюванні мовної політики та її реалізації.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Данилевська О. М. Мовна політика Гетьманату П. Скоропадського (на матеріалі тогочасної преси) // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. – Вип. 5. – Т. І. – Ч. І. – С. 94–99.

2. Данилевська О. М. На шляху оновлення змісту освіти: матеріали періодичної преси часів Гетьманату П. Скоропадського на уроках рідної мови // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2002. – № 6. – С. 21–27.

3. Данилевська О. М. Державний статус української мови в законодавчих актах уряду Павла Скоропадського (травень — грудень 1918 року) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 4. – С. 28–36.

4. Данилевська О. М. Термінологія як об’єкт корпусної мовної політики доби Української революції (1917–1920) // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. – Вип. 6. – Т. ІІІ. – Ч. . – С. –18.

5. Данилевська О. М. Українізація освіти як основний напрям мовної політики доби Української революції (1917–1920) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № . – С. –155.

6. Данилевська О. М. “Зародок централізованого мовного планування”: про кодифікацію правопису як напрям мовної політики урядів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 6. – С. 196–200.

7. Данилевська О. М. Роль урядів Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР у розгортанні мовознавчих досліджень // Борисфен. – 2004. – № 1. – С. 21–25.

8.