МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУРЛАКОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 378.1.001.73:338.2

ЕФЕКТИВНІСТЬ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТИ

В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

Спеціальність: 08.02.03 – Організація управління, планування

і регулювання економікою

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Ужгород – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди.

Науковий керівник: доктор економічних наук, професор,

Пономаренко Володимир Степанович,

Харківський національний економічний університет

МОН України, ректор

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор,

Войнаренко Михайло Петрович,

Хмельницький національний університет

МОН України, завідувач кафедри

кандидат економічних наук,

Слава Світлана Степанівна,

Ужгородський національний університет

МОН України, доцент кафедри економіки

Провідна установа: Інститут регіональних досліджень НАН України, відділ регіональної соціально-економічної політики

та територіального управління, м.Львів

Захист відбудеться “17” червня 2005р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 61.051.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук в Ужгородському національному університеті за адресою: 88000, Україна, м.Ужгород, пл.Народна, 3.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Ужгородського національного університету за адресою: 88000, Україна, м.Ужгород, вул.Капітульна,9.

Автореферат розісланий “16” травня 2005р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат економічних наук, доцент О.Г.Чубарь

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дослідження проблем ефективності і управління освітою, аналізу її соціально-економічного впливу на економічну стабільність в умовах трансформаційної економіки зумовлюється передусім дедалі більшим зростанням ролі і значення освітнього потенціалу в забезпеченні суспільного прогресу. З одного боку, освіта – це сфера, призначенням якої виступає збереження і збагачення тих інтелектуальних досягнень, якими володіє людство, духовний розвиток людини, культури, в цілому цивілізації. З іншого – ця сфера за умов ринкової економіки функціонує на економічних засадах, конче потребує всебічного врахування суспільних затрат та оцінки одержаних результатів. Державний характер фінансування, відсутність орієнтації в діяльності закладів освіти на отримання прибутку не усувають необхідності ефективнішого використання народногосподарських коштів та всього потенціалу освітньої галузі.

Продуктивна природа суспільних витрат на освіту стала предметом наукового аналізу багатьох вчених за кордоном, зокрема, відомої концепції “людського капіталу”, у витоків формування якої стояли Т.Шульц, Г.Беккер, Б.Вейсброд, Дж.Мінцер. Розрахунки народногосподарського ефекту від витрат на освіту починаються ще в 30-х роках в працях академіка С.Струмиліна, надалі дослідження економічної ефективності освіти продовжується О.Анчішкіним, С.Дятловим, Є.Жильцовим, В.Комаровим, С.Костаняном, Б.Ременніковим, Л.Тульчинським, М.Хроменковим, В.Щетиніним, Л.Якобсоном та ін.

Дослідження процесу зростання економічної ролі освіти в суспільному розвитку розглядаються в роботах таких вчених, як Л.Безчасний, Д.Богиня, Б.Данилишин, М.Долішній, Л.Кривенко, В.Козак, І.Лукінов, С.Мочерний, А.Чухно та інших вітчизняних дослідників. Питання організації та управління системою освіти висвітлюються в дослідженнях Г.Дмитренка, К.Корсака, В.Лугового, В.Паламарчука, Н.Островерхової. Надзвичайно важливою для сучасної економіки України особливо в контексті суспільних трансформацій, цілеспрямованого руху до євроінтеграції є проблема налагодження такого організаційного та фінансово-економічного механізму освітньої діяльності, який би на основі впровадження в реальну практику принципів прозорості, відповідальності, результативності, сприяв оновленню змісту, суттєвому підвищенню рівня економічної ефективності та досягнення соціальної справедливості у сфері освіти.

Звўязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою планової теми відділу економіки і управління вищою освітою Інституту вищої освіти АПН “Наукові основи економіки і управління розвитком вищої освіти в трансформаційний період” (державний реєстраційний номер №0100V000344) та кафедри економічної теорії Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди “Наукові засади економіки і управління вищою школою” (державний реєстраційний №0100V002828). Особистий внесок здобувача полягає у формуванні методів оцінки ефективності підготовки та використання фахівців, проведенні аналітичних і прогнозних розрахунків, розробки пропозицій по застосуванню компетентної моделі бакалаврів та магістрів, формулюванні основних принципів ефективного управління освітнім потенціалом країни.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є узагальнення і розвиток теоретичних основ, а також розробка методичних рекомендацій з вдосконалення управління освітньою діяльністю на мікрорівні в умовах трансформації економіки України. Для досягнення поставленої мети було поставлено і вирішено наступні завдання:–

уточнено теоретичні положення економічної ефективності освіти: її сутності, функцій, результатів;–

досліджено сучасні трактування категорії “освітній потенціал” як невідўємної складової частини людського потенціалу; –

визначено соціально-економічну роль освіти у процесі досягнення і підтримки сталого суспільного розвитку;–

досліджено механізм відтворювального впливу освіти на соціально-економічний розвиток суспільства;–

розроблено практичні рекомендації вдосконалення внутрішнього контролю діяльності навчальних закладів;–

розроблено рекомендації щодо поліпшення організаційної структури і моделі ступеневої освіти з врахуванням вимог Болонської конвенції;–

розроблено рекомендації до оцінки рівня досягнень навчальних закладів шляхом проведення їх рейтингу, формування активної і дієвої системи державної підтримки освіти;–

розроблено пропозиції щодо удосконалення фінансового механізму освітньої діяльності в Україні.

Обўєкт дисертаційного дослідження – освіта як сфера здійснення важливої економічно-ефективної діяльності та чинник забезпечення суспільного розвитку.

Предмет дослідження – система суспільно-економічних відносин, що виникають та розвиваються в процесі створення, нагромадження та використання освітнього потенціалу країни, механізми ефективного державного регулювання та розвитку освітнього потенціалу України.

Методи дослідження базується на загальнотеоретичних та специфічних методах наукового пізнання. У процесі роботи використовувались такі методи: історико-системний – для дослідження розвитку освітнього потенціалу, визначення стратегічних завдань державного регулювання освіти в контексті суспільних трансформацій; аналізу, синтезу та порівняння – для встановлення факторів розвитку галузі освіти, рівня забезпечення освітніми послугами, відповідності досягнутого потенціалу суспільним потребам, рівню забезпечення освітніх потреб населення в інших країнах; економіко-статистичні – для розробки системи показників і методів розрахунку соціально-економічної ефективності освіти; економіко-математичних – для побудови моделі обрахунків фонду освіти суспільства в залежності від чисельності населення, тривалості навчання та інших чинників; а також для розробки рейтингової системи оцінки діяльності навчальних закладів, формуванні конкурентного середовища; при вивченні у механізмах державного регулювання фінансування використано методи угруповань, логічного аналізу, структуризації цілей.

Наукова новизна одержаних дисертантом результатів полягає в отриманні наукових результатів, які містять положення теорії та практики визначення значення освіти, її соціально-економічної ефективності в умовах трансформаційної економіки, а також у розробці практичних рекомендацій щодо вдосконалення державного регулювання освіти, оцінки якості надаваємих освітніх послуг, вдосконалення механізму фінансового забезпечення освіти.

У процесі дослідження одержані такі наукові результати:

Вперше: –досліджено комплексний вплив освіти, її потенціалу, на процеси економічного зростання та розвитку суспільства, включаючи спектр непрямих результатів;

– обгрунтовані основні параметри формування якісно нової системи управління освітньою діяльністю, яке поряд з посиленням функцій контролю за якістю освітніх послуг має передбачати значну децентралізацію влади і розширення автономії навчальних закладів;

– зроблені узагальнення діючих моделей підготовки фахівців в системі ступеневої освіти і на їх основі розроблені рекомендації до компетентної моделі бакалавра та магістра;

– розроблена методика і проведена практична її апробація оцінки діяльності навчальних закладів шляхом розробки рейтингових показників досягнень педагогічних ВНЗ Ш-ІУ рівнів акредитації.

Одержали подальший розвиток: аналіз використання народногосподарського потенціалу освіти, а саме за допомогою системного методу дослідження визначені внутрішня і зовнішня ефективність, критерії економічності, продуктивності та результативності;

– систематизація показників економічної і соціально-економічної ефективності освіти та обгрунтування цілісної системи відносних показників, натуральної, вартісної або інтегральної оцінки;

– форми і методи управління навчальними закладами за рахунок підвищення дієвості внутрішнього контролю, порядку проведення педагогічного, оперативного та етапного контролю, їх роль в проведенні атестаційної та акредитаційної експертизи;

– системи державного фінансування на основі використання науково-обгрунтованих методів, нормативів з метою реального впровадження прозорості, піднесення відповідальності.

Уточнено: –дефініцію “освіта” та “освітній потенціал”, що дає змогу упорядкувати розгорнуте визначення освітнього потенціалу;

– роль освіти в забезпеченні сталого суспільного розвитку, її роль визначається не стільки наявним ресурсним потенціалом, скільки соціально-економічними умовами його активного і ефективного використання і реалізації.

Практичне значення одержаних результатів. Результати теоретико-методологічних досліджень знайшли впровадження у вирішенні питань формування та реалізації економічної політики у сфері освіти.

Впровадження результатів дисертаційного дослідження здійснено у процесі авторської розробки доповнень до програми курсу “Економіка освіти”. Розроблена програма курсу “Економіка освіти”, яка в складі доповідної записки надіслана у Міністерство освіти і науки з метою рекомендації цієї навчальної дисципліни як нормативної для педагогічних вузів (довідка від 24 вересня 200р. №103). Розроблена дисертантом автоматизована система визначення рейтингу досягнень педагогічних навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації була використана при підготовці підсумкової колегії Міністерства освіти і науки України (довідка від 21 грудня 2004р. №15/2-499а). Матеріали досліджень використовуються при підготовці фахівців у Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті та Хмельницькому державному університеті (довідка від 12 травня 2004р. №287)

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні і методичні положення і результати дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на шести міжнародних, всеукраїнських науково-практичних і наукових конференціях та семінарах. Серед них, зокрема: науково-практична конференція професорсько-викладацького складу ПХДПУ “Проблеми і перспективи підготовки викладачів економічних дисциплін” (м.Переяслав-Хмельницький, травень 2002), круглий стіл “Аспекти економіки освіти” (червень 2003), всеукраїнська науково-практична конференція “Наукові засади економіки і управління освітою” (м.Переяслав-Хмельницький, 2004); міжнародні науково-практичні конференції “Актуальні проблеми використання кредитно-модульної системи у ВНЗ” (Словацька Республіка, 2003); “Проблеми адаптації вищої освіти в Україні до Європейських стандартів і принципів Болонського процесу”, “Розширення Європейського Союзу: нові реалії та перспективи на міжнародному ринку вищої освіти і науки” (Словакія, Сніна, 2004).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження у 8 статтях обсягом 3, 7 друкованих аркушів.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Зміст роботи викладено на 172 сторінках комп’ютерного тексту, проілюстровано в 15 таблицях, 9 рисунках, 11 додатках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими темами Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України та Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету. Сформульовано головну мету і завдання дослідження, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію основних положень роботи.

У першому розділі “Теоретичні і методичні основи визначення соціально-економічної ефективності галузі освіти” розглядаються стратегічні завдання освіти в контексті суспільних трансформацій, поняття соціально-економічної ефективності освіти, запропоновані методи розрахунку економічної ефективності.

Нинішня світова освітня сфера не є одноманітною. Майже 200 держав мають системи освіти, що відповідають шести головним моделям – німецькій, французькій, англійській, американській, японській і радянській. Склада-лися вони ще в період переходу розвинених країн від аграрного до індустріального суспільства. В епоху глобалізації відбувається взаємозближення цих систем. Домінантою процесу виступає спосіб матеріального виробництва, саме він завжди був визначальним чинником впливу на системи освіти.

Процес інтернаціоналізації освіти не заперечує і не гальмує формування її нових систем та моделей. Україна може бути віднесена до молодих індустріальних держав з яскраво вираженою тенденцією до підвищення рівня індустріалізації і формування в перспективі інформаційного суспільства. Тому потреба реформ в освіті є органічною.

Державна стратегія розвитку освіти своїм фундаментом повинна мати чітке усвідомлення того, що освіта – це сфера здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Налагодження економічного механізму функціонування системи освіти має грунтуватися саме на цьому фундаментальному положенні. Освіта не може розглядатися як сфера, що лежить тягарем на державному бюджеті, і не повязана з економічним розвитком країни.

Сучасні реформації в освіті певним чином загострюють і питання соціальної справедливості. Високі стандарти в освіті повинні бути сумісними з відкритим доступом до освітньої системи, за рахунок надання фінансової підтримки студентам та програмами до вузівської підготовки з метою підвищення рівня абітурієнтів. Компенсації нерівностей в суспільстві, поліпшенню соціальної справедливості повинно сприяти асигнування ресурсів в тому напрямі і тим категоріям населення, які цього найбільше потребують (обдаровані діти, діти із сільських шкіл і та ін.).

Об’єктивною реальністю сьогодення виступає все більша диверсифікація джерел фінансування освіти та зростання участі приватних ресурсів. В Національній доктрині освіти це положення підтверджується формулюванням стратегічного завдання формування багатоваріантної інвестиційної політики, що передбачає можливість залучення різноманітних коштів: приватних осіб, підприємств, організацій, міжнародних фондів та товариств, благочинних внесків тощо. Разом з диверсифікацією джерел фінансування освіти скорочується питома вага державних ресурсів, що водночас не повинно означати ослаблення регулюючої ролі держави в проведенні фінансової політики у сфері освіти.

У новому суспільному контексті система освіти та її функції не можуть залишатися незмінними і потребують відповідної трансформації, чим і пояснюються зміни в розумінні змісту і призначення освіти, її масштабах, формах і методах організації та управління освітньою галуззю.

Важливо, щоб галузева структура випуску фахівців була гнучкою і адаптивною стосовно швидко змінюваних потреб економіки. Досягти цього можна за умови, якщо структура підготовки фахівців не буде занадто спеціалізованою, буде включати більш широкі напрями спеціальностей, які дозволять випускникам пристосовуватися до змін на ринку праці і в самих виробничих процесах.

На жаль, трансформаційні процеси в сучасній освіті не набули достатнього розвитку, які б адекватно відповідали її функціональній ролі. Нові вимоги до освіти потребують відповідних змін як в організації її системи, так і в змісті, формах та методах навчального процесу. Ті зміни, що відбуваються в сучасній освіті, можна узагальнити за слідуючими напрямками:

1) змінюється суспільне бачення освіти, її місце і роль в житті людей;

2) більш різноманітними стають форми організації навчального процесу та управління освітою взагалі;

3) вдосконалюються педагогічні технології, методи передачі знань та втілення навичок, умінь тощо;

4) набувають поширення многоканальне фінансування освітньої діяльності.

Трансформація систем освіти, зумовлена необхідністю більшої персоналізації освіти та уваги до повного особистого розвитку, висуває нові вимоги до організації і менеджменту освітньої діяльності, які не сумісні з традиційною моделлю. Інституційна реорганізація освітньої діяльності зумовлена багатьма проблемами, що породжені менеджментом централізованих систем, а саме: неефективністю, низькою мірою відповідальності за результати своєї роботи, негнучкість і консерватизм стосовно зовнішніх змін.

Система управління освітою на макро- та мікрорівнях також зазнає змін, метою яких також виступає підвищення соціально-економічної ефективності діяльності у цій сфері:

-підвищення автономії навчальних закладів (і особливо – вищих навчальних закладів), посилення їх відповідальності за кінцеві результати своєї діяльності;

-зміна методів управління: відхід від прямого адміністративного контролю до більш гнучких, стимулюючих методів керівництва;

-залучення громадськості до управління освітою, посилення повноважень органів самоуправління у сфері освіти.

Об’єктивна потреба зростання суспільних видатків на освіту наштовхується на обмежність фінансових ресурсів держави, що характерно для багатьох країн і не тільки для складної ситуації в Україні.

Величина витрат на освіту завжди предстає у вигляді конкретної суми. Хоча слід відмітити, що ця сума, як правило, не відображає всіх реальновитрачених суспільством коштів на цілі освіти: рідко подається в літературі загальна величина приватних витрат у вигляді плати за навчання, важко піддається обчисленню оновлення устаткування, придбання канцелярського приладдя, підручників, проїзду, харчування тощо.

Складність розрахунку віддач у сфері освіти зумовлюється неоднозначністю визначення самих результатів освіти. Ці результати можна трактувати по-різному, і не всі вони можуть бути представлені економічними показниками. В принципі, результати освітньої діяльності не можна представити будь-якими прямими вартісними показниками, це завжди будуть непрямі показники, які тою чи іншою мірою відображають роль освіти в підвищенні ефективності праці та виробництва, наприклад, отримання додаткової вартості, приріст продукції в результаті підвищення рівня освіти та кваліфікації зайнятих працівників.

Для проведення аналізу витрат включаються не тільки прямі, але й такі, що представляють купівлю праці вчителя, шкільних будівель і обладнання та інших товарів і послуг, які мають альтернативне використання. До цієї групи слід віднести також час учнів, студентів, інтернів, аспірантів, які залишають ринок праці для продовження своєї освіти. Для економіки в цілому це представляє втрати продуктивної здібності і як наслідок – виробленого продукту, а для людини означає втрату заробітку.

Таким чином, вимір витрат при проведенні аналізу витрат і віддач в освіті включає більше, ніж просто калькуляцію видатків. Він включає спробу підрахувати загальну вартість інвестицій в освіту в показниках альтернативних можливостей, втрачених або суспільством в цілому, або окремими індивідами.

Аналіз витрат і віддач є інструментом маргінального аналізу і норма віддачі є маргінальною нормою віддачі, яка вимірює ефект при інвестиціях в освіту. Це означає, що норма віддачі на інвестиції в освіту, підрахована по поточних даних по заробітній платі, не є достатнім показником прибутковості в умовах, коли відбуваються широкомаштабні зміни в системі освіти чи в економіці взагалі.

У другому розділі “Управління розвитком освіти та її потенціалом” досліджено тенденції розвитку освітнього потенціалу України, розроблені рекомендації щодо вдосконалення державного регулювання сфери освіти, а також управлінню освітньою діяльністю на мікрорівні.

За кількісними показниками розвитку освіти стоять складні проблеми принципової оцінки багатомірної категорії якості, яка матеріалізує в собі всі види діяльності навчальних закладів, навчальні й академічні програми, наукові дослідження, укомплектованість закладів освіти висококваліфікованими викладачами, наявність сучасної матеріально-технічної бази, відповідне інформаційне забезпечення, фінансування тощо.

Демографічний фактор суттєво вплинув на структуру контингенту учнів та студентів, яка набула стійкої тенденції зменшення учнів загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів. Водночас контингент студентів суттєво збільшився, особливо у ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації (табл.1).

Таблиця 1

Динаміка контингенту учнів та студентів навчальних закладів

Показники контингенту навчальних закладів | 1995р. | 2000р. | 2003р. | Базисний індекс (%)

к-ть | Доля від загаль-ної к-ті | к-ть | Доля від загаль-ної к-ті | к-ть | Доля від загаль-ної к-ті | к-ть | Доля від загаль-ної к-ті

1. Учнів загальноосвітніх навчальних закладів (тис) | 7143 | 77,3 | 6764 | 73,4 | 6350 | 69,6 | 88,9 | -7,7

у розрахунку на 10000 населення | 1391 | - | 1372 | - | 1323 | - | 95,1 | -

2.Учнів ПТНЗ (тис.) | 555 | 6,0 | 525 | 5,7 | 502 | 5,5 | 90,5 | -0,5

у розрахунку на 10000 населення | 108 | - | 107 | - | 105 | - | 97,2 | -

3.Студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації (тис.) | 618 | 6,7 | 528 | 5,7 | 583 | 6,4 | 94,3 | -0,3

у розрахунку на 10000 населення | 120 | - | 107 | - | 121 | - | 100,8 | -

4.Студентів ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації (тис.) | 923 | 10,0 | 1403 | 15,2 | 1687 | 18,5 | 182,8 | 8,5

у розрахунку на 10000 населення | 180 | - | 285 | - | 352 | - | 195,6 | -

Всього | 9239 | 100,0 | 9220 | 100,0 | 9122 | 100,0 | 98,7 | -

Протягом останніх років з’являються навчальні заклади, засновані на інших формах власності. На початок 2002/03 навчального року в Україні працювало вже 267 шкіл приватної форми власності, в яких навчалося 26,0 тис.дітей. Хоча в приватних середніх закладах начається близько 0,4% всього учнівського контингенту, деякі з них вже стали популярними завдяки своєму нетрадиційному підходу. Відомими є авторська школа Марії Чумарної, “Школа-бізнес-777” (м.Львів), навчально-виховний комплекс “Інтелект” (Одеса) та інші.

Підготовка спеціалістів сконцентрована в секторі вищих навчальних закладів державної форми власності, де навчається 90,6% загального контингенту студентів. Серед студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації 33,1 навчається за спеціальностями галузі знань “Інженерія”, “Економіка, комерція та підприємництво” – 25, “Медицина” – 11,9, “Освіта” – 5,7. У ВНЗ ІІІ-ІV рейтинг галузей знань очолюють “Економіка, комерція та підприємництво” – 30,4, “Інженерія” – 22,0, “Освіта” – 10,5, “Право”– 9,0%. Це є свідченням пріоритету підготовки кадрів для інфраструктури ринкової економіки, виробничої сфери, освіти, медицини, юриспруденції.

При середньому показнику, що характеризує доступ до здобуття освіти у ВНЗ Ш-ІУ рівнів акредитації, 384 студента на 10000 населення, по окремим областям дісперсія складає від 147 студентів в Закарпатській області до найвищого 857 м.Київ. Високі значення також досягаються у Харківській, Тернопільській, Львівській, Одеській областях, що, в першу чергу, забезпечується розгалуженою мережею ВНЗ та їх відокремлених підрозділів (табл.2).

Таблиця 2

Розподіл областей за досягнутим рівнем здобуття освіти

у ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації

Студентів на 10 тис. населення | Областей

у групі | Навчальних закладів у групі (у середньому) | Населення на один ВНЗ

(у середньому) | Область

до 150 | 1 | 5,0 | 250,6 | Закарпатська

150 - 200 | 4 | 4,7 | 276,5 | Вінницька, Волинська,

Кіровоградська, Чернігівська

200 - 250 | 3 | 6,3 | 242,9 | Житомирська, Миколаївська,

Хмельницька

250 - 300 | 6 | 6,3 | 220,4 | Івано-Франківська, Луганська,

Рівненська, Херсонська,

Черкаська, Чернівецька

300 - 350 | 3 | 18,3 | 165,9 | АРК та м.Севастополь,

Донецька, Полтавська

350 - 400 | 3 | 13,0 | 180,2 | Дніпропетровська, Запорізька,

Сумська

400 - 450 | 2 | 23,0 | 110,05 | Львівська, Одеська

450 - 550 | 1 | 10,0 | 113,4 | Тернопільська

550 і більше | 2 | 54,0 | 69,1 | Київська та м.Київ, Харківська

Збільшення чисельності студентів до загальної кількості населення обумовлено зростанням кількості ВНЗ та зменшенням населення, що припадає на один навчальний заклад. Останнє характеризує не тільки більш розгалужену мережу ВНЗ, в більшій мірі це свідчить про можливості отримання якісних послуг. В значній мірі останній висновок грунтується на тому, що в областях, які віднесені до чотирьох груп з показниками 350 і більше, знаходяться всі університети із статусом національних.

В останнє десятиріччя ХХ століття в Україні відбулися зміни, які загалом збігаються з напрямом світових тенденцій у сфері освіти. Найважливішими серед них є такі:–

перехід до ступеневої освіти, впровадження освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавр, магістр;–

диверсифікація навчальних закладів за напрямами підготовки та формами власності;–

значне урізноманітнення форм навчання та закладів післядипломної освіти;–

розвиток недержавного сектору освіти.

Розроблена правова база для створення гнучкої ступеневої структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка узгоджується із структурами освіти більшості країн світу, визнана ЮНЕСКО, ООН та багатьма міжнародними організаціями. Згідно з Законом України “Про освіту”, встановлені освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта.

Із запровадженням ступеневої вищої освіти вдалось досягти наступність змісту та координації навчально-виховної діяльності на різних рівнях. Оптимізовано Перелік напрямів та спеціальностей підготовки фахівців з вищою освітою за професійним спрямуванням різних освітньо-кваліфікаційних рівнів, який на сьогодні налічує 78 напрямів підготовки, 283 спеціальності молодшого спеціаліста, 333 і 339 – спеціаліста і магістра. З метою розширення можливостей використання фахівців, цілеспрямованої їх підготовки і більшої адаптації до умов конкретної практичної діяльності запроваджено близько 1400 спеціалізацій спеціальностей. Все це дозволило створити ієрархічну систему ступеневої вищої освіти, яка динамічно реагує на зміни ринку праці та задовольняє різнопланові потреби громадян на освіту протягом життя.

Наступним кроком доцільно провести подальші заходи щодо уніфікації підготовки фахівців, зробити її більш гнучкою до певних об’єктів праці і знарядь, що забезпечить мобільність випускників, можливість кращої адаптації до умов праці. Модель спеціаліста повинна уявляти собою опис того, яким набором компетенцій володіє випускник, до виконання яких професійних функцій він повинен бути підготовлений. Запропонована в роботі структура моделей бакалавра і магістра для галузі техніки і технологій включає в себе наступні групи компетенцій: 1)соціально-особистісні; 2)економічні і організаційно-керівні; 3)загальнонаукові; 4)загальнопрофесійні (інваріантні до професійної діяльності); 5)спеціальні (моделювання, проектування, наукові дослідження).

Загальносвітовою тенденцією сучасного стану освіти виступає розвиток процесів децентралізації, які знаходять прояв у делегуванні значних повноважень на нижчі рівні управління, місцевим органам влади, навчальним закладам. Неодмінною складовою цього процесу – підвищення відповідальності останніх. Тільки при умові одночасного посилення автономії і відповідальності можливо поліпшити управління системою освіти, зберегти керованість системи разом із підвищенням активності окремих субўєктів – навчальних закладів.

Ще до цього часу значною частиною керівників контроль не визначається як функція управління, як творче начало, а використовується для посилення свого впливу, авторитету або як інструмент для покарання. Практика свідчить, що контрольні заходи не рідко не об’єднані в єдину систему, не мають конкретних цілей. У значній мірі це також обумовлено тим, що планування і проведення контрольних заходів організаційно і методологічно не об’єднано. Діюча система внутрішнього контролю формується стихійно, а тому слабко пов’язана з іншими функціями управління внаслідок чого результати контрольної діяльності рідко використовуються для оцінки і корекції змісту підготовки, стану розвитку соціально-побутової сфери, національного виховання студентів, як фактору формування цілісної особистості, організаційно-методичного, матеріально-технічного та кадрового забезпечення.

У дисертації обгрунтовані пропозиції по вдосконаленню його зв’язку з внутрішнім і державним контролем, процесами атестації та акредитації.

На основі аналітичного дослідження діючої практики рейтингових оцінок в освіті зроблені висновки про їх недосконалість. Більшість із них не виявляють проблемні питання і тому мало корисні в пошуку резервів покращення діяльності навчальних закладів.

У роботі рекомендуються розроблені методики рейтингових оцінок досягнень навчальних закладів, які на відміну від розповсюджених оцінок популярності мають об’єктивний характер, враховують реальні показники діяльності і динаміку розвитку. До того ж результати відрізняються аналітичністю і можливістю співставлення однотипних навчальних закладів. Методичний підхід до їх складання та застосування пройшов апробацію при обрахуванні рейтингу досягнень 23 педагогічних ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації, яке було проведено Міністерством освіти і науки, Державною інспекцією навчальних закладів за участю автора до підсумкової колегії МОН, серпень 2003 року.

Запропонована методика визначення рейтингу досягнень ВНЗ передбачає оцінювання діяльності ВНЗ на підставі аналізу складових: місця закладу в зовнішньому соціальному середовищі та розвиток внутрішньої структури.

Рейтингова система оцінки діяльності ВНЗ створює умови прозорості для їх зовнішньої оцінки і дозволяє:

-забезпечити органи управління освітою даними про стан та динаміку розвитку навчальних закладів як по окремих напрямах так і в цілому;

-інформувати суспільство про рівень досягнень навчальних закладів щодо забезпечення якості освіти, а також професорсько-викладацький колектив та ректорат про ефективність їх роботи;

-прийняти рішення щодо удосконалення системи управління якістю;

-використати результати рейтингу при проведенні акредитації навчальних закладів та державного інспектування.

Система показників, що використовується для рейтингування досягнень вищих навчальних закладів, складається з 123 показників, які згруповані у 12 розділів, що характеризують їх діяльність.

У третьому розділі “Диверсифікація джерел фінансування освіти” обгрунтовується необхідність впровадження у практику такого механізму фінансового забезпечення освіти, який би враховував досягнуті реальні якісні показники діяльності в залежності від рейтингу досягнень, а також сприяв багатоканальному фінансуванню, залученню недержавних ресурсів. Причому такий механізм повинен мати значний потенціал своїх елементів та проявів в залежності від багатоінваріантних умов функціонування закладів освіти.

Ускладнення фінансового механізму освіти проявляється в дедалі більшому розширенні традиційних та використанні нових джерел фінансування. В реальній практиці відбувається не просто розширення позабюджетних джерел, а ускладнення й компонування різних фінансових потоків. Жорсткий поділ освіти на приватну і державну в сучасних умовах поступово втрачає сенс, оскільки існує навчання в державному освітньому закладі за умови повної оплати за контрактом і навчання в приватному закладі, який одержує субсидії держави.

Проведений аналіз стану освіти визначає основні принципи фінансування:–

основним джерелом фінансування повинен залишатися державний бюджет;–

модель фінансування освіти в першу чергу передбачає заміну витратного механізму виділення коштів з державного бюджету на цільовий;–

у фінансових ресурсах професійно-технічних та вищих навчальних закладах, необхідно залучати додаткові джерела фінансування, зокрема тих структур, для яких здійснюється підготовка фахівців.

Основною перевагою інноваційного варіанту надання коштів з державного бюджету, повинен стати диференційований підхід до потреб кожного навчального закладу. Вихідними положеннями для розмежування цих потреб має бути моніторинг рейтингу діяльності навчальних закладів, оцінка рівня теоретичної та практичної підготовки випускників, стану ресурсного забезпечення.

Державне фінансування підготовки кадрів може формуватися також за рахунок вдосконалення державного замовлення на підготовку тих чи інших спеціалістів. Передумовою надання освітньому закладу державного замовлення повинен стати грунтовний аналіз потреби народного господарства у випускниках різних професій. Від реальності і передбачливості розрахунків повинно бути залежне матеріальне становище органу управління освітою.

Державне замовлення на підготовку спеціалістів повинно стимулювати навчальні заклади оперативно реагувати на потреби суспільства в спеціалістах відповідного профілю. Це створить об’єктивні умови для формування мобільної системи, перепрофілюванню або закриття окремих факультетів, кафедр, перебудови викладання дисциплін, залучення нових викладацьких кадрів.

Підтримка та розвиток системи вищої освіти, адекватної сучасним вимогам, не має сенсу без суттєвих інвестицій, застосування нових, більш прогресивних методів навчання на всіх рівнях освіти, що мотивує необхідність розповсюдження системи платних послуг. Дедалі більше розвиваються змішані та з’являються нові механізми оплати освітніх послуг. Головна їх мета – поєднати інтереси між державним та приватним секторам, а також різні механізми фінансування й надання освітніх послуг, посилити елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти.

Диверсифікація джерел фінансування освіти певним чином впливає і на самий механізм функціонування навчальних закладів. Необхідність управління різними потоками фінансових ресурсів, що поступають в навчальний заклад з різних джерел, вже потребує не тільки правової основи, а й ускладнює функції їх фінансових менеджерів. Проявом цього стає розширення підприємницької діяльності навчальних закладів: в Києво-Могилянській академії разом з банком створено фонд для підтримки викладачів, відкритий для всіх пожертвувань. У солідну фінансову корпорацію перетворюється Тернопільська академія народного господарства.

Додатковими джерелами фінансового забезпечення освіти можуть бути також кошти від надання платних послуг. Перелік платних послуг в системі вищої освіти досить широкий і залежить від конкретних можливостей відповідного учбового закладу, попиту населення та потреб господарювання, рис.1.

При розгляді нових джерел фінансового забезпечення підготовки кадрів особливу увагу необхідно надати такому явищу як плата за навчання. На жаль, незважаючи на всю непопулярність, цей захід, безумовно необхідний. Зараз застосування нових методів навчання та розробки нових освітніх програм та курсів неможливі без оплати самими студентами, в крайньому разі, частини сукупних витрат. Разом з тим платність не варто ототожнювати з комерцією, з метою отримати якнайвищий прибуток. Тому, базова вища освіта на рівні бакалаврата в державних вузах повинна залишатися в основному безкоштовною.

Рис.1. Структура багатоканального фінансування вищої освіти в Україні | Виходячи з цієї тези, в найближчий час необхідно встановити реальну частину витрат на підготовку кадрів, що може бути профінансована з державного бюджету, а також визначити суму, що вноситься для навчання студентом. Для одержання необхідних коштів важливо надати можливість студентові одержувати пільгову довгострокову позику. Такі заходи, насамперед, сприятимуть покращенню фінансової бази вищих навчальних закладів, освоєнню нових напрямків підготовки та покращення змісту навчального процесу.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне обгрунтування та нові вирішення наукової проблеми ефективності реформування освіти в умовах трансформаційної економіки, розроблено та обгрунтовано теоретичні та практичні положення управління розвитком освіти та її потенціалом, диверсифікації джерел та механізму фінансового забезпечення.

1. В сучасних трансформаційних умовах, коли першочерговими стоять завдання не стільки економічного зростання, скільки проблеми комплексного сталого розвитку суспільства, освіті надається вирішальне значення в якості найважливішого фактора нової парадигми виробництва, повязаної з вирішальною роллю знань.

2. У роботі обгрунтовано, що будь-яка освітня діяльність, метою якої виступає передача і поширення знань, прямо або опосередковано продукує результати, які знаходять прояв у впливі на мікро-та макроекономічні процеси. Ефект освіти не обмежується впливом на показники економічного росту на різних рівнях, її роль полягає у різнобічному, багатовекторному впливі на процес суспільного розвитку. Впливаючи на різні компоненти економічної, соціальної, політичної структури суспільства, освіта тим самим впливає на загальну динаміку, темпи та врівноваженість розвитку його складових.

3. Результати дослідження свідчать, що ефективність освітньої діяльності розкривається в двох аспектах: економічна ефективність та соціально-економічна ефективність (відповідність результатів діяльності соціальним та економічним цілям суспільства). З іншого боку, ефективність освіти розглядається на двох рівнях: внутрішня ефективність (продуктивність і результативність виробництва освітніх послуг з точки зору галузі освіти, її внутрішніх цілей і завдань) і зовнішня ефективність, виражає міру, якою “вироблені” навчальними закладами результати є бажаними для суспільства.

4. У дисертації запропонована методика обчислення економічної ефективності, яка грунтується на порівнянні величин витрат і віддач з метою визначення їх економічної прибутковості. Визначення соціально-економічної ефективності освіти потребує цілого комплексу показників: вихідних ресурсів (матеріальні, людські та фінансові), навчального процесу (тривалість, динаміка, інтенсивність здійснення процесу навчання), випуску (результат процесу навчання), кінцевих результатів, вартісні, витратно-вартісні показники та інші.

5. В новому суспільному контексті набувають нового змісту призначення освіти, її масштаби, форми і методи організації та управління освітньою галуззю. В сучасній освіті відбуваються такі трансформації: 1) змінюється розуміння освіти, її місце і роль і житті людей; 2) все більш різноманітними стають форми організації навчального процесу; 3) зазнають змін і самі педагогічні технології, методи передачі знань та втілення навичок, умінь тощо.

6. У роботі доведено, що система управління сферою освіти України знаходиться в процесі вдосконалення, становлення на нових, демократичних засадах, подолання монополії держави поряд із зміцненням наданих їй регулюючих функцій, підвищення автономії навчальних закладів та включення інших субўєктів у процес керівництва галуззю. Здійснення цих важливих завдань з одночасним посиленням взаємних звўязків і взаємодії основних партнерів (держави, громадськості, приватного сектору, керівництва навчальних закладів) дозволить активізувати всі складові освітнього процесу.

7. У розвитку цілісної системи вищої освіти важливе значення має подальший розвиток ступеневої освіти, необхідність переглянути діючу модель підготовки, зробити їх більш гнучкими до певних об’єктів праці і знарядь, що забезпечить більшу мобільність випускників, кращу адаптацію до різних умов праці. З цією метою запропонована компетентна модель підготовки бакалавра та магістра із спеціальності.

8. Поглиблення освітянського менеджменту пов’язане з використанням різноманітних методів оцінки діяльності навчальних закладів. Даються пропозиції до визначення рейтингу досягнень на відміну від рейтингу популярності, який широко розповсюджується засобами інформації. Проведені авторські розробки пройшли апробацію і були використані для визначення рейтингу досягнень педагогічних ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації до підсумкової колегії Міністерства освіти і науки України, серпень 2003р.

9. У дисертації розглянуто загальносвітові тенденції ускладнення механізму фінансування освіти, для якого властивим є конвергенція, зближення, набуття спільних рис між державним і приватним секторами. Еволюція системи освіти проявляється у все більшому розширенні різних джерел фінансування на кожному рівні освіти, причому не тільки за рахунок приватних ресурсів, а скоріше – ускладнення, комбінування різних фінансових потоків для оплати навчання у різноманітних закладах освіти.

10. Основним джерелом фінансування освіти на сучасному етапі залишаються державні ресурси, актуальною проблемою виступає вдосконалення механізму державного фінансування: вдосконалення нормативного підходу та введення елементів фінансування, орієнтованого на результати діяльності. Саме такий підхід дозволить поєднати з одного боку гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого – посилити зацікавленість і відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Бурлаков О.О. Внутрішній контроль культури управління вищих навчальних закладів як фактор забезпечення якості підготовки та їх конкурентоспроможності // Вісник Тернопільської академії народного господарства. Науковий журнал. – Випуск 2. – 2002. – С.50-55.

2. Шведчикова Т.М., Бурлаков О.О. Вплив геоекономічного середовища на розвиток внутрішнього ринку в трансформаційній економіці // Вісник Львівської комерційної академії. Серія економічна. Збірник наукових праць. – Випуск 13. – 2002. – С.22-29.

3. Бурлаков О.О. Роль внутрішнього контролю в оптимізації управління вищими навчальними закладами // Наукові записи Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Педагогіка. – Випуск 7.- 2002р. – С.61-65.

4. Бурлаков О.О., Максимчук М.В. Освітня сфера як фактор інституційних трансформацій регіонів // Збірник “Соціально-економічні дослідження в перехідний період (Інноваційний розвиток економіки)”. – Випуск 6. – Частина 3. 2003. – С.278-289.

5. Ihor Lutsiv, Oleksiy Burlakov. ECTS system and Ternopil state technical university experience in implementation of multilevel education // The problems of development and management of integral processes at the international market of higher education and science. Materials of international scientific conference October 15-17, 2003, Uzhgorod (Ukraine) – Snina (Slovakia). – 2004. – P.73-79.

6. Бурлаков О.О. Проблеми фінансування вищої освіти в Україні // Наукові засади економіки та управління освітою. Статті, доповіді Всеукраїнської науково-теоретичної конференції аспірантів та вчених. Переяслав-Хмельницький ДПІ імені Г.Сковороди. – 14 квітня 2004. – С.35-37.

7. Бурлаков О.О. Соціально-економічна ефективність освіти // Фахове видання “Ринкова економіка: сучасна теорія і практика управління”. – Том 8. – Випуск 9. – Астропринт. – 2005.

8. Бурлаков О.О. Рейтингова оцінка діяльності навчальних закладів // Вісник Технологічного університету Поділля (м.Хмельницький). Серія: Економічні науки. Науковий журнал. – Випуск 6. – 2004.