ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Бодрухин Володимир Миколайович

УДК 94 (477.51)

КНЯЗІВСЬКА ВЛАДА I ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

В УКРАЇНІ: УДІЛЬНИЙ ПЕРІОД (ХП - XIV СТ.)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора icторичних наук

Донецьк-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного

університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,

Заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, Донецький національний університет, завідувач кафедрою історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гуржій Олександр Іванович,

провідний науковий співробітник відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України

доктор історичних наук, професор Демиденко Григорій Григорович,

професор кафедри теорії держави та права Національної юридичної академії України ім. Я.Мудрого

доктор історичних наук, професор Войтович Леонтій Вікторович,

старший науковий співробітник відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені І.Крип'якевича

Провідна установа: Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться 22.04. 2005 р. о 14_годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, П корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 19.03.2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та наукова значимість теми. Історія української державності завжди буде залишатися однією з провідних тем вітчизняної історичної науки. Інтерес до кола питань, пов’язаних з князівською владою і проблемами державотворення в південно-руських землях, обумовлений тим, що проблема вивчення етапів існування української державності особливо гостро стоїть відносно удільного періоду. Щодо доби існування Київської Русі, то в останні роки в історичній науці відбувається значний злам застарілих стереотипів. Державність доби феодальної роздробленості ще й досі розглядається з точки зору боротьби за єдність країни, якої з розвитком відцентрових процесів вже не існувало. Часи панування Золотої Орди практично не досліджуються в плані еволюції державотворчих процесів, немов би української державності вже не існувало. В дослідженнях її історія практично закінчується Батиєвим нашестям.

Набуває поширення схема, що після цього державне життя продовжувалося лише в рамках Галицько-Волинського князівства, із занепадом якого воно зникає, а потім – відроджується або в рамках автономії у складі Великого князівства Литовського, або лише за часів утворення Січі в Запоріжжі. Розвитку суспільно-політичного життя на українських землях литовської доби приділяється увага лише в плані його пристосування до реалій державного життя Великого князівства Литовського. Початок “бездержавності” в історії нашого народу отже також не визначено.

Виникає нагальна потреба створення нової концепції розвитку вітчизняної державності вказаного періоду. Автори історичних досліджень все ще сором’язливо називають Давньоруську державу Київською державою або в кращому випадку Україна-Русь, яка розпалась у ХІІІ ст. Витоки саме української державності вивчено ще недостатньо, не визначені хронологічно.

Тому дослідження й спрямоване на висвітлення змін у суспільному й державному житті, питань функціонування князівської влади, міжкнязівських взаємин від початку доби феодальної роздробленості Давньоруської держави до остаточного поглинання українських князівств Литвою, а також на розгляд зміни форм організації політичної влади й виявлення особливостей еволюції української державності в порівнянні з сусідніми країнами.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано в межах держбюджетної теми Донецького національного університету „Наукове та методичне забезпечення курсу історії України: досягнення попередників і сучасний погляд” (номер державної реєстрації 0104U004650)

Об’єктом дослідження є юридична природа і особливості князівської влади, система міжкнязівських відносин південноукраїнських князівств удільної доби, закономірності та специфіка її функціонування, зміна форм державної організації та еволюція органів політичної влади під впливами завойовників: Золотої Орди і Великого князівства Литовського.

Предметом дисертаційного дослідження є суспільне і державне життя, закономірності функціонування князівської влади, системи міжкнязівських відносин і політичних інститутів удільної доби як головної складової державотворчих процесів у давньоруському суспільстві, шляхи пошуку найкращої моделі співіснування князів із ханською владою й характерні особливості процесу остаточної ліквідації автономії українських земель.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють так звану удільну добу вітчизняної історії. Розглядається період ХІІ – XIV ст., тобто часи з початку феодального дроблення Київської Русі до реформи великого литовського князя Вітовта, яка була проведена з метою завершити централізацію управління й обмежити владу удільних князів та остаточно ліквідувати залишки української державності.

Територіальні межі дослідження охоплюють південно-західні території Київської Русі, куди входили володіння Київської, Переяславської, Чернігово-Сіверської, Галицької та Волинської земель, а також уділи, приєднані у XIV ст. до складу Великого князівства Литовського.

Мета роботи полягає у висвітленні механізма функціонування князівської влади, міжкнязівських відносин та державотворчих процесів у південноруських землях удільної доби (ХІІ – XIV ст.).

Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються такі дослідницькі завдання:

- дослідити характер і політичний зміст князівської влади удільного періоду;

- з’ясувати характер і особливості функціонування системи міжкнязівських відносин удільної доби;

- проаналізувати зміни у громадському і державному житті давньоруського суспільства удільної доби, пов’язані з переходом країни до періоду феодальної роздробленості;

- визначити модель взаємин українських князів з ординськими ханами в окремих землях і князівствах

- простежити впливи, яких зазнала українська державність з боку Золотої Орди;

- виявити особливості приєднання українських земель до Великого князівства Литовського;

- дослідити процес ліквідації залишків української автономії правителями Великого князівства Литовського та його наслідки;

- встановити спільні риси та відмінності процесу феодалізації Русі і центральноєвропейських країн.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній узагальнено висновки наукових праць, в яких в тій чи інший мірі аналізуються окремі аспекти теми дослідження, вона є однією з перших спроб комплексного історичного дослідження князівської влади, міжкнязівських відносин та державотворчих процесів у південноруських землях удільної доби (ХІІ – XIV ст.).

Вона визначається такими результатами дослідження:

1.Розглянуто удільний період української історії, якому взагалі в історичній науці приділяється мало уваги.

2.Особистий внесок здобувача полягає в постановці наукової проблеми й самостійному комплексному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко та всебічно осмислити проблему природи і ролі князівської влади, міжкнязівських відносин південноруських князівств хронологічно не лише у завершальний період існування Київської Русі, але й у монгольську й литовську добу.

3.У роботі виявлено спільні риси розвитку феодальних відносин у порівнянні з сусідніми країнами, а також суттєві відмінності, обумовлені конкретними історичними особливостями розвитку власної державності.

4.У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нові вирішення наукової проблеми, що виявляється в розгляді еволюції її головних політичних інститутів під впливами завойовників: Золотої Орди й Великого князівства Литовського.

5.На відміну від попередників, автор доводить, що українська державність розвивалася саме шляхом посилення незалежності територіальних князівств, які мають у вітчизняній історичній науці назву “землі-князівства” при слабких ознаках федерації.

6.Розроблено концепцію розвитку країни від початку феодального дроблення до ліквідації української державності князем Великого князівства Литовського Вітовтом.

Науково-теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в можливості застосування висновків і положень дисертації для подальшого наукового вивчення історії українського державотворення. Висновки, узагальнення, наукова інтерпретація можуть бути використані в навчальному процесі, при викладанні курсу історії України у вищих навчальних закладах і загальноосвітніх школах; під час розробки спеціальних курсів з історії української державності; вона також сприятиме активізації розробок з різних проблем історії розвитку феодального суспільства.

Апробація результатів дисертаційної роботи здійснена на наукових конференціях, симпозіумах, семінарах:Тези доповідей викладачів та студентів ювілейної наук. конф. (Луганськ, 21-22 квітня 1998 р.), Збірник доповідей викладачів та студентів за підсумками наукової конференції СУДУ (21-22 квітня 1999 р.), “Українська державність: Особливості розвитку й проблеми еволюції: Матер. методологічного семінару” (Луганськ, 11-13 жовтня 1999 р.), “Середньовічна Європа: погляд з кінця XX ст.” ( Чернівці, 16-18 березня 2000 р.),”Теоретичні проблеми вітчизняної історії”: Матер. конф. (Луганськ, 9-10 жовтня 2000 р.), науково-практичній конференції викладачів МГІ (Маріуполь, 2002 р.), регіональних конференціях”Історія другого тисячоліття: проблеми і дослідження” (Алчевськ, 23 – 24 листопада 2000 р.), “Історична наука: спадщина і сучасність” (Луганськ, 2002 р.)”; “Історичні науки, політологія, міжнародні відносини і філософія” (Донецьк, 18-20 квітня 2001 р.), науковій конференції, присвяченій 80-річчю Східноукраїнського національного університету (Луганськ, 19 – 20 квітня 2001 р.), І Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, 8-9 лютого 2001 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (Запоріжжя, 31 травня 2001 р.), Міжнародних конференціях: VI Міжнар. наук.-практ. конф. „Університет і регіон”. – Луганськ: (28-30 листопада 2000 р.),”Проблеми права на зламі тисячоліть:” (Дніпропетровськ, 13-14 лютого 2001 р.), “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (Запоріжжя, 31 травня 2001 р. ), “Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002 р.), а також при читанні лекцій на кафедрах історії України та архівознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 44 наукових праці, серед яких шість монографій (у тому числі чотири колективні), 23 наукових статті, опублікованих у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України та п’ятнадцять публікацій у збірниках матеріалів наукових конференцій, симпозіумів та методологічних семінаів.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, 5 розділів, двадцяти підрозділів, висновків, списку посилань, переліку джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 419 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено хронологічні та територіальні межі, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, апробацію отриманих результатів та особистий внесок дисертанта.

У першому розділі – "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" – розкриваються відповідні аспекти проблеми, з’ясовується джерелознавче та історіографічне підґрунтя дослідження.

У підрозділі 1.1. "Стан наукової розробки теми" зазначено, що князівська влада і політика, міжкнязівські взаємини не оминались дослідниками. Навіть сам початок удільщини в творах істориків ХІХ – ХХ ст. багато в чому обумовлювався змінами у змісті, функціях князів, міжкнязівських відносинах. Причинами ослаблення центральної влади й міжкнязівських усобиць вчені називали порушення принципу старійшинства, появу уділів, відсутність чіткого закону наслідування престолу. Поступово виникли різні теорії: "родова" С.М. Соловйова, "федералістська" М.І.Костомарова, "колонізаційна" теорія В.Й. Ключевського.

У дореволюційній історичній науці існувала й концепція розвитку державності удільної доби, яку в найбільш закінченому вигляді розробив М.П.Павлов-Сільванський Павлов-Сильванский Н.П.Феодализм в России.– М.:Наука,1988.– С. 5 – 542.

. Він намагався довести тезу тотожності державотворчих процесів у західноєвропейських країнах і в Русі, а також те, що кожна земля-князівство, володарі якої були наділені зверхніми державними прерогативами, була окремою державою, тобто територіальним князівством. Групою автономних держав уявляв собі землі-князівства удільної доби М.С.Грушевський, який був і проти ототожнення політичного устрою удільної Русі з федерацією Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С.Сохань (голова) та ін. – Т.З. - К.: Наук. думка, 1993. – 592 с.

.

З часом ідеї в руслі концепції М.П.Павлова-Сільванського (в процесі дискусії початку 1950-х рр. ХХ ст. щодо руського феодалізму) відстоював С.В.Юшков Юшков С. К вопросу о политических формах русского феодального государства до XIX века // Вопросы истории. – 1950. – № 1. – С. 71 – 93; Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Наук. думка, 1992.– 352 с.

. Згодом самостійність окремих земель-князівств до монгольської навали визнав Б.О.Рибаков Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII – XIII вв. – М.:Наука, 1982.– 589 с.; Его же: Рождение Руси. – М.: "Аиф Принт", 2004. – 447 с.

.

Аналіз здобутків радянської історичної науки доводить, що більшість дослідників датували початок доби феодальної роздробленості першою половиною ХІІ ст. або другою його половиною (Л.В.Черепнін, В.Т.Пашуто, М.М.Тихомиров). Феодальна роздробленість в історіографії радянських часів визнавалась явищем прогресивним Эволюция феодализма в России: Социально-экономические проблемы / В.И.Буганов, А.А.Преображенский, Ю.А.Тихонов. – М.:Мысль,1980.- 342 с.

, загальновідомим було положен-ня, що феодальна роздробленість зникає разом з процесом становлення єдиної централізованої держави.

Щодо розвитку державності доби розвинутого феодалізму, то більшість дослідників на її еволюцію особливої уваги не звертали. Проте, за підсумками історичного розвитку країни повинна була змінитися й форма державності. У концептуальному плані вчені дотримувалися тези, що в державі стверджувався "поліцентричний політичний устрій" Пашуто В.Т. Черты политического строя Древней Руси // Древнерусское государство и его международное значение / Под ред. В.Т.Пашуто, Л.В.Черепнина. – М.: Наука, 1965. – 476 с.; Черепнин Л.В. Пути и формы политического развития русских земель XII – начала XIII в. // Польша и Русь. Черты общности и своеобразия в историческом развитии Руси и Польши XII – XIV вв. – М.:Наука, 1974. – С. 23 – 50; Черепнин Л.В., Пашуто В.Т. О периодизации истории России эпохи феодализма // Вопросы методологии исторического исследования. Теоретические проблемы истории феодализма.–М.:Наука,1981.–С. 72 – 104.

. Іноді говорили про федеративну монархію.

Таким чином, більшість дослідників дійшли висновку, що добі феодальної роздробленості притаманні суттєві зміни в структурі державної влади. Склалися окремі князівства-"напівдержави", а політичний устрій був "поліцентричним". Влада великого київського князя значно зменшилася, монархія або була ранньофеодальною й у період роз-винутого феодалізму, або еволюціонувала в напрямку монархії доби фео-дальної роздробленості. Така схема розвитку давньоруської державності удільної доби є недосконалою, а окремі її положення входять у суперечність з логікою.

У вітчизняній історичній науці останніх років простежується чітка тенденція: заперечувати тези про існування єдиної давньоруської народності. Лише визнавши повне спустошення краю під час монголо-татарського нашестя, можна говорити про занепад державності. Такі погляди теоретично підтверджують або перенесення державності з півдня на північ, або факт колонізації Подніпров'я новими мешканцями.

Зазначимо, що не тільки номадознавці, але й інші фахівці намагаються пере-глянути питання, пов’язані з монголо-татарською навалою, тобто з періодом панування останніх у землях колишньої Київської Русі, а також з формами взаємин між різними світоглядними системами на етнічному й на державному рівнях.

Проте дослідники прак-тично не аналізують шляхи пошуків князями в українських землях найбільш оптимальної моделі взаємин з монголо-татарами. Вони зосереджують увагу переважно на причинах занепаду Київсь-кої Русі, а далі переходять до розгляду історичного значення Галицько-Волинського князівства, яке одне немовби продовжувало традиції Давньо-руської держави. Причому розвиток інших князівств, як правило, особ-ливо не досліджується.

Праці російських істориків мало зараджують вивченню давньої історії української державності, її долі у XII – XIV ст. Адже висновки щодо ліквідації князівської адміністрації і запровадження управління Золотої Орди на українських землях ставлять хрест на політичному житті тут, державотворчих процесах Кривошеев Ю.В. Русь и монголы: Исследование по истории Северо-Восточной Руси XIII - XIV вв. / Отв. ред. И.Я.Фроянов. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999.– 408 с.

. Проте з цим не змирилися вітчизняні вчені в Україні й за кордоном. Для праць сучасних вітчизняних дослідників є характерним намагання знайти нові підходи для вирішення нагальних проблем історії давньої української державності Ивакин Г.Ю. Киев в XIII – XV веках. – К.: Наук. думка, 1982.– 104 с.; Чукаева В.А. Русские княжества и Золотая Орда 1243 – 1350 гг. – Днепропетровск:"Наука и образование", 1998. – 175 с.

. Грунтовні праці багатьох дослідників значно поглибили історію державотворення Толочко О.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология / АН Украины. – Ин-т истории Украины. Ин-т археографии; Отв. ред. Н.Ф.Котляр. – К.: Наук. думка, 1992. – 224 с.; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 320 с; Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. – Чернівці:Золоті литаври, 2000. – 352 с.; Войтович Леонтій. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. – 649 с.

.

Практично немає праць узагальнюючого характеру, в яких би не лише виявлялися особливості розвитку окремих земель-князівств у порівнянні з іншими країнами, але й конкретизувалися б загальні шляхи розвитку феодальних відносин удільної доби нашої історії.

За радянських часів завдяки існуванню офіційної схеми розвитку давньоруської державності не можна було навіть висунути проблему про окремий розвиток української чи білоруської історії. Сучасна історична наука, намагаючись позбавитись методологічних вад, звертається до схем розвитку української державності литовської доби, розроблених ще в XIX - на початку XX ст.

Ще не знайшли свого остаточного вирішення багато питань з історії Великого князівства Литовського, зокрема - про характер його державно-сті. Група авторів ( Н.Д.Полонська-Василенко, В.Й.Борисенко) наполягають, що це державне утворення - пряме продовження давньо-руської державності, оскільки в його складі відбувалося її відродження. Проте М.С.Грушевський, І.Крип’якевич цьому рішуче заперечують Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – Т.IV. К.: Наук. думка, 1993.- 544 с.; Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т.– Т. 1. (До середини XVII ст.).– К.:Либідь, 1995.- 672 с.; Крип’якевич І. Історія України (від доісторичних часів до 1914 р.) – Львів: Світ, 1992.– 555 с.; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. –К.: Либідь, 1999. – 480 с.; Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX століття. – К.: Либідь, 1996.- 616 с.

.

Відповідно до нової концепції білоруських учених Велике князівство Литовське було визнане білорусько-литовською держа-вою. За вказаною концепцією литовського завоювання Білорусі не було, Західна Русь почала процес збирання земель Київської Русі, а литовські князі посіли Чорну Русь як обранці місцевої знаті Шевченко Н.В. Білорусько-Литовська держава: Нові концептуальні засади сучасної білоруської історіографії // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 55 – 67.

. Звідси випливає підтвердження тези про визволення литовцями українських земель з-під влади Золотої Орди й про добровільне приєднання колишніх давньоруських територій до складу Великого князівства Литовського.

Отже, розпочалось активне переосмислення історії українського державотворення доби середньовіччя, проблем ролі князівської влади і міжкнязівських відносин, особливостей розвитку державного життя у XII – XIV ст. Помічено було й загрозливі перекоси у відтворенні історії українського народу.

Таким чином, стан наукової розробки теми дисертації потребує врахування й використання як безперечних здобутків вивчення історії Київської Русі, давніх наукових традицій, так і зосередження на лакунах, спірних питаннях історії державотворчих процесів, політичного життя на українських землях у XII – XIV ст.

У підрозділі 1.2. "Джерела та їх вивчення" дисертаційного дослідження аналізується широке коло опублікованих документів і матеріалів. Між ними найбільше значення мають повідомлення літописів, які характеризують міжкнязівські відносини й містять окремі свідчення з історії вітчизняного державотворення удільної доби. Літописці уважно спостерігають за відносинами між князями, засуджують князівські міжусобиці й вказують на винних у них конкретних князів і бояр. Заклики до єднання князів є головними у багатьох літописах: "Повісті минулих літ", Лаврентіївському, Суздальському, Радзивілівському, Галицько-Волинському та інших Повість времяних літ. Літопис (за Іпатським списком). – К.: Радянський письменник, 1990./ Переклад, післямова та коментарі В.В.Яременка. – 558 с.; Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі- ПСРЛ). – Т. 2. – М.:Языки русской культуры, 1998. – 648 с.; Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку // ПСРЛ – Т.1. – М.: М.:Языки русской культуры, 1997. – 497 с.; Радзивилловская летопись // ПСРЛ – Т.38. - Л.: Наука, 1989. – 178 с.; Галицько-Волинський літопис (За Іпатським списком переклав Леонід Махновець) // Галицько-Волинська держава XII – XIV ст.: Зб. наук. праць: У 2 кн. / Упор. О.С.Кучерук. Кн. 1. – Львів:Світ, 2002.– С.9 – 127.

. Наведені В.М.Татищевим факти із втрачених літописів дають підстави для порівняння державного ладу Київської Русі удільного періоду й західних країн.

У свідоцтвах мандрівників-місіонерів татарських часів, Типографському, Єрмолінському, Воскресенському, Симеонівському, висвітлюються окремі аспекти пошуку моделі взаємин давньоруських князів з ханською владою, розповідається про встановлення системи васально-ленних відносин, а також про прагнення окремих князів використати ханську допомогу в міжкнязівських відносинах Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. – М.: Гос. изд. Географической литературы, 1957. – 270 с.; Типографская летопись // ПСРЛ – Т. 24. – Петроградъ, 1921. – ІІІ, 271 с.; Ермолинская летопись // ПСРЛ – Т.23. – СПб.: Типогр. М.А.Александрова, 1910. – 239 с.; Летопись по Воскресенскому списку // ПСРЛ – Т.7. – СПб., 1856.– 345 с.; Симеоновская летопись // ПСРЛ – СПб, 1913. – 311 с.

. Джерелами з історії народів, що входили до Великого князівства Литовського, є "Хроніка Литовська і Жмойтська", "Білорусько-литовські літописи", "Хроніка Биховця" Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца // ПСРЛ – М.: Наука, 1975. – 234 c.; Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ – Т.35.– М.: Наука,1980.-–306 с.

.

Для дисертаційного дослідження виявилися цінними грамоти удільного періоду, документи уряду Золотої Орди, що містять ярлики, тобто жалувані грамоти татарських ханів; "Акты Литовско-Русского государства", де надруковані різні великокнязівські привілеї, фундаційні грамоти, листи на право оренди, а також грамоти великих литовських князів на надання окремим українським містам магдебурзького права Памятники права феодально-раздробленной Руси / Сост. А.А.Зимин. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1953. – 442 с.; Березин И. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея. – Казань, 1851.– 56 с.; Акты Литовско-Русского государства, изданые М.Довнар-Запольским. – Вып.1. (1390-1529 г.) – М., 1899. – 258 с.

.

Різні писемні джерела або наводять нові факти, або по-іншому оцінюють події, що суттєво утруднило створення шкали об’єктивних оцінок відповідних процесів державотворчої діяльності представників різних династій, особливо в їхньому прагненні проведення об’єднавчої політики південноруських земель.

Нами використані й археологічні джерела, оскільки будь-яке сучасне історичне дослідження доби феодалізму без опору на археологічні матеріали неможливе. Найбільше археологічного матеріалу, а також праць з його інтерпретації й систематизації належить хронологічно добі становлення й розвитку Київської Русі. Щодо доби монгольського панування, слід зазначити, що інтерпрета-ція археологічних джерел дуже складна через труднощі, викликані визначенням хронології пам’яток. Лише критичне поєднання археологічних і писемних джерел дало змогу відновити реальні події.

Таким чином, для вивчення теми "Князівська влада і проблеми державотворення в Україні: удільний період ( XII – XIV ст.)" маємо цінні джерела (літописні, правові пам’ятки, письмові свідчення сучасників, археологічні, антропологічні та ін.), вивчення яких дає змогу чіткіше уявити процеси суспільного і державного життя на українських землях XII – XIV ст., сформулювати важливі висновки. Вивчення цих джерел попередниками і сучасниками (археологами, нумізматами, антропологами) полегшує дослідження й державотворчих процесів тієї доби.

У підрозділі 1.3. "Методологічні засади дослідження та проблеми періодизації" обгрунтовано теоретичні засади, на які спирався дослідник. Робота потребує використання різноманітних методів в їх комбінації. Методологія історичної науки вимагає від історика додержуватися методологічних принципів і наукових методів дослідження.

Чільне місце в аналізі і дослідженні природи князівської влади, напрямків і змісту політики удільних князів, соціально-економічних змін, ролі церкви в суспільному і державному житті Русі ХІІ – ХIV ст. належить загальнонауковому методу або методологічному принципу діалектики. Діалектичний метод, яким користувались ще античні мислителі, вимагає критичного осмислення цих суспільно-політичних і духовних явищ та їх еволюції, суті й змісту інститутів влади і впливу, політичних і правових категорій, понять і визначень, застосованих сучасниками і літописцями для відображення дійсності. Ми лише тоді досягнемо її адекватного відображення, коли встановимо істинний смисл і значення розвитку подій, інституцій, правових норм тощо, коли будемо розглядати їх в контексті попереднього і наступного історичного процесу, закономірностей еволюції феодалізму на Русі і в європейських країнах.

Вирішального значення набувають і методологічні принципи історизму і об’єктивності, які не виключають можливості використання логічно-теоретичного методу. У дисертації з’являється можливість використовування порівняльно-історичного методу. Порівняльний метод дає можливість виявити тотожність або різницю державотворчих процесів у різних землях Русі, Русі та західноєвропейських країн. Постійно присутні в дослідженні методи індукції й дедукції.

При дослідженні змін в характері князівської політики, міжкнязівських відносин і еволюції форм державності автор звертався до розгляду функціональної залежності й використовував метод причинно-наслідкової залежності. Оскільки далеко не всі зв’язки можна віднести до причинно-наслідкової залежності, то їх можна встановити лише за допомогою системно-структурного аналізу. Причому, структуру ми розглядали в еволюції складових її елементів. Лише за умов комплексного дослідження джерел автор прагнув досягти кращих результатів у роботі.

Для більшої об’єктивності в роботі потрібно використовувати методи, притаманні археології й іншим спеціальним історичним дисциплінам. Лише за умов комплексного дослідження джерел можна досягти найбільших результатів у роботі. До того ж такий підхід допомагає перевірити вірність висунутої гіпотези.

У другому розділі дисертації – "Зміни у суспільному і державному житті давньоруського суспільства удільної доби" – розглядаються питання становлення й розвитку системи міжкнязівських відносин у зв’язку з еволюцією давньоруської державності в удільну добу.

У підрозділі 2.1. "Зрушення в соціально-економічному житті" доводиться, що з початком феодальної роздробленості слабшала економічна база центральної влади, проте підсилювалися позиції удільних князів, тобто значним змінам у політичному і соціальному житті різних верств населення феодальної доби передували зміни економічні. Тому ми й намагаємося виявити економічні чинники, що призвели до значних змін у політичному й державному житті Київської Русі, тобто до утворення в країні кількох політичних центрів.

Східнослов'янські племена ще з давніх часів займалися переважно землеробством та скотарством, пропорція між якими різнилася в залежності від ландшафтного та геогра-фічного розташування регіону. Значну роль відігравали полювання й ри-бальство, але переважно в тих районах, де існували найбільш сприятливі умови щодо їх розвитку.

Ще за часів виникнення перших державних утворень східнослов’янських племен головною формою відчуження додаткового продукту, виробленого на-селенням, було полюддя, коріння якого сягає давнини. Великі відстані обумовлювали тривалий термін збирання полюддя.

Полюддя як форма експлуатації населення поширювалося у зв’язку з охопленням феодальними відносинами нових регіонів, коли відбувався процес "окняжіння" земель. Більш інтенсивно він проходив саме в укра-їнських землях, де знаходився осередок державності. Оскільки державна територія мала обмежені кордони, то процес розвитку феодальних відносин надалі мав змогу розвиватися лише за рахунок удос-коналення експлуатації населення та зміцнення влади феодалів на місцях. Зазначимо, що дани-ни були головною формою продуктової ренти, але не виключали й інших.

З кінця XI ст. удосконалився плуг як головне знаряддя сільської праці. Про-гресивні явища відбувалися в переході від підсічного земле-робства до обробки землі за допомогою використання парів. Прогрес у сільському господарстві, значне зростання населення призвели до активної розробки тих ланів, які раніше не можна було обробляти старими знаряддями сільської праці. Використання нового плуга привело до більш ефективної роз-робки цілинних земель.

Археологічні дослідження свідчать, що будуються боярські замки. Міста були не лише осередками ремесел і торгівлі, але й політичними, релігійними та культурними центрами. Існувало кілька шляхів розвитку міських форм життя. Влада й управління в давньоруських містах були в руках феодалів. Найбільшого розвитку виробництво ремісничої продукції і реміснича спеціалізація досягли в XII ст.

Взагалі не слід перебільшувати роль торговель-ної діяльності в житті населення Київської Русі. Якщо князі та дружина й брали активну участь у торговельних операціях, особливо на перших етапах розвитку державності, то абсолютна біль-шість населення практично все необхідне для життя виробляла вдома, ос-кільки існувало натуральне господарство. Але з початком феодальної роздробленості між окре-мими містами і землями боротьба за торговельні інтереси почала суттєво впливати на князівську політику.

У підрозділі 2.2. "Нові тенденції у суспільному й політичному житті" розглянуто роль феодальної роздробленості розвитку сус-пільства. Зміни в економічній і соціальній сфері, що відбувалися в давньоруському суспільстві XI - XII ст., привели до відповідних полі-тичних змін. Державність однак розвивалась не централізовано, а шляхом зміцнення регіональних утворень. Подальший розвиток економіки відбувався в межах окремих регіонів, ринки розвивалися переважно місцеві. Бурхливо з’являлися нові економічні центри за рахунок занепаду старих. Нові регіони почали відігравати помітну роль у житті країни.

Кожній землі був потрібен свій князь, спроможний відстоювати інте-реси її феодалів і захищати місцеве населення від напа-дів чужинців, перш за все кочовиків, а за сприятливих умов і поширити територію князівства. Влада удільних князів зростала за рахунок колонізації нових земель, фундації міст і поселень. Значно підсилилося земське боярство, яке бажало відігравати провідну роль у житті свого регіону, брати активну участь у роботі князівського адміністративного апарату, займати важливі посади при княжому дворі. Усі верстви місцевих феодалів були зацікавлені в існуванні власної династії. Саме ці фактори сприяли сепаратизму князів, зростанню на місцях князівської влади, закріпленню за землями певних династій.

Підсумки боротьби центральної влади з сепаратизмом князів на місцях багато в чому залежали від того, як швидко місцеві династії пустять глибоке коріння в землях-кня-зівствах. Їх потенціал значно підсилювався за рахунок ресурсів усіх землевласників території регіону; ресурси центральної влади, навпаки, постійно зменшувалися. Перемога в цій боротьбі була за князями-сепара-тистами. Київськими князями ставали лише володарі наймогутніших земель, а в боротьбі за владу вони спиралися на ресурси всього свого князівства, а не лише на власний домен.

У підрозділі 2.3."Політична влада та князівські з’їзди" вивсвітлюється процес налагодження міжкнязівських взаємин. З послабленням центральної влади найбільш важливі питання внутрішнього й зовнішнього життя країни можна було вирішувати лише на князівських з’їздах. Тільки така форма міжкнязівських стосунків давала можливість знайти спільне рішення при слабкому й малоавторитетному ве-ликому київському князю. Якщо інші князі не тримали від нього ленів, то за умов існування васально-ленних відносин йому нічим не були зобов’язані. Тому лише князівські з’їзди, коли більшість князів підтримували їх рішення, сприяли розробці спільної політичної лінії.

Наприкінці XI - на початку XII ст. князівські з’їзди відігравали велику роль. Вони відбувалися й надалі. Наприкінці XII ст. зби-ралися переважно з’їзди феодальної знаті окремих земель. Без сумніву, далеко не всі рішення князівських з’їздів відбито в літописах. Відома спроба волинського князя Романа Мстиславича зібрати загальний з’їзд князів свідчить, що тільки великий київський князь міг його зібрати. Політична влада сконцентрувалася в масштабі окремих князівств, з’єднати які ніхто вже не мав змоги. З часом значення міжкнязівських з’їздів підупало, а на чільне місце виходили земельні снеми, які часто збирались у Чернігівщині.

У підрозділі 2.4. "Державний лад і церква в Київській Русі" розглянуто роль церкви у зміцненні та розвитку давньоруської державності. Наділена імунітетними правами, церква як організація, корпоративний власник, практично ніколи не зменшувала своїх багатств при розподілі кня-зівств. Місцева церква також сподівалася на надання допомоги з боку свого князя. До того ж процес християнізації регіонів відбувався більш по-вільно, ніж у Наддніпрянщині, а тому боротьба з прихильниками старої релігії постійно потребувала княжої підтримки.

Оскільки багатство церкви зростало, то вона також прагнула до створення незалежних володінь. Церква була активною силою в міжусобній боротьбі й уміло лавірувала між ворогуючими колами князів. Тому духовні князі з питань утворення незалежних князівств з огляду на перераховані чинники нібито мали реальну перевагу над світськими феодалами. Однак насправді цього не відбувалося.

Церковні ієрархи в Київській Русі були у своїй масі біднішими, ніж їхні колеги на Заході. Лише деякі мо-настирі та єпископства відрізнялися міцністю і значенням. У цілому іму-нітет та різні податкові й інші пільги до монгольської навали не мали змоги суттєво допомогти церкві в боротьбі з князями, перш за все тому, що в Київській Русі, на відміну від західних країн, усі головні преро-гативи мали члени роду Рюриковичів, які не потребували підтвердження своїх прав.

Третій розділ дисертації – "Південно-західні землі-князівства до монгольської навали (1238 р.)" – відображає процес формування нових політичних центрів Давньоруської держави.

У підрозділі 3.1. "Боротьба династій за гегемонію в Південній Русі" розглянуто особливості династичної боротьби за київський стіл. Доводиться, що за князювання Володимира Мономаха центральна влада лише тимчасово посилилася. Такою ж вона була і за правління Мстислава Володимировича. Наслідував Мстислава його брат Ярополк, "князь-братолюбець", і саме за часів його правління почалися великі міжкня-зівські усобиці з метою затвердитись у Києві.

Спочатку боротьба за київський стіл тривала між Мономаховичами і двома династичними лініями Чернігівської землі, тобто Ольговичами й Давидовичами, оскільки зайняття велико-князівського столу Мстиславом дійсно було актом узурпації влади з боку Мономашичів. Тому фактично Ольговичі й розпочали міжусобну війну з метою відновлення родинного старійшинства.

Після завершення жорстокої міжусобної боротьби між Ольговичами й Давидовичами майже півстоліття не було ніяких чвар у Чернігівській землі, князі якої відрізнялися "одиначеством", а всі внутрішні проблеми вирішу-вали на родинних снемах.

Середина XII ст. характеризується посиленням суздальської династії. Зазна-чимо, що агресивна зовнішня політика як Андрія Боголюбського, так і його брата Всеволода була вирішальним чинником, що затримував об’єднавчі про-цеси в землях Південної Русі. Взагалі з кінця XII ст. запекла боротьба між Суздальщиною й Чернігівщиною відбувалася в багатьох напрям-ках, починаючи з Новгороду й Рязані, закінчуючи Києвом і Галичиною. З 20-х років ХІІ ст. постає третій центр боротьби за політичну гегемонію – Галицько-Волинська земля.

Злагода в південно-руських зем-лях за часів правління Святослава не давала можливості суздальському князю втручатися в їхні справи. Вона ж забезпечила й активну антиполовецьку політику. Проте, після згасання місцевої династії почалася тривала боротьба за галицьку спадщину.

Дійсно, потребою подальшого розвитку державності ставала необхідність об’єднання земель-князівств на етнічній основі. Існувала можливість утворення держави національного типу на базі як Галицько-Волинської землі, так і Чернігівського князівства, але Мстиславичам й Ольговичам не пощастило.

З 1230 р., коли розпочалася міжусобна боротьба в Смоленській землі, Ольговичі відновлюють змагання за гегемонію в землях Південної Русі. Подій відбувалося багато, але головна боротьба точилася між Ольговичами й Мономашичами. Навіть монголо-татарська навала не припинила запеклої боротьби.

У підрозділі 3.2. "Особливості розвитку південно-західних князівств до середини ХІІІ ст." розглянуто риси розвитку південноруських князівств. У політичному відношенні країна розпадалася на князівства-землі, яких було не так уже й ба-гато і які відрізнялися від князівств-уділів лише їм притаманними дер-жавними рисами. Відносно Київщини можна стверджувати, що вона так і не створила окремого князівства. Зазначимо великий вплив на політичні справи численної й багатої аристократії, особливо на можли-вість князівських династій закріпитися в Києві. Значення Києва як центру митрополії було таким великим, що навіть Андрій Боголюбський почав змагання за створення такого ж осе-редку релігійного життя у своїй державі.

Чернігівське князівство займало провідні позиції між іншими зем-лями. Активна зовнішня політика чернігівських князів зумовлювалась двома чинниками: їх виключно вигідним стратегічним положенням та значним економічним потенціалом. Велике значення мала внутрішня консолідація, так зване "одиначество" династії. На відміну від галицького, чернігівське боярство знач-ною активністю не відзначалось, що свідчить про міцні позиції князівсь-кої влади в регіоні.

Новгород-Сіверське князівство мало дуже велику площу та багато на-селення, а його князі відрізнялися великими багатствами. Суттєвих обмежень суверенітету новгород-сіверських князів ми не бачимо. Зі згасанням лінії Давидовичів єдність династії забезпечували "лествічне сходження" і агресивна зовнішня політика, котра давала можливість пересування князів з молодших столів угору. Саме тому й про-являлося чернігівське "одиначество", яке так вражало сучасників. Однак і в другій половині XII ст. новгород-сіверські князі, отримавши стіл у Чернігові, одразу ж передавали комусь з родини своє княжіння. Це ще раз свідчить про те, що Новгород-Сіверське князівство складало, так би мо-вити, "імперський" лен.

У стратегічному відношен-ні положення Переяславського князівства було дуже небезпечним, тому що воно практично завжди першим приймало на себе напади кочовиків. За володіння Переяславською землею завжди то-чилась жорстока боротьба, особливо багато зусиль для придбання цього фор-посту докладали володимиро-суздальські князі. Характерно, що переяс-лавські князі потім часто ставали київськими. Боярство цілком підтримувало князівську владу і не виказувало опозиційних тенденцій, як в інших зем-лях, але віддавало перевагу представникам Північно-Східної Русі.

Географічне положення Волині сприяло розвитку торгівлі, а також зменшувало