КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені Тараса Шевченка

Крук Микола Зенонович

УДК 378 (374.1)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ УКРАЇНИ

(1917-1941рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Житомирському державному педагогічному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Левківський Михайло Васильович, Житомирський державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри педагогіки;

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Євтух Микола Борисович, академік-секретар Відділення педагогіки і психології вищої школи АПН України;

кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Зубалій Микола Дмитрович, завідувач лабораторії фізичного розвитку Інституту проблем виховання АПН України.

Провідна установа: Волинський державний університет імені Лесі Українки, м. Луцьк.

Захист дисертації відбудеться 21 травня 2004 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.16 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, к. 314.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, к.9.

Автореферат розісланий 20 квітня 2004р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О.Безносюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Актуальність теми дослідження. Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття), Національна програма “Діти України”, Закон України “Про охорону дитинства” визначають пріоритетним завданням повноцінний фізичний розвиток дітей і молоді, що є необхідною складовою формування людської особистості.

Сутність будь-якого явища у суспільному житті неможливо зрозуміти без усвідомлення зовнішніх і внутрішніх умов, які його спричинили. Ця закономірність повною мірою стосується й передумов становлення і розвитку системи фізичного виховання дітей та молоді в Україні. Її слід розглядати в широкому історичному контексті з урахуванням усіх факторів, які мали суттєвий вплив на зародження, протікання і розвиток цього процесу.

Практичний досвід засвідчує, що фізичне виховання, фізичний розвиток особистості на сучасному етапі утвердження демократичного суспільства потребують особливої уваги з боку всіх соціальних інституцій – сім’ї, школи, громадських організацій тощо. Це зумовлюється цілим комплексом об’єктивних і суб’єктивних причин: надзвичайно несприятливою екологічною ситуацією в Україні, що позначилася на погіршенні здоров’я нації; зниженням життєвого рівня значної частини верств населення держави; неповним використанням навчальними закладами шляхів та засобів зміцнення здоров’я школярів; незацікавленістю проблемами фізичного виховання дітей у сім’ї; відсутністю стереотипів, котрі б репрезентували здоровий спосіб життя української молоді.

Економічні негаразди значно змістили акценти у виховній галузі, в результаті чого проблеми фізичного виховання віддалилися на останній план. Сучасна школа, у зв?язку з надмірною насиченістю навчальних програм, слабким фінансуванням, ще не може успішно здійснювати процес фізичного виховання учнів.

Такий стан речей вимагає наукового обґрунтування проблеми фізичного виховання у навчально-виховних закладах, пошуку шляхів її вирішення та втілення результатів теоретичних досліджень у реальну практичну площину.

Розв’язання цієї проблеми в Україні ведеться шляхом впровадження державної Цільової комплексної програми “Фізичне виховання – здоров’я нації”, посилення уваги з боку держави до сім’ї й виховання дітей, удосконалення підготовки фахівців у цій галузі для загальноосвітніх шкіл.

Вагому роль у цьому процесі покликані відіграти суміжні науки – медицина, гігієна, фізіологія, психологія, оскільки саме вони є теоретичним підґрунтям розвитку системи фізичного виховання учнів загальноосвітніх установ, як підсистеми загальної цілісної системи фізичного розвитку особистості. Орієнтація педагогіки на дані цих наук, у свою чергу, забезпечить теоретичне підґрунтя для розуміння сутності фізичного здоров`я дітей та молоді. Водночас, розуміння сучасною педагогічною наукою сутності фізичного виховання учнів неможливе без знання того, як розвивалася ця галузь і шкільна справа в минулому, без об`єктивного аналізу набутого вітчизняного педагогічного досвіду.

Доробок сучасної науки щодо проблеми розвитку фізичного виховання можна репрезентувати кількома головними напрямками:

а) соціально-педагогічний (фізичне виховання, як суттєвий чинник соціалізації, органічно пов`язане з моральним, розумовим, трудовим вихованням);

б) еколого-медичний (фізичне виховання у контексті гігієни, санітарії, превентизації інфекцій та інших захворювань, дотримання екологічного балансу тощо);

в) психологічний (гармонійний фізичний розвиток як чинник психологічного комфорту – внутрішнього та зовнішнього);

г) власне педагогічний (фізичне виховання як структурний елемент виховного процесу).

Стан дослідженості теми. Стан здоров’я української нації зумовлює необхідність детального вивчення та узагальнення кращого вітчизняного досвіду фізичного виховання. Певна система фізичного виховання була створена в Україні за радянських часів. Вивчення процесу її становлення і розвитку, вміле використання даного досвіду дозволить суттєво вплинути на наукові розробки в галузі фізичного виховання і, як наслідок, - на репродуктивне здоров’я нації.

Важливим з цієї точки зору є звернення до педагогіки 20-х – 30-х р.р. ХХ ст., оскільки саме в цей період накопичено чимало наукових знань щодо розвитку фізичної культури і фізичного виховання. Очевидно, проведення своєрідних паралелей у наукових дослідженнях у перші пожовтневі та перші десятиріччя ХХ століття, їх порівняльна характеристика допоможе системно розглянути роль, місце та особливості змісту фізичного виховання у сучасній українській школі.

Зрозуміло, що проектуючи радянський досвід створення засад фізичного виховання, слід уникати повної його уніфікації. Також належить брати до уваги наявність в історичному минулому українського народу значного практичного етнопедагогічного доробку в галузі фізичного виховання, загартування, екологічної культури тіла тощо.

У педагогічній науці дослідженню фізичного виховання, його ролі у розвитку психофізичних, громадянських якостей дітей та молоді значну увагу приділяли І.Боберський, О.Бутовський, П.Лесгафт, К.Ушинський, Н.Крупська, П.Блонський, А.Макаренко, В.Сухомлинський, С.Шацький, І.Огієнко, С.Русова, А.Крушельницький, Г.Ващенко, Петро і Тарас Франко та інші.

Значну історико-педагогічну цінність становлять здобутки фізичного виховання у загальноосвітніх школах України 20-х – 30-х р.р. ХХ ст. Дослідження окресленого періоду відбиті у працях Л.Березівської, Я.Бондаря, С.Букреєвої, О.Вацеби, М.Гриценка, М.Грищенка, Н.Дем'яненко, Т. Завгородньої, Н.Дичек, М.Євтуха, Н.Калениченко, В.Кравця, М.Левківського, В.Лугового, В.Майбороди, І.Пухи, Т.Самоплавської, О.Сухомлинської, С.Філоненка, М.Ярмаченка. Їхні результати засвідчують, що загальноосвітніми школами України цього періоду нагромаджено певний позитивний досвід впровадження фізичної культури як на уроках, так і в позаурочній діяльності. На жаль, доводиться констатувати: проблема становлення та розвитку системи фізичного виховання учнівської молоді сьогодні ще не стала предметом детального історико-педагогічного аналізу. Зауважимо, що для нашого дослідження важливим є історичне тло, на якому розбудовувалася система фізичного виховання у той чи інший період.

Так, основні тенденції суспільного розвитку 1917-1941р.р знайшли своє відображення у працях учених-істориків М.Кондуфора, М.Кульчицького, І.Шарова, В.Смалія, О.Субтельного, П.Толочка та ін.

Теоретичні й педагогічні аспекти фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл досліджуються М.Зубалієм, М.Козленком, В.Новосельським, Е.Вільчковським, С.Цвеком, а історико-педагогічні - В.Столбовим, Б.Трофим'яком, Б.Шияном, Е.Черновою, А.Цьосем та ін.

Зазначимо, що проблемі становлення фізичного виховання в РРФСР (1917-1941) присвячено дисертаційне дослідження Н.Жукової, становленню і розвитку шкільництва (1917-1920) – М.Собчинської, організації фізичного виховання у школах для національних меншин (1917-1938) – О.Войтович, теорії та практиці фізичного виховання молоді (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) – Е.Дорошенка. Аналіз історико-педагогічних досліджень, дисертаційних праць дозволяє констатувати, що цілісна картина становлення і розвитку засад фізичного виховання дітей та молоді у 1917-1941р.р відсутня; зміст, структура та специфіка системи фізичного виховання у різні періоди часу є ще не досить вивченими. Отже, актуальність вищеназваної проблеми, недостатня її розробленість в історико-педагогічній науці, важливість досвіду організації фізичного виховання у загальноосвітніх школах в окреслений період й зумовили вибір теми нашого дослідження: “Становлення та розвиток системи фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл України (1917-1941 рр.)”.

Хронологічні межі дослідження. У зв?язку з тим, що фізичне виховання у дожовтневих загальноосвітніх закладах здійснювалося епізодично, а уроки з цього фаху проводилися не у всіх класах і не для всіх верств населення, ми встановили нижню хронологічну межу, яка б свідчила про початок перетворень у галузі фізичного виховання учнів початкових та семирічних шкіл та створення цілісної системи фізичного виховання після жовтневої революції – 1917 рік. Верхню межу окреслено початком Великої Вітчизняної війни – 1941р.

Територіальні межі дослідження. Дослідження здійснювалося на матеріалах теоретичних, методичних праць та досвіду роботи загальноосвітніх шкіл колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження скоординоване Радою АПН України (протокол №7 від 21 червня 1997 року), а також входило до планової наукової теми кафедри педагогіки Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка “Соціально-педагогічні чинники професійного становлення майбутнього вчителя” (протокол №7 від 26 лютого 1996 року, державний №0194U004973).

Об’єктом дослідження є система фізичного виховання у початкових і семирічних трудових школах України з 1917 по 1941 р., а предметом дослідження – процес становлення змісту, форм, методів та засобів навчальної, позакласної та позашкільної роботи з фізичного виховання учнів у загальноосвітніх школах України.

Мета дослідження полягає у виявленні основних тенденцій та суперечностей становлення та розвитку системи фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл України у навчальній, позаурочній та позашкільній діяльності у 1917 – 1941 р.р. та окресленні важливості цього досвіду для сучасних загальноосвітніх установ.

Відповідно до мети дослідження було визначено наступні завдання:

1) вивчити стан дослідженості проблеми в історико-педагогічній літературі;

2) проаналізувати науково-теоретичний доробок українських педагогів 1917 – 1941 р.р. щодо фізичного виховання учнів;

3) дослідити теоретичні, методичні та практичні основи фізкультурної роботи у початкових і семирічних школах України 1917 – 1941 р.р.;

4) розкрити основні форми фізичного виховання у позаурочній та позашкільній діяльності школярів та проаналізувати фізкультурно-оздоровчу складову режиму шкільного дня;

5) виявити основні суперечності процесу становлення та розвитку системи фізичного виховання учнів у загальноосвітніх школах України у 1917 – 1941 р.р.;

6) визначити тенденції становлення змісту фізичного виховання учнів як на уроках, так і у позанавчальній діяльності;

7) виявити основні методи та засоби фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл в окреслений період;

8) розробити методичні рекомендації для вчителів та студентів вищих педагогічних навчальних закладів щодо використання досвіду організації фізичного виховання у школах України 1917 – 1941 р.р.

Методологічною основою дослідження є теорія наукового пізнання, діалектичний принцип визначального зв’язку предметів і явищ матеріального світу, діалектичні положення єдності історичного та логічного, загального, одиничного та особливого, теорія соціалізації, а також Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття), концептуальні положення про місце і роль досвіду минулого в розвитку наукових знань, “Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ столітті”, Цільова комплексна програма “Фізичне виховання – здоров’я нації”.

Теоретичною основою пошуку стали наукові праці з проблем теорії та історії педагогіки, філософії, психології, матеріали науково-методичних видань та періодики 20-30-х років. У ході дослідження було проаналізовано праці П.Блонського, Г.Ващенка, С.Шацького, А.Макаренка, Н.Крупської та ні., науково-методичні публікації діячів, які очолювали освітню галузь в Україні у цей період (Г.Гринько, С.Русова, М.Скрипник, Я.Ряппо, М.Стешенко), наркома охорони здоров’я М.Семашка, роботи видатних педагогів К.Ушинського, П.Лесгафта, Г.Ващенка, А.Макаренка, В.Сухомлинського, науково-теоретичні дослідження І.Беха, С.Гончаренка, І.Зязюна, М.Євтуха, В.Кременя, В.Мадзігона, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка.

У нашому дослідженні поняття „система” розуміється як комплекс певних ознак упорядкованої сукупності елементів, що окреслюють соціальні факти, явища, процеси, а саме: а) наявність чисельності (групи, сукупності); б) виділення елементів чи компонентів на основі певного принципу чи ознаки, які дають підставу для об`єднання елементів; в) наявність підпорядкованості в цьому об`єднанні; г) наявність певних зв`язків та взаємодії між елементами; д) наявність зв`язків і взаємодії із зовнішнім середовищем та іншими системами; ж) функціонування системи як цілісної одиниці, цілісність; з) цілеспрямованість у функціонуванні системи; к) наявність управління функціонуючої системи.

Упорядкована таким чином система взаємопов`язаних елементів об`єднується спільною метою функціонування та єдністю керування, і вступає у взаємодію із середовищем як цілісна єдність.

У процесі дисертаційного пошуку використовувалися наступні методи дослідження: історико-логічний аналіз становлення системи фізичного виховання; конструктивно-генетичний метод в оцінці тенденцій розвитку в системі освіти України; метод систематизації архівних джерел; системно-екстраполяційний метод, застосований нами для визначення місця і ролі фізичного виховання у тогочасному змісті шкільної освіти; хронологічний, ретроспективний, порівняльно-зіставний методи використовувались для комплексного аналізу історико-педагогічних документів та матеріалів і здійснювалися з позиції об’єктивності; метод класифікації та теоретичних узагальнень застосовувався для чіткої системної обробки наукових фактів та формування висновків.

Джерелознавчу базу дослідження склали: документи і матеріали Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України (ЦДАВОВУ України), фонд 166 (342, 806); матеріали Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), зокрема його фонди 31, 73, 239, 267, 280, 1138, 1187, 1682, 1689, 1908, 1948, 2372, 2577; документи Державного архіву Харківської області (ДАХО), фонди 90, 92, 203, 820, 1434, 1493, 1639, 1964, 2786, 3858; а також Державні архіви міст Харкова (фонд 1392), Львова (фонд 179), Кам’янця-Подільського (фонд 319), в яких опрацьовано документи й матеріали інспектур народної освіти Волинського, Київського, Харківського губернських виконавчих комітетів Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, річні звіти шкіл, протоколи засідань окружних рад фізичної культури, циркуляри Вищої ради фізичної культури (ВРФК) та губернських і окружних відділів народної освіти, навчальні плани і програми з фізичної культури, а також історична, історико-педагогічна, педагогічна та психологічна література, періодичні видання (газети, журнали) 20–х рр. ХХ ст. Національної наукової бібліотеки НАН України ім. В.І. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України, наукових бібліотек Житомирської, Чернігівської, Харківської областей.

Дослідження здійснювалось у три етапи:

На першому етапі (1996–1997) – підготовчому – вивчалися педагогічна, психолого-педагогічна, історична, історико-педагогічна література, історичні, законодавчі документи урядових, партійних і освітніх структур різних рівнів, вибирався об’єкт дослідження, визначалися теоретичні підходи, мета і завдання дослідження.

На другому етапі (1997–1999) – основному – при здійсненні історико-педагогічного аналізу здійснювалася робота у Національній науковій бібліотеці НАН України ім. В.І. Вернадського, Національній парламентській бібліотеці України, вивчалися матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ), а також Державних архівів Житомирської, Київської, Харківської, Чернігівської та Хмельницької областей. Здійснювалися систематизація та первинне узагальнення отриманих результатів.

На третьому етапі (1999–2001) – завершальному – оформлювалася текстова частина дослідження, з’ясовувалися основні тенденції та суперечності становлення і розвитку системи фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл України у 1917-1941 рр.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

- вперше досліджено особливості становлення та розвитку системи фізичного виховання у школах України в 1917 – 1941 р.р. та отримано нове історико-педагогічне знання про це явище.

- систематизовано засоби, форми та методи фізкультурної роботи, а також виділено етапи становлення фізичного виховання в трудових семирічних школах України (1917–1920; 1920–1925; 1925–1932) та його розвитку в загальноосвітніх школах у 1932-1941 рр.

- у науковий обіг впроваджено невідомі, маловідомі документи та матеріали, які характеризують основні суперечності та тенденції становлення й розвитку системи фізичного виховання учнів у школах України в 1917–1941 р.р. Виявлено суттєві змістові суперечності становлення системи фізичного виховання учнів та характерні тенденції розвитку цього процесу.

- узагальнено позитивний досвід викладання фізичної культури в школах України 1917-1941р.р з метою подальшого використання його на сучасному етапі реформування освіти.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані результати, зокрема практичний досвід викладання фізичної культури в школах України, можуть бути використані для вирішення ряду наукових і практичних завдань у сьогоденні:

- у процесі викладання курсів історії педагогіки, історії фізичного виховання;

- під час проведення спецкурсів та спецсемінарів з питань розвитку фізичного виховання та вітчизняної освіти;

- у науково-методичному керівництві роботою студентських наукових гуртків та факультативів.

Вони також можуть використовуватися у практичній діяльності вчителів фізичної культури загальноосвітніх шкіл.

Вірогідність результатів та основних висновків дослідження забезпечена його методологічною базою: об’єктивним історико-логічним аналізом значного обсягу архівних матеріалів, нормативних та директивних документів, літературних та інших джерел; використанням методів, адекватних меті й завданням дослідження; опорою на принципи об’єктивності й історизму.

Отримані результати можна сформулювати в наступних положеннях, що виносяться на захист:

- фізичне виховання в українській школі та педагогічній науці 1917-1941р.р розглядається як стрижнева умова загального і фізичного розвитку особистості, як засіб зміцнення здоров`я школярів, підготовки їх до праці й до виконання підростаючим поколінням військової повинності;

- формування фізичних і морально-вольових якостей (спритності, витривалості, наполегливості тощо) учнів початкових, семирічних і середніх (30-ті рр. ХХ ст.) шкіл здійснювалося в окреслений період у висхідному напрямі від епізодичності до послідовності, системності на уроках фізичної культури та у різноманітних формах позаурочної, позашкільної діяльності;

- еволюція становлення системи фізичного виховання у загальноосвітніх школах України (1917–1941 р.р.) є досить суперечливим явищем, якому притаманні своєрідність, динамізм, усталені тенденції для кожного з етапів розвитку.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати проведеного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри педагогіки та кафедри фізичного виховання Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка (1996–2001). Результати дослідження були представлені на Міжнародних науково-практичних конференціях “Фізичне виховання, спорт і культура у сучасному суспільстві” (Луцьк, 1999), „Молода спортивна наука України” (Львів, 2003); Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Іван Огієнко й утвердження гуманітарної науки та освіти в Україні” (Житомир, 1997); на щорічних звітних науково-практичних конференціях викладачів та аспірантів Житомирського педуніверситету імені Івана Франка. Матеріали дисертаційного дослідження були використані нами під час написання розділу посібника з педагогіки (Житомир, 2002). За матеріалами дисертації був підготовлений та прочитаний спецкурс “Фізичне виховання учнів у загальноосвітніх школах України: становлення системи (20–30 р.р. ХХ ст.)” для студентів ІІ курсу факультету підготовки вчителів початкових класів Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка, методичні матеріали якого видрукувані у формі рекомендацій.

Публікації. З досліджуваної проблеми опубліковано 7 наукових праць, з яких 3 статті у фахових виданнях ВАК України, розділ у посібнику та методичні рекомендації.

Структура роботи. Дисертація обсягом 184 сторінки складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (252 найменування), 5 рисунків, а також 25 додатків на 32 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність і доцільність, визначається об?єкт, предмет і мета дослідження, хронологічні та територіальні межі дослідження; сформульовано завдання, визначено методологію та основні методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, особистий внесок здобувача, апробацію; подано відомості про структуру дисертації.

У першому розділі “Розробка завдань та змісту фізичного виховання школярів у педагогічній теорії та практиці (1917-1941рр.)” – проаналізовано стан фізичного виховання у дожовтневий період та часів національно-визвольної боротьби українського народу (1917-1920рр.); обґрунтовано сутність, завдання та зміст фізичного виховання учнів в українській педагогіці 20-х рр., показано, яким чином розроблялися завдання та зміст фізичного виховання у державних документах та навчальних програмах.

Здійснено аналіз поглядів на проблеми фізичної культури видатних педагогів К.Ушинського, П.Лесгафта, С.Шацького, які здійснювали свою наукову діяльність у дожовтневий період. Їх педагогічні ідеї щодо фізичного виховання є тим теоретичним підгрунтям, яке покладено в основу становлення та розвитку радянської системи фізичного виховання.

Виявлено, що російський царський уряд приділяв певну увагу проблемі фізичного розвитку особистості, зокрема і фізичному вихованню учнів. Цикл заходів, які були заплановані Міністерством народної освіти, спрямовувався не лише на покращення гігієнічних умов перебування учнів у навчальних закладах, але й на запровадження у школі різних видів фізичних вправ, котрі спрямовувалися на “привчання учнів до витривалості, вироблення стрункості, витонченості всіх рухів, розвиток у них спритності, винахідливості та розумової впевненості у собі” Матеріали Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), Ф.73, оп.1., спр.42, арк..134-136., а також на створення умов для відпочинку учнів під час літніх канікул. Про це свідчать циркуляри Міністерства народної освіти від 2.08.1900р. за №20185, 15.08.1902р. за №21600, 20.09.1902р. за №25985, 12.03.1903р. за №19106 і 29.06.1903р. за №20152.

Оздоровленню підростаючого покоління, засвоєння ними основ гігієни та санітарії приділяли увагу українські педагоги – прихильники національної системи тіловиховання (С.Русова, А.Крушельницький, Г.Ващенко) і педагоги-більшовики (Н.Крупська, А.Макаренко, П.Блонський та ін.).

Гігєнізація процесу фізичного виховання дітей була основою їх поглядів на проблеми фізичної культури з тією різницею, що на думку перших, тіло виховання має ґрунтуватися на національних традиціях, а останні вважали фізичну культуру одним із засобів комуністичного виховання. Багато з того, що було напрацьовано видатними педагогами періоду національно-визвольних змагань, успішно використовувалося більшовиками після їх приходу до влади в Україні. Проте щодо форм і засобів фізичного виховання дітей і молоді та їхнього впливу на фізичні і розумові сили зростаючої особистості, то педагоги 20-х років не дотримувалися єдиної точки зору.

Протягом усієї історії радянського фізкультурного руху КПРС декларувала таке спрямування розвитку фізичної культури і спорту, яке б якнайкраще відповідало інтересам народу. Розглядаючи фізичну культуру і спорт як складові нової соціалістичної культури, як цілеспрямований засіб комуністичного виховання, більшовицька партія у директивних документах визначала організаційні основи, завдання та зміст радянської системи фізичного виховання. У першу чергу, це стосувалося школи, оскільки на основі директивних документів будувалися навчальні програми і плани для предмету “фізична культура”.

З огляду на величезний вплив партійних постанов та рішень з?їздів на весь уклад життя у радянській державі значущою для становлення та розвитку фізичного виховання учнів у загальноосвітніх школах України є Постанова оргбюро ЦК РКПб від 13 липня 1925 року “Завдання партії в галузі фізичної культури”, а також Постанови ЦК ВКП(б) “Про початкову та середню школу” (5.09.1931р.), “Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі” (25.08.1932р.), а особливо створення комплексу “Готовий до праці і оборони СРСР” (ГПО). Їхній вплив на становлення та розвиток системи фізичного виховання був суттєвим.

Згадувана вже постанова 1925 року вказувала на необхідність розвитку масової оздоровчої роботи у школах, що свідчить про закріплення тенденції оздоровчої спрямованості шкільної фізичної культури та початок етапу становлення системи фізичного виховання учнів у трудових школах України.

Введення комплексу ГПО, який у березні 1931р. був затверджений ВРФК, мало вирішити ті проблеми шкільної фізкультури, які виявлялися на етапі становлення. У фізкультурному комплексі знайшли своє чітке відображення всі основні принципи системи фізичного виховання. Розуміння того, що принципи, на яких формується система, є показником її дієвості, фактично зробило даний комплекс практичною основою фізичного виховання у загальноосвітніх школах. Комплекс ГПО став основною ланкою становлення системи фізичного виховання у школах України, а після прийняття у 1931-1932рр. ЦК ВКП постанов, які стосувалися початкової та середньої освіти, розпочався етап її розвитку.

У другому розділі “Становлення і розвиток системи фізичного виховання учнів на уроках фізичної культури” – розглянуто тенденції та виявлено суперечності в організації фізичного виховання учнів у семирічних та середніх школах; показано, яким чином розроблялися завдання та зміст фізичного виховання дітей. У дослідженні було встановлено, що процес становлення системи фізичного виховання учнів початкових та семирічних шкіл був не однозначним і не послідовним. Величезні труднощі у діяльності вчителів виникли у 1917-1920рр., оскільки національне відродження у галузі освіти проходило у надзвичайно складній політичній ситуації. С.Пастернак виділяє за ці роки досить багато різних періодів, що характеризувалися або зміною влади, або зміною її ставлення до розвитку української освіти Пастернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часів революції 1917-1919ррю. – К, 1920.. За умов, коли кожна влада займалася не стільки створенням, скільки руйнацією в системі освіти, про розвиток системи фізичного виховання у школі мова не йшла. Це був етап визначення мети, пошуку форм, засобів, методів фізичного виховання.

За відсутності належної матеріально-технічної бази, достатнього фінансування інструкторів з гімнастики, гігієнізація фізичного виховання стає найважливішим засобом цього процесу. Відсутність єдиних навчальних планів і програм з фізичного виховання у школах-семирічках на початку 20-х рр. та відповідних засобів спричинилися до того, що уроки фізичної культури взагалі не проводилися, а знання з фізкультури у школах звужувалися до вивчення гігієни та санітарії.

Програми з фізичної культури 1927 року, хоча й внесли певну конкретику, щодо завдань, засобів і методів проведення уроків фізичної культури, але зміст та порядок їх проведення цілком залежали від підготовленості учителів. Такий стан призводив до суперечностей та викривлень усієї системи фізкультурної роботи.

Щоб покращити організацію процесу фізичного виховання у трудових школах і школах-семирічках, окружні інспектури освіти з середини 20-х років вживали певних заходів. Зокрема, Київська ОкрІНО ставила перед школами такі завдання: а) під час складання навчальних планів ні в якому разі не припускатися скорочення сітки годин на фізичну культуру, а також виправляти помилкове планування фізичної культури у пари; б) вносити до кошторису шкіл певні витрати на фізичну культуру, передбачаючи це при складанні шкільних бюджетів ЦДАВОВУ, Ф.166, оп.9, спр.1335, арк.18..

Слід зазначити, що тенденція до воєнізації у другій половині 20-х років проявлялася як у розробці програм, так і в особливостях організації фізичного виховання у школах. Всю військово-оборонну роботу з учнями різних вікових груп передбачалося проводити на базі програмного мінімуму з фізичної культури у семирічних школах. Робота з воєнізації фізичної культури мала бути насиченою такими елементами, які потім ставали б передумовами діяльності роботи у військових гуртках Синепол І. Поглибити військово-оборонну роботу у школі //Комуністична освіта. - №8-9. – 1932. – С.3.. Велика увага приділялася воєнізації шкільного середовища, оскільки одним із завдань воєнізації фізичного виховання у школі у цей період було виховання в учнів військових вмінь.

Негативні тенденції у становленні системи фізичного виховання учнів (негативне ставлення до фізичної культури з боку адміністрацій частини шкіл, слабка матеріальна база, епізодичне проведення занять з фізкультури, нестача кваліфікованих фахівців та відсутність єдиних методичних планів з фізичного виховання зумовили слабкий рівень фізичної культури у школах України до прийняття комплексу ГПО.

Тільки після того, як школа стала на шлях уніфікації, велика увага приділялася плануванню програмного матеріалу фізкультурних занять та питанню загальної методики фізкультурної роботи у школі. Урок фізкультури був визнаний основною формою цієї роботи. Але, з іншого боку, учитель був поставлений у жорсткі рамки навчального плану, чим повністю нівелювалася його ініціатива. Крім цього, зовсім не враховувалися ті кліматичні і топографічні умови, в яких здійснювалося фізичне виховання школярів, що не сприяло розвиткові системи фізичного виховання учнів у загальноосвітніх школах України.

Аналіз матеріалів третього розділу дослідження “Становлення й розвиток системи фізичного виховання дітей та молоді у позакласній та позашкільній роботі” засвідчує, що в утвердженні системи фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл, розвиток позаурочних форм мав велике значення, а на початку досліджуваного нами періоду й основне. На початку 20-х років, коли урок фізкультури, ще не був визначений, як основна форма фізичного виховання школярів, для зміцнення здоров’я використовувались фізкультурно-оздоровчі форми в режимі шкільного дня. Тенденція до їх розвитку та покращання оздоровчого ефекту від виконання прослідковується аж до впровадження в шкільне життя комплексу ГПО та БГПО. 20-ті р.р. XX ст. були етапом широкого використання гігієнічної гімнастики до занять, рухливих ігор на перервах між уроками, фізкультурних хвилинок під час уроків. З початку 30-х років подальше становлення отримало лише використання резервних уроків для здійснення фізичного виховання учнів.

Що ж до гурткових форм фізичного виховання учнів, то тенденція до їх запровадження виявляється з середини 20-х років, оскільки матеріально-технічна база шкіл, а також брак реманенту на початку не сприяли їх становленню. На цьому етапі гуртки фізичної культури мали спортивну спрямованість, у школах розвивалися секції з різних видів спорту. З початку 30-х р.р. у секціях шкільних гуртків з фізкультури готували школярів до складання норм комплексів ГПО та БГПО.

Протиріччя у становленні гурткових форм фізичного виховання на даному етапі полягало у тому, що ідея впровадження спортивних секцій у шкільний побут не була підкриплена виділенням спеціальних коштів для придбання спортивного реманенту та відсутністю достатньої кількості висококваліфікованих спеціалістів. Це унеможливлювало розвиток даної форми у позакласній діяльності школярів з фізичного виховання.

Тому для пропаганди шкільної фізичної культури у 20-х роках використовувалися фізкультурні свята, Дні фізичної культури, які не вимагали великої кількості коштів. Дані форми використовувались і пізніше, але оздоровча спрямованість фізкультднів змінилась на дні, коли учнями складалися норми ГПО, а свята, все частіше, ставали показовими і не використовувалися як спортивні змагання. Останні, виокремилися в особливу форму позакласної роботи з фізичного виховання в загальноосвітніх школах України.

Дослідження процесу становлення та розвитку позашкільних форм роботи з фізичного виховання у школах дозволяє виділити певні суперечності та тенденції. Зокрема, у перші пожовтневі роки фізичне виховання школярів здійснювалося переважно у сімейному середовищі і мало здебільшого оздоровчу гігієнічну спрямованість. 20-ті роки характеризуються розгортанням позашкільної фізкультроботи на літніх оздоровчих майданчиках та становленням гурткових форм роботи із школярами. У 30-х роках значної популярності серед дітей набували літні піонерські табори і спортивні секції, які функціонували при добровільних спортивних товариствах. Крім того, протягом всього періоду у всі форми позашкільної роботи з фізкультури запроваджувалися елементи воєнізації. Загалом 30-ті роки характеризує тотальна воєнізація процесу фізичного виховання в українських школах. Організація військово-фізкультурної роботи в них покладалася на комсомольські організації. ЦК ЛКСМУ разом з ВРФК УРСР забезпечували потрібними кадрами розвиток позакласної та позашкільної роботи. При розгортанні військово-оборонної роботи серед учнів старших класів комсомольські організації мали “ширше охоплювати їх різними гуртками зі складання норм на значок ГПО, забезпечуючи створення потрібної матеріально-технічної бази для розвитку оборонної та фізкультроботи в школі, а також домагатися надання шкільній молоді оборонно-фізкультурної бази, яка обслуговує дорослих” Постанови ІХ з?їзду ЛКСМУ 2-8 квітня 1936 року. – К: Молодий більшовик. – 1936. – с. 17-19..

Також цікавим є те, що мета позашкільної роботи з фізкультури трансформувалася від власне оздоровлення дітей та прищеплення їм гігієнічних навичок для досягнення високих спортивних результатів і, певною мірою, захоплення рекордсменством, що негативно впливало на її масовість.

Що ж до суперечностей, то вони були в цей період характерними як для позашкільної роботи, так і для всіх форм фізичного виховання учнів - досить високі завдання, які ставилися перед усією системою фізичного виховання і об‘єктивна неможливість їх виконати через слабку матеріально-технічну базу та брак кваліфікованих спеціалістів.

Але були й суб‘єктивні причини, коли недостатня увага з боку Наркомосу, ВРФК та громадських організацій призводила до зниження інтересу до занять фізичною культурою. Фінансово і морально не підкріплена ініціатива з боку окремих шкіл, спеціалістів та й просто школярів не мала реального впровадження в життя.

Якщо, до певної міри, не реалізовувалася активність дітей, не задовольнялося їх бажання займатися спортом, то школярі-спортсмени були змушені залишати навчання у школі і вступати до спортивних товариств для дорослих, що зумовлювало їхню ранню спеціалізацію і негативно впливало на гармонійний фізичний розвиток.

Здійснене дослідження дозволило зробити наступні висновки:

1.

2.

3.

4.

5.

а) пропедевтичний (1917-1920);

б) початок становлення (1920-1925);

в) завершення становлення (1925-1932);

г) розвитку (1932-1941).

Для пропедевтичного етапу фізичного виховання в школах України періоду УНР суттєвими були визначення мети, завдань і змісту фізичного виховання, пошук нових форм та видів діяльності. У цей час простежується суперечність між поглядами прихильників української системи тіловиховання та радянськими вченими на роль сім’ї у фізичному вихованні дітей та молоді. Перші надавали великого значення вихованню в родині. Представники радянської системи освіти, виходячи з помилкової тези про неминучий розпад сім’ї, висловлювались за відсторонення батьків від виховання загалом і фізичного зокрема. У зв’язку з цим вони визнавали дитячий будинок основним у галузі соціального і фізичного виховання. Крім того, українські вчені С.Русова, І.Тешенко, Г.Ващенко та ін. будували фізичний розвиток на національних традиціях, а Н.Крупська, А.Луначарський, С.Шацький та ін. віддавали перевагу груповим, воєнізованим формам. Крім того, на цьому етапі фізичного виховання достатньо чітко віддзеркалюються наступні тенденції: декларування його змісту з боку освітніх керівних органів; епізодичність у здійсненні виховного процесу; оздоровча спрямованість фізичного виховання школярів.

Етап початку становлення змісту та фізкультурно-оздоровчих форм фізичного виховання в початкових та семирічних школах України виявлявся у спробі вчителів системно впроваджувати комплекс оволодіння учнями знаннями, вміннями з фізичної культури, засобами загальної та особистої гігієни. Було зроблено спробу сформулювати нові завдання з фізичної культури, як-от: зміцнення здоров’я школярів та підготовка їх до праці й оборони. На цьому етапі простежуються суперечності між ідеєю “фізкультуризації” шкільного побуту та нерозумінням адміністрації шкіл і частини вчительства доцільності фізкультурно-оздоровчих форм з гігієнічної точки зору; між необхідністю забезпечення учнів спортивними залами, фізкультурними майданчиками, оплатою праці інструкторів фізкультури і відсутністю достатнього фінансування; між вимогою Вищої ради з фізичної культури щодо обов’язкового введення уроку фізкультури в усіх закладах та відсутністю єдиних програм, за якими вони мали проводитись.

Серед домінуючих тенденцій доцільно виділити: залучення усього педагогічного персоналу шкіл для організації та проведення фізкультхвилинок, ранкової зарядки школярів; створення регіональних, загальношкільних планів з фізкультури у зв`язку з відсутністю єдиних державних; запровадження певних форм позашкільної фізкультурної діяльності; створення в округах та губерніях України рад фізичної культури.

На етапі завершення становлення системи фізичного виховання учнів у школах України фізкультура мала пронизувати всі напрями життєдіяльності учнів (уроки, рухливі ігри, гімнастика, поєднання фізичних вправ і гігієнічних факторів, раціональне поєднання праці і відпочинку, дотримання режиму дня). Окреслений етап характеризують тенденції: систематичність проведення уроків та їх поєднання з позаурочними формами; впровадження елементів воєнізації у процес фізичного виховання школярів; посилення державного централізованого керівництва у цій галузі. Серед суперечностей цього етапу слід відзначити: недооцінку ролі вчителя фізкультури у навчальному процесі з боку керівних органів освіти та адміністрацій шкіл; між завданнями, які ставилися перед школою у галузі фізкультури, та частим невиконанням розкладу уроків, а також нестачею висококваліфікованих фахівців; між утвердженням мети, завдань та засобів гармонійного розумового і фізичного розвитку учнів та відсутністю набутків педагогіки у цьому напрямку.

На етапі розвитку системи фізичного виховання у загальноосвітніх школах України (з початку 30-х рр. ХХ ст.) уроки фізкультури доповнюються систематичними заняттями учнів у гуртках, спортивних секціях, участю у спартакіадах та широкого залучення до складання нормативів комплексів БГПО та ГПО і ГПО ІІ. Останні слугували підготовці майбутнього воїна. Весь цей процес набуває послідовності, системності. Все ж таки новому етапові були притаманні певні суперечності: