ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ТРИЗНА Вікторія Марківна

УДК 821.161.1 – 3 Калашников

СИБІРСЬКА ПРОЗА І.Т. КАЛАШНИКОВА

Спеціальність 10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії державності України Національного університету внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор Чорний Ігор Віталійович,

Національний університет внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України (м. Харків), професор кафедри історії державності України.

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Калашникова Ольга Леонідівна,

Академія митної служби України (м.Дніпропетровськ), завідувач кафедри мистецтвознавчої експертизи;

кандидат філологічних наук

Петухова Олена Іванівна,

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого (м. Харків), доцент кафедри іноземних мов.

Провідна установа: | Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка Міністерства освіти і науки України, кафедра зарубіжної літератури.

Захист відбудеться “_19____” _лютого__ 2004 р. о __15__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49625, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, корп. 1, ауд. 804.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “_17_” __січня_ 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кропивко І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У російську літературу Іван Тимофійович Калашников (1797–1863) увійшов майже одночасно із Гоголем, коли під впливом провідних ідей романтизму пожвавився інтерес до художнього зображення життя та побуту віддалених окраїн Росії. У 1832 р. вийшли друком романи Калашникова “Дочь купца Жолобова” та “Камчадалка”, які започаткували новий напрямок в російській літературі – сибірський роман – і принесли літературну славу їх авторові. Однак із подальшим розвитком літератури інтерес до творчості Калашникова почав слабнути. Більш пізні його твори: повісті “Изгнанники” та “Жизнь крестьянки”, роман “Автомат”, незважаючи на спроби автора розширити географію художньої дії та спектр проблем, які в них порушувалися, вже не мали успіху в читачів. Причиною цього стали як художні особливості творів, так і втілені в них ідейні принципи, що розцінювалися представниками демократичної критики як консервативні.

Науковий інтерес до творчості Калашникова виник на початку ХХ ст. у зв’язку з усвідомленням культурних потреб Сибіру (Б.Л. Модзалевський). Подальший розвиток сибірської літератури вплинув на появу досліджень, що торкалися окремих проблем творчості Калашникова (М.К.Азадовський, А.В.Гуревич, Л.Б.Модзалевський, П.Я.Черних, А.А.Богданова, Б.П.Леонтьєв, Ю.С.Постнов, Г.Ф.Кунгуров, М.Д.Сергєєв). Значною перешкодою на шляху здійснення дослідницьких намірів виявилися ідеологічні упередження, що зумовлювали однобічність наукових оцінок літературного процесу та окремих його тенденцій, нівелювали та спотворювали прояв місцевих культурних потреб у російській літературі, унеможливлювали всебічне монографічне вивчення творчого спадку Калашникова. Дотепер у літературознавстві поширений погляд на письменника як примітивного автора, що став виразником консервативних ідей “релігійного благочестя” та відданості ідеям царату (І.А. Зайцева, А.І.Ревякін, І.П. Щебликін).

Актуальність теми дисертації зумовлена потребами всебічного вивчення літературного процесу 1830 – 1840-х рр. Серед них слід виділити: по-перше, необхідність монографічного дослідження творчості І.Т.Калашникова з метою неупередженої комплексної оцінки ідейно-тематичних та літературно-художніх особливостей його белетристики в цілому; по-друге, потребу об’єктивно визначити місце і значення творчої діяльності письменника в історії російської літератури з урахуванням внеску, зробленого Калашниковим у розвиток культури Сибіру; по-третє, необхідність з’ясувати особливості виявлення в російській літературі першої половини ХІХ ст. культурних потреб окремого регіону з метою виділення загальних тенденцій, що характеризують співвідношення літературних інтересів столичного центру й обласних окраїн.

Зв’язок роботи з науковими проблемами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії державності України (до 2002 р. – кафедра українознавства) Національного університету внутрішніх справ МВС України (м. Харків) у рамках наукової теми “Масові та популярні форми в українській та російській культурі”.

Метою роботи є спроба створити перше монографічне досліження, присвячене художній прозі Калашникова, з’ясувати місце письменника в історії російської літератури та його внесок у становлення сибірської теми в російській белетристиці.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження стали романи Калашникова “Дочь купца Жолобова”(1832), “Камчадалка”(1832), “Автомат”(1841), повісті “Изгнанники”(1834), “Жизнь крестьянки”(1835); повість М.О. Полєвого “Сохатый”(1830), повісті М.С. Щукіна “Посельщик”(1834), “Ангарские пороги”(1835), твори М.І. Бобильова “Чингисов столб”(1838), “Джарго аега”(1839), “Белый месяц”(1840), “Сибирские скиццы”(1840).

Предмет дослідження в роботі – творча еволюція письменника у зв’язку з провідними тенденціями літературного процесу 1830-х рр., формування “обласних” літератур та їх відносини з літературою центру, особливості розвитку історичного роману та повісті доби романтизму.

Методи дослідження ґрунтуються на принципах біографічного, описового, порівняльно-історичного, соціально-генетичного й системного методів аналізу літературних явищ. Теоретичною основою дослідження стали історико-літературні праці, присвячені літературному процесу в Росії першої половини ХІХ ст. та творчості окремих письменників цього періоду.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що творчість Калашникова вперше постає як цілісний естетичний феномен, який синтезував здобутки світової, російської та “обласної” сибірської культури. Аналіз цього феномена в контексті літературного життя окресленого періоду дозволяє, по-перше, збагатити сучасні погляди на історію російської культури, що формувалася, поєднуючи властиві їй відцентрові та доцентрові тенденції; по-друге, доповнити наукову картину розвитку таких прозаїчних жанрів доби романтизму, як роман і повість, та, зокрема, простежити трансформування історичного роману в особливу форму – етнографічний роман; по-третє, конкретизувати погляди на генезу сибірського роману, встановити його зв’язки з традиціями історичного роману першої половини ХІХ ст.

Практичне значення одержаних результатів пов’язане із можливістю їх використання для розробки як загальних, так і спеціальних курсів з історії російської літератури першої половини ХІХ ст. у вищих і середніх навчальних закладах, а також при створенні підручників і навчальних посібників з цих курсів. Матеріали дослідження можуть бути використані під час розробки спеціальних курсів з історії російського роману, а також у лекціях з культурології та історії культури.

Апробація результатів роботи. Фрагменти дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри російської та світової літератури ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Апробація результатів роботи відбувалася на других і третіх наукових читаннях молодих учених Національного університету внутрішніх справ. У 1999 – 2003 рр. окремі розділи роботи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедри історії державності України Національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в шести статтях, що вийшли друком у фахових наукових виданнях упродовж 1999 – 2002 рр. (загальний обсяг – 1,5 др. арк.).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який містить 171 найменування. Обсяг роботи становить 188 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета й завдання дослідження, визначаються наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, методи дослідження.

Перший розділ – “Історія вивчення художньої прози Сибіру 30-х років ХІХ століття” – складається з двох підрозділів. У першому підрозділі піддано аналізу літературно-критичні відгуки на твори І.Т.Калашникова та сучасних йому сибірських прозаїків: М.О.Полєвого, М.І.Бобильова, М.С.Щукіна. Відзначено, що твори цих авторів часто згадувалися критикою як явища одного порядку. Рецензенти (Бєлінський, Булгарин, Кюхельбекер, Некрасов, Полєвой, Сенковський та ін.) започаткували перші спроби пошуку типологічних рис, притаманних цьому рядові. Однак у цілому сибірська проза не сприймалася як окреме культурне явище. Вона не мала свого читача та розцінювалася лише з точки зору культурних потреб столичної аудиторії. Об’єктом критичних зауважень був підвищений романтичний пафос, пов’язаний з ідеалізацією краю. На доброзичливу увагу заслуговували етнографічні картини, описи місцевої екзотики. Нерідко одні й ті ж самі риси ставали підставою для протилежних висновків, оскільки літературна оцінка часто залежала від ставлення критика до особи конкретного автора.

Історії власне наукового дослідження творчості перших сибірських прозаїків присвячено другий підрозділ. Відзначено, що інтерес до проблеми був пов’язаний з особливостями внутрішньої політики у країні. Він зявився в 1920-ті рр. та набув розвитку в перші повоєнні роки (роботи М.К.Азадовського, А.А.Богданової, А.В.Гуревича, Л.Б.Модзалевського, Є.Д.Петряєва, П.Я.Черних). Починаючи з 1950-х рр., вивчення проблеми продовжувалося в межах літературного краєзнавства (роботи Г.Ф.Кунгурова, Б.П.Леонтьєва, Ю.С.Постнова, М.Д.Сергєєва). За цей час було спростовано історико-літературні кліше минулого століття, суттєво розширено уявлення про ідейні та художні особливості сибірської прози 1830-х рр. Однак результати досліджень не вплинули на загальні наукові оцінки творчості Калашникова. У роботах літературознавців центру (І.А.Зайцевої, А.І.Ревякіна, І.П.Щебликіна) із суто ідеологічних позицій відтворено лише негативні погляди на творчість письменника, не відображено етнографічного, просвітницького, історико-культурного значення його літературної діяльності. Виявлені суперечності свідчать про розбіжність культурних інтересів центру та регіонів країни, про об’єктивну історичну потребу “провінції” мати свій літературний процес. Ці суперечності зумовлюють необхідність монографічного дослідження сибірської прози Калашникова та його актуальність.

Другий розділ – “Проблематика творів І.Т. Калашникова”— складається з восьми підрозділів, у яких проаналізовано ідейно-тематичний простір творів Калашникова і сучасних йому письменників-сибіряків.

У першому підрозділі розглянуто загальні особливості культурного розвитку Сибіру, що вплинули на формування сибірської прози 1830-х рр. та зумовили її оригінальну проблематику. Серед них виділено такі обставини, як відсутність поміщицького землеволодіння й кріпосного права; всевладдя та свавілля місцевого чиновництва; примітивність звичаїв та побуту сибірського населення; вплив на культуру Сибіру політичних засланців; діяльність іркутського гуртка “войовничих краєзнавців”, члени якого пропагували ідеї місцевого патріотизму, займалися вивченням природи та історії краю, чинили протидію зловживанням місцевої влади. Визначено особливості суспільної діяльності сибірської інтелігенції, яка, покладаючись на допомогу з боку центральної влади, намагалася донести до російської громадськості об’єктивну інформацію про місцеве життя, прагнула сформувати позитивні уявлення про Сибір. У здійсненні цих прагнень особлива роль відводилася художній літературі, що зумовлювало просвітницький та ліричний пафос сибірської прози.

У другому підрозділі розглядаються особливості втілення сибірської тематики у творах Полєвого, Щукіна, Бобильова. Визначається їх зв’язок з ідеями “сибірства”: детальна увага до відомостей краєзнавчого характеру; романтична ідеалізація природи, побуту та звичаїв місцевих мешканців; пропагування думки про високий духовний вплив Сибіру на людину. Розкривається внутрішня суперечливість цих ідей у творах сибірських прозаїків, що, з одного боку, закликали до зближення з центром, з іншого – підкреслювали антитезу “Сибір – Росія”. Таке протиставлення вперше виявляється в повісті Полєвого “Сохатый”, у якій місцевий патріотизм набуває логічно завершеного вигляду, оскільки життя Сибіру постає не в абстрактному вимірі, а розкривається через співвідношення з умовами Росії: одні умови спотворюють людину, породжують зло, за інших умов, експортовані до краю злочинці позбуваються того зла. Започаткована Полєвим антитеза стає характерною для художнього світу сибірської прози. Так, Щукін, згадуючи “Сохатого” у передмові до повісті “Ангарские пороги”, буде визнавати нездоланну розбіжність між моральним світом Росії - Європи та Сибіру - Азії, проголошуючи існування етнічно однорідних, але різних типів ментальності. Бобильов буде відокремлювати Схід і Захід на етнічному та релігійному рівні, зосередившись на зображенні та моральній оцінці життя бурят-монгольського народу. Водночас кожен з письменників намагатиметься подолати розбіжності між світом Сибіру та Росії, втілити у своїй творчості ідеї їх єднання. Так, відступаючи від історичних фактів, Щукін у романі “Посельщик” створить образ висланого до Сибіру російського князя, який, духовно відроджуючись, знаходить щастя в шлюбі з бурятською дівчиною. Важливою ознакою творів Бобильова стануть спроби зробити чужий культурний світ більш зрозумілим для європейського читача. З цією метою автор вдається і до співчутливо-іронічного зображення побуту та звичаїв тубільців, і до намагань оцінити їх з позицій християнських цінностей.

У третьому підрозділі розглядається формування світогляду Калашникова. Особливу увагу приділено впливу, якого зазнав Калашников з боку трьох видатних людей: свого батька, Т.П.Калашникова – дослідника і знавця історії Сибіру, автора біографічних записок, що стали одним із важливих джерел творчості письменника; відомого діяча сибірської культури П.А.Словцова – автора “Писем из Сибири”, “Исторического обозрения Сибири”, який був духовним наставником і другом Калашникова, прототипом багатьох позитивних героїв його творів; М.М.Сперанського, що залучив письменника до краєзнавчої роботи, став прикладом ідеального начальника.

У четвертому підрозділі проаналізовано вплив життєвого досвіду Калашникова, який з одинадцяти років перебував на чиновницькій службі, на тематику й проблематику його творчості. Зазначено, що проблеми недосконалості бюрократичного устрою Росії хвилювали Калашникова не лише з точки зору ідей “сибірства”. Письменник також добре знав і життя столичного чиновництва, у лавах якого служив із 1823р., усвідомлював загальнодержавні вади адміністративної системи, працював над проблемами її реформування як науковець. Тема чиновництва є провідною темою його літературної творчості. Віддаючи данину поваги М.М.Сперанському, Калашников намагався втілити образ ідеального чиновника. Такими героями стали воєвода Верхнеудинська та губернатор у романі “Автомат”. Але в переважній більшості чиновники у його творах – персонажі суто негативні. Зображуючи представників різних адміністративних рівнів, письменник показував, що їх єднає нестримне прагнення до незаконного збагачення, зневага до людини, людської гідності, жадання необмеженої влади. Із власного досвіду знаючи, яких небезпечних форм набуває чиновницьке свавілля в умовах Сибіру, Калашников у відтворенні відповідних картин покладався і на історичні факти, і на вимисел, використовував гіперболу та гротеск як засоби сатиричної типізації. Водночас письменник, як і інші сибірські прозаїки, не піддавав сумнівам основи державної влади. Патріотичний пафос його сатири не виходив за межі, санкціоновані ідеями адміністративних реформ Миколи І, які сприяли пожвавленню сатиричного напрямку в російській літературі 1830-х рр. у цілому.

Однією з провідних і водночас оригінальних у порівнянні з іншими сибірськими прозаїками стала у творчості Калашникова тема політичного заслання. У п’ятому підрозділі розглянуто загальні особливості підходу письменника до її розкриття. Зокрема, визначено, що принципове ставлення Калашникова до політичних засланців сформувалося під впливом П.А.Словцова. Не випадково політичні вигнанці стають у романах “Камчадалка” (Зуда, Івашкін), “Автомат” (Нейвін), повісті “Изгнанники” (Неволя, Судьба) не тільки позитивними героями, а й справжніми вихователями молоді, носіями високих духовних цінностей. Вони навчають і словом, і власним прикладом, втілюють зразки громадської та побутової поведінки. Автор не приховує співчуття до таких персонажів, захоплюється їхньою мужністю, стійкістю в протистоянні недолі. Саме серед таких героїв він знаходить тих, хто виступає проти чиновницького свавілля, безкорисливо допомагає іншим, стає на захист інтересів місцевих народів. Як правило, такі персонажі зображено не схематично. Калашников змальовує індивідуальні риси кожного з героїв такого типу, проте жодного з них не показує справжнім опозиціонером. Усі вони лояльні до режиму патріоти, що потерпають через свавілля столичних можновладців. Така політична стриманість автора має цілком природне пояснення, але характерно, що в сучасників цей тип героїв викликав алюзії з долею декабристів.

Якщо політичні засланці у творах Калашникова виконували функцію духовних перетворювачів краю, що сприяли його розвиткові, то образи кримінальних злочинців за літературною традицією мали доводити виховні можливості самого Сибіру. Однак Калашников виявив достатньо своєрідний підхід до цієї романтичної традиції. Проблемі ставлення письменника до розбійницької тематики приділено увагу в шостому підрозділі. Зазначено, що тільки перший роман Калашникова “Дочь купца Жолобова” під впливом “Сохатого” повноцінно розкриває цю популярну у світовій літературі тему. В її розробці письменник відійшов від романтичного канону, за яким визнавалося два типи розбійників: благородний та грішник, що розкаявся. Калашников, спираючись на народні оповіді, відтворені в повісті Полєвого, змальовує образ отамана Бузи, позбавлений традиційного романтичного ореолу. Його герой – злочинець, і на злочинця чекає сувора кара. Саме мотив помсти, відступаючи від першоджерела, підсилює і поетизує письменник, змушуючи свого героя загинути не в бою, а від руки скривдженої ним бурятської шаманки. У романі Буза кається, але каяття не приносить йому розради і спасіння. Також позбавлені романтичних рис і картини життя всієї розбійницької зграї, хоча в їх створенні відчутний вплив народної пісенної традиції, що живила романтичні уявлення про образ благородного розбійництва. Розбійникам Калашникова не властиві високі почуття, їх побут змальований із невластивим тодішній літературі натуралізмом, що підсилює ідею засудження розбійництва як явища. І хоча письменник торкається також проблеми соціальних коренів злочинності, називаючи серед них не тільки загальнолюдські вади, а й суспільно-економічні фактори, він уникає поглибленої розробки цієї теми. У подальших творах Калашникова розбійницька проблематика майже повністю зникає. Художню функцію розбійників беруть на себе чиновники, які й постають справжніми носіями соціального зла.

Певною оригінальністю відзначена у творчості Калашникова й етнографічна тема. Її розгляду присвячено сьомий підрозділ, де уточнюються поширені в літературознавстві погляди на письменника як об’єктивного дослідника побуту сибірських народів. У перших романах Калашникова, де етнографічний матеріал був представлений з найбільшою повнотою, місцеві звичаї та вірування виконують не тільки функції, пов’язані з точним відтворенням сибірського колориту. Введення до творів “чужих” міфів породжує романтичну атмосферу містичної загадковості язичницького світу. У цьому світі місцеві вірування набувають характеру активної дієвої сили, що містичним чином втручається у перебіг подій, зумовлюючи їх несподівані наслідки. Активність цієї сили усвідомлюють і відчувають на собі не тільки тубільці, а й прийдешні християни. Однак у Калашникова ця сила залишається нерозгаданою таємницею місцевого світу. Містичні мотиви, запозичені автором з етнографічних джерел, стають не лише засобом романтичної ідеалізації картин сибірського життя. Вони наповнюють його романи особливим соціально-філософським змістом, пов’язаним зі своєрідним осмисленням антитези “Схід – Захід” як смертельного протистояння двох несумісних культур. Водночас ці мотиви свідчать про відмову автора від примітивного місіонерсько-просвітницького підходу до вирішення проблем взаємодії різних культур, що був властивий його сучасникам. Калашников бачив вирішення етнічних проблем Сибіру в пошуку шляхів паралельного співіснування народів. Ніби на підтвердження цієї думки після виходу перших романів автор майже повністю відмовився від широкого використання етнографічного матеріалу, який у його подальших творах вводився лише у вигляді незначних за обсягами і другорядних за функціями картин, що виконували роль необхідного місцевого фону дії.

У подальшому увага письменника була прикута переважно до внутрішніх проблем християнського світу, хоча географічний зв’язок його творів з Сибіром не переривався. Єдиним твором, що повністю вийшов за межі сибірської теми, стала повість “Жизнь крестьянки”(1835), аналізу якої присвячено восьмий підрозділ. У цьому творі Калашников звернувся до суто “російської” теми – теми кріпосного селянства. Але і на цьому матеріалі письменник виявив ті принципи підходу до зображення життя простого народу, що були притаманні його етнографічним творам: співчуття і повагу до людини незалежно від її соціального, освітнього та культурного рівня, засудження будь-яких форм гноблення та насильства. Характерно, що в повісті вину за страждання героїні було покладено на поміщика, який не дбав про своїх селян, а лише виголошував промови про “свободу, людяність, філантропію”. У дусі сентименталізму автор протиставив моральність освіченості, віддаючи перевагу моральності, яку розумів згідно з високими християнськими принципами. Завершуючи повість, як і етнографічні картини в сибірських творах, песимістичним фіналом, Калашников підсилював не лише моральне, а й соціальне спрямування твору. В історії російської літератури ця повість про селянське життя, упереджаючи реалістичні твори Тургенєва та Григоровича, стала своєрідною перехідною ланкою, що пов’язувала демократичні традиції різних епох.

У висновках зазначено, що Калашников найбільш повно серед сучасників втілював у літературі ідеї “сибірства”. Розвиваючи їх, він не віддалявся від проблем, актуальних для російської белетристики в цілому, і часто одним із перших звертався до тем, що в подальшому набували широкого розвитку. Однак ці проблеми в його творах розглядалися, у першу чергу, з точки зору соціальних пріоритетів, зумовлених життям Сибіру, що вплинуло на прохолодне ставлення російської публіки до прози письменника.

Третій розділ – “Жанрова своєрідність творів І.Т. Калашнико-

ва” – складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі піддано аналізу погляди, що існують, на жанрову природу творів Калашникова. Починаючи з перших рецензій, вона визначалася через порівняння з романами Ф.Купера. Однак таке порівняння не вдовольнило більш пізніх дослідників творчості Калашникова, які, посилаючись на висловлювання самого письменника, що називав своїм учителем В.Скотта, вважали більш доцільним використання цієї літературної паралелі (М.К.Азадовський, Ю.С.Постнов). Залишається невідомим, чи був Калашников знайомий із творчістю Ф.Купера, однак його твори, генетично пов’язані з романами В.Скотта, виявляють більше спільних рис саме з романами американського письменника. Їх схожість зумовлена особливостями світу, який зображується, і художніми можливостями, що він відкриває. Тому розбіжності між романом В.Скотта і Ф.Купера, що були названі ще Шатобріаном і В.Сімзом, стають визначальними для типологічної характеристики прози Калашникова. Як і в американського письменника, у творах Калашникова майже відсутня власне історична частина, не представлені широкі верстви суспільства, сюжет не пов’язаний з визначними, кризовими подіями історії. Навіть любовна інтрига не відіграє в сюжеті тієї ролі, яка їй відводиться в романах В.Скотта. На перший план виходять описи природи, етнографічний і географічний матеріал, образи героїчних персонажів, що далекі від основної дії. Маючи на меті відтворення історії, автор відображає лише ту її частину, яка існувала в Сибіру, тобто природну, а не соціальну, звертається до історії етносу, а не нації, змальовує плем’я і територію, а не державу. Усе це дає підстави вважати прозу Калашникова не історичною, а етнографічною.

Співвідношення власне історичного та етнографічного компонентів у творах Калашникова розглядається в другому підрозділі. Попри те, що сам письменник називав свої твори історичними, чітко окреслюючи часові межі дії, залучаючи до сюжету образи реальних історичних осіб, вводячи до тексту різноманітні посилання на історичні джерела, його проза від самого початку не сприймалася читачами як історична. Однією з причин цього можна вважати особливості епохи, до змалювання якої звернувся Калашников: доба Катерини ІІ не позначилася вікопомними подіями в історії Сибіру й сприймалася як одноманітно застиглий час. Другою причиною став запозичений у В.Скотта “домашній” підхід до змалювання історії: Калашников не брався за життєпис реальних історичних осіб, залишаючи окремі згадки про них на периферії сюжету. Водночас письменник допускав і чимало фактичних помилок, які були помічені і сучасниками, і подальшими дослідниками. За цих умов деталі побуту та звичаїв, що мали відтворювати історичний і місцевий колорит, сприймалися поза часом, як колорит тільки місцевий. По-справжньому екзотичні для читача картини з життя відсталих сибірських народів підсилювали це враження, оскільки сприймалися як сучасне відкриття доісторичного світу. На першому плані, як і в романах Ф.Купера, поставали проблеми моральні, адресовані сучасникам, чому сприяли різноманітні прийоми включення до сюжету етнографічного матеріалу, з-поміж яких вирізняються прийоми ліричні. Оповідач виступав одразу і як спостерігач, і як оцінювач подій і картин, чим наближав їх до сучасності, надавав їм актуального дидактичного змісту. Етнографічний характер прози Калашникова відзначали й критики, що часто дорікали авторові за надмірне використання етнографічних описів, які не пов’язані з сюжетом та характерологією творів. Ураховуючи критичні зауваження, письменник у подальшому все більше обмежував використання етнографічного матеріалу, еволюціонуючи від краєзнавчо-етнографічних форм (“Дочь купца Жолобова”, “Камчадалка”) до морально-побутових (“Изгнанники”) та морально-філософських (“Автомат”). Однак згідно з традиціями часу проза Калашникова не втрачала й певного зв’язку з історичним жанром, до якого найбільшою мірою наближався роман “Автомат”, що відображав події війни 1812 р.

У третьому підрозділі проаналізовано особливості та функції пейзажу в прозі Калашникова. Відомо, що в романах В.Скотта та Ф.Купера пейзаж виконував різну роль (В.Н.Шейнкер). Вона багато в чому залежала від можливостей авторів покладатися на асоціації читачів. Калашников, як і Ф.Купер, майже не мав таких можливостей. Він збільшував питому вагу географічних описів, що зближувало його твори з формами науково-популярної літератури, робило їх схожими на тип “докторального” історичного роману, який матиме поширення в другій половині ХІХ ст. Однак на відміну від сучасних йому російських белетристів, що не намагалися зображати історію через пейзаж, локалізований у часі, Калашников значно ширше використовував як науково-пізнавальні, краєзнавчо-популяризаторські можливості картин природи, так і їх суто художній потенціал. У творах письменника пейзаж виконував і живописну, і ліричну, і характерологічну функцію. Водночас він дозволяв письменнику локалізувати дію в історичному часі, що робилося переважно через реалізацію характерологічної функції пейзажів. Проте ліричний характер більшості картин природи, намагання автора надати їм морального змісту, пов’язаного із сучасною романтичною символікою, ставали на перешкоді повноцінного художнього втілення таких задумів.

У четвертому підрозділі досліджуються художні функції діалектизмів у прозі Калашникова. Використання місцевої лексики стало оригінальною рисою творчості письменника, що одним із перших познайомив російського читача з її особливостями. Калашников включав до текстів не тільки етнографізми, які відображали назви суто місцевих реалій, а й діалектні синоніми літературних слів, супроводжуючи їх докладними коментарями та роз’ясненнями, що надавало його творам важливого лексикографічного значення. Однак в оцінці художніх функцій діалектизмів у творчості Калашникова думки критиків та літературознавців не були одностайними. Це зумовило потребу проаналізувати суперечливі погляди на роль діалектної лексики у творах письменника, з’ясувати художню роль діалектного матеріалу як засобу відтворення місцевого колориту та індивідуалізації мовлення персонажів. Такий аналіз дозволив визначити напрямки еволюції художніх принципів Калашникова, який прагнув досягти більшої соціальної типізації та конкретизації створюваних образів, що позначилося на зростанні авторських вимог та самообмежень у використанні діалектної лексики.

У висновках зазначено, що художні принципи Калашникова зазнали еволюційних змін, у яких відобразилося прагнення письменника вийти на рівень літературних вимог свого часу. Найбільшу увагу автор приділяв удосконаленню сюжетно-фабульної лінії, підвищенню її динамізму та захопливості, що вимагало зменшення питомої ваги етнографічного та пейзажного матеріалу, діалектної лексики – усього того, що порушувало цілісність оповідної манери творів. Ці зміни пов’язані з жанровою еволюцією його прози від етнографічної до морально-філософської.

Четвертий розділ – “Особливості створення характерів у творах І.Т.Калашникова” – складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі аналізуються принципи підходу автора до змалювання образів реальних історичних осіб. Серед персонажів, створених письменником, загальна кількість таких героїв була незначною. Автор звертався переважно до зображення мало відомих широкому російському загалу діячів, що відзначилися тільки в історії Сибіру. Місцеві патріотичні настрої змушували Калашникова вдаватися до ідеалізації таких образів. Він чітко поділяв їх на позитивних та негативних, що призводило до схематичної спрощеності в їх змалюванні, у чому виявлялися як просвітницько-краєзнавчі цілі, яким намагався служити автор, так і традиції популярного на той час дидактичного напрямку в літературі, до якого був схильний письменник. Характерно, що, створюючи образи діячів, які негативно зарекомендували себе в історії Сибіру, Калашников, прагнучи не відступати від історичних фактів, водночас дбав і про певне пом’якшення їх репутації, у чому, вірогідно, знаходили відображення особисті життєві обставини письменника.

У другому підрозділі розглядаються типологічні риси вигаданих персонажів Калашникова. Це найбільш численна група образів. Саме такі герої, відповідно до традицій В.Скотта, посідають центральні місця у творах письменника. За типовою моделлю тогочасного роману дія у творах Калашникова зосереджується довкола ідеальної пари закоханих, що долають перешкоди на шляху до свого щастя. Згідно з традиціями дидактичної прози розвиток любовного сюжету ускладнюється збігом випадкових обставин, що підсилюють дію, надаючи їй мелодраматичного характеру. Герої долають перешкоди, виявляючи типовий набір позитивних рис: вірність, моральну чистоту, благородство, релігійність, патріотизм. Особливу роль у їх житті відіграє Сибір, що надає натхнення у відданості ідеалам. Такі персонажі майже не зазнають змін. Навіть портретні характеристики цих героїв стереотипні, оскільки беруть початок від схематично-фольклорних уявлень про типово російську зовнішність. Водночас така схематична спрощеність сприяє демократизації творів, формує уявлення про героїв як звичайних, “маленьких” людей. З-поміж цього типу персонажів дещо вирізняється образ Євгенія Судьбіна з роману “Автомат”, оскільки предметом зображення у творі стає формування людської особистості в процесі складних життєвих випробувань та суперечливих ідейних пошуків. Однак і в цьому випадку автор не відступає від загальних канонів дидактичної та сибірської прози. Оригінальність письменника пов’язана лише із змалюванням жіночих персонажів. Саме тут проявляються глибинні засади суто місцевої ментальності, оскільки героїні Калашникова, всупереч традиціям російської культури, не тільки виявляють активність у розвитку сюжетної дії, а й беруть на себе ініціативу у висловлюванні почуттів, що зближує літературу Сибіру з літературою інших окраїн Росії, зокрема з літературою України.

На фоні позитивних персонажів більшою різноманітністю відрізняються персонажі негативні. Найбільш яскравими з-поміж них виявляються представники влади, що на місцевому рівні набувають необмежених можливостей у виявленні своїх моральних вад. І хоча за канонами дидактичної літератури ці вади, як і характери в цілому, набувають гротескного вигляду, вони формують уявлення про специфіку соціального побуту Сибіру. Такі персонажі відповідно до історичних реалій типізовані за соціальним статусом, а їх поведінка вмотивована загальними правилами життя чиновництва Росії. Психологічно виправданим у межах загальнолітературних кліше постає сатиричний тип представників купецтва, який також відбиває і специфічні риси сибірського побуту. Проте мелодраматичний тип жорстокої лиходійки, чия поведінка не знаходить у творах психологічного вмотивування, сприймається лише як данина тогочасній літературній моді, навіяній впливом французького “шаленого” романтизму та, імовірно, традиційним казковим сюжетом про закохану пару, в якому діє баба-яга.

У третьому підрозділі піддано аналізу принципи створення образів з числа корінних мешканців Сибіру. Змальовуючи цю групу героїв, Калашников застосовує принципи, що вирізняють її серед інших персонажів його творів і надають його художній манері оригінальності в порівнянні з манерою Щукіна та Бобильова. Якщо Щукін тяжів до зображення тубільського населення лише в ідеально позитивному плані, Бобильов – намагався досягти неупередженої об’єктивності у змалюванні аборигенів, то Калашников прагнув підкреслити їх протистояння чужій культурі. На відміну від інших, письменник досяг значних успіхів у створенні колективного образу тубільців. Калашников чітко відокремлює різні народності Сибіру. Так, у романі “Дочь купца Жолобова” він багато уваги приділяє порівнянню побуту і звичаїв бурят та тунгусів, визначає характерні ознаки кожного з народів. У романі “Камчадалка” детально аналізує особливості вірувань, соціальної та побутової поведінки камчадалів, порівнюючи їх із звичаями прийдешніх росіян. Авторові вдається показати органічний зв’язок місцевої культури з особливостями природних умов краю, виявити її залежність від суворого світу, в якому вона сформувалася, чому значною мірою сприяє художнє використання чужого міфу як дієвої сили в розвитку сюжету твору. У такий спосіб Калашников досягає гуманної об’єктивності в зображенні подальших подій, що виявляють трагічне протистояння двох народів, двох культурних світів. Образи тубільського населення яскраво розкриваються і в індивідуальних типах. Індивідуалізація цих типів відбувається як за соціальними ознаками, що пов’язані з розшаруванням племінної громади, так і за рисами особистої вдачі на підставі загальнолюдських уявлень про добро і зло. У творах Калашникова урізноманітнено самі художні функції, що виконують такі персонажі. Серед них можна виділити три типи: героїчні, комічні та умовно-романтичні. Останній тип виявляє вплив європейських літературних традицій: благородні юнаки, чаклуни, шамани. У цілому підхід Калашникова до зображення місцевих народів свідчить про співчутливе ставлення до проблем тубільського населення. У ньому втілюється намагання письменника вплинути на гуманне пом’якшення політики колонізації Сибіру.

У висновках зазначено, що у принципах зображення літературних персонажів Калашников не вийшов за межі поетики романтизму, але шукав способи її збагачення за рахунок еклектичного поєднання прийомів історичної, сентиментальної, дидактичної прози.

ВИСНОВКИ

Монографічне дослідження творчості Калашникова розкриває нове бачення місця й значення письменника в історії російської літератури. Автор стояв біля витоків літературного напрямку, необхідність якого була очевидною. Подальший розвиток культурних процесів довів, що поруч із літературою “центру” суспільство потребувало і розвитку літератур окремих регіонів. Із найбільшою силою така потреба відчувалася в національних окраїнах Росії, де в добу романтизму відроджувалася національна самосвідомість та закладалися основи національних літератур. На початку ХІХ ст. ці літератури поставали не лише на національномовному, а й на російськомовному ґрунті, що дає підстави бачити спільні риси в розвитку сибірської літератури та літератур національних, зокрема, української. До таких рис, у першу чергу, слід віднести бажання письменника використати літературу як єдиний доступний шлях для розв’язання соціальних проблем свого регіону. Ефективність використання цього шляху багато в чому залежала від політичної лояльності автора, що зумовлювало певний консерватизм його ідейних позицій в цілому і відповідним чином позначалося на популярності його творів серед ліберальної частини суспільства. Хоча подальший розвиток літератури довів, що і регіональні інтереси мали історичну перспективу, у ХІХ ст. пріоритет інтересів центру об’єктивно переважав над локальними інтересами регіонів. У свою чергу це зумовило й загальне історико-культурне значення творчості Калашникова та інших представників регіональних літератур. Нетривала популярність письменника була зумовлена інтересом публіки до романтичної екзотики. У російській літературі така екзотика впродовж 1820-х років була передусім пов’язана з українською темою. На фоні цього процесу поява творів, що змальовували побут інших, більш “російських” регіонів, не могла не викликати інтересу. Але це був суто поверховий інтерес до нового етно-культурного матеріалу, який розглядався лише з егоцентричних позицій. Саме з таких позицій у подальшому творчість Калашникова було викреслено з історії російської літератури, оскільки ідеї автора перестали вдовольняти інтереси столиці.

Ідеї “сибірства”, які найбільш послідовно втілював у своїх творах Калашников, знайшли подальший розвиток у російській літературі ХІХ – ХХ ст. і сформували її окремий напрямок. Калашников першим здійснив художні спроби масштабно змалювати життя Сибіру, охопивши усі верстви його населення, і водночас зобразити життя Росії очима мешканця цього регіону. Він першим порушив проблему жорстокої колонізації краю, підійшовши до її висвітлення як учений-етнограф, політик і громадянин; піднявся над вузько релігійними та національно-патріотичними поглядами, поширюючи в суспільстві настрої гуманного вболівання за долю місцевих народів. Письменник гостро поставив проблеми, пов’язані з організацією влади в Сибіру, і фактично засудив з позицій християнської моралі всю систему адміністративно-державного устрою Росії. Саме як сибіряк, він одним із перших у російській прозі 1830-х рр. звернувся до зображення трагічної долі кріпачки, засудивши кріпацтво з моральних позицій. Як сибіряк, він одним із перших торкнувся проблеми політичних засланців, співчуваючи їм та оспівуючи їх високі моральні риси. Відтворюючи особливості сибірського побуту, Калашников познайомив російського читача з новим типом активної соціальної поведінки жінки.

Як письменник Калашников ще за життя посів місце серед літераторів так званого “другого ряду”. Його стиль не дав зразків вишуканої досконалості, а еклектична творча манера не вирізнялася особливою оригінальністю. Однак багато в чому Калашников випереджав сучасних йому прозаїків, стимулюючи пошуки нових художніх форм та прийомів. Так, він одним із перших розпочав утілення на національному ґрунті досвіду Ф.Купера, започаткувавши оригінальну модель історичного роману – роман етнографічний. Цей досвід став унікальним для російської літератури, оскільки в письменника фактично не було послідовників. Калашников сприяв становленню сибірського роману, вперше представивши ті теми, що стануть типологічними для цього жанрового різновиду. У художньому осмисленні потреб російського життя письменник випередив своїх сучасників – Загоскіна й Кукольника – у створенні позитивного типу героя часу. Характерною ознакою цього героя стала його духовна спорідненість з іншим оригінальним типом персонажів прози письменника – типом політичного засланця.

Можна без перебільшення сказати, що Калашников перебував у постійному творчому пошуку, дбав про вдосконалення змісту і форми своїх творів, ураховував зауваження критики та інтереси публіки, використовував літературний досвід сучасників. Незважаючи на те, що літературний успіх він здобув на хвилі інтересу до етнографічної теми, у подальшому Калашников усе далі відходив від неї, зменшуючи обсяги краєзнавчих матеріалів, дбаючи про ускладнення та розширення