ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Панченко Олег Вікторович

УДК 930.1

НЕОКЛАСИЧНИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ПІДХІД

ДО РОЗУМІННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ХАРКІВ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології та філології Харківського військового університету, Міністерство оборони України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Рибалка Валерій Григорович,

Харківський військовий університет,

начальник кафедри культурології

та філології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Корабльова Надія Степанівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна, професор кафедри

теоретичної та практичної філософії

кандидат філософських наук, доцент

Проценко Олександр Федорович,

Харківська державна академія культури,

завідувач кафедри менеджменту

соціально-культурної діяльності

Провідна установа – Дніпропетровський національний університет, кафедра філософії,

Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “12” лютого 2004р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.702.05 при Харківському військовому університеті за адресою: 61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, ауд. Д-606.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського військового університету за адресою: 61043, м. Харків, майдан Свободи, 6.

Автореферат розісланий “10” січня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, професор Є.М.Мануйлов

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історичні процеси кінця ХХ – початку ХХІ століття дають чимало приводів стверджувати, що світ увійшов у етап докорінних змін суспільних відносин. Протиборство двох головних тенденцій історії – інтеграції та дезинтеграції – в умовах розширення соціального простору до глобальних масштабів, прискорення темпу життя досягло стадії протиріччя.

Ситуація ускладнюється ще однією обставиною – ілюзорністю ідеї універсальності цінностей західної цивілізації. Задоволення Окцидента після падіння тоталітарних режимів у країнах “соціалістичного табору” виявилося нетривалим, оскільки чітко окреслилися ознаки духовної кризи самого західного суспільства. Його головна зброя у боротьбі з комунізмом, ліберально-демократична ідея, редукована до масових та індивідуально-екзотичних потреб, вимагає внесення до її змісту суттєвих коректив.

За цих умов на теоретичному просторі ойкумени виник сприятливий ґрунт для створення соціальних утопій “спасіння”, практична реалізація яких, як засвідчує історичне минуле, завжди закінчувалась результатами, протилежними тим, які очікувались.

Однак кризи у суспільстві мають той, зазначений І. Кантом, позитивний момент, що не дозволяють людям перетворитися на “аркадських пастухів”, мобілізують їхні зусилля на пошуки оптимального виходу. І дійсно, з кінця ХХ століття спостерігається активізація зусиль світового наукового співтовариства, спрямованих як на розв’язання конкретних глобальних проблем, так і на пошук метафізичної відповіді на виклик історії.

Особливу увагу дослідників привертає проблема майбутнього. Свідченням того є напрям, що виник у 60-ті роки ХХ ст., який іменується футурологією, замислений як надкласова, надідеологічна сукупність наукових знань про перспективи розвитку людства, своєрідної наукової філософії майбутнього. Але, як відомо, глибинні проблеми розвитку соціуму давно вже є предметом дослідження філософії історії, від якої багато в чому залежить вироблення основ для наукового проектування й прогнозування. Сьогодні, коли внаслідок прискорення соціальних процесів час “стискається”, майбутнє активно вривається у сучасне. Тому визначення можливостей розвитку головних тенденцій історії набуває особливого значення. Нині у соціальних та історичних науках пошук відповідей на виклики історії ведеться в ареалі трьох філософських парадигм: класичної, модерністської та постмодерністської. Однак “тріумвірат” визначених підходів не забезпечує необхідного, як ніколи раніше, тотального бачення історії, не враховує достатньою мірою значущості інтеграційних процесів у життєдіяльності сучасного суспільства, яскраво вираженої синтезуючої тенденції гуманітарного, природничого й філософського знання і тому має бути доповнений новими. Одним з таких підходів може стати неокласична концепція філософії історії, а першою сходинкою до її створення – неокласичний філософський підхід до розуміння історичного процесу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний із завданнями науково-дослідних робіт (НДР) “Стратегія”, “Стратегія-2”, “Гуманізація-2” і “Дистанція”, які розробляються на кафедрі культурології та філології Харківського військового університету за завданням Міністерства оборони України (МО) і головного управління кадрової політики МО України. Основні результати дослідження відображені в заключних і проміжних звітах про НДР.

Метою дослідження є обґрунтування неокласичного філософського підходу до розуміння історичного процесу, розробка його основних положень і принципів.

Головна мета дослідження передбачає розв’язання таких завдань:

1. Проаналізувати сучасні основні філософсько-історичні парадигми і загальнотеоретичні моделі історії, виявити їхній евристичний потенціал і обмеження.

2. Сформулювати, обґрунтувати й охарактеризувати метафізичні настанови й принципи неокласичного підходу до розуміння історичного процесу як першої сходинки до створення неокласичної концепції філософії історії.

3. Зіставити розв’язання неокласичним філософським підходом філософсько-історичних та загальнофілософських проблем і визначити зміст можливих відповідей на виклики сучасної історії.

4. Здійснити неокласичну інтерпретацію культурно-цивілізаційної схеми виміру історії, виявити причини сучасного перехідного періоду розвитку суспільства, відобразити авторське розуміння місця України у цивілізаційному процесі.

5. Уточнити зміст понять “історизм”, “сучасність”, “прогрес”, їх роль і значення в осмисленні соціальної еволюції.

Об’єктом дисертаційного дослідження є єдиний і багатополюсний історичний процес.

Предметом дослідження є неокласичний філософський підхід до розуміння історичного процесу.

Методи дослідження засновані на сучасних поглядах на природу філософського і наукового знання. Дисертаційна робота ґрунтується на плюралістичній методології пізнання соціально-історичних фактів. При дослідженні філософсько-історичних парадигм і соціальних теорій, виявленні механізму культурно-цивілізаційних взаємодій застосовувався діалектичний метод пізнання. Аналіз наукових джерел, визначення головних смислів і сутнісних характеристик перехідних епох здійснювалися шляхом феноменологічного методу, заснованого на внутрішньому досвіді свідомості, інтелектуальної інтуїції.

Поряд із філософськими у дослідженні використовувались загальнонаукові методи. Для визначення характерних особливостей сучасного перехідного етапу розвитку суспільства були використані методи порівняльного аналізу й екстраполяції. Досліджуючи взаємодію неокласичного філософського підходу з культурно-цивілізаційною загальнотеоретичною схемою виміру історії, автор застосовував системний підхід, методи індукції та дедукції. При обґрунтуванні світоглядних принципів історизму й системності, визначенні можливого напрямку розвитку сучасного суспільства, характеристиці їхнього змісту враховувалися досягнення синергетичної методології аналізу складних систем, що саморозвиваються.

Емпіричною основою дисертаційного дослідження слугують наукові факти соціально-історичного буття, розглянуті у працях відомих учених – представників різних галузей соціально-гуманітарного знання: соціології, культурології, антропології, етнографії, історії, політології. Це, зокрема, праці Д. Белла, І. Валлерстайна, Р. Дарендорфа, О. Тоффлера, О. Гуревича, Б. Поршнева, К. Леві-Стросса, А. Тойнбі, Ф. Броделя, С. Хантінгтона, О. Панаріна.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі розроблені світоглядні настанови неокласичного філософського підходу до розуміння історичного процесу як першої сходинки до створення неокласичної концепції філософії історії .

В рамках дослідження висунуто низку важливих теоретичних положень, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

1. Виявлені обмеження й евристичний потенціал філософських парадигм, що визначають функціонування системи сучасного соціально-історичного знання, класики, модернізму й постмодернізму. З одного боку – це сцієнтизм і фіналізм, технологізм, релятивізм і плюралізм, а з іншого – універсалізм, методологічні новації й розкриття творчих можливостей суб’єкта в аналізі мови.

2. Обґрунтовані положення, що різноманітність теоретичних уявлень про історію може бути охоплене об’ємним мисленням, у фокусі якого знаходиться особистість, що “стереоскопічному“ осягненню історії найбільш відповідають настанови класичної філософії: орієнтація на тривалі універсальні цілі й цінності, облік історичної спадкоємності й просторових взаємодій соціальних суб’єктів, діалектичної тотожності матеріальної та ідеальної історії, прагнення до гармонізації соціальних відносин. Теоретичний розвиток філософських ідей класики простежується у звільненні їх від об’єктивістського розуміння суб’єктів історичного процесу, жорсткого детермінізму й провіденціалізму.

3. Сформульовані та схарактеризовані гносеологічні й аксіологічні принципи неокласичного філософського підходу: історизм, системність, а також ціннісний універсалізм і його найважливіші конкретизації – гуманізм й етичний трансценденталізм, з’єднані філософською вірою у єдність людства, у можливості його самовдосконалення.

4. Шляхом зіставлення смислів основних положень і принципів неокласичного підходу з “верхом” – загальнофілософською проблематикою – та з “низом” – культурно-цивілізаційною схемою вимірювання історії вперше обґрунтовано новий погляд на напрямок і траєкторію історичного розвитку: у вигляді заплутаної кривої, у численних векторних вигинах якої пунктирно простежується гуманістична спрямованість угору.

5. Визначена одна з суттєвих характеристик сучасного перехідного етапу соціальної еволюції – дисгармонія взаємодії культурних та цивілізаційних елементів соціокультурних систем, домінування зовнішніх (цивілізаційних) форм діяльності соціальних суб’єктів над внутрішніми (культурними).

6. Відображено неокласичне розуміння конструювання гіпотетичної моделі майбутньої глобальної цивілізації шляхом ствердження універсальних, перш за все етичних, цінностей і норм, формування планетарної свідомості. Загальнолюдські імперативи можуть слугувати як керівні для вибору з “віяла” можливостей подальшого розвитку суспільства бажаних і оптимальних.

7. Обґрунтовано висновок про те, що місце України в цивілізаційному процесі визначається її подвійною культурно-цивілізаційною належністю, а вихід країни із кризи багато в чому залежить від здатності українського народу реалізувати загальнолюдський потенціал власних культурних цінностей.

Теоретичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що запропонований неокласичний філософський підхід до розуміння історичного процесу може стати сходинкою до створення неокласичної концепції філософії історії – світоглядної основи розвитку системи сучасного науково-історичного знання.

Практичне значення наукових результатів полягає в тому, що основні положення й висновки дисертації можуть бути використані в теоретичних і прикладних дослідженнях сучасної історії, соціальному прогнозуванні й проектуванні, при розробці різних аспектів соціальної політики. Вони можуть слугувати предметом вивчення деяких навчальних спецкурсів із соціальної філософії, філософії історії, соціології, культурології. Автор використовував дисертаційний матеріал при розробці тем навчальної дисципліни філософії: “Філософія суспільства”, “Суспільство як історичний процес”, “Культура і цивілізація”, “Філософський аналіз глобальних проблем сучасності”. Крім того, в умовах зростання ролі суб’єктивно-особистісного фактору в історії велике значення для кожної людини має визначення свого місця в світі. Тому розробка світоглядних принципів, що орієнтують на формування активної життєвої позиції для безпосередньої участі в історичній творчості, є актуальною в навчально-виховній роботі зі студентами.

Особистий внесок здобувача. Основні положення й висновки дисертаційної роботи отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження обговорювались на міжнародних наукових конференціях: “Проблеми духовності у сучасному світі” (Севастополь, 2000р.), “Соціальні й політичні процеси в Україні і сучасному світі” (Севастополь, 2001р.), “Питання смислу й суті в філософії, релігії, культурі, науковому знанні” (Севастополь, 2001р.), доповідались на конференції гуманітарних кафедр, що проводилася у Харківському державному технічному університеті сільського господарства 23-24 жовтня 2003 року, на IІІ Науковій конференції молодих учених Харківського військового університету (Харків, 2003р.), обговорювалися на науково-теоретичних семінарах кафедри культурології та філології Харківського військового університету, на кафедрі суспільних наук Національного фармацевтичного університету (2003 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в 7 працях, із них 4 статті в наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 182 сторінки, з них 166 сторінок основного тексту. Список використаної літератури включає 243 найменування.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, сформульовані мета і завдання роботи, викладена її наукова новизна, вказано теоретико-практичне значення дисертації, виявлено перспективу використання результатів дослідження, зазначено форми апробації й структуру роботи.

Розділ І – “Сучасні концептуальні підходи до аналізу історичного процесу: Можливості й обмеження” – присвячено аналізові наукових і філософських джерел, основних підходів до дослідження цивілізаційного процесу.

У першому підрозділі – “Характеристика філософських і наукових джерел дослідження історичного процесу” – автор виділяє два блоки джерел дослідження історичного процесу – науковий і філософський. Серед наукових використані чотири групи джерел, що розрізняються за напрямками, аспектами, методами вивчення історії та ступенем локалізації історичних знань.

Першу групу склали роботи, які безпосередньо спрямовані на дослідження перспектив розвитку сучасного суспільства, твори відомих футурологів Е. Мазіні, О. Тоффлера, О. Флехтхейма, а також вчених, чия діяльність пов’язана з програмами “Римського клубу”: Е. Ласло, Д.Л. і Д.Х. Медуз, А. Печчеї, Й. Райдерса.

Другу велику групу наукових джерел утворили праці, що досліджують соціально-історичний процес у контексті Універсальної (Великої) історії. Це твори В. Вернадського, М. Мойсеєва, Д. Крістіана, В. Лескова, А. Назаретяна.

До третьої групи увійшли наукові праці з сучасної епістемології, яка суттєво впливає на методологію історичного пізнання: Т. Куна, І. Лакотоса, а також роботи засновників “серцевини” постнекласичної науки – синергетики – І. Пригожина, І. Стенгерс, крім того, роботи безпосередніх інтерпретаторів синергетичної методології в історії – В. Бранського, О. Коротаєва, В. Степіна.

Четверту, найбільш значну групу наукових джерел, використаних для розв’язання завдань дослідження, склали праці представників різних галузей соціального й гуманітарного знання. Це надбання відомих соціологів Р. Арона, Д. Белла, П. Бергера, М. Вебера, І. Валлерстайна, Р. Дарендорфа, В. Іноземцева, М. Лернера, К. Мангейма, Т. Парсонса, П. Сорокіна, а також соціальних психологів Г. Лебона, С. Московічі, С. Рубінштейна. Автором також були використані роботи відомих культурологів Х. Борхеса, Г. Зіммеля, Е. Касірера, Й. ґейзінги, політологів О. Панаріна, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, антропологів Б. Діденка, К. Леві-Стросса, Н. Оконської, Б. Поршнева.

Значне місце серед джерел посідають роботи з сучасної історичної науки: М. Блока, Ф. Броделя, Л. Гумільова, В. Коломійцева, А. Тойнбі, Л. Февра.

Поряд із науковим блоком при роботі над дисертацією значну увагу було приділено другому блоку джерел дослідження з філософії історії й філософії: працям А. Августіна, М. Бердяєва, І. Бойченка, Д. Віко, Г. Гегеля, Й. Гердера, М. Данилевського, С. Кримського, К. Маркса, О. Шпенглера, К. Ясперса. Серед робіт із загальнофілософської тематики особливу увагу привернули філософські твори Е. Гуссерля, Ж. Дерріди, Ж.Ф. Ліотара, О. Лосєва, Б. Рассела, М. ґайдеггера.

Аналіз наукових і філософських джерел засвідчує, що історичний процес являє собою багатогранне явище. Разом із тим, керуючись настановою, що суттєвим боком усякого, тим більше філософського мислення, є “зведення воєдино” (А. Августін), можливо стверджувати, що розмаїття сучасних моделей соціальної історії в основному спирається на три головні філософські парадигми: класики, модернізму і постмодернізму.

У другому підрозділі – “Проблеми історичного розвитку суспільства у дзеркалі класичного сцієнтизму” на прикладах філософських концепцій історії Г. Гегеля, К. Маркса. О. Конта виявлено евристичний потенціал і обмеження класичної парадигми. Оптимізм, спрямованість на гармонізацію соціальних відносин, урахування спадкоємності історичного процесу через конструювання загальноуніверсального погляду на еволюцію суспільства, з одного боку, обмежують провіденціалізм, об’єктивістське трактування соціальних суб’єктів – з іншого. У той же час, обмеження класичної метафізики історії стали викликом для пошуку теоретичних розв’язань, що відповідають вимогам дня, запитам життя сучасного суспільства. Такою відповіддю виявилася модерністська філософська концепція, сформована на межі ХІХХХ століть західноєвропейською філософською думкою.

У третьому підрозділі – “Основні риси і обмеження модерністських концепцій соціальної еволюції” дано короткий аналіз досягнень і недоліків філософії модернізму. При цьому, відповідно до мети дослідження, термін “модернізм” використовується саме як філософська категорія для позначення стилю філософського мислення, що виник наприкінці ХІХ століття і притаманний також значній частині західного суспільства першої половини ХХ століття.

Як надбання “нового” філософського аналізу історії тут зазначені, перш за все, методологічні новації: феноменологія і герменевтика, що довели свою ефективність також і у філософії історії завдяки розвитку культурно-цивілізаційних моделей російським вченим М.Я. Данилевським, німецьким філософом О. Шпенглером, англійським істориком А. Тойнбі, а також сприяли виявленню “ідеї історії” Р.Дж. Коллінгвудом.

Разом із тим, відкриття розмаїтості шляхів еволюції людства, самоцінності історичних явищ, часткова реабілітація суб’єктів – справжніх творців і виконавців історичної драми – через хворобливо-гіпертрофовану увагу до засобів пізнання й дії призвело суспільство до “замилювання телосу” (Е. Гуссерль) – вищих цінностей і орієнтирів, вироблених людством. Технологізм спровокував ствердження їхнього ерзацу – прагматичних стандартів “масової культури”, сприяв формуванню псевдоособистості – “одномірної людини”, а також бюрократизації та раціоналізації суспільства.

У четвертому підрозділі – “Критичний аналіз новітніх проектів історії” шляхом аналізу найбільш відомих соціально-історичних моделей останніх десятиліть минулого ХХ століття (теорії “постіндустріального суспільства” Д. Белла, “третьої хвилі” О. Тоффлера, “світ-системного аналізу” І. Валлерстайна, поліцивілізаційної концепції С. Хантінгтона), а також зіставленням їхніх основних смислів з основними презумпціями “новітньої” філософії постмодернізму винайдена значна їх корелятивність. Вона помітна в плюралістичній інтерпретації досягнень постнекласичної науки й самого життя, у негативному ставленні до сталих моментів соціального буття й свідомості, у песимістичних прогнозах майбутнього.

У дослідженні обґрунтовується висновок про те, що постмодерністська антитоталітаристська інтенція – “війна з метанаративами” – внаслідок релятивізації знання і цінностей суспільства, боротьби з “абсолютами” за індивідуальну свободу, коли відносини між людьми зводяться до “гри”, закінчується зворотним результатом – “зникненням суб’єкта”. Руйнування стійкого цілого соціальної системи з невідворотністю тягне руйнування індивідуальності, приводить у глухі кути хаосу й невизначеності.

У філософсько-історичному пізнанні крайня диверсифікація моделей історії являє собою теоретичне зображення світоглядного релятивізму значної частини сучасного західного суспільства й вимагає для розв’язання глобальних проблем сучасності повернення до конституювання універсальних моделей історії, в яких соціальні суб’єкти вибирали б не лише індивідуальне, але й загальне, бо продовження соціальної еволюції потребує зусиль усього людства.

Розділ ІІ “Місце й роль неокласичного підходу в філософсько-історичному дискурсі” присвячений розкриттю змісту неокласичного філософського підходу до розуміння історичного процесу.

У першому підрозділі – “Проблема криз в історії і реалії сучасного суспільства” – досліджуються кризи історичного розвитку суспільства з метою виявлення їхніх спільних причин, а також передумов сучасного перехідного етапу соціальної еволюції.

Використовуючи діалектичну настанову про тотожність (повторюваність) у суттєвих рисах “патових” для суспільства ситуацій, встановлено, що в переломні епохи найбільш рельєфно відкриваються метафізичні боки соціального буття. Саме у перехідні періоди, ці своєрідні “точки біфуркації” розвитку соціальної системи, виявляється значення філософських цінностей та орієнтирів, що визначають самосвідомість соціальних суб’єктів, а через неї і вибір подальшого шляху руху суспільства. Одночасно у теоретичному просторі відбувається зміна філософсько-історичних концепцій.

Таким чином, однією з головних причин і, одночасно, репрезентантом соціальних криз є якісна трансформація ментальності, культури суспільства, що супроводжується зміною “картин світу”, усвідомленням місця в ньому людини.

Психологічним симптомом наступу історичних “переломів” стає диспропорція між викликаними зростанням якості життя очікуваннями подальшого його покращання і фактичним зниженням задоволення потреб. Наслідком розриву можуть бути як соціальні вибухи, так і “оксамитові” переходи соціуму у новий якісний стан. Вирішальним тут є суб’єктивний фактор. Про нього писали Д. Віко, А. Тойнбі та інші мислителі. Сьогодні, зокрема, не вщухають дискусії про завдання соціальної еліти суспільства, її ціннісні настанови як найважливішу умову прогресу. Психологія ж “верхівки” соціального айсбергу, як відзначав Д. Віко, змінюється: від усвідомлення необхідності діяти (у періоди становлення соціальної системи), через зростання чуттєвості (у періоди стабільності суспільства) – до божевілля насолод (початку занепаду).

Знаковою філософською інтенцією сучасного повороту історії є постмодерністський світогляд, спрямований на відмову від ідеалів і цінностей Нового часу, звільнення знань від пут “абсолютів”, від раціоналізації й бюрократизації суспільства. Однак при цьому ігнорується той важливий факт, що сьогодні “маятник історії” повертається не до суб’єкта, як було в попередні перехідні епохи, але до всього людського виду, коли турбота про людину повинна бути опосередкована турботою про долі людства як біосоціального феномена.

Порівняльний аналіз кризових епох викриває амбівалентність історичного процесу: протиборство інтеграційної та дезінтеграційної тенденцій як визначальних у ньому. Сьогодні поряд з дезінтеграційною метафізикою постмодернізму не менш потужною є й філософія багатовимірного універсалізму. Саме з нею може бути пов’язане винайдення позитивної відповіді на виклик сучасної історії.

У другому підрозділі “Неокласичне філософське розуміння історії. Загальна характеристика та основні принципи” – обґрунтовується необхідність і можливість неокласичного філософського підходу до розуміння світового цивілізаційного процесу, розкривається зміст його основних положень і принципів.

Під неокласичним філософським підходом у даному дослідженні мається на увазі початок створення неокласичної філософської концепції історії, що розвиває настанови класичної філософії і філософії історії, орієнтованої на об’ємне бачення різноманітного і багатополюсного історичного процесу.

Неокласичний підхід послуговується розумінням предмета філософії історії як галузі знань світоглядного характеру. Головні його ідеї виконують функції регуляторів життєдіяльності людей, допомагають їм досягти нових духовних обріїв, змінити насамперед самих себе, а не зовнішній світ. Спрямованість на гармонізацію соціокультурних відносин сучасного суспільства підкреслює не тільки теоретичну, але й практичну опозицію неокласичного підходу постмодернізму, є відповіддю на крайнощі останнього: анархію, байдужість до Другого, абсолютизацію ігрової складової життєдіяльності суспільства.

Неокласична інтерпретація основних настанов класичної філософсько-історичної парадигми спирається на досягнення сучасної постнекласичної науки й соціальної практики. Автор доводить, що об’ємне осягнення історії є можливим завдяки вміщенню у фокус філософсько-історичного бачення суб’єкта не лише як неповторного індивіда, а як особистості “монади, що має вікна”, здатної ввібрати увесь соціоприродний універсум. Завдяки цьому, а також дотриманню принципів неокласичного філософського підходу до розуміння історії, є можливим наповнити новими смислами основні положення класичної концепції філософії історії: розробити універсальне вимірювання історичного процесу, забезпечити діалектичну єдність субстанціальної й мислимої історії, необхідності та спадковості в розвитку суспільства, зафіксувати прогресивну спрямованість еволюційного процесу.

“Стереоскопічний” філософський аналіз історії досягається також шляхом збагачення філософських настанов класики позитивними результатами, досягнутими в межах модернізму та постмодернізму. Дослідження має здійснюватися за принципом додатковості, з використанням різноманітних філософських методів: діалектики, феноменології, герменевтики, аналітичної філософії та інших. Так, діалектичні принципи суперечності, розвитку, взаємозв’язку є ефективними при першому, найзагальнішому, “телескопічному” погляді на соціально-історичний процес. Але важливим є і герменевтичний “мікроскоп”, завдяки якому стають помітними непомітні внаслідок тонкості соціальні феномени (ціннісно-психологічні настанови соціальних суб’єктів).

Як філософський синтез неокласичний філософський підхід до розуміння історичного процесу характеризує два зрізи свідомості: гносеологічний і аксіологічний. Відповідно, виділяються й два блоки принципів. Гносеологічний зріз неокласичного підходу вбирає принципи історизму й системності, а аксіологічний – принцип ціннісного універсалізму та його важливіші конкретизації: гуманізм і етичний трансценденталізм. Пов’язує обидва світоглядні блоки філософська віра у єдність людства, можливість його самовдосконалення.

Одним із головних гносеологічних постулатів є принцип історизму. Різноманітні інтерпретації принципу історизму в останнє століття підкреслюють його значущість. Разом із тим, у світлі сучасних підходів, у його змістові мають бути враховані як моменти мінливості, так і сталості, що відображають суперечність соціального буття. Це потребує координації генералізуючого та індивідуалізуючого засобів дослідження історії. Самоцінність соціально-історичних подій не виключає наявності в них спільного, універсального. Мета і засіб в історичних фактах виявляють новий зріз єдності. У той же час стале, загальне та універсальне не виводяться лише логікою, вони є ціннісно навантаженими. Таке розуміння історизму сприяє формуванню метаісторичного погляду на еволюційний процес, “переходу до свідомості вічного” (С. Кримський). Історизм як світоглядний принцип не можна ототожнювати з науковим історизмом, разом із тим, вони взаємопов’язані. Історизм – це “надісторичне” (Ф. Ніцше), але поширене не лише на релігію і мистецтво, але й на науку. Не втручаючись у раціонально наукову діяльність, на початковому і заключному етапах історичного дослідження необхідно провести світоглядну експертизу, зіставити наукові цілі і результати з вищими цілями й цінностями, виробленими людством.

Історизм як взаємодоповнення унікальності й універсальності долає негативне ставлення постмодерністської філософії до важливішого феномену історії, що фіксується поняттям “прогрес”. На противагу природному порядку речей у соціальному русі це поняття висловлює сутнісні риси еволюції, творцями якої є самі люди, які не можуть “заключити в дужки” іманентно притаманну їм потребу в оцінці тих подій, що відбулися, обійтися без визначення свого місця в потоці історичного часу. Однак зведення історичного процесу до лінійно-кумулятивного також не відповідає реальності. Починаючи з А. Тойнбі, вченими і філософами робляться спроби відтворення картини історичної ходи людства шляхом сполучення лінійності й безперервності з хвилями, циклами, дискретністю і полівекторністю.

Згідно з неокласичним підходом, конституювання та наповнення смислами саме загальнолюдських ціннісних імперативів і може бути свідченням історичного прогресу. Тоді у найзагальнішому вигляді траєкторія історичного руху людства уявляється не прямою лінією, не колом і навіть не спіраллю, але заплутаною кривою, у багатовекторних вигинах якої, пунктирно простежується гуманістична спрямованість вгору.

Неокласичний філософський підхід дозволяє розкрити смисл поняття “сучасність”. Певно в ньому має бути зафіксований досягнутий рівень розвитку родових властивостей людини. Сучасними суспільствами можна вважати ті, в яких існують реальні можливості для того, щоб переважити раніше досягнуту ними стадію становлення особистості, що вимірюється найвищими цінностями.

Принцип історизму нерозривно пов’язаний з іншим надто важливим принципом – системності. Те, що є історичним, водночас є й системним, і навпаки, чим складнішою є структура суспільства, тим важливішою є історія. Орієнтований на дослідження історії людства в цілому, неокласичний підхід стверджує свої постулати з урахуванням не тільки соціальної практики, але і новацій сучасної епістемології: трактування складних матеріальних систем як відкритих, та тих, що саморозвиваються, в еволюції яких значну роль має випадковість.

Поділяючи точку зору дослідників, В. Бранського, А. Назаретяна, про можливість дослідження соціальної історії в контексті Універсальної (Великої) історії, дисертант принципово не погоджується з їхнім ототожненням. Це було б поверненням назад, до об’єктивізму. Аттрактор (квазімета) розвитку матеріальної системи не є тотожним свідомо бажаним цілям людської історії. Соціальні суб’єкти є не тільки виконавцями, акторами, але й режисерами історичної драми, творцями потрібного майбутнього.

Як загальні ціннісні презумпції неокласичний підхід покладає принцип ціннісного універсалізму та його важливіші конкретизації – етичний трансценденталізм й гуманізм. Універсальні цінності на всіх етапах історичного шляху людства виконували і виконують функцію зближення суспільств, цивілізацій різного рівня просторової цілісності. У сучасну епоху актуальною стала проблема вироблення таких ідеалів, які б зблизили усе людство, не знищуючи соціально-культурної індивідуальності народів, країн, регіонів. При цьому слід враховувати мінливість аксіосфери, що відбувається повільно. Тим не менше, на почесне місце загальнолюдських заслужено можуть претендувати ідеали Справедливості, Істини, Краси, Добра, Свободи. Особливістю сучасної інтерпретації цих ідеалів є їх взаємозумовленість і взаємодія.

Величезний потенціал має принцип гуманізму. В епоху переходу від “одномірної людини” до індивідуальності в усьому її розмаїтті, коли суб’єкт вміщується не тільки в центр соціальної, але й Універсальної історії, даний принцип отримав філософську експлікацію у понятті “антропності”. Відповідно до цього, сучасне суспільство повинно трансформуватися у “особистість особистостей”. Виразом високого статусу людини в Універсумі є й такий новий бік гуманізму, як екогуманізм – шанобливе, відповідальне ставлення до природи.

Головним засобом втілення наведених принципів у реальне життя постає моральність. Звідси наступний принцип – етичного трансценденталізму. Він так само є “вистражданим” людською історією, як і попередні. Історія фіксує тотожність моральних норм у таких сферах соціального буття, як релігія, наука, політика та навіть економіка. У моралі, стверджували І. Кант, С. Кьєркегор та інші видатні філософи, конституюються цільові причини розуму. Особливістю неокласичного розуміння цього принципу є нагальна потреба возз’єднання цілей теоретичного і практичного розуму в єдиному, людському розумі, здатному подолати негативне ставлення багатьох сучасників до моральних засад суспільства.

Зв’язуючою ланкою, що поєднує аксіосферу з гносеологією й практикою, є філософська віра. Смисл її чітко сформульований І. Кантом, Л.Толстим, К. Ясперсом – це глибока переконаність у єдності людства. Неокласичний філософський підхід до розуміння історії трансформує релігійний екуменізм у світський, коли особистість і суспільство становлять єдине ціле. Соціальні суб’єкти повинні прагнути будувати свої відносини на ґрунті взаємної поваги і взаємної відповідальності одне перед одним.

У третьому підрозділі – “Неокласичний підхід у контексті “вічних” філософських проблем” розглядається взаємодія принципів неокласичного філософського підходу до розуміння історії із загальнофілософською проблематикою. Необхідність такого аналізу зумовлена тим, що розширення світогляду відкриває нові боки історичного процесу, і навпаки, осмислення проблем історії сприяє самовизначенню людини в світі, розумінню нею “вічного”.

Неокласичне вирішення філософських проблем історії відкриває нові аспекти в вирішенні загальнофілософських проблем: у розумінні буття як єдиного і людинорозмірного, зумовленого діяльністю історичних суб’єктів, яке пов’язує їх між собою, а також з природою, у подоланні лінійного односпрямованого трактування розвитку, у відкритті сутнісних рис природи людини, її унікальності, самобутності й одночасно універсальності. У світлі неокласичного підходу відкриваються нові можливості у розв’язанні проблеми єдності й багатоманітності. Постнекласичною наукою доведена залежність подальшого розвитку системних об’єктів від необхідного ступеня різноманітності: сталою система стає, коли різноманітність її розвитку на верхніх, більш пізніх, щаблях обмежується на низьких, більш ранніх. У соціальних цілісностях таким стримуючим фактором, гарантом стабільності мають бути (і є) етичні імперативи. У протилежному випадку неминучі зіткнення цивілізацій. Саме у можливості співвіднести, порівняти різні точки зору, знайти спільне в них за допомогою діалогу й полягає розум.

Таким чином, неокласичний філософський підхід до розуміння історії розкриває не лише те, що відбувається, але стверджує і те, що зберігається, вимагає бережливого ставлення до досвіду минулого, спрямовує на активне створення майбутнього.

У розділі ІІІ – “Неокласична інтерпретація культурно-цивілізаційного виміру історії” – розкривається взаємозв’язок неокласичного філософського підходу із загальнотеоретичною культурно-цивілізаційною концепцією історичного процесу.

У першому підрозділі – “Система культури як сутності цивілізації” – зазначається, що з існуючих основних загальнотеоретичних соціальних моделей – формаційної, світ-системної, синергетичної, культурно-цивілізаційної – саме остання є найбільш співвідносною з неокласичним розумінням історії, бо в ній історичний процес представлений найбільш універсально й об’ємно, вона виражає загальні, внутрішній і зовнішній, боки діяльності історичних індивідів.

Емпіричний факт існування багатьох цивілізацій, визначений поліцивілізаційним підходом, не спростовує реальності загальнолюдської цивілізації, експонованої в установці класиків про цивілізацію в “однині”.

Спроби створення універсальної цивілізаційної моделі здійснювали й самі класики цивілізаційних моделей історії: А. Тойнбі, П. Сорокін. Межі постмодернізму також підштовхують до висновку, що настав час “збирати каміння” і в соціальній теорії.

Під час розгляду культурно-цивілізаційної схеми виміру історії, серед численних визначень понять “культура” і “цивілізація” у дослідженні виокремлюються загальнофілософські, а саме: “культура є людською сутністю цивілізації”, а “цивілізація – це засіб буття культури, технологія”. Ці соціальні феномени різняться за своїми цілями, функціями, періодами виникнення, ступенем мобільності. При цьому відзначається їх системний розмаїтий характер.

Так, у системі культури можна виділити “ядро” – “дух народу”, його ментальність і “захисний пояс” – систему вірувань, норм, цінностей. Очевидно, що суттєву роль у створенні останнього відіграють світоглядні настанови. Виходячи з презумпції про пріоритет духовного у природі людини, в процесі соціальної трансформації можна виокремити п’ять основних історичних типів культури. Від стадії біологічного становлення “людини розумної” до наших днів.

На 1-му етапі (250 тис.р. тому до 10-8 тис.р. до н.е.) домінувала родова міфологічна свідомість. Другий етап і тип культури характеризує суспільства колективної свідомості (до І тис. до н.е.). У кінці цього періоду формуються етноси, виникають цивілізації. Обидва періоди слід вважати перехідними, з притаманною їм у цілому архаїчною свідомістю. Третій період історії (і тип культури) – з “осьового часу” (К. Ясперс) до ХV-ХVІ ст. – був етапом, пов’язаним з релігійною свідомістю. Четвертий період (і тип культури) тривав до останніх десятиліть минулого століття, він продовжується і зараз. Головною особливістю суспільної свідомості постає індивідуалізм. Але в межах цього етапу вже почав формуватися п’ятий історичний тип культури – планетарна свідомість.

Оскільки культура є засобом осмислення людської діяльності, то з розвитком свідомості відбувається синтезування різноманітних явищ культури в межах окремої людини. Тому сучасна епоха, коли людина усе більше сама являє всесвіт, часто іменується антропогенною. Система цивілізації, що виникла на основі культури, з часом так само змінюється, причому значно швидше, оскільки технологічні складові соціуму більш пластичні. Саме вони справляють усеоточуючий вплив на систему культури. Тут простежується певна закономірність: чим більш розвиненою є сума соціально значущих технологій, цивілізація, тим сильнішим є вплив цивілізаційних елементів на культуру.

У сучасній історії спостерігається амбівалентний процес: зближення і диверсифікації культур, культурно-цивілізаційних систем у цілому. Однак, завдяки технологічним елементам, домінує інтеграційна тенденція. Але це зовнішнє зближення. Воно не згладжує внутрішніх суперечностей сучасного суспільства, гострої кризи цивілізаційних і культурних елементів у межах найтехнологізованішого інформаційного західного суспільства. За цих умов величезний потенціал простежується в діалозі Окциденту й Ориенту. Незважаючи на низку відмінностей у їхній культурі є і загальні ціннісні світоглядні позиції: в етиці (“Золоте правило”, релігійна мораль), у гносеології (буддизм, йога й феноменологія) та інші. Взаємосприйняття універсально-духовного – той шлях, про який зараз точаться гострі дискусії у філософії й науці. На конструктивний діалог націлюють і принципи неокласичного філософського підходу до розуміння історії.

У другому підрозділі – “Неокласична експлікація основних тенденцій культурно-цивілізаційних взаємодій” – досліджується механізм культурно-цивілізаційних взаємодій двох підсистем суспільства як соціокультурного цілого. Відносини між культурними й цивілізаційними елементами характеризуються гармонією у періоди стабільного “нормального” розвитку. Криза ментальності значної частини сучасного суспільства зумовлена домінуючим впливом зовнішніх, цивілізаційних елементів на культуру. Це сприяє подальшій бюрократизації суспільства, натуралізуванню людини, зведенню її потреб до виключно споживацьких, робить її “короткопоголеною” не тільки ззовні.

Для відновлення гармонії між культурою та цивілізацією людству знову потрібно зазирнути до екзистенціальних глибин свого буття, серед хаосу потреб знайти справжні людські, трансцендентальні орієнтири.

У третьому підрозділі – “Майбутнє України в ареалі сучасного цивілізаційного процесу” – автор робить висновок про те, що сучасна культура суспільства потребує “підтягування” до рівня потреб, що забезпечують подальшу соціальну еволюцію. Обґрунтовується необхідність утворення системи вищих цінностей, вистражданих людством у складній історії. Умовою реалізації цього завдання – переорієнтування суспільства в бік Добра, Істини, Краси, Справедливості – є особистісна свобода й відкритість соціокультурних систем.

Розробка засад метакультури хоча і не збігається з формуванням культури національної держави, тим не менше не виключає можливості діалогу про транскультурні процеси. Трансформація групових цінностей до загальнолюдських – складний, але необхідний процес, що потребує від суб’єктів напруги, волі й активної творчості.

У розв’язанні поставленого завдання український народ не може бути статистом. Кризовий період переходу суспільства до “царювання буржуазної свободи”, що затягнувся до стадії “перманентності”, породив новий тип “людини кризи”, відмінними рисами якої є крайній егоїзм, соціальна апатія і бездуховність. За цих умов ані націоналізм, ані абсорбування українців якоюсь іншою нацією не врятують країну від загибелі.

Першочерговим завданням має бути послідовне визначення етнонаціональної, а разом і культурно-цивілізаційної належності українського народу, духовність якого вбирає елементи культурних традицій Заходу і Сходу. У цій двоїстості позитивним є наявність потенціалу для потужного стрибка уперед, бо є з чого обирати. Але для правильного вибору, як чинив і великий Кобзар, потрібно не ідеалізувати, а критично осмислити своє минуле, виносячи уроки й відкидаючи застаріле й непотрібне. Живильним джерелом для цього можуть стати твори українських філософів: Г. Сковороди, П. Куліша, П. Юркевича та інших. При цьому також мав рацію ще один наш співвітчизник М. Бердяєв, коли стверджував, що традиція, яка приймається, повинна бути одночасно і національною, і універсальною. В цьому випадку вона може стати плідною для культури. Це дозволить українському народові, разом з усім людством, подолати ще один складний поворот своєї історії.

У висновках дисертації зроблено теоретичне узагальнення результатів дослідження, що виявляється у наступному:

1. Вперше розроблено та обґрунтовано основні положення та принципи неокласичного філософського підходу до розуміння історичного процесу як сходинки до створення нової неокласичної концепції філософії історії, орієнтованої на об’ємне бачення єдиного і багатополюсного історичного процесу. Головною метою цього підходу є формування світогляду, що сприятиме реалізації соціальної потреби у активізації дії до центрових сил історії шляхом конституювання універсальних уявлень про розвиток суспільства.

2. Виявлено обмеження й евристичний потенціал існуючих основних філософських концепцій, класики модернізму та постмодернізму: сцієнтизм і провіденціалізм, технологізм, плюралізм і релятивізм – з одного боку, універсальність, методологічні новації та творчі можливості суб’єктів з аналізу мови – з іншого боку.

3. Обґрунтовано, що “стереоскопічному” баченню історії найбільш відповідають звільнені від обмежень настанови класичної філософії: орієнтація на довготривалі цілі й загальнолюдські цінності, діалектичне розуміння тотожності матеріальної та теоретичної історії, визнання спадкоємності розвитку історичних індивідів, націленість на гармонізацію соціальних відносин. Подальший розвиток основні ідеї класики отримали завдяки доповнення їх гносеологічними та аксеологічними неокласичними принципами: історизму й системності, ціннісного універсалізму, зв’язаних філософською вірою в єдність людства, у можливості його самовдосконалення. Фокусом неокласичного філософського осягнення історії є особистість, спроможна ввібрати в себе увесь соціоприродний універсум.

4. У ході дослідження взаємодії неокласичних принципів з “верхом” – загальнофілософськими проблемами й “низом” – культурно-цивілізаційною концепцією історії – обґрунтовано бачення перспективних шляхів подолання сучасної цивілізаційної кризи, пов’язане із необхідністю селекції традиційних цінностей культур народів, країн, регіонів, у тому числі народу України, та одночасною їхньою інтеграцією з універсальними, загальнолюдськими цінностями, нормами й ідеалами.

5. За допомогою філософської рефлексії подано нове уточнене розуміння понять “сучасність”, “прогрес”, а також неокласичне уявлення про траєкторію і спрямованість світового історичного процесу – у вигляді заплутаної кривої, у численних векторних вигинах якої пунктирно простежується гуманістична спрямованість угору. Відгуком на виклик сучасної історії може стати створення планетарної цивілізації засобами формування планетарної свідомості, на основі якої глобалізацію суспільства під тиском зверху змінить глобалізація демократична, бюрократизацію суспільного життя – його самоорганізація.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО

У ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Панченко О.В. Проблемы развития современной цивилизации в зеркале классического сциентизма // Вестник Сев. ГТУ –