Гладкий Микола Іванович

УДК 39:636(09)(477)

Традиційне скотарство населення
Українського Середнього Полісся
(друга половина XIX – перша третина XX століття)

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Львів - 2004

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Інституті народознавства НАН України

Науковий керівник: Глушко Михайло Степанович, кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: Кожолянко Георгій Костянтинович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Данилюк Архип Григорович, кандидат історичних наук, доцент кафедри географії України Львівського національного університету імені Івана Франка

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України

Захист відбудеться 9 листопада 2004 року о 15.00 годині на засіданні Cпеціалізованої
вченої ради Д .222.01 для захисту дисертацій в Інституті українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України
(79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий 7 жовтня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вивчення народної культури – важлива складова національного самопізнання. Одним з актуальних напрямків сучасних етнографічних студій є дослідження історико-етнографічних регіонів України. З цього погляду особливий інтерес становить Полісся, де до сьогодні збереглися давні за походженням автентичні явища культури.

Заселення північних районів України історично сягає епохи мезоліту. В науковій літературі Полісся розглядається як один із найімовірніших осередків слов’янської прабатьківщини. Саме тому з’ясування етнокультурної специфіки цього краю має не тільки загальноукраїнське, а й всеслов’янське значення, особливо у зв’язку з інтенсивною нівеляцією традиційної матеріальної культури. Крім того, внаслідок Чорнобильської аварії було відселено значну кількість мешканців Полісся, що прискорило розрив етнокультурних зв’язків поколінь.

Усвідомлюючи реальну загрозу збереженню народної культури населення радіоактивно забрудненої території України, науковці розробили державну програму дослідження ураженого етнокультурного континууму, конкретною реалізацією якої і є пропонована дисертаційна праця.

Об’єкт дослідження – традиційне скотарство, яке в етнографічній літературі визначається як тип господарства чи господарський уклад, що базується на утримуванні й розведенні стадних копитних тварин у домашніх умовах, а предмет вивчення – ознаки та специфічні риси традиційного скотарства населення Українського Середнього Полісся, особливості побутових взаємовідносин між людьми, які виникали у процесі його функціонування.

Мета дослідження – історико-етнографічна характеристика традицій поліщуків, пов’язаних із функціонуванням скотарства.

Основне завдання дисертації полягає в тому, щоб дослідити:–

стан етнографічного вивчення традиційного скотарства в Україні загалом і на теренах Середнього Полісся зокрема;–

фактори впливу на стан скотарства поліщуків у другій половині ХIХ – першій третині ХХ ст. та основні тенденції його розвитку;–

місце скотарства в життєзабезпеченні мешканців регіону;–

особливості переробки та використання тваринницької продукції;–

головні породи місцевих свійських тварин;–

господарсько-виробничий досвід поліщуків щодо утримування, годівлі домашніх тварин та догляду за ними;–

традиції пастівницького господарства на теренах Українського Середнього Полісся;–

матеріально-побутову культуру поліських пастухів.

Територія дослідження – Українське Середнє Полісся, населення якого у другій половині XIХ – на початку ХХ ст. проживало переважно в межах Овруцького повіту Волинської та Радомишльського повіту Київської губерній. За природно-географічними умовами саме для цієї території найхарактерніші “поліські” риси.

Хронологічні межі роботи – друга половина XIX – перша третина ХХ ст., коли скотарство функціонувало ще як невід’ємна складова землеробсько-скотарського комплексу, відзначалося усталеністю народних традицій. У діахронному та синхронному аналізі скотарських традицій, історичних витоків окремих компонентів цього заняття іноді розширюємо хронологічні, а також територіальні межі дослідження.

Джерельна база дисертації – передусім польові етнографічні матеріали, зібрані автором 1994-1997 рр. у понад 200 населених пунктах Київської (Іванківський, Поліський, Чорнобильський р-ни), Житомирської (Коростенський, Лугинський, Малинський, Народицький, Овруцький, Олевський, Радомишльський р-ни) та Рівненської (Рокитнівський р-н) областей. Другу групу джерел становлять статистичні збірники, які дають можливість відтворити масштаби та умови функціонування скотарської галузі у поліщуків. До третьої групи джерел належать наукові етнографічні праці українських та зарубіжних учених середини ХIХ – ХХ ст., в яких наявні відомості про місцеве скотарство.

Методи дослідження. В процесі збору етнографічних першоджерел були застосовані методи польових досліджень. Теоретичний аналіз та узагальнення фактичного матеріалу базуються на структурно-функціональному, типологічному, порівняльно-історичному методах, на комплексному підході до вивчення досліджуваних реалій.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що вона є першим узагальнюючим дослідженням скотарства Українського Середнього Полісся. Враховуючи те, що до початку 90-х років ХХ ст. етнографічні відомості про цей вид господарської діяльності тутешнього населення були малочисельними, основний акцент у роботі зроблено на введення в науковий обіг нових емпіричних даних, зафіксованих автором у процесі польових досліджень у регіоні, а також даних, почерпнутих із видань другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що фактичний матеріал та наукові висновки дисертації можна використати для проведення історико-порівняльного аналізу функціонування цієї галузі народної культури в інших регіонах України, а також у підготовці монографії про традиції скотарства в Україні загалом; для наукової розробки окремих компонентів досліджуваного явища. Матеріали дисертації можна втілити у практику навчальної роботи середньої та вищої школи. Ними можуть скористатися дослідники в царині краєзнавства.

Результати дисертації апробовано на засіданні відділу історичної етнології та вченої ради Інституту народознавства НАН України. Її положення виголошено на Другій Дрогобицькій історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, 1996), Міжнародній конференції “Полісся: мова, культура, історія” (Київ, 1996), історико-народознавчій конференції “Минуле та сучасне Бойківщини” (Самбір, 1996), Другій науково-практичній конференції “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 1998), Четвертій Дрогобицькій історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, 2000), Всеукраїнській конференції “Українська етнологічна наука на межі ХХ-ХХІ століть” (Львів, 2001), Чотирнадцятій науковій сесії Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 2003); Науковому семінарі при кафедрі культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету мені Івана Франка (Дрогобич, 2003). Результати дослідження викладено в 11 публікаціях.

Структура. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (341 позиція), додатків. Загальний обсяг праці – 195 сторінок, у тому числі 11 таблиць. У додатках вміщено 50 фотографій із зафіксованими автором явищ господарської діяльності та пам’ятками матеріальної культури поліщуків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження, окреслено його територіальні та хронологічні межі, охарактеризовано джерельну базу, зазначено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та проблеми методології” з’ясовується стан етнографічного вивчення традиційного скотарства поліщуків у взаємозв’язку зі ступенем наукової розробки проблеми цього виду заняття в Україні загалом. Необхідно відразу зазначити, що традиційне скотарство – це одна з небагатьох тем в українській етнологічній науці, яка поки що не стала предметом окремого монографічного дослідження, проведеного на основі загальноукраїнського фактичного матеріалу. Наявні розвідки – це, як правило, складові наукових і навчальних видань, причому, порівняно з рівнем з’ясування етнографічних особливостей інших явищ матеріальної культури, традиційне скотарство українців висвітлене в науковій думці значно слабше.

На сучасному етапі розвитку української етнології дослідження традиційного скотарства в Україні зорієнтоване перш за все на з’ясування його регіональної специфіки. Завдяки зусиллям В. Кубійовича, Ю. Гошка, М. Мандибури, М. Тиводара та інших учених найкраще вивчений регіон Українських Карпат. З цього погляду на особливу увагу заслуговує монографія М. Тиводара “Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.: Історико-етнологічне дослідження” (Ужгород, 1994), яка є першим в Україні фундаментальним комплексним дослідженням скотарських традицій населення окремого краю. Цінність зазначеної праці полягає і в тому, що в ній уперше в українській етнологічній науці розроблено методику аналізу функціонування скотарської галузі як складника народної культури.

Натомість етнографічні особливості скотарства інших регіонів України, зокрема і Поліського краю, досліджені недостатньо. Фрагментарні свідчення про скотарство поліщуків учені зафіксували ще на початку ХIX ст. Конкретний аналіз функціонування цієї галузі господарства на Поліссі зустрічається в науковій літературі лише з середини ХIХ ст., передовсім в економіко-статистичних працях І. Фундуклея, М. Домонтовича, А. Забєліна, І. Толмачова, О. Русова. Низку відомостей, які уточнюють особливості розвитку скотарства зазначеного регіону, подали Д. Де ля Фліз і С. Бєльський.

Заслуговують на увагу етнографічні матеріали про традиції скотарства, зафіксовані дослідниками на теренах лісової зони Білорусії і Росії, зокрема, опрацьовані Д. Зеленіним матеріали Російського географічного товариства, публікації І. Єремича, Ю. Крачковського, М. Никифоровського, М. Довнар-Запольського, І. Сердюка, Є. Романова. Вони містять відомості, які значно розширюють нашу дослідницьку тематику, доповнюють конкретний фактаж, дозволяють з’ясувати етнокультурну специфіку цього виду заняття у сусідніх народів.

Наукову вартість мають статистичні дані про поголів’я домашніх тварин у Поліському регіоні, опубліковані у різних довідкових виданнях. З цього погляду особливо цінними є матеріали перепису худоби, проведеного у Київській губернії в 1912-1913 рр. На підставі названих статистичних джерел можна з’ясувати як масштаби, так і тенденції розвитку скотарства на Поліссі в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст.

Економічний аналіз скотарства у Київській губернії провів В. Устьянцев, докладно зупинившись і на народних традиціях літнього та зимового утримування домашніх тварин у селянських господарствах.

Загалом публікації другої половини ХІХ – початку ХХ ст. цінні тим, що вони містять значна кількість фактичних даних різного характеру: статистичні відомості, економічні розрахунки, описи народних способів утримування домашньої худоби, її годівлі, догляду за нею, а також конкретні пропозиції щодо покращення функціонування селянських господарств. Водночас для більшості цих робіт характерні суттєві недоліки – вивчення явища у статиці, домінування емпіричного підходу, відсутність історико-етнографічного аналізу. Крім того, при досить детальному висвітленні специфіки стійлового утримування домашніх тварин у згаданих працях майже зовсім немає інформації про організацію та ведення пастівницького господарства.

У ХХ ст. накопичення етнографічних першоджерел про традиційне скотарство поліщуків продовжувалося. Усвідомлення етнологами незворотності зникнення багатьох явищ традиційної культури зумовило активізацію їхніх зусиль задля збору польового автентичного матеріалу (Н. Заглада, В. Кравченко). Цікаві спостереження про побут поліщуків також подав уродженець Пінщини Ф. Одрач. Праці згаданих досліджень цінні перш за все тим, що містять інформацію про різні народні традиції Поліського краю певного історичного періоду.

Зацікавлення скотарськими традиціями населення Полісся дещо посилилося при підготовці комплексного історико-етнографічного дослідження, присвяченого цьому регіону (Л. Молчанова та Р. Федина).

У 90-х рр. ХХ ст. особливості функціонування скотарської галузі поліщуків вивчалися в контексті історико-етнографічного дослідження теренів України, постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Публікації М. Гладкого містять відомості про локальні особливості традиційного скотарства Київського Полісся, організацію та форми випасу худоби жителями Овруччини, першовигінну обрядовість. У науковий обіг також введено частину зафіксованих автором скотарських замовлянь. Для нашої праці доповненням послужили етнографічні відомості, зафіксовані іншими учасниками тогочасних експедицій, зокрема Л. Булгаковою, C. Гвоздевич, М. Глушком, Р. Радовичем, О. Сапеляк.

Для правильного розуміння деяких скотарських традицій поліщуків цінними є наукові дослідження, присвячені іншим проблемам української народної культури. Це, зокрема, роботи Л. Артюх, В. Балушка, М. Глушка, Г. Горинь, В. Горленка, А. Данилюка, К. Матейко, С. Павлюка, Р. Сілецького та інших учених. Скотарську лексику поліщуків вивчали
М. Никончук та В. Куриленко.

До порівняльного аналізу залучаються роботи І. Власової, Л. Молчанової,
Я. Подоляка, В. Титова, О. Шеннікова. Не втратила свого наукового значення фундаментальна монографія польського етнолога К. Мошинського.

У з’ясуванні природно-кліматичних умов господарювання жителів Українського Середнього Полісся інтерес становлять спостереження метеорологів, проаналізовані
А. Клосовським, І. Половкою. Вагомий внесок у дослідження природно-географічного середовища регіону зробив відомий український географ О. Маринич.

Методологія дослідження скотарства базується на принципах наукової об’єктивності та критичного аналізу джерельних відомостей. Визначальним у роботі є принцип історизму, згідно з яким розвиток цієї галузі господарства залежав від загальних історичних процесів. Аналіз скотарських традицій населення Українського Середнього Полісся має комплексний узагальнюючий характер. Поєднання фактологічного та теоретичного рівнів пізнання досліджуваного об’єкта забезпечує достовірність результатів наукового пошуку.

Другий розділ дисертації – “Скотарство в системі господарської діяльності населення Українського Середнього Полісся” – складається із трьох підрозділів: “Основні фактори і тенденції розвитку”, “Господарсько-економічне значення скотарства. Традиції переробки його продукції”, “Породи домашніх тварин”.

У першому підрозділі проаналізовано вплив основних факторів на розвиток скотарства населення Українського Середнього Полісся. Зокрема, етнографічна специфіка цього виду народного заняття формувалася залежно від природно-кліматичних чинників та в умовах своєрідного географічного середовища. Для місцевого населення притаманна стала історична традиція функціонування землеробсько-скотарського господарсько-культурного типу, витоки якої сягають доісторичного часу. Суспільно-політичні та соціально-економічні обставини другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. безпосередньо визначали особливості місцевого скотарства.

У зазначений період структура поголів’я домашніх тварин у господарствах поліщуків майже не змінилася, провідну роль і надалі посідала ВРХ. Водночас із середини ХІХ ст. поступово посилюється господарсько-економічне значення коней та послаблюється роль вівчарства. Інтенсивність протікання цих процесів у регіоні була різною, що вплинуло на формування локальної спеціалізації скотарства. Відповідні висновки ґрунтуються на конкретних статистичних даних та проведених на їх основі підрахунків щодо питомої ваги поголів’я домашніх тварин у структурі господарств місцевого населення. Розглянуті в динаміці, вони ілюструють масштабність розвитку скотарства у регіоні.

Скотарство та землеробство – взаємозалежні галузі господарювання. Землеробство розвивалося лише з-за умови внесення у ґрунт певної кількості органічних добрив. Поліщуки забезпечувалися ними майже втричі менше за мінімально необхідну норму. Саме ця обставина змушувала селян збільшувати поголів’я худоби. Однак, екстенсивний розвиток скотарства стримувався недостатньою кормовою базою, що також негативно позначалося на продуктивності домашніх тварин.

У другому підрозділі охарактеризовано продуктивність цієї галузі, висвітлено народні традиції поліщуків щодо виготовлення продукції скотарства. У цьому аспекті простежується єдність культурних традицій населення Українського Середнього Полісся, локальна специфіка яких здебільшого виявлялася в народній термінології. Селянське господарство другої половини ХІХ ст. мало переважно натуральний чи напівнатуральний характер. Традиційне скотарство було зорієнтоване передусім на забезпечення потреб селян у молочних продуктах, м’ясі, вовні, шкірі, тягловій силі та органічних добривах.

З другої половини ХІХ ст. посилюється тенденція втягнення селянських господарств у товарно-грошові відносини. Торгівля худобою посідала в регіоні друге місце після торгівлі лісом. Поступово зростає товарність молочної продукції. Основним споживачем продукції скотарства були мешканці міст, чисельність яких швидко збільшувалася впродовж усього досліджуваного періоду. Натомість синхронно зменшується роль скотарства як сировинної бази домашніх шкірообробних промислів та ткацтва, що зумовили поширення на ринку продукції машинного виробництва та збільшення купівельної спроможності селян. Особливо актуальною в досліджуваний період була проблема підвищення продуктивності свійських тварин, яка значною мірою залежала від властивостей порід особин, котрих утримували місцеві селяни.

У другій половині ХІХ ст. поліщуки, як і жителі інших регіонів України, а також білоруси та росіяни, утримували домашніх тварин переважно місцевого походження, для яких були характерні такі ознаки: невиразний екстер’єр, низька продуктивність, повільне дозрівання та пізня зрілість, невибагливість до умов утримування та стійкість до захворювань.

Поглиблення процесів інтенсифікації у скотарській діяльності зумовило поширення племінних порід домашніх тварин з покращеними господарсько-корисними ознаками. Центрами таких нововведень стали поміщицькі маєтки, які, однак, не могли суттєво змінити багатотисячне селянське поголів’я. Дієвішими з цього погляду були господарства колоністів, під впливом яких серед місцевого населення поширюються племінна худоба та особини, отримані шляхом міжпородного схрещування. Ці процеси активізувалися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Найшвидше змінювалися породи ВРХ, причому на півночі досліджуваного краю посилюється роль особин м’ясо-молочних порід, а на півдні – молочно-м’ясних, що зумовило локальну спеціалізацію господарської діяльності населення Українського Середнього Полісся.

Формування товарного скотарства спричинило появу нововведень, пов’язаних із годівлею, утримуванням домашніх тварин та догляду за ними. Однак, ці зміни проходили занадто повільно, щоб докорінно змінити етнографічну картину життя населення Поліського регіону, де в другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. і надалі зберігались, а часом і домінували господарсько-побутові традиції, коріння яких сягало віддалених історичних періодів. Саме цим аспектам присвячений третій розділ дисертації – “Умови функціонування стійлового скотарства”, який складається із трьох підрозділів: “Скотарські будівлі та їх облаштування”, “Структура кормової бази та особливості її закладання”, “Особливості утримування та годівлі домашніх тварин”.

Скотарство на Поліссі мало стаціонарний характер. У другій половині XIX – першій третині ХХ ст. домашніх тварин утримували у спеціальних приміщеннях – хлівах. Стійловим вважається утримування домашніх тварин у приміщенні, утепленому настільки, що гній, який накопичується в ньому впродовж зими, не замерзає або обмерзає лише зверху. Остаточно перейшли до цієї форми утримування свійських тварин у пізньому середньовіччі, приблизно у ХV-ХVI ст., що зумовила перш за все потреба в заготівлі органічних добрив високої якості.

Призначені для утримування домашніх тварин будівельні об’єкти розташовували вільно в межах двору або блокували із іншими господарськими спорудами (здебільшого), утворюючи зімкнутий чи замкнутий тип забудови двору. Хлів мав прямокутну в плані форму, а сама споруда складалася з окремих приміщень, кількість яких залежала від чисельності домашнього стада та від його видової структури. На теренах Українського Середнього Полісся також побутували хліви, внутрішній простір яких розділяли, монтуючи перегородки із жердок. Загалом аналіз техніко-конструктивних особливостей господарських споруд, в яких утримували свійських тварин, засвідчує спорідненість поліської будівельної традиції із загальноукраїнською.

Внутрішнє планування приміщення хліва відповідало основним вимогам життєзабезпечення домашніх тварин та підпорядковувалося інтересам ведення господарської діяльності. В інтер’єрі цієї споруди виділяємо зони-місця, призначені для: а) годівлі; б) зберігання кормів та їх приготування; в) зберігання підстильного матеріалу; г) відпочинку тварин та доїння корів; ґ ) зберігання ритуально-обрядових атрибутів. Однак, саме внутрішнє обладнання хліва не відзначалося різноманітністю. Незначні відмінності спостерігалися лише в явищах, пов’язаних з господарсько-економічною диференціацією місцевого населення.

Стійлове утримування домашніх тварин передбачало заготівлю кормів, що було одним з важливих елементів господарської діяльності. Основу кормової бази становила продукція землеробства – фуражне зерно, солома, полова. Кормом ВРХ, коней та овець служило переважно сіно. Певну роль відігравали домашні харчові відходи.

Наявність достатньої кількості сінокісних угідь – основа розвитку скотарства на Поліссі. Залежно від місця знаходження та природних особливостей поділяємо тутешні сінокоси на чотири групи: а) “заливні” луги, які знаходилися по суходолу вздовж річок; б) луги, розташовані в заболочених місцях; в) сінокісні ділянки в лісі і на галявинах; г) польові угіддя – не задіяні в сільському господарстві, а також відведені під пар землі.

Найбільше значення для поліщуків мали луги, частка яких у структурі орних земель

становила в середньому третину. Притому простежується закономірність: інтенсифікація землеробства спричиняла розширення сінокісних площ і, навпаки, розвиток скотарства екстенсивним шляхом – їх скорочення.

Збільшення поголів’я худоби стримувалось обмеженістю кормових ресурсів. Головна причина цього – нераціональне ведення лугового господарства. Інтенсифікація скотарства була можлива лише за умов розширення травосіяння. Однак, у досліджуваний період це явище перебувало в зародковому стані. Тому раціон тварин часто становило сіно, заготовлене на болоті. Нестача кормових ресурсів зумовила формування ринку сіна, а також сінокісних угідь, причому їх товарність постійно зростала. На теренах Українського Середнього Полісся широко побутувала оренда сінокосів з натуральною формою розрахунку.

У дисертації докладно з’ясовуємо порядок та умови ведення сінокосу поліщуками, що засвідчує складність і трудомісткість цієї роботи. Технологічний процес, знаряддя праці, якими користувалися місцеві селяни, підтверджують єдність культурних традицій населення всього Поліського краю.

У третьому підрозділі проаналізовано специфіку стійлового утримування домашніх тварин, зокрема, виділяються два його періоди – літній і зимовий. Основу першого становила пасовищна система кормозабезпечення, що відповідало екстенсивному характерові розвитку галузі. З кінця ХІХ ст. у зв’язку з інтенсифікацією скотарства практикується додаткова підгодівля тварин. Однак, вона мала спорадичний характер і залежала від ступеня забезпеченості селянського господарства земельними угіддями, а також визначалася характером і спеціалізацією галузі. В зимовий період худоба знаходилася у стаціонарних приміщеннях.

При стійловому утримуванні тварини розміщувалися переважно в окремих, ізольованих одне від одного, приміщеннях. Повсюдно на теренах Українського Середнього Полісся побутував безприв’язний спосіб утримування ВРХ – найдавніший за походженням. Він відзначався кількома перевагами: спрощеною технікою обладнання приміщень, зниженням трудових затрат, зменшенням робочого часу при догляді за худобою та її годівлі. Загалом годівля тварин була одноманітною. При цьому основну увагу приділяли робочій худобі, для якої приберігали найбільш якісні корми. Зростання наприкінці ХІХ ст. попиту на молочну продукцію на внутрішньому ринку спричинило покращення умов стійлового утримування молочних корів. І все ж, незважаючи на певні позитивні зміни в системі стійлового утримування свійських тварин, наприкінці ХІХ – у 30-х рр. ХХ ст. поліщуки і надалі приділяли достатньо велику увагу організації та веденню пастівництва, оскільки саме від нього залежало функціонування цієї галузі господарства.

Четвертий розділ дисертації “Традиції пастівництва поліщуків” поділяється на п’ять підрозділів: “Види пасовищних угідь та їх особливості”, “Структура пастівницького сезону та порядок ведення випасу”, “Організація випасу домашніх тварин”, “Колектив пастухів та його функціонування” (складається із параграфів: “Структура і склад пастушого колективу”, “Розпорядок робочого дня пастухів. Організація та форми їхнього дозвілля”, “Оплата праці”), “Умови праці та життєдіяльності пастухів”(містить окремі параграфи – “Житлові та господарські будівлі на стійбищах”, “Скотарське обладнання”, “Одяг та спорядження”).

Пасовищними угіддями мешканці Українського Середнього Полісся були забезпечені загалом добре. З огляду на природні особливості та специфіку використання поділяємо їх на п’ять груп: а) польові пасовища; б) випаси на землях, не залучених у сільськогосподарське виробництво; в) лугові випаси; г) лісові випаси; ґ) випаси у заболочених місцях. З-поміж них найбільше значення мали саме лісові випаси. Використання пасовищ базувалося на раціональному підході до господарювання і було зорієнтоване на максимально ефективну їх експлуатацію і випас худоби якомога довше. Усталений порядок експлуатації використання цих угідь не залежав від етнічної традиції, а зумовлювався передовсім природно-кліматичними та господарсько-економічними факторами. У досліджуваному регіоні повсюдно побутувало колективне, загальногромадське використання пасовищ. Водночас наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поширюється практика виділення частини земель під індивідуальний випас.

Поступово випасаючи угіддя різних видів, селяни утримували домашніх тварин на підніжному кормі протягом усього весняно-осіннього періоду. Тривалість пастівницького сезону залежала від природно-кліматичних умов, співвіднесення землеробства і скотарства, ступеня забезпеченості селянських господарств землею, наявності кормових ресурсів, а також від видового складу стада і напрямку скотарської галузі. В Українському Середньому Поліссі, як і в інших регіонах України, склався поетапний випас худоби, який проводився протягом трьох періодів – весняного, літного та осіннього. Загалом випасали домашніх тварин довго (8-9 місяців), а за сприятливих умов – 10 місяців. Це, у свою чергу, засвідчує головне значення пасовищної системи кормозабезпечення поліського скотарства, що є ознакою екстенсивного характеру його розвитку.

У досліджуваному регіоні сформувався усталений порядок організації та ведення випасу домашніх тварин. Його особливості визначалися взаємодією трьох складових – громади, сім’ї і пастухів. Узагальнюючи, виділяємо такі організаційні форми пастівницького господарства, що побутували на досліджуваних теренах: а) колективний випас худоби сільськими громадами з наймом пастухів; б) спільний випас худоби при індивідуальному нагляді за нею; в) спільний почерговий випас худоби; г) спiльний випас худоби без пастуха; ґ) iндивiдуальний випас власної худоби під наглядом одного з членів сім’ї; д) iндивiдуальний випас власної худоби з наймом пастуха (“займанка”); е) iндивiдуальний випас стада, набраного на лiтнiй період (“літування”).

Повсюдно переважала вигінна форма випасу худоби. Відгінне пастівництво побутувало значно менше. Домінували колективні форми випасу, які базувалися на традиціях громадського землеволодіння та землекористування. Паралельно наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. розвивається індивідуальне пастівництво.

Колективний випас худоби передбачав творення пастуших колективів, які відігравали важливу роль у збереженні традицій ведення пастівницького господарства. На підставі залученого фактичного матеріалу та його аналізу виділяємо такі їх типи: а) об’єднання пастухів, котрі гуртом вели індивідуальний випас на загальногромадських пасовищах; б) найнятий громадою колектив пастухів, члени якого виконували свої обов’язки на професійній основі; в) колектив пастухів, що склався на основі сім’ї як тимчасова пастуша одиниця, члени якого виконували свої обов’язки епізодично, на непрофесійній основі.

Внутрішньо структуровані, такі об’єднання мали характер тимчасової соціальної групи, в якій склався усталений режим робочого дня, порядок випасу. Одноманітна праця на пасовищі урізноманітнювалася різними формами проведення дозвілля, серед яких особливе значення займали ігри, що широко побутували у дитячому середовищі.

Пастухів наймали та оплачували їхню працю згідно з нормами звичаєвого права. Повсюдно власники худоби і пастухи домовлялися між собою усно. Наявність серед поліських пастухів значної кількості людей, котрі не займалися випасом худоби професійно (пастуші колективи, які функціонували на основі сім’ї, пастухи-підлітки), засвідчує незавершеність процесів скотарської професійної спеціалізації серед місцевого населення.

Оплата праці пастухів була чітко визначеною і регламентованою. Вона мала натуральний характер і здійснювалася переважно продуктами землеробства – зерном та картоплею. Спорадично розраховувалися із наглядачами за свійськими тваринами живим товаром. Пастухів забезпечували харчуванням, а при потребі – одягом і навіть житлом. Вагомим стимулом до пастушої діяльності було намагання селян угноїти своє поле. З початку ХХ ст. розповсюджується грошова форма розрахунку, але здебільшого вона поєднувалася з “хлібною” оплатою.

Позадоговірна оплата праці пастухів виражалася в обдаровуванні. Це утвердилося в праві пастухів на “виборщину”, яку становили здебільшого три складові: “вигонщина”, “петрівщина”, “дякувщина”, коли господині дарували пастухам переважно продукти харчування. Обдаровування відбувалося і з нагоди стрижки овець, продажу худоби тощо. Все це слід розглядати як спробу заохочення, морального стимулювання пастуха до сумлінного виконання обов’язків. Водночас у спробі задобрити пастуха збереглися уявлення про його містичну здатність впливати на здоров’я і продуктивність худоби.

У підрозділі “Умови праці та життєдіяльності пастухів” висвітлюються основні питання матеріально-побутових умов ведення пастівницького господарства. Своєрідним центром життя та господарської діяльності було стійбище. Його облаштування визначалося місцем знаходження, формою випасу та порядком його ведення. До об’єктів забудови стійбища належали житлові та господарські споруди. Перші з них представлені одно- та дводашковими куренями і “курніцами”. У дослідженні проаналізовано техніко-конструктивні особливості цих об’єктів, їх внутрішнє планування та інтер’єр.

Господарські побудови теж не відзначалися різноманітністю. Зводили їх у формі відкритих загород – кошар. Архаїчністю відзначалися так звані “холодки” – ділянки поля, обгороджені верхівками зрубаних дерев. Відсутність на Українському Середньому Поліссі переносних кошар, які споруджували із заздалегідь заготовлених стінок, засвідчує, що тутешнє землеробство теж розвивалося екстенсивно. При облаштуванні стійбищ пастухи влаштовували водопої, “куріща”. Вони також вживали заходів щодо захисту худоби від нападу вовків, пошуку особини, яка відстала від череди. У процесі випасу домашніх тварин пастухи використовували різноманітне обладнання, призначене для їх втихомирення.

Одяг пастухів загалом не відрізнявся від одягу населення краю, спостерігалися лише деякі відмінності. Зокрема, дехто з них носив штани рудого кольору, переваривши їх у воді з корою вільхи, щоб був менш помітним бруд. У пастухів-підлітків найдовше зберігалося виплетене з кори взуття. У процесі виконання обов’язків з догляду за худобою пастухи використовували різноманітне спорядження – палицю, батіг (“пльотку”, “пугань”). Кожний з них мав ножа, приладдя для розпалювання вогнища. В їхньому середовищі були поширені музичні інструменти – дерев’яні труби та “рожки”. Пастуше спорядження доповнювала полотняна торба, в якій зберігали продукти харчування, “каназобочка” (посудина) для масла та сиру, інші особисті речі.

Харчувалися пастухи здебільшого в домашніх умовах. У польових умовах вони споживали харчі, взяту з собою, а самостійно готували їжу перебуваючи у віддалених стійбищах. Харчовий раціон пастухів був доволі одноманітним. Серед страв переважали варені каші, картопля, молочні продукти, хліб.

Загалом матеріальна культура поліських пастухів засвідчує давні витоки і стійкість пастівницьких традицій, відображає багатющий господарсько-практичний досвід місцевого населення.

Висновки

1. Традиційне скотарство населення Українського Середнього Полісся другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. – явище складне і багатогранне, у зв’язку з чим воно становить інтерес як важливий об’єкт наукового дослідження в контексті вивчення проблем формування етнографічної специфіки народної культури місцевого населення, українців та слов’ян загалом. Недостатньо висвітлена у науковій літературі, ця проблема набула особливого значення після аварії на Чорнобильській АЕС, коли на межі “виживання” опинився цілий етнокультурний континуум.

2. Природно-кліматичні умови досліджуваного краю, його господарсько-географічна специфіка, а також структура земельних угідь та наявність доволі обширних площ, придатних для використання як пасовища, у поєднанні зі сталою історичною етнокультурною традицією, були сприятливими передумовами для утримування та розведення домашніх тварин різних видів.

3. Поліське скотарство функціонувало як складова єдиного землеробсько-скотарського комплексу. Натуральне та напівнатуральне господарювання визначало виробничо-економічне значення галузі.

4. У другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. скотарство поліщуків зберігало свою традиційну сутність, яка простежувалася в сталій структурі поголів’я домашнього стада, в домінуванні порід місцевого походження, в способах утримування та годівлі тварин.

5. Розвиток галузі відбувався на екстенсивній основі. Збільшення поголів’я зумовлювала передусім потреба в органічних добривах. Однак недостатність кормових ресурсів позначалася на продуктивності домашніх тварин, яка була доволі незначною. Саме тому у досліджуваний період важливу роль відводили веденню пастівницького господарства.

6. Пастівництво поліщуків визначалося: довготривалим сезоном випасу домашніх тварин; раціональним, почерговим використанням земельних угідь, зокрема й орних земель та сінокосів; комплексом організаційних форм випасу худоби, в яких помітні різновікові нашарування, зумовлених збереженням у суспільно-економічному житті місцевого населення пережитків колективного землеволодіння та землекористування; функціонування пастуших колективів на підставі норм звичаєвого права, якими регламентувалася процедура та терміни наймання, права та обов’язки пастухів, розмір та терміни оплати їхньої праці. Матеріальна культура пастухів, зокрема житлові та господарські побудови на стійбищах, збереглися в досліджуваному краї майже в первісному вигляді до початку ХХ ст.

7. З середини ХІХ ст. інтенсифікується господарська діяльність. Каталізатором виступали товарно-грошові відносини, які проникали у цю сферу у контексті подальшого розвитку капіталізму і зумовили якісні зміни у практиці ведення скотарства як населення досліджуваного регіону, так і України загалом. Це позначилося на структурі поголів’я домашніх тварин. Нерівномірності протікання цих процесів зумовили локальну спеціалізацію галузі.

Зростання товарності скотарства вплинуло на збільшення поголів’я домашніх тварин із покращеними господарсько-корисними властивостями, зумовило певні якісні зміни в утримуванні та годівлі домашніх тварин, в догляді за ними. Зокрема, спостерігаються техніко-конструктивні зміни у спорудженні та облаштуванні хлівів, спрямовані на посилення теплоізоляційних властивостей; у структурі кормового забезпечення зросла роль травосіяння.

Нововведення утверджуються і в пастівницькому господарстві. Порядок випасу корів підпорядкували потребам ведення молочного господарства, а при веденні вівчарства брали до уваги потребу угноєння поля, що було пов’язане з інтересами землеробської галузі. Розширилася практика відгінного випасу худоби напередодні її продажу. Розвинулися ті організаційні форми ведення пастівництва, в основі яких лежала індивідуально-приватновласницька практика господарювання. Почастішали розрахунки з пастухами грішми.

І все ж інноваційні елементи утверджувалися в повсякденній практиці поліщуків дуже повільно, у зв’язку з чим і надалі домінували усталені методи господарювання.

8. Скотарські традиції населення Українського Середнього Полісся формувалися на місцевому ґрунті. Оскільки культура господарювання мало залежить від етнічної специфіки, то такі явища, як структура поголів’я домашніх тварин, їх господарсько-економічне значення, система годівлі та догляду за ними тощо мали загальний характер, притаманний усім східним слов’янам – жителям лісової зони. Екстенсивний характер розвитку скотарства – загальноукраїнська риса селянського господарства ХІХ – початку ХХ ст. Однак, порівняно з іншими регіонами України інноваційні явища проникали в господарство поліщуків дещо пізніше й утверджувалися повільніше. Як результат – у досліджуваному регіоні значно довше збереглися архаїчні за походженням методи господарювання та релікти матеріальної культури. Регіональна своєрідність виявлялась у специфічних умовах функціонування та ведення скотарства, в його спеціалізації. Локальний колорит має скотарська термінологія.

9. Предметом окремого дослідження можуть стати скотарські замовляння, народні вірування, обряди, пов’язані з домашніми тваринами, які широко побутують у середовищі населення Українського Середнього Полісся і досі.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Традиції першого вигону худоби в поліщуків // Народознавчі Зошити. – Львів, 1996. – № . – С. 130-135.

2. Специфіка скотарства бойків у етнографічній спадщині Івана Франка // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 1997. – Вип. 2. – С. 168-172.

3. Традиційне скотарство Київського Полісся // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1997. – Вип. 1: Київське Полісся. 1994. – С. 8-24; іл.

4. Організація та форми випасу худоби // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – Вип. 2: Овруччина. 1995. – С. 33-44; іл.

5. Скотарські замовляння поліщуків // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – Вип. 2: Овруччина. 1995. – С. 273-293.

6. Породи домашніх сільськогосподарських тварин у господарствах поліщуків (друга половина XIX – початок ХХ ст.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Наукове видання історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – Дрогобич: Вимір, 2000. – Вип. 4. – С. 297-307.

7. Тваринницькі будівлі та їх облаштування // Народознавчі Зошити. – Львів, 2001. –
№ 3. – С. 549-554.

8. Народні замовляння Ганни Войтенко із села Велика Рача (на межі з радіоактивно забрудненою зоною) // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів: Інститут народознавства, 2004. – Вип. 3: У межиріччі Ужа і Тетерева. – С. 37-48.

9. Деякі аспекти традиційного тваринництва поліщуків Київщини // Полісся: мова, культура, історія. Матеріали міжнародної конференції. – К.: Поліграфічна дільниця Інституту економіки НАН України, 1996. – С. 334-337.

10. Тривалість пастівницького сезону (полісько-бойківські паралелі) // Бойківщина. Історія і сучасність. – Львів: ФІРА – люкс, 1996. – С. 70-71.

11. Традиційне скотарство поліщуків: підсумки польових досліджень // Етнос. Культура.
Нація: Збірник наукових праць за матеріалами науково-практичної конференції
27- 28 жовтня 2000 року. – Дрогобич: Коло, 2001. – Вип. 2. – С. 83-88.

АНОТАЦІЯ

Гладкий М.І. Традиційне скотарство населення Українського Середнього Полісся (друга половина XIX – перша третина ХХ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – Етнологія. – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Інститут народознавства НАН України, Львів, 2004.

У дисертації досліджено фактори впливу на стан скотарства населення Українського Середнього Полісся у другій половині XIX – першій третині ХХ ст. та основні тенденції розвитку цієї галузі, значення домашніх тварин у життєво-господарському укладі поліщуків, їхні традиції щодо стійлового утримування худоби, організації та ведення пастівницького господарства, матеріально-побутових умов життя пастухів, а також інноваційні явища в цій ділянці народної культури, появу яких зумовило розширення сфери товарно-грошових відносин на селі.

Ключові слова: Українське Середнє Полісся, скотарство, матеріальна культура, традиції, інновації.

АННОТАЦИЯ

Гладкий Н.И. Традиционное скотоводство населения Украинского Среднего Полесья (вторая половина ХIХ – первая треть ХХ вв.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05 – Этнология. Институт украиноведения им. И. Крипякевича НАН Украины. Институт народоведения НАН Украины, Львов, 2004.

В диссертации исследуются историко-этнографические особенности занятия скотоводством населения Украинского Среднего Полесья во второй половине ХIХ – первой трети ХХ вв. На основании опубликованных источников и собранных автором полевых этнографических материалов осуществлен сравнительно-исторический, типологический и структурно-функциональный анализ отдельных компонентов этого аспекта народной культуры. Определены основные факторы влияния на состояние и тенденции развития этой отрасли, раскрыто хозяйственно-экономическое значение скотоводства, охарактеризованы народные традиции переработки соответствующей продукции.

Особое внимание уделено материальному обеспечению скотоводческой деятельности, а именно: особенностям хозяйственных, построек предназначенных для содержания скота, их обустройству, хозяйственно-производственному опыту местного населения относительно содержания домашних животных и ухода за ними.

Рассмотрены обычаи, связанные с ведением пастбищного хозяйства. Проанализировано структуру пастбищных угодий, порядок ведения и организацию выпаса скота, исследованы особенности формирования и функционирование коллектива пастухов, раскрыты материально-бытовые условия их труда.

В итоге определено, что хозяйственная деятельность полещуков сохраняла традиционную сущность, в основании которой заложено экстенсивное направление развития. В то же время формируется