СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
КАЛЬНІЦЬКА Наталія Дмитрівна
УДК 94(477.51) "10/12"
ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ВОЛОДІНЬ
ЧЕРНІГОВО-СІВЕРСЬКИХ КНЯЗІВ
(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІ – КІНЕЦЬ ХІІІ СТ.):
ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ
07.00.01 – історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Луганськ – 2004
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: |
кандидат історичних наук, доцент
Бодрухин Володимир Миколайович,
Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, доцент кафедри історії України
Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор
Войтович Леонтій Вікторович,
Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри давньої історії України та архівознавства; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича, старший науковий співробітник відділу історії середніх віків;
кандидат історичних наук, доцент
Румянцев Станіслав Дісанович,
Луганський національний аграрний університет, доцент кафедри історії і українознавства
Провідна установа: | Донецький національний університет, кафедра історії України
Захист відбудеться 25.06. 2004 р. о 14 _ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-а, корпус І , ауд. 241.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-а).
Автореферат розісланий 22.05. 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук І.В. Довжук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. З набуттям незалежності в Україні з’явилася реальна можливість об’єктивного наукового підходу до розкриття прогалин в історії України. В українській історичній літературі період історії України удільної доби висвітлюється досить однобоко. Свого часу багато уваги приділялося розвитку Галицько-Волинського князівства, яке вважалося спадкоємцем традицій Давньоруської держави. У російській та радянській історіографії чільна роль відводилась Володимиро-Суздальському князівству.
Проте на теренах Київської Русі сформувалися і діяли й інші політичні утворення, серед яких Чернігівське князівство – одне з найбільш міцних й авторитетних. В ХІ – ХІІІ ст. чернігівський стіл займав друге місце (після Києва) у загальному щаблі князівств Київської держави. У другій половині ХІ ст. Чернігово-Сіверська земля стала одним з найбільших князівств-земель у Східній Європі. Чернігівські та новгород-сіверські князі на той час були найбільш впливовими у Давньоруській державі, оскільки проводили активну зовнішню політику.
Серед передумов виникнення Чернігово-Сіверської землі приділяється увага тим, що характеризують заселення й розвиток господарства краю. Певні аспекти економічного і, особливо, політичного життя українських земель доби Київської Русі та удільного часу становлять значний інтерес для сучасної науки, оскільки є важливою частиною актуальних проблем у дослідженні української історії, її геополітики в цілому. Особлива увага приділяється долі Чернігово-Сіверської землі в часи монголо-татарської навали.
Подібну тематику ще у ХІХ ст. почали розробляти представники київської (української) історичної школи на чолі з В.Б.Антоновичем. За сучасних умов з’явилась потреба нових підходів до висвітлення нагальних проблем історії України. Актуальним є проведення низки нових досліджень з історії формування окремих регіонів, але вже з інших методологічних позицій, відмінних від попередніх. З урахуванням цього обрана тема потребує ретельного й різнобічного вивчення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Головним аспектом досліджень для науковців кафедри є вивчення різних етапів розвитку української державності. Видано декілька монографій та інших наукових праць, у яких висвітлено різні питання історії державотворення України, обґрунтовано значення вивчення державотворчих процесів у формуванні й вихованні молодого громадянина Української держави – студента навчального закладу; з цією метою постійно проводяться наукові семінари та конференції.
Результати дослідження використані при виконанні у 1999-2001 рр. держбюджетної теми: ГН – 49а – 99 „Дослідження ціннісно-мотиваційних орієнтацій життєдіяльності студентів в умовах втілення української державницької ідеї”, зокрема, в підтемі „Розвиток української державницької ідеї та її історичне втілення”.
Об’єкт дослідження: територіальні володіння чернігово-сіверських князів у другій половині ХІ – наприкінці ХІІІ ст.
Предмет дослідження: розвиток Чернігово-Сіверської землі у зазначений період, з’ясування засобів, які застосовували місцеві князі для формування і змін територіальних володінь, а також історико-політичні наслідки цих заходів.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХІ ст., що збігається з формуванням політичного осередку Чернігово-Сіверської землі, та кінець ХІІІ ст., коли встановилася монголо-татарська влада, а окремі удільні давньоруські князівства (у тому числі й князівства Чернігово-Сіверської землі) припинили своє існування.
Географічні межі дослідження: Давня Чернігово-Сіверська земля розташовувалась у Лівобережжі, басейні річок Дніпра й Десни. Територія її охоплювала частини сучасних України, Росії й Білорусі. У дисертаційному дослідженні розглядаються також Київське, Галицьке та інші князівства, які були об’єктами зовнішньої агресії чернігово-сіверських князів. Тісні зв’язки існували й з Тмутараканню (сучасні Таманський та Керченський півострови).
Метою дисертації є висвітлення процесу формування та дроблення території володінь чернігівських і новгород-сіверських князів. Досягненню поставленої мети підпорядковані такі основні завдання:
- відтворити й дати аналіз кордонам Чернігово-Сіверської землі, її політичного осередку;
- проаналізувати процес виникнення та розвитку міст Чернігівщини;
- з’ясувати, що собою являли територіальні надбання представників династії Святославичів згідно із заповітом князя Ярослава Мудрого (1054 р.) та рішенням Любецького з’їзду (1097 р.);
- визначити політичні умови процесів приєднання та втрати земель чернігово-сіверськими князями (чернігівськими та новгород-сіверськими);
- охарактеризувати особливості політичного устрою Чернігівщини;
- простежити умови виникнення окремої чернігівської династії та формування її „одинацтва”, внутрішні взаємини між чернігово-сіверськими князями;
- виділити особливі ознаки внутрішньої та зовнішньої політики Ольговичів: їх боротьбу за гегемонію в Південній Русі, за Київ, взаємовідносини зі Степом;
- виявити характерні риси впливу влади монголо-татар на процес подальшого дроблення уділів у Чернігово-Сіверській землі.
Окремим завданням дослідження є вивчення категоріального апарату теми.
У теоретико-методологічному плані використані загальні методи наукового пізнання: історичний, порівняльний, ретроспективний, елементарно-теоретичного аналізу й синтезу. Дисертаційну роботу виконано з використанням різних методів і прийомів історичного дослідження, що відповідає вимогам планомірності, цілеспрямованості вивчення проблеми. Досліджуваний матеріал автор аналізує, виходячи із принципів об’єктивності та історизму, застосовуючи методи систематизації, порівняння та узагальнення. При підготовці мап застосовані методи історико-географічного дослідження, картографії, географії. Використання методів історичного дослідження в їх сукупності дозволяє об’єктивно відтворити історичне минуле Чернігово-Сіверщини, територіальних володінь її князів.
Наукова новизна дисертації полягає у вивченні в історико-політичному аспекті процесів об’єднання південноруських земель під егідою чернігово-сіверських князів. З’ясовано, що собою являла чернігівська династія, яку мету вона переслідувала у своїй політиці; визначено умови запровадження цих політичних заходів. В історичній літературі під впливом літописців діяльність Ольговичів відображалася темними фарбами – об’єктивність була втрачена.
Починаючи з дореволюційного періоду дослідники вважали саме Чернігово-Сіверську землю з її „ієрархічним сходженням” класичним варіантом розвитку давньоруського феодалізму удільної доби. Але в радянські часи в історичній літературі переважна увага приділялася розвитку Володимиро-Суздальського та Галицько-Волинського князівств, хоча й інші землі мали свої особливі характерні ознаки.
У дисертаційному дослідженні в хронологічній послідовності розглядаються передумови виникнення, формування та розвитку окремих територій у Чернігівській землі-князівстві, комплексно досліджується Чернігово-Сіверська земля як політичний осередок Давньої Русі.
На основі вивчення джерел, галузевих наукових праць та їх всебічного аналізу автором вперше:
- досліджено зміни територіальних володінь чернігово-сіверських князів як результат їх політичної діяльності;
- пояснюються причини зовнішньої агресивності володарів Чернігово-Сіверської землі;
- виявлені характерні ознаки діяльності чернігово-сіверських князів з середини ХІ ст. до початку монголо-татарської навали;
- проаналізована специфіка перебування Чернігово-Сіверської землі під владою золотоординських ханів.
Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні знань з історії державотворення України, історичної географії та краєзнавства Чернігівщини. Дисертаційна робота розрахована на значну частину вітчизняних істориків, насамперед, коло фахівців, які досліджують історію Київської Русі та окремих її земель.
Практичне значення одержаних результатів визначається можливістю використання їх для підготовки узагальнюючих праць з історії України, історії культури та економіки України; генеалогічних досліджень середньовічної історії України; підготовки спецкурсів краєзнавчого характеру, наприклад, з історії середньовічної Чернігівщини.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, на кафедрі археології та історії України, а також на кафедрі історії слов’ян Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Результати дослідження доповідались на наукових та науково-практичних конференціях.
Зокрема, автор брав участь у методологічному семінарі „Українська державність: особливості розвитку й проблеми еволюції” (Луганськ, 1999); у науковій конференції „Теоретичні проблеми вітчизняної історії” (Луганськ, 2000); у шостій міжнародній науково-практичній конференції „Університет і регіон” (Луганськ, 2000); у Всеукраїнській науковій конференції „Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, 2001); у науковій конференції „До 80-річчя Східноукраїнського національного університету” (Луганськ, 2001); у регіональній науковій конференції „Історія другого тисячоліття: проблеми і дослідження” (Луганськ, 2001); у другій регіональній науковій конференції „Історична наука: спадщина і сучасність” (Луганськ, 2001); у Міжнародному конгресі „Археологія та етнологія Східної Європи” (Одеса, 2002); у Міжнародній науковій археологічній конференції „Середньовічні старожитності Південної Русі-України” (Чернігів, 2002); у Міжнародній науковій конференції „Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002).
Основні положення дисертації викладено в збірках доповідей, виступах і повідомленнях на вищеназваних конференціях, а також у фахових та інших виданнях: „Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля”; „Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка”; журналі „Сіверянський літопис” (Чернігів) збірнику наукових статей „Наукові записки з української історії” (Переяслав-Хмельницький); монографіях: „Нариси з історії української державності (до кінця ХІХ ст.)”, „Державотворчі процеси у кочовиків Східноєвропейського Степу”.
За матеріалами дисертації видано дев’ятнадцять публікацій, з них сімнадцять – одноосібні. П’ять містяться у фахових виданнях. У названих вище працях висвітлено як загальну концепцію дисертації, так і її специфічні питання.
Структура і обсяг дисертації. Мета і завдання дослідження зумовили побудову і логічну структуру дисертації, яка складається із вступу, переліку умовних скорочень, чотирьох розділів (одинадцять підрозділів), загальних висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Робота виконана на 202 сторінках, з них основного тексту 180 сторінок, містить додатки на 5 сторінках. Список використаних джерел та літератури нараховує 201 назву.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається її новизна, теоретична й практична значимість дисертації, окреслені хронологічні рамки, предмет та об’єкт дослідження, сформульована мета й завдання роботи, наведені відомості про апробацію результатів дослідження.
Перший розділ – „Джерелознавчий та історіографічний огляд” – присвячено аналізу розробки в історичній літературі названої теми, її документальної бази.
До джерельної бази дисертації віднесено певне коло писемних, матеріальних (археологічних), нумізматичних, фольклорних, етнографічних, лінгвістичних пам’яток. Проте інформація про давню Чернігівщину, особливо в писемних джерелах, суттєво обмежена й інколи носить суб’єктивний характер.
Основою давньоруського літописання є „Повість минулих літ”, до якої увійшли пам’ятки, написані в Києві у Х – ХІ ст. До початку монгольської навали було складено три редакції „Повісті”. Наприкінці ХІV – на початку XV ст. виникла необхідність перекопіювання, оскільки „Повість” містила вже трьохсотлітню історію. З цього приводу з’являються Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (друге десятиріччя XV ст.) списки. На початку XIV ст. різні зводи об’єднуються в „Літопис Руський” (південноруське літописне зведення), який розподіляється на три частини: „Повість минулих літ”, Київський літопис, Галицько-Волинський літопис.
Історію південноруських князівств найбільш ретельно вивчає Іпатіївський звід. Про події на Чернігівщині повідомляють не лише південно-східні, але й північно-східні слов’янські літописці (Лаврентіївський, Никонівський, Радзивіллівський зводи). Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком) / Переклад, післямова та коментарі В.В. Яременка. – К.: Рад. письменник, 1990. – 558 с.; Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку // ПСРЛ. – Т. І. – М.: Языки рус. культуры, 1997. – 733 с.; Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 2. – М.: Языки рус. культуры, 1998. – 604 с.; Галицько-Волинський літопис. (За іпатським списком переклав Л.Є. Махновець) // Галицько-Волинська держава ХІІ – ХІV ст.: Зб. наук. праць: У 2 кн. / Упор. О.С.Кучерук. – Кн. 1. – Л.: Світ, 2002. – С. 5 – 117; Радзивиловская летопись // ПСРЛ. – Т. 38. – Л.: Наука, 1989. – 178 с.; Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью // ПСРЛ. – Т. 9. – СПб.: Изд-во Археограф. комиссии, 1862. – 256 с.; Летопись по Воскресенскому списку // ПСРЛ. – Т. 7. – СПб.: Изд-во Археограф. комиссии, 1856. – 347 с.; Новгродская Первая летопись. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – 642 с. Летописный сборник, именуемый летописью Авраамки. // ПСРЛ. – Т. 16. – СПб.: Изд-во Археограф. комиссии, 1889. – 320 с.; Типографская летопись // ПСРЛ. – Т. 24. – Петроградъ: Изд-во Археограф. комиссии, 1921. – III, 271 c.; Никаноровская летопись // ПСРЛ. – Т. 27. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1962. – С. 17 – 136 тощо. У часи феодальної роздробленості при дворі кожного удільного князя був свій штат літописців. Так, до Київського літопису увійшли повідомлення чернігівського літописця по 1198 р. включно.
Деякі факти з історії монгольського періоду містять літописи під загальною назвою – „Білорусько-литовські літописи”. Проте здебільшого вони є компіляціями, але інколи хроністи дають фактам свою оригінальну інтерпретацію. Вказане стосується „Хроніки Биховця” і так званої „Хроніки литовської і жмойтської”, що датуються ХVІ ст. та виконані давньоруською мовою. Автором використана козацька хроніка „Літопис Самовидця” з приводу дослідження історії походження назв „Сіверська земля”, „сіверяни”, оскільки в цьому літописі зберігаються повідомлення про так званих „севрюків”, які мешкали на території Чернігово-Сіверської землі. Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ.– М.: Наука, 1980. – Т. 35. – 306 с.; Хроника Быховца / Предисл., коммент. и перевод Н.Н. Улащина; Отв. ред. М.Н. Тихомиров. – Л.: Наука, 1966.– 153 с.; Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца // ПСРЛ.– М.: Наука, 1975. – Т. 32. – 234 с.; Літопис Самовидця. – К.: Наук. думка, 1971. – 207 с.
Певну інформацію містять й джерела східного та європейського походження. Особливо вказане стосується монгольського періоду історії Чернігово-Сіверської землі. Сборник материалов, относящихся къ исторіи Золотой Орды / Перевод В.Г. Тизенгаузена. – Т. 1. – Извлечения изъ сочинений арабскихъ. – СПб., 1884 – XVI / 564 с.; Матузова В.И. Английские средневековые источники ІХ – ХІІІ вв. (тексты, перевод, комментарии). – М.: Наука, 1979. – 267 с.; Путешествие в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. – М.: Гос. изд. географической литературы, 1957. – 270 с. Цінними є свідоцтва мандрівників-місіонерів, які відвідали землі підкорені ханами Золотої Орди: Джованні дель Плано-Карпіні здійснив місію до монголів як апостольський легат; певні свідоцтва подає Гільйом Рубрук, який у 1253 р. відвідав монголо-татарську столицю.
Серед літературних праць давньоруської доби привертають увагу „Патерик київського Печерського монастиря”, „Слово о полку Ігоревім”. Патерик киевского Печерского монастыря. – СПб.: Изд-во археограф. комиссии, 1911. – 275 с.; Слово о полку Ігоревім // Яценко Б. „Слово о полку Ігоревім” та його доба. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, вид-во “Веселка”, 2000. – С. 84 – 105. Одним із видів джерел з історії Чернігово-Сіверської землі є усна (фольклорна) творчість. Епіграфічні знахідки на території Чернігівщини вказаного періоду представлено фресками й графіті Успенського собору Єлецького монастиря. Деякі куфічні (арабські) монети, що знаходяться в колекції Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського, мають графіті.
У дисертації автором використано сучасні археологічні знахідки, які складають суттєву джерельну базу з історії Чернігівщини. Чернігово-Сіверська земля широко представлена багатьма старожитностями. Коваленко В.П. Місто і округа в Чернігово-Сіверській землі Х – ХІІІ ст. // Україна і Росія в панорамі століть. – Чернігів: Сіверська думка, 1998. – С. 24 – 33; Коваленко В.П. Основные этапы развития древнего Чернигова // Чернигов и округа в ІХ – ХІІІ вв. / Под ред. П.П.Толочко. – К.: Наук. думка, 1988. – С. 22 – 33; Моця А.П., Готун И.А., Коваленко В.П. Полесское село в древнерусской истории (по материалам Автуничи) // Деснинские древности. / Под ред. В.П. Алексеева. – Брянск: Изд-во Брянск. обл. краев. музея, 1995. – С. 100 – 103; Шекун О.В. Давньоруські курганні могильники в окрузі Любеча. // Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі / За ред. П.П. Толочка. – Чернігів: Сіверянська думка, 1997. – С. 164 – 169; Сухобоков О.В. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII - ХIII ст. (археологічні дослідження 1968 – 1989). – К.: Наук. думка, 1992. – 216 с.; Сухобоков О.В. Левобережная Украина в VII – XIII вв. // Чернигов и его округа / Под ред. П.П.Толочко. – К.: Наук. думка, 1988. – С. 46 – 56 тощо. Характер джерел, на яких базуються етнографічні вивчення, не дає змоги використовувати їх без ретельного попереднього дослідження для відтворення історії та культури минулого. В історичному дослідженні етнографічні данні частіше відіграють роль допоміжного матеріалу під час проведення археологічних реконструкцій. Слід зазначити, що вивчення лінгвістичних джерел має тісний зв’язок з попередніми (особливо з етнографічними). Тому майже всі праці, де розглядаються етнографічні проблеми, можна використовувати у вивченні лінгвістичних повідомлень. Проте етнографічні і лінгвістичні джерела у даному дослідженні автором використані у меншій мірі.
Зрозуміло, що для вивчення минулого Чернігівської землі та князівських володінь на її території необхідне комплексне використання таких джерел, як писемні і матеріальні, а також результати досліджень лінгвістики, етнографії, антропології. Проте деякі з джерел надають нам більше інформації (писемні, археологічні), деякі - менше (фольклорні, лінгвістичні, етнографічні). Тому зрозуміло, що відсутність одних повідомлень автор по мірі можливості компенсував даними із іншої джерельної бази.
Історіографічний огляд свідчить, що чимало проблем, які стосуються різних аспектів становлення й існування Чернігово-Сіверської землі, а також територіальних володінь Святославичів у вітчизняній історичній науці остаточно не розв’язано. В історіографії переважають праці, присвячені загальному розвитку Давньоруської держави та періоду монголо-татарської навали на РусьГрушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1992. – Т.2. – 640 с.; Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. - К.: Альтернативи, 1998. – 352 с.; Толочко О.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К.: Наук. думка, 1992. – 224 с.; Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-західної Русі. – К.: Ін-т Історії України НАН України, 2002. – 247 с.; Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ – ХVІ ст.: Історико-генеалогічне дослідження. – Львів: НАН України, 1996. – 256 с.; Вернадський Г.В. Киевская Русь. – Тверь: ЛЕАН, 1996. – 448 с.; Феннел Дж. Кризис средневековой Руси 1200 – 1304. – М.: Прогресс, 1989. – 278 с.; Полубояринова М.Д. Русские люди в Золотой Орде. – М.: Наука, 1977. – 133 с.; Русіна О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. – К.: Абрис, 1998. – Т. 6. – 320 с. тощо.. Історичні праці розкривають загальні проблеми розвитку Давньоруської держави: її періодизацію, походження, державно-політичний устрій, соціально-економічний і культурний розвиток, виникнення й розвиток земель-князівств та інші питання. Слід зазначити, що без знання загальної історії держави неможливе вивчення окремої її частини, тим більше у перспективі подальшого розвитку вже як носія традицій давньоруської держави.
На жаль, історія середньовічної Чернігово-Сіверської землі в цих працях практично не розглядається. Основні праці з історії Чернігівщини написані переважно в минулих століттях. Голубовский П.В. История Северской земли до половины XIV в. – К.: Изд-во П.Завадзкого, 1881. – 201 с.; Багалей Д.И. История Северской земли до половины ХIV в. – К.: Изд-во Киев. ун-та, 1882. – 311 с.; Зайцев А.К. Черниговское княжество Х – ХІІІ вв. (Историко-географическое исследование): Автореф. дис. … канд. истор. наук: 07.00.01 / Институт истории СССР, АН СРСР. – М., 1976. – 26 с. В останні роки з розглядуваної нами теми в кращому випадку з’явилися окремі статті, доповіді на конференціях та інші видання, зокрема, одна монографія, але вона присвячена тільки державотворчим аспектам історії Чернігівської землі-князівства. Куза А.В., Коваленко В.П., Моця А.П. Чернигов и Новгород-Северский в эпоху „Слова о полку Игореве” // Чернигов и его округа в ІХ – ХІІI вв. / Под ред. П.П.Толочко. – К.: Наук. думка, 1988. – С. 56 – 65.; Приймак В.В. Волості Чернігово-Сіверщини ХІІ – ХІІІ ст. на території межиріччя середніх течій Десни і Ворскли // Шоста Всеукр. наук. конф. з історичного краєзнавства (Луцьк, вересень – жовтень 1993 р.) / За ред. П.Т.Тронька. – Луцьк: Агроінрем, 1993; Коваленко В.П. Чернігів і Чернігово-Сіверська земля у середньовічній історії Східної Європи // Старий Чернігів. – № 1 (лютий). – 1993. – С. 3; Дімник М. Любецький з’їзд і пониження статусу Олега Гориславича // Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі. – Чернігів: Сіверянська думка, 1997. – С. 14 – 20; Бодрухин В.М. Чернігівська земля-князівство: Монографія. – Луганськ: Вид-во СНУ, 2002. – 132 с. Історіографічний огляд підтверджує нагальність комплексного дослідження передумов та механізму формування і дроблення територіальних володінь чернігово-сіверських князів у зазначений період.
Таким чином, аналіз джерельної бази й огляд історичної літератури свідчать про необхідність активізації історичних досліджень, і не лише з історії Чернігово-Сіверської землі та історії діяльності її політичних діячів, але й інших князівств-земель та їх володарів. Вказане актуально, оскільки багато питань з історії розвитку економічного, соціального, культурного життя різних регіонів середньовічної України-Русі ще остаточно не висвітлено. До того ж, загальні синтетичні праці з давньоруської історії практично неможливо створювати без досконалих регіональних досліджень.
У другому розділі – „Формування осередку та кордонів Чернігово-Сіверської землі (до кінця ХІ ст.)” – здійснено аналіз процесу заселення Чернігівської землі, подано характеристику розвитку господарства краю; охарактеризовано Чернігово-Сіверську землю до розподілу волостей після смерті Ярослава Мудрого та остаточне формування територіальних володінь Святославичів за рішеннями Любецького з’їзду (1097 р.). Висвітлено процес „окняжіння” землі, характерні риси політики чернігівських князів, боротьбу Святославичів за вотчину батька.
Процес заселення слов’янами лісостепової смуги Лівобережжя відбувався своєрідними хвилями з перемінним успіхом з VI ст. Дослов’янським населенням краю, де розселялися сіверяни, були балти й іранці. Останні протягом тривалого часу співіснували із слов’янами. Територія майбутньої Чернігівської землі займала великий простір: від долини Дніпра до середньої течії Оки. Край був заселений нерівномірно: північна частина землі входила до лісового поясу з малородючим ґрунтом. Остаточно феодальні відносини стають панівними у східних слов’ян у IХ – X ст. Під час слов’янської колонізації виникли „гради” – майбутні міста. До складу Чернігівської землі входили представники різних східнослов’янських етнополітичних об’єднань: сіверяни, поляни, радимичі, в’ятичі тощо. Вірогідно, назва „сіверяни” походить від іранського „seu” – „чорний”. Наявність неслов’янського елементу гальмувала остаточне розчинення сіверянського племінного об’єднання серед інших слов’ян. Назва „Сівер” закріпилася лише за сіверськими територіями, які входили до складу Чернігівського князівства в ХI – ХIII ст. Відносини сіверян з Хозарією прискорювали їх суспільний розвиток.
Використані автором джерела свідчать, що в лісових північних районах розвитку набули такі промисли: полювання, рибальство, бортництво, добування дьогтю, збиральництво. З часом з’явилося скотарство й садівництво. Проте землеробство в Чернігівській землі розвивалося з великими зусиллями, особливо на півночі. Значного поширення досягло ремісниче виробництво – залізоробне, гончарне, ювелірне, ткацьке, деревообробне тощо. Відокремлення ремесла від сільського господарства сприяло виникненню зовнішньої й внутрішньої торгівлі, осередками якої стали великі міста – Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Сновськ, Любеч, які в Х – ХI ст. стали ранньофеодальними центрами Чернігівщини. Через Чернігівську землю проходили головні торгові шляхи Давньоруської держави: з Візантією, Західною Європою, Близьким Сходом.
Культурний розвій Чернігово-Сіверської землі був тісно пов’язаний із загальним розвитком культури всієї Давньоруської держави. Про язичницькі часи сіверян свідчать матеріали археологічних розкопок курганів Чорна Могила, Гульбище, Безіменний. Перебування під протекторатом Хозарії (середина VIII ст. – 60-ті роки ІХ ст.) сприяло збереженню характерних ознак сіверянського племені. Колонізація краю сіверян відбилася на заснуванні міст, розвитку специфіки господарства.
Спираючись на джерельну базу, дисертант доводить, що Чернігівщина займала чільне місце серед давньоруських земель-князівств. Разом з Київським і Переяславським князівствами вона в ІХ – ХІ ст. складала так звану „Руську землю”, яка являла собою осередок Давньоруської держави. Процес формування Чернігівської землі охопив ІХ – Х ст. Остаточне виникнення окремого політичного об’єднання відбулося після смерті князя Ярослава.
Проникнення влади давньоруських князів на територію Сіверщини літописці пов’язують з іменем князя Олега, який у 884 р. наклав на сіверян невелику данину. З цього часу доля Чернігівщини пов’язується з Київщиною й Переяславщиною як частиною „Руської землі”. Проте тривалий час зберігався чіткий зв’язок Чернігова і з хозарськими володіннями Русі. Це підтверджує той факт, що під час розподілу „Руської землі” між синами князя Володимира в 1024 р. тмутараканський князь Мстислав обрав своєю столицею Чернігів. Крім того, традиція називати своїх правителів каганами збереглася найдовше саме в Чернігівській землі (князі Святослав Ярославич, Олег Святославич (Гориславич). Хозарське минуле ще довго давало про себе знати й сприяло збереженню місцевих традицій чернігово-сіверськими князями.
Після смерті князя Володимира Святославича розпочалася міжусобна боротьба між його синами. У результаті договору між Ярославом і Мстиславом під Городцем у 1026 р. Київська Русь була розділена по Дніпру на дві частини: Лівобережні землі з Черніговом стали належати Мстиславу, Правобережні з Києвом – Ярославу. Це забезпечувало стабільність розвитку держави, сприяло припиненню міжкнязівських чвар.
У дисертації доведено, що формування кордонів і території Чернігівської землі – князівства та її відособлення було пов’язано із „рядом” київського князя Ярослава Мудрого, котрий заповів землі другому своєму синові – Святославу. Чернігівська князівська династія Святославичів (більш відома як династія Ольговичів) з часом „зрослася” з отриманою землею. Якщо порівнювати з іншими князівськими лініями, Ольговичі мали дружню підтримку чернігівської громади. Ще однією характерною ознакою чернігівського престолонаслідування було т. зв. „лествичне сходження”: перехід княжого столу від старшого представника однієї лінії до старшого представника іншої.
Святослав Ярославич отримав у родове володіння не лише Чернігівську, але й Муромо-Рязанську землю і Тмутаракань. Князь багато зробив для внутрішнього розвитку землі, особливо це стосується його заходів у Чернігові.
З 1054 р. протягом двадцяти двох років ніхто з князів інших династій не претендував на землі Святослава. Але з 1077 р. до 1097 р. під час жорстокої міжусобної війни ці землі декілька разів переходили від синів Святослава до Володимира Мономаха та навпаки. Серед усіх Святославичів найбільш яскравою постаттю був князь Олег, який започаткував практику залучення половецьких загонів до міжусобних війн давньоруських князів. Олег та його нащадки підтримували тісні стосунки з куманами: мали мирні та військові угоди, шлюбні зв’язки.
Після Любецького з’їзду князів (1097 р.) Чернігів став династичним володінням усіх Святославичів, які ще більше згуртувалися для збереження своїх здобутків. Давид був оголошений офіційним главою клану Святославичів. Саме Давидовичі мали спадкувати Чернігів. Проте й понині невідомі свідчення щодо підпорядкування князя Олега Давидові. Автор припускає, що між братами існував союз і вони правили разом у Чернігово-Сіверській землі. Крім того, з’їзд у Любечі проголосив пріоритет політичної ієрархії над генеалогічною, внаслідок чого Святославичі посіли не друге, а третє місце в системі давньоруських династій. Незважаючи на це, головну мету діяльності князя Олега було досягнуто – клан Святославичів остаточно закріпив за собою Чернігово-Сіверську землю. Отже, рішення Любецького з’їзду сприяли подальшому відокремленню Чернігово-Сіверської землі, її внутрішньому розвою.
У третьому розділі – „Лествичне сходження”: особливості розподілу княжих володінь” – розглянуто процес формування уділів, дано характеристику земельних володінь Давидовичів та Ольговичів, боротьби чернігівських князів за територіальні набутки, проаналізовано напрями зовнішньої політики чернігово-сіверських князів та їх взаємовідносини зі Степом.
Наприкінці ХІ – у першій половині ХІІІ ст. Чернігово-Сіверська земля за своєю площею поступалася лише Новгородській землі, а кількість населення сягала першого місця.
За рішенням Любецького з’їзду територія Чернігово-Сіверської землі була закріплена за Святославичами: Давидом, Олегом та Ярославом. Давид став князем чернігівським, Олег – новгород-сіверським, Ярослав – муромо-рязанським. Західний і південний кордон саме Чернігівського князівства збігається з відповідним кордоном Чернігово-Сіверської землі. На захід від Лутави кордон князівства Давидовичів доходив до гирла р. Тетерів по болотах Видри та Верхів’я. На схід від Лутави кордон проходив по р. Остер до Білавежі, а далі – по р. Ромен з м. Глеблем. У середині ХІІ ст. нечіткий кордон сягав на схід до міст Попаш, В’яхань і Вир. Кордон Задесення, яке входило до складу Чернігівського князівства, проходив від міста Глебль меридіально до Сейму, на схід від м. Бахмач. Далі на північ у межі князівства Давидовичів врізувалася територія Новгород-Сіверського князівства. Потім кордон проходив через Сновськ до р. Сож й охоплював землі радимичів. Природним кордоном на півночі були болота Перисте та Замглай. Південний кордон Чернігівського князівства з Новгород-Сіверським можна окреслити так: до володіння Ольговичів належали Стародуб, Радощ, Трубецьк. Далі природним кордоном знову ставала Десна; Подесення з містами Брянськ та Вщиж належали чернігівським князям.
До чернігівської волості належали радимицькі та в’ятські землі, а до Новгород-Сіверської – Посейм’є та район р. Снові. Кордон між княжіннями проходив уздовж західної межі Сновської тисячі та далі по р. Судості й Десні. Остаточним кордоном у ХІІ – ХІІІ ст. між Чернігівською та Новгород-Сіверською волостями була р. Убедь з прикордонним містом Сосницею. Кордон між князівствами спочатку проходив по Десні, а потім у місці її повернення на північ – по її притоці.
Автором доводиться, що місце розташування Новгород-Сіверського князівства було достатньо вигідним як в політичному, так і в економічному відношенні. Воно охоплювало північно-східне Задесення, а потім межувало з Посейм’ям. Серед умовних володінь Ольговичів слід назвати Курське Посем’є. На північному сході Новгород-Сіверське князівство межувало з Муромо-Рязанською землею. На півночі кордон Новгород-Сіверського князівства збігався з кордоном Чернігово-Сіверської землі, де мешкали в’ятичі. Вщижська волость знаходилася на межі володінь Ольговичів і Давидовичів. Подесення відходило до чернігівських князів, а західний кордон Новгород-Сіверського князівства від Вщижа до майже Трубецька проходив по Десні. До Новгород-Сіверського князівства входила Сновська тисяча, а далі на південь кордон проходив до Десни. Територія князівства сягала від Замглайських боліт та р. Снові на заході до верхів’я Дону на сході. Кордон князівства продовжувався від річок Сули та Псел (на півдні) до верхів’я річки Угри та гирла річки Москви на півночі. Територіально-політичним ядром князівства були землі в середній течії Десни та Сейму в округах Новгород-Сіверського, Путивля, Глухова, Трубчевська. До тимчасових володінь Ольговичів відносились землі Дреговичів.
Наприкінці ХІ ст. Чернігово-Сіверська земля закріпилася за гілками роду Святославичів – Давидовичами й Ольговичами. Ситуація в землі-князівстві була стабільною до 1128 р., коли племінник Всеволод Ольгович вибив свого дядька Ярослава Святославича з Чернігова й той повернувся до Мурома. Так гілка Ярослава була виключена із спадкоємців чернігівського столу. В Чернігово-Сіверській землі встановлюється чітка система спадкування – „лествичне сходження”.
Головним сенсом діяльності чернігівського, а потім київського князя Всеволода Ольговича була обережна політика відносно родичів. Давидовичі при ньому отримали Новгород-Сіверське княжіння. Не можна заперечити існування тісного зв’язку між чернігівськими та новгород-сіверськими столами. Коли чернігівський князь займав київський стіл, на його місце переходив новгород-сіверський князь. З розподілом у 1097 р. влади на території Чернігово-Сіверської землі між Давидовичами та Ольговичами принцип спадкування витримувався в середині кожного княжіння. Скрутне становище Чернігово-Сіверської землі тривало до згасання гілки Давидовичів (1167 р.).
У розділі доводиться, що саме боротьба за Київ стає головною ознакою зовнішньої політики Ольговичів на наступному етапі. До того ж, чернігово-сіверські князі традиційно використовували половецьку силу. У другій половині ХІІ ст. агресивна зовнішня політика Ольговичів вступає в найбільш активний період свого розвитку, чому сприяла цілісність та згуртованість самої династії Ольговичів.
Друга половина ХІІ ст. була сприятливою для Ольговичів, які мобілізували свої зусилля для боротьби за гегемонію в Південній Русі. Суперником у цій боротьбі був володимиро-суздальський клан. Тому Ольговичі, випереджаючи події, намагалися нейтралізувати їх. Інтереси двох династій перетиналися в багатьох регіонах давньоруських земель. На початку ХІІІ ст. виникає ще один суперник Ольговичів – династія Романовичів. З часом становище Києва як великого стола мало лише номінальне значення. Чернігівські князі Святослав Всеволодович, Всеволод Чермний, Михайло Чернігівський – кожен у свій час – були київськими князями. З появою нового серйозного осередку – Галича – на початку ХІІІ ст. інтереси Ольговичів звертаються в його бік. До речі, їх інтерес базувався не на порожньому місці, а на реальних спадкових правах Ігоревичів (Ольговичів) на Галицьку землю. Спроби посилити свій вплив на Галич здійснив і князь Михайло Чернігівський.
Князі Святослав Ольгович, Михайло Чернігівський займали й новгородський стіл. Проте становище князя в Новгороді було небезпечним і часто залежало від примхи новгородської громади і бояр. Тому чернігово-сіверські князі не бажали залишатися тут на тривалий час. Однак були спроби Святославичів, які посідаючи на київському князівському столі, намагалися підпорядкувати й новгородців.
Переяславщина, яка мала спільні етнічні корені з Чернігово-Сіверською землею, з часом втратила зв’язки з нею, потрапила під вплив суздальських князів і цікавила Ольговичів лише як плацдарм воєнних походів на Київ. До речі, Київщина й Переяславщина були об’єднані загальною династією – Мономашичів. Переяславська земля, розташована в прикордонній з кочовиками території, не приваблювала Ольговичів. З іншого боку, володіння Києвом давало змогу втручатися у справи переяславців. Взагалі інтереси переяславців і чернігівців були діаметрально протилежними. Чернігівська громада підтримувала Святославичів, а переяславці, не маючи своєї міцної династії й не бажаючи бути асимільованими Києвом, тяжіли до далекого Суздаля.
Доменіальні володіння чернігово-сіверських князів охоплювали північно-східну частину Давньоруської держави: басейни Десни, Сейму, Сожу, Верхньої Оки. За часи свого існування (з кінця ХІ – до монгольської навали у 30 – 40-х роках ХІІІ ст.) територія князівства, незважаючи на агресивну політику її династів, практично не зростала. Виняток складали Курське Посейм’є і тимчасові надбання чернігово-сіверських князів (землі Дреговичів), які пізніше теж були ними втрачені.
У четвертому розділі – „Чернігово-Сіверська земля під монгольською владою” – характеризується Чернігівщина доби Батиєвої навали та процес дроблення території Чернігово-Сіверської землі за часів монголо-татарського панування.
На початок Батиєвої навали Чернігово-Сіверська земля розпалася на численні (понад 30) малі, нездатні до державного життя уділи, хоча зв’язки між окремими з них зберігалися. Центр Чернігово-Сіверської землі перемістився до Брянська. Поряд з Чернігівським існували Новгород-Сіверське, Путивльське, Курське, Глухівське, Стародубське, Трубчевське, Рильське, Липовецьке, Брянське, Козельське, Карачівське, Сновське, Вщизьке, Болхівське, Воротинське, Єлецьке, Мосальське, Новосільське, Ропське, Чичерське та інші князівства–уділи.
Автором зазначається, що процес дроблення Чернігово-Сіверської землі на окремі волості напередодні монголо-татарської навали продовжувався швидкими темпами й після встановлення влади Золотої Орди. Цей факт слід пов’язувати з внутрішніми чинниками: чисельність представників династії Святославичів; характерне для чернігово-сіверських князів „лествичне сходження” (навіть спроби Святославичів вирішити земельне питання за рахунок інших давньоруських володінь залишали проблему відкритою).
Політична автономія Чернігово-Сіверської землі мала свій негативний бік – посилювала утиски місцевих мешканців. Тому Чернігівщина в господарській сфері протягом другої половини ХІІІ ст. постраждала більше, ніж сусідні землі. З іншого боку, подібне становище відігравало позитивну роль у політичному житті Чернігово-Сіверської землі. Завдяки керівництву місцевими князями дрібними уділами й відсутність єдиної влади завадили монголам цілком усунути представників чернігівської династії від управління. Незважаючи на всі спроби монгольських ханів пересварити місцевих князів, процес поширення впливу золотоординських ханів гальмувався. Цим можна пояснити різницю в перебуванні Північної й Південної Русі під владою монголів. Становище останньої було більш стабільним. Така різниця могла зберігатися завдяки створенню в Чернігово-Сіверській землі так званої буферної зони між кочовиками й мешканцями Південної Русі. Приблизним кордоном між номадами
