ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПОВІТРЯНИХ СИЛ

ФЕДОРУК НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК 17.0+008

МОРАЛЬ ТА СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та економічної теорії Української інженерно-педагогічної академії.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Будко Володимир Васильович, Українська інженерно-педагогічна академія, завідувач кафедри філософії та економічної теорії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Лозовой Віктор Олексійович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології;

кандидат філософських наук, доцент Біляєв Тимофій Олексійович, Харківській університет Повітряних Сил, завідувач кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін факультету підготовки студентів за контрактом.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “23” червня 2005 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.702.05 при Харківському університеті Повітряних Сил за адресою: 61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, ауд. Д – 606.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського університету Повітряних Сил за адресою: 61043, м. Харків, вул. Володарського, 46.

Автореферат розіслано “20” травня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, професор______________Мануйлов Є.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному громадському житті наявні численні тенденції, що відбиваються в суперечливих думках про стан і майбутнє людства, зокрема його моралі та її зв’язку із суспільним прогресом. Історичні школи моралі пропонують різноманіття моральних норм (почуттєвих, раціональних, емпіричних тощо) і надають їм статус загальнозначущих норм, але в наявності – відсутність загальнозначущости, що призводить до втрати моральних орієнтирів суспільства.

Первинні школи моралі виходили з чуттєвих джерел (задоволення, щастя, спокій тощо). Хоча пропонувалось додержуватись міри в обраному почутті (Демокріт, Епікур, французькі матеріалісти та ін.), очевидною сталась неможливість обґрунтувати найкраще чуттєве джерело моралі. Недоліки та неспроможність регулювати суспільні відносини будь-якої моралі чуттєвого та взагалі емпіричного характеру викликали до існування релігійну, в тому числі християнську мораль. Хоча її моральні норми не відрізнялись від побутових, які були притаманні всім стародавнім суспільствам, в неї сталося неподолане протиріччя між поза природним джерелом (Богом) та побутовим змістом, який всюди обмежений конкретними умовами. Середньовіччя продемонструвало відрив декларованої від дійсно існуючої моралі. Емпірично змістовна мораль існує і в сучасну епоху (приклад тому – моральні концепції неофрейдизму, неопозитивізму, екзистенціалізму, прагматизму), але кожна її форма не має загальнозначущого статусу.

І. Кант став першотворцем постулативної надемпіричної моралі, норми якої декретуються як загальнообов’язкові. Вона має прихильників в сучасності. Проте існує загальна проблема: як надати емпіричного змісту категоричному імперативу. Емпірична і надемпірична мораль – дві крайнощі. Вони відображають потреби суспільства в нормах регулювання поведінки людей поза правом та політикою. Зміна потреб є результатом суспільного прогресу.

Сьогодні багатьма дослідниками суспільства, в першу чергу релігійного схилу, нехтується сама ідея суспільного прогресу. Це виправдано лише відносно окремих критеріїв, які, як правило, важко визначаються (щасливість, справедливість, змістовність життя, доброзичливість тощо). Але існують більш визначені і очевидні критерії: глибина і обсяг наукового знання, стан техніки, рівень матеріальної забезпеченості, вік життя людини тощо. Таким чином, більш підстав признавати, а не заперечувати суспільний прогрес.

Суспільний прогрес сприяє відхиленню застарілих моральних норм та виправленню інших. Якщо одним із зовнішніх джерел моральних норм є суспільний прогрес, то важливим є встановити, які його частини сприяють пошуку загальнозначущих моральних норм.

У зв’язку з цим актуальним є встановлення долі моральних норм та долі моралі під впливом суспільного прогресу. У вирішенні цих питань першорядного значення набуває філософський аналіз моралі та суспільного прогресу як соціальних феноменів, а також розкриття діалектики взаємозв’язку моралі та суспільного прогресу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацiйне дослiдження виконане в рамках науково-дослiдної роботи “Предмет філософії в сучасному знанні “ № 2-2, яка здійснювалася кафедрою філософії та економічної теорії Української інженерно-педагогічної академії, яка входить до планів наукових досліджень академії, що замовлені Міністерством освіти і науки України.

Мета й завдання дослідження зумовлени широким колом соціальних та моральних проблем, які породжуються науково-технічним, економічним та соціально-політичним видами прогресу..

Основною метою дослідження є визначення долі моралі на основі взаємозумовленості моралі й суспільного прогресу.

Поставлена мета досягається за допомогою вирішення таких взаємопов’язаних завдань:

·

·

·

·

Об'єктом дослідження є взаємозв’язок моралі та суспільного прогресу.

Предмет дослідження – конкретні взаємозалежності норм моралі та різновидів суспільного прогресу.

Методологія дослідження. Дисертаційне дослідження орієнтується на принципи об'єктивності, системності, на розвиток і конкретно-історичний підхід до процесів і явищ, на виявлення і використання позитивних досліджень у різних напрямках і галузях наукового знання (генетика, медицина, фізика, біологія, хімія й т. ін.), філософії, які сприяють проясненню й обґрунтуванню основних положень дисертації. У ході дослідження застосовувалися такі методи: порівняльно-історичний – для дослідження еволюції моралі та діалектичний – для розкриття моральних наслідків суспільного прогресу.

Ступінь розробки проблеми. Щодо питань дослідження можна виділити наступні філософські праці. Перш за все, це фундаментальні дослідження з етики, які дають змогу виявити внутрішні чинники моралі. Серед них роботи Арістотеля, Сенеки, Гельвеція, П. Гольбаха, Т. Гоббса, І. Канта, Г. Гегеля, Дж.Ст. Мілля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда та ін. Мораль у контексті християнської культури подана в Біблії і на прикладі релігійно-містичної філософії В. Соловйова. Сучасні школи етики (екзистенціалізм, неофрейдизм, неопозитивізм, прикладна етика) розкриті в дослідженнях А. Камю, Е. Фромма, В. Райха, Г. Маркузе, Дж. Мура та ін.

Найбільш повне розуміння суспільного прогресу зазначене в наступних концепціях: у концепції суспільного прогресу в домарксистських вченнях Нового часу (А.Р. Тюрго, Ж.А. Кондорсе, Ш. Фур'є, Р. Оуена, Г. Гегеля й ін.), у марксистській теорії прогресу (К. Маркса, Ф. Енгельса), у концепції соціальних змін й еволюцій (М. Вебера, Т. Парсонса), у теорії “стадій економічного росту” (У. Ростоу, Р. Арона, Дж. Гелбрейта, Д. Белла й ін.), у теорії кругообертів (О. Шпенглера, Дж. Тойнбі, П. Сорокіна), а також у песимістичній концепції розвитку (Ж.-Ж. Руссо, Ж. Еллюля, Г. Маркузе й ін.). Перевагу мають ті концепції, які визнають суспільний прогрес (домарксистська концепція Нового часу, марксистська концепція суспільного прогресу, теорії “стадій економічного росту”). Концепції кругові, циклічні та песимістичні менш переконливі.

Необхідність пошуку зовнішніх чинників моральних норм зумовила звертання до джерел різного напрямку: медичного, біологічного, психологічного, природознавчого, гуманітарного, філософського. Щодо цього доцільно розглянути роботи Г.І. Царегородцева, О.П. Пехова, В. Ефроімсона, М. Блана, Ж. Медіоні, Ж. Вайса, М. Рьюза, Е. Фромма, К. Хорні й ін. Такі зарубіжні дослідники, як К.-О. Апель, Ю. Габермас запропонували нову концепцію етики - етику відповідальності, або комунікативну етику. Проблеми людської свідомості, сенсу життя, волі та їхній зв'язок з мораллю розглянуто в працях Е. Гуссерля, М. Шелера, С. К’єркегора й ін. Мораль у контексті зміни культур, цивілізацій подано в працях О. Шпенглера, А. Тойнбі, П. Сорокіна й ін. Проблемам технічного та соціально-економічного прогресу і їхньому впливу на мораль присвячено дослідження К. Маркса, Ф. Енгельса, Е. Тоффлера, Х. Ортеги-і-Гассета, Е. Фромма й ін.

Доля моралі в контексті суспільного прогресу привертає увагу таких сучасних авторів, як А.В. Іванов, І.В. Фотієва, М.Ю. Шишин, А.А. Гусейнов, О.Л. Дубко, В.А Кутирев, Ф. Даллмар та ін.

Наукова новизна дослідження зумовлена визначенням долі моралі на основі розкриття діалектики взаємозв'язку моралі й суспільного прогресу у встановленні меж ролі моралі як передумови в складових суспільного прогресу і можливості суспільного прогресу в розвінчанні, знищенні, виправленні й уведенні нових норм моралі.

·

·

·

·

·

·

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в розширенні діапазону дослідження моралі та суспільного прогресу для подальшого застосування в філософських та соціальних дослідженнях.

Результати дослідження сприятимуть більш глибокому розумінню моральних наслідків суспільного прогресу, а також визначатимуть моральні орієнтири суспільному розвитку.

Положення роботи можуть бути використані при підготовці загальних і спеціальних програм, лекційних курсів, семінарських занять із етики та соціальної філософії.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дослідження пройшли апробацію на Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Проблема волі в теоретичній і практичній філософії” (Харків, 2003 р.), на Всеросійській науковій конференції “Творча спадщина М.М. Страхова й сучасна соціально-гуманітарна думка” (Бєлгород, 2003 р.), а також на наукових семінарах кафедри філософії й економічної теорії Української інженерно-педагогічної академії.

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені у 7 публікаціях, з них – 4 статті у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена специфікою предмета дослідження, логікою розкриття проблеми, а також визначеною метою й завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел (207 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 181 сторінка, з них 162 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь її розробленості у філософській та науковій літературі, визначається мета і завдання дослідження, окреслюються основні теоретико-методологічні основи розкриття проблеми, розкривається наукова новизна, наводяться дані про апробацію результатів дослідження, публікації, структуру роботи.

У першому розділі “Еволюція вчень про мораль” з метою виявлення можливості вибору загальнозначущих норм моралі було проаналізовано історичні вчення про мораль. Запропоновано класифікацію вчень про мораль за соціально-психологічним змістом та гносеологічною природою, що дає змогу простежити еволюцію моралі і виявити внутрішні чинники змін моральних норм, а саме: почуття, розум, суспільне благо. Аналіз етичних шкіл дозволяє відзначити прогрес моральних норм. Критеріями прогресу моралі виступають кількісне зростання розмаїтості моральних норм, їхнє узагальнення, поглиблення, удосконалювання змісту. Змінювалося само поняття “вищого блага” від менш визначеного (в гедонізмі, евдемонізмі) до більш визначеного (раціонально пізнана мораль, мораль апріорно-постулативного зобов’язання). Здійснився перехід від індивідуальної моралі до суспільної. В основу моральної поведінки кладеться поняття “доброї волі”. Мораль стає не засобом, а метою сама по собі. Етика, таким чином, торкнулася більш глибокого рівня сутності людини, а саме, людина повинна поводитися морально виходячи із потреб людського існування, а не мотивів особистого блага, егоїзму, чи наявності караючого Богу.

В той же час встановлено відносну самостійність почуттєвої моралі на початкових щаблях суспільного прогресу. Зміна епох призводила до зміни моральних норм, але пануючою залишалась почуттєва норма. Середньовіччя засуджувало чуттєвість, але в той же час продемонструвало розрив між декларуємою та дійсною мораллю. ХХ ст. звернулося до примітивних форм моралі: неофрейдизм до принципу задоволення, прикладна етика до принципу особистого блага, екзистенціалізм відкинув мораль.

В ході дослідження розкрито протиріччя між універсальною та практичною мораллю. Сучасність пропонує нам низку прикладних етик (етика бізнесу, етика політики тощо), у яких норми поведінки безпосередньо виводяться з життєвої практики. Прикладна етика залежить від окремих галузей дійсності. Звідси є неможливим погодження прикладних етик між собою.

Обґрунтовано неминучість виникнення апріорно-постулативної зобов’язаності в моралі, виявлено актуальність кантівської концепції моралі. І. Кант став засновником постулативної надемпіричної моралі, норми якої декретуються як загальнозначущі.

Історична обмеженість вчень про мораль, покликаних проголосити універсальні норми, і одночасне співіснування багатьох з них зобов'язують звернути пильну увагу на середовище, що формує мораль, особливо на ту його частину, що демонструє матеріальні й духовні можливості людини щодо змін навколишньої й власної природи. Ці можливості своєю появою здебільшого зобов'язані суспільному прогресу.

У підрозділі 1.1. “Мораль почуттєвих схильностей” увагу зосереджено на розгляді гедонізму, евдемонізму й неофрейдизму.

Незважаючи на те, що здійснився перехід від розуміння задоволення як задоволення почуттєвих потреб (Аристипп), до розуміння вищого блага, як насолоди духовними благами (Демокріт, Епікур, Сократ, Арістотель), а потім і суспільними благами (Т. Гоббс, французькі матеріалісти), очевидною виявилася нездатність обґрунтувати жодне з почуттєвих джерел моралі (задоволення, щастя, егоїзм і т. ін.) як загальнозначущого. Введення почуттєвого принципу до норми призводить до непереборних ускладнень під час їхнього застосування в суспільному житті. З того факту, що кожний бажає собі того, що приносить йому задоволення, щастя, неможливо вивести загальний принцип та правило поведінки. Поняття щастя, задоволення містять у собі формальну єдність, а не дійсну. У дійсності перед нами безліч задоволень, але жодного універсального. Духовні задоволення також неможливо прийняти як критерії моральності, вони не можуть охопити всієї життєдіяльності людини. Задовольняється тут теоретичне й споглядальне життя людини, у той час як практичне життя позбувається керівництва.

Представники неофрейдизму (В. Райх, Г. Маркузе та ін) повернулися до першоджерел гедонізму й спробували пристосувати психоаналіз до запитів масової культури. Заклик до задоволення сексуальних потреб, звеличування примітивних форм суспільної моралі стали основними темами їхніх міркувань. Принцип самодостатності Е. Фромма, зведений до безумовної норми, є негативним й умовним. Негативним він є тому, що звільнення від прихильності хоча є бажаним для свідомості, але нічого не говорить про позитивний зміст громадського життя. Звільнення від випадкових і нижчих благ може бути тільки умовою морального життя, але не нормою як такою.

У підрозділі 1.2. “Релігійно-містична мораль” розглянуто християнську мораль і моральне вчення В. Соловйова. Релігійно-містичний напрямок моралі поділяє світ на реально існуючий і потойбічний, надприродний. У релігії мораль має цінність не сама по собі, оскільки служить поступовому досягненню вищої мети, що лежить поза земним існуванням. Релігійно-містичний напрямок моралі в філософії пропонує теоретичне обґрунтування релігійних норм моралі.

Джерело християнських норм моралі дане у Бозі, осягаються вони в моменти релігійного одкровення. За формою релігійні норми мають догматичний характер, зміст їхній обмежено побутом. Християнство проголосило мораль, що черпає свої чесноти з божественної сутності. Але на практиці всі здійсненні рекомендації можуть бути застосовані до вузько практичних подій, зокрема до сімейних. При розширенні галузі застосування цих норм, вони втрачають зміст, набувають двозначності. Хоча не можна заперечувати бажаності виконання ряду християнських норм моралі.

Релігійну філософію розглянуто на прикладі вчення В. Соловйова, яке є зразком релігійно-містичної філософії, для нього мораль не може бути підлеглою абстрагованим принципам будь-якого порядку, чи то релігійним, чи спекулятивно-теоретичним. В емпіричному й теоретичному пізнанні не схоплюється сутність явища. Сутність схоплюється лише містично. Людина споконвічно володіє ідеєю Добра як безумовною нормою. Еволюціонуючи, вона поступово надає цій формальній ідеї гідний зміст, установлюючи такі моральні вимоги й ідеали, які були б загальними й необхідними. Перед нами – безумовно-раціональні норми моралі.

Релігія бачить джерело моральних норм у Бозі й пропонує як форму набір догматичних норм, а як зміст – набір побутових норм. Ні моральний догматизм, ні життєва мудрість не дозволяють вирішувати назрілі моральні проблеми сучасності. Моральна філософія В. Соловйова апелює до того, що гідне прагнення: почуття сорому, жалості, жалю. Філософ підкоряє моральному началу навіть релігійні норми: мораль вище релігії. Але, як і будь-яка релігія, релігійна філософія визнає реальність тільки потойбічного світу. Визнання за основу морального вчинку почуття благоговіння перед вищою реальністю у В. Соловйова позбавляє моральної цінності чимало вчинків людей, що відчувають брак чутливості до цього почуття. Несумірність і невизначеність абсолютного добра, вираженого Вищою істотою, до якого треба прагнути, також знецінює всі проміжні стадії моральності.

У підрозділі 1.3. “Раціонально пізнана мораль” розглянуто раціональний напрямок моралі, що прагне шляхом розумного дослідження природних явищ і відносин громадського життя встановити обов'язкові принципи, отримувані шляхом логічної діяльності свідомості. Цей напрямок представлений в етичних концепціях стоїків, Г. Гегеля, марксизму й російського космізму (М. Федоров, В. Вернадський, К. Ціолковський).

Раціонально пізнана мораль, продовживши традицію стародавніх греків і римлян, запропонувала раціональні шляхи обґрунтування моральних норм. Г. Гегель, що не визнавав за природою ніякого розвитку в часі, приписував прогресивний історичний розвиток тільки духу. Мораль є сферою духовної діяльності, отже, їй властивий розвиток, але тільки в певних межах і залежно від розгортання “абсолютного духу”. К. Маркс та Ф. Енгельс відзначили недоліки філософії Гегеля і вказали на те, що мораль не є чимось незмінним, застиглим, даним нам згори. Суспільство в процесі свого розвитку проходить ряд суспільно-економічних формацій, кожна з них є якісно новим щаблем у розвитку суспільства. В основі змін суспільно-економічних формацій лежать зміни в продуктивних силах, які спричинюють соціальні зміни, зокрема й зміни в моральному житті людей. Представники російського космізму (М. Федоров, В. Вернадський, К. Ціолковський) розглядають світобудову як цілісність, всі складові якої пов'язані й мають еволюційний сенс, тому й людство не може протистояти природі. Звідси й етика, включена в еволюційний процес, пов'язана, насамперед, з усвідомленням відповідальності людини перед усією світобудовою. Моральною максимою стає цінність життя, життя всього Всесвіту.

Раціонально пізнана мораль завжди керується розумом, тобто прагне виходити із загальних понять, принципів і чіткого дотримування їх у поведінці. Застосування абстрагованих принципів призводить до помилкових результатів, породжує суперечності із мораллю, тому що в моралі саме частка, конкретне відіграє важливу роль. Незважаючи на те, що її поняття й принципи загальні, вони все-таки випливають із пізнання окремих сторін життя, тобто є емпірично зумовленими. Через різноманіття й відносну обмеженість й незалежність емпіричних підстав раціональних понять і принципів, вони виявляються неминуче обмеженими, позбавленими універсальності. На подолання такої обмеженості претендує мораль апріорно-постулативної зобов’язаності.

У підрозділі 1.4. “Мораль апріорно-постулативної зобов’язаності” представлено вчення про мораль І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда та представників неопозитивізму Б. Рассела, Дж. Мура.

Мораль апріорно-постулативної зобов’язаності І. Канта виходить із існування загальних і необхідних моральних істин, убачаючи джерело їхньої безумовності в апріорності. У З. Фрейда апріорність втрачає своє первісне гносеологічне значення незалежності від досвіду, моральні норми – результат історичного придбання. А. Шопенгауер і Ф. Ніцше пропонують вчення про мораль, у яких постулати виступають як основні абстракції й служать змістовною підставою для виведення наступних норм моралі. Б. Рассел та Дж. Мур запропонували функціональну (або прагматичну) концепцію апріорності, відповідно до якої апріорні положення – це основоположення, вихідні постулати, причому їхній вибір включає момент умовності, конвенціональності. При цьому апріорність стає вираженням особливої ролі вихідних теоретичних принципів моралі.

Моральні норми з точки зору моралі апріорно-постулативної зобов’язаності хоча й розглядаються в процесі пізнання їх розумом (чим більше індивід працює в прагненні наблизитися до них, тим більш піднесеним, кращим він стає), але є лише постулатами. Постулат – це припущення, яке не виключає можливість інших припущень. Приписування постулату можуть бути конструктивними, а можуть бути й негативними. Так, наприклад, Ф. Ніцше постулює: “Усе заперечуй!” і не дає подальших уточнень. У І. Канта моральні норми мають загальний характер, але перед нами форма, позбавлена змісту.

У підрозділі 1.5. “Моральний утилітаризм і прагматизм” зазначено моральні вчення представників утилітаризму (І. Бентам, Дж.Ст. Мілль та ін.), прагматизму (У. Джемс, Дж. Дьюї) і прикладної етики на прикладі етики бізнесу й етики політики.

З точки зору представників морального утилітаризму на перше місце виступає егоїстична діяльність індивіда, спрямована на користь суспільства. Але наявною є нездатність утилітаризму обґрунтувати необхідність переходу від індивідуальних благ до суспільних виходячи з почуттєвого джерела, егоїзму. Егоїзм не має ніякого відношення до суспільного блага, а суспільне благо найменшою мірою сприяє егоїзму.

Представники прагматизму У. Джемс та Дж. Дьюї, розширюють основне положення утилітаризму. Джерелом моральних норм стають потреби суспільства, звідси, моральним визнається все, що працює на користь суспільства. Питання про те, яку мету, потреби має суспільство, не обговорюється. У. Джемс та Дж. Дьюї пропонують розумне дослідження моральної ситуації, але впадають в крайність. Універсальні моральні норми відкидаються ними, а замість них пропонується лише те, що переконливе практично. Але те, що є переконливим практично, не завжди є переконливим в теоретико-пізнавальному та ціннісно-емоційному аспекті. Наукове дослідження, до якого закликають У. Джемс та Дж. Дьюі, неминуче призведе до чогось загальнозначущого, що похитне основне твердження прагматизму про індивідуальность й унікальність кожної моральної ситуації.

Прикладна етика пропонує набір правил, які вказують, як досягти бажаної мети. Проблема якості співвідношення поставлених цілей із загальним добром, тобто цінність самих цілей, не обговорюється. Перед нами протистояння між універсальними та прикладними нормами моралі.

У підрозділі 1.6. “Моральний скептицизм і нігілізм” розглянуто моральні вчення скептиків, кініків, софістів й екзистенціалізму (на прикладі філософії А. Камю).

У нігілізмі й скептицизмі джерелом моральних норм визнаються негативні явища громадського життя, що зумовлює заперечення загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм (нігілізм) або сумнів у їхній вірогідності (скептицизм).

Представники грецької філософії (софісти, кініки, скептики) звернулися по допомогу до розуму в дослідженні проблем моралі. Хоча, з одного боку, їхня етика вела до заперечення моральних норм, з іншого боку, критичне ставлення до панівних норм сприяло подальшому дослідженню в сфері моралі. Сумнів щодо моральних норм є теоретично виправданим, але він нічого не може нам сказати про позитивний зміст моральних норм. У скептицизмі й нігілізмі мораль піддається різним тлумаченням, тому що відсутня вища норма оцінки, яка відкидається взагалі або піддається сумніву. Звідси втрата високих моральних ідеалів, підміна їх зручним, вигідним і т. ін. (софісти, скептики) або сваволею (екзистенціалізм).

У другому розділі “Суспільний прогрес і його моральні наслідки” встановлено долю моралі на основі розкриття діалектики взаємозв'язку моралі й суспільного прогресу у встановленні меж ролі моралі як передумови в складових суспільного прогресу, й можливості суспільного прогресу в розвінчуванні, виправленні і введенні нових норм моралі.

У підрозділі 2.1. “Концепції суспільного розвитку” подано існуючі теорії суспільного розвитку з метою визначення наявності або відсутності суспільного прогресу.

Аналіз поставленого завдання здійснюється в таких аспектах: 2.1.1. Розуміння прогресу в домарксистських вченнях Нового часу; 2.1.2. Марксистська теорія суспільного прогресу; 2.1.3. Концепція соціальних змін та еволюцій М. Вебера й Т. Парсонса; 2.1.4. Теорії “стадій економічного росту”; 2.1.5. Теорії кругообертів; 2.1.6. Песимістичні теорії розвитку; 2.1.7. Суспільний прогрес та сучасність.

А. Тюрго й Ж. Кондорсе розуміли суспільний прогрес, в основному, як безперервний, прямолінійний, поступальний рух, основою якого є розвиток людського розуму, науки й освіти. Соціалісти-утопісти (А. Сен-Сімон, Р. Оуен, Ш. Фур'є) уперше заговорили про те, що та форма суспільного устрою, у якій вони живуть, минуща. На зміну їй має прийти більш прогресивне, соціалістичне суспільство, де не буде приватної власності, експлуатації й нещасть. А. Сен-Сімон, Р. Оуен, Ш. Фур'є заклали основу матеріалістичного розуміння історії. Суспільний прогрес здатний вирішити найбільші питання історії, що стосуються доль людства: проблеми матеріального, духовного й морального порядку.

Г. Гегель представив історичний процес як єдиний закономірний процес розвитку від нижчого до вищого: кожна історична епоха є обов'язковим щаблем у висхідному русі людства. Однак розвиток, за Г. Гегелем, відбувається тільки в сфері духу.

Теоретично обґрунтованою є концепція марксизму, фундамент якої складають знання історії і певних її тенденцій; їй можна приписати правдоподібність і широту пояснень, істинність і доказовість найбільш загальних суджень про громадське життя. Водночас, виявилася обмеженість і недостовірність теоретичних передбачень марксизму. Уявлення марксизму про природу й потреби людей, у тому числі пролетарів, виявилися надто спрощеними, і практичне створення соціалізму й комунізму не здійснилося.

Представники концепції соціальних змін й еволюцій (М. Вебер і Т. Парсонс) відмовляються від ідеї прогресу та регресу й натомість звертаються до поняття еволюції суспільних систем. Поняття “еволюція” дозволяє фіксувати зміни, що відбуваються у соціальних системах, але нічого не говорить про напрямок цих змін (пристосування, занепад, прогресивний розвиток). Поняття “прогрес” не збігається з еволюцією, і є спрямованим рухом, що визначається певними критеріями. Введені критерії дозволяють говорити про якісні перетворення системи.

Представники теорій “стадій економічного росту” (Р. Арон, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.) шукають засоби, покликані забезпечити матеріальну й соціальну “стабільність”, “безконфліктність”, “стійкість”, “реалізацію творчих можливостей”. Вони правильно відзначають роль науки в суспільному житті, але все суспільне, творче, особисте в цих концепціях підпорядковано техніці. Очевидно, що техніка не охоплює всього в людині. Технічний показник - це один з показників суспільного прогресу.

Для представників теорії кругообертів (О. Шпенглера, А. Тойнбі й П. Сорокіна) характерне явне або приховане заперечення наукового пізнання й у той же час у наявною є спроба оперувати науковими даними, акцентування на тлумаченні, збагненні, одкровенні. Врешті-решт, методи й засоби такого “збагнення” дійсності програють науковим методам пізнання. Кругові теорії розвитку торкнулися розкриття внутрішніх, духовних сил людини, але ця діяльність звужена до духотворчості. Реальні проблеми матеріального життя випали з обговорення.

Розглянуто на прикладі теорій Ж.Ж. Руссо, Ж. Еллюля, Г. Маркузе концепції песимістичного напрямку розвитку правильно відзначили ряд протиріч суспільного прогресу, що затемнюють сутність людини. Але не можна вважати прийнятним вихід з катастрофи, пропонований песимістами: повернення релігійних цінностей (Ж. Еллюль) або цінностей примітивного суспільства (Г. Маркузе). Негативні наслідки, які виникають у ході розвитку суспільства, не можна подавати як вичерпну або основну тенденцію розвитку суспільства в майбутньому. Нові відкриття й винаходи можуть указати шляхи вдосконалення суспільства.

На основі огляду розглянутих концепцій суспільного розвитку обґрунтовується необхідність визнання ідеї суспільного прогресу, незважаючи на те, що багато дослідників суспільства, у першу чергу релігійної спрямованості, зі зневагою ставляться до ідеї суспільного прогресу. Так, наприклад, М. Бердяєв пропонує співтворчість із Богом. Філософ передбачає “еру чудес”: зрив зі сходів дурного матеріального прогресу. Прогрес, на думку М. Бердяєва, – це ступінь оволодіння нескінченністю й вічністю. Але як співвіднести вічне й кінцеве М. Бердяєв не говорить. Марксизм, наприклад, пропонує відмовитися від вічних норм, визнавши кінцеве. Тільки кінцеве допомагає прорватися у вічне. Соціологічні школи визнають зміну. Структурний функціоналізм Т. Парсонса пропонує зміну ментальних структур. Але чи є одна структура прогресивнішою за іншоу – невідомо. Прогрес виходить невиразний.

Циклічні моделі розвитку підкреслюють неповторність, несумірність, рівнозначність культур. Але громадське життя людей, необхідність вибору змушує вводити критерії пріоритетності й на них спиратися. Теза про рівнозначність втрачає силу. Кругові схеми розвитку людства алегоричні й бездоказові. Необоротність наявна, наприклад, в галузі науково-технічної діяльності.

Якщо не визнати наявності суспільного прогресу, то безліч питань дослідження втрачають зміст (наприклад, орієнтири суспільного розвитку, ставлення до природи й т.ін.). Негативне ставлення до ідеї прогресу виправдано тільки щодо окремих критеріїв, як правило, важко визначених (щастя, справедливість, сенс життя, добро й т. ін.). Але існують і більш повні й змістовні критерії: обсяг і глибина наукового знання, розвиток техніки, масштаб перетворення природи, рівень матеріальної забезпеченості, тривалість життя людини і т.ін. Отже, більше підстав визнавати, а не заперечувати суспільний прогрес.

У підрозділі 2.2. “Моральні наслідки суспільного прогресу” подано аналіз видів суспільного прогресу з огляду на змінювання їхньої моралі, що дозволило встановити, як суспільний прогрес формує нові моральні норми.

Аналіз поставленного завдання здійснюється в таких аспектах: 2.2.1. Природничонауковий прогрес та його моральні наслідки; 2.2.2. Моральні наслідки прогресу гуманітарного знання; 2.2.3. Моральні наслідки технічного прогресу; 2.2.4. Моральні наслідки економічного та соціально-політичного прогресу.

Суспільний прогрес сприяє розвінчуванню одних моральних норм, заміні їх іншими, установленню нових відносин між наявними нормами або ж наданню нового змісту в рамках старих моральних норм. На основі аналізу видів прогресу (науковий, технічний, економічний, соціальний, політичний) отримано певні результати.

Моральні наслідки природничонаукового прогресу розглянуто на прикладі впливу біології, генетики, медицини, психології за роботами Г.І. Царегородцева, О.П. Пехова, В. Ефроімсона, М. Блана, Ж. Медіоні, Ж. Вайса, Е. Уілсона, М. Рьюза, З. Фрейда та ін., в яких вивчається біологічна спадковість, психобіологічні особливості, фізико-хімічний й біологічний фон існування людини. Так, наприклад, психогенетичні дослідження людини переводять у розряд морально терпимих ті вчинки, які раніше були морально засуджувані, вважалися непристойними (алкоголізм, наркоманія, сексуальні відхилення). У медичному аспекті (з точки зору генетики, нейрофізіології, психології) таке виправдання прийнятне, але з точки зору моралі – суперечливе, бо під сумнів ставиться можливість продовження роду.

Зрушення в медицині дають нові норми. З одного боку, на перший план виступає норма: “Усе дозволено!”. З іншого боку – медицина сприяє появі нових практичних заборон з боку психічного й фізичного здоров'я людини. Генетика, в свою чергу, подає нові докази в рамках старої заборони на інцест. Біологічно корисне спричиняє рухливість та руйнування старих моральних норм. А.Дж. Тойнбі відзначає зміни моральних норм у країнах Сходу через поширення медицини. Так, по-новому виглядає норма сорому, а саме у питаннях здоров'я сором не доречний перед лікарем, тобто уточнюється сфера “сорому”.

З одного боку, наукове пізнання розкріпачує індивіда, тобто простежується негативна роль науки. З іншого боку, наука намагається відповісти на запитання, що корисно, що зберігає людину, стосується розкриття її сутнісних сторін, відповідає на людські потреби. У той же час у моралі є власні підстави для прийняття або відкидання наукових рекомендацій, що визначають долю моралі. У моралі набагато ширший досвід історичного узагальнення людських потреб, тому вона здатна підтримати загальнолюдське перед обличчям успіхів наукового пізнання окремих сторін громадського життя. Мораль консервативна, й у цьому – її перевага.

Гуманітарне знання має описовий характер, але воно допомагає глибше проникнути у внутрішнє, духовне життя людини, у мотиви її поведінки, бажання й прагнення, торкається проблем розвитку й самовизначення.

Представники неофрейдизму Е. Фромм, К. Хорні показують, як страх, відчуження штовхають людину на такі типи поведінки: конформізм, садизм, мазохізм і т.ін. Феноменологічний метод Е. Гуссерля, М. Шелера є своєрідною спробою прояснення у свідомості явищ морально-ціннісного плану. Науково-технічний прогрес сприяв виникненню етики відповідальності, в основі якої лежить комунікація. Етика відповідальності розглянута на прикладі робіт К.-О. Апеля і Ю. Габермаса. У комунікативній етиці мова йде про процедуру встановлення моральних норм, але досить відчутною є непогодженість між ідеалом і реальністю, між наміром і його здійсненням, тому процедура встановлення моральних норм дає незначний внесок в етику.

На прикладі розгляду концепцій О. Шпенглера, А.Дж. Тойнбі показано, що цінності культур Сходу й Заходу стають одним з можливих перешкод для встановлення загальнозначущих норм моралі. Але сьогодні наявною є тяга до європейських норм моралі в країнах Сходу, що підтверджують і ряд дослідників, наприклад, Б. Льюїс. Представники екзистенціалізму, С. К’єркегор і Ж.-П. Сартр, показують внутрішній світ людини, відірваний від суспільства. У пориві до волі людина відкидає одну моральну норму за іншою із претензією на розкриття справжньої сутності людини. В екзистенціалізмі помітно перевизначення сутності людини, однобічне її подання (людина – істота вільна), що може призвести до втрати цінності людини.

Сучасне гуманітарне знання, навіть будучи здебільшого умоглядним, гіпотетичним й описовим, показує як пробуджуються приспані в людині сили, ведуть її до духовного вдосконалювання або штовхають її в глухий кут.

Моральними наслідками технічного прогресу завдяки розвитку інформаційних технологій, можливостей технічного оснащення людини стають нові норми розвитку: акуратність, ощадливість, сумлінність і т. ін. В той же час технічний прогрес постачає людей доступними технологіями виробництва отруйних речовин, наркотиків, вибухових матеріалів і т. ін., що порушують існуючи моральні норми. Безвідповідальна поведінка людини, як правильно відзначають Л. Мемфорд, К. Ясперс та ін, може покласти початок нещастям світового масштабу. Моральна норма відповідальності перед Всесвітом, поставлена ще стоїками, надобуває особливої актуальності і ставить проблему вибору “або... або...”.

Підвищення матеріального добробуту змінює моральні принципи побутової моралі. Нормою стає допомога, співчуття соціально незахищеним верствам населення. У той же час на прикладі розгляду концепції Е. Тоффлера показано, що вся складна система людських потреб може бути спрощена психологічною інтерпретацією, яка ігнорує глибинні структури особистості. Економіка, політика не тільки сприяють розкриттю сутнісних сторін людини (потреба в діяльності, творчості, суспільній діяльності), але й відкривають егоїстичну сутність людини (жадібність, лінощі, егоїзм і т. ін.).

Співвіднесення моралі й суспільного прогресу як джерела й умови еволюції моралі дозволило виявити, як суспільний прогрес впливає на мораль. В наявності є дві тенденції розвитку моральних норм: заміна загальнозначущих норм галузевими, професійними і т. ін., з одного боку, і пошук нових загальнозначущих правил на основі сучасного пізнання сутності людини (її фізіологічних і психологічних особливостей, суспільної природи, еталонів гармонійного розвитку людини й т.ін.), – з іншого. Останнє свідчить, що суспільний прогрес супроводжується не тільки занепадом моральних норм, але також і появою нових, більш сучасних норм моралі.

У підрозділі 2.3. “Доля моралі” встановлено долю моралі.

Огляд тенденцій моралі дозволив виокремити дві тенденції розвитку моралі. Перша тенденція – забуття загальнолюдських норм і розчинення моралі в прикладних галузях знання, прагнення до групових форм моралі. Друга тенденція пов'язана з пошуком загальнолюдських норм моралі. Норми декретуються, але не виконуються. Можливими перешкодами для встановлення загальнозначущого стають потреби виживання й моральні норми різних існуючих цивілізацій.

Наукове пізнання розкриває шкідливість одних норм і корисність інших, рекомендує і тим же декретує, підкріплючи законом. Звідси й мораль як вибір, як оцінка, як декрет. Але наука підмінюється тенденцією, стійкість – маневреністю. Можливо, це й стає джерелом відсутності моралі. Перед нами боротьба двох тенденцій – короткочасних, більш швидких, сильних і яскравих, підпорядковуючих собі людину, й тривалих, які з’являються пізніше, але глибше стосуються сутності людини. Суспільний прогрес змушує звертати пильну увагу на тривалі тенденції, що дозволяє встановити долю моралі для сучасності: бути або не бути моралі загальнозначущою.

Історія моральних вчень показала, що мораль мала власне джерело розвитку, шукала універсальні норми, які набули всеосяжного й об'єктивного характеру і відбилися в правах та свободах людини. Суспільний прогрес дає нові умови, нові дані, що дозволяє інакше поставитись до існуючих норм моралі, а також сприяє появі нових норм, що глибше відбивають сутнісні потреби людини. Тож мораль буде глибше торкатися сутності людини під впливом суспільного прогресу.

Запропоновано гіпотезу про необхідність і можливість з'єднання апріорно-постулативного й діалектико-матеріалістичного підходів до моралі. Зміна потреб – це результат суспільного прогресу. Саме це дозволяє надати змісту кантівському імперативу: введення ієрархії рівнів емпіричного. Конкретне сукупне знання природи людини, що дають нам гуманітарні й природничі науки, становить надемпіричне до первинної емпірії й належить до емпірії іншого рівня, більш глибокого. Загальне джерело моралі – практика суспільних відносин.

У висновках викладено основні теоретичні підсумки дослідження, запропоновано рекомендації теоретичного та методологічного характеру, визначаються можливі напрямки подальшого вивчення проблеми.

У ході дослідження було визначено долю моралі на основі розкриття діалектики взаємозв'язку моралі й суспільного прогресу в установленні меж моралі, що є передумовою в складових суспільного прогресу, й можливості суспільного прогресу в розвінчуванні, виправленні й введенні нових норм моралі.

1. Запропоновано класифікацію вчень про мораль за соціально-психологічним змістом та гносеологічною природою (мораль почуттєвих схильностей, релігійно-містична мораль, раціонально пізнана мораль, мораль апріорно-постулативної зобов’язаності, моральний утилітаризм і прагматизм, моральний скептицизм і нігілізм), яка дозволила виявити внутрішні чинники змін моральних норм, а саме: почуття,