Донецький національний університет

Головко Микола Леонтійович

УДК 94 (477) + 329 (477) + 94 (100) ”1939–1945”

Суспільно-політичні організації та рухи України

в період Другої світової війни. 1939–1945 рр.

Спеціальність: 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Донецьк – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України (м. Київ)

Науковий консультант –

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Лисенко Олександр Євгенович,

завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України

доктор історичних наук, професор,

академік НАН України

Тронько Петро Тимофійович,

завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

доктор історичних наук, професор

Кучер Володимир Іванович,

головний науковий співробітник відділу етнополітичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

доктор історичних наук, професор

Кравченко Володимир Іванович,

професор кафедри історії України і філософії права Донецького юридичного інституту при Донецькому національному університеті | Провідна установа: | Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України | Захист відбудеться 25.02.2005 року о 10-ій годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд.32.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано 24.01.2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Рівень розвитку людської спільноти залежить не тільки від ефективності діяльності державних структур, яким делеговано повноваження влади, а й від наявності розгалуженої мережі громадських установ, що виявляють себе в усіх галузях суспільного життя. Оптимальне поєднання можливостей державного апарату з ініціативою та масовою самодіяльністю широких верств населення дозволяє забезпечити використання творчого потенціалу суспільства, його історичний поступ. Порушення такого співвідношення спричиняє деформації в його розвитку, які досить часто завершуються кризовими явищами, революціями, громадянськими війнами.

У тоталітарній державі можливості громадського впливу на державні функції максимально обмежені. Більше того, громадські за походженням і призначенням інституції не лише інтегруються в державний апарат, а й стають з часом невід’ємною його частиною, навіть вирішальними елементами. Саме так було в гітлерівській Німеччині, де НСДАП посіла домінуюче місце в довоєнному німецькому суспільстві. Свою специфіку мала італійська модель суспільства, що базувалася на засадах корпоративізму. Ще рельєфніше ця тенденція виявилася в Радянському Союзі, де комуністична партія перетворилася на універсальний, абсолютний інструмент влади партійної еліти величезної країни. За зразком ВКП(б) будувалися й усі інші громадські об’єднання, які функціонували за схожим алгоритмом. У результаті відбувся процес, у ході якого поступово атрофувалися або ж видозмінювалися деякі специфічні риси кожної з конкретних громадських організацій. У той самий час вони набували інших не властивих їм повноважень, стаючи ланками державного механізму, а ініціатива й самодіяльність населення спрямовувались у вигідне русло, пригнічувались і набували потворних форм "добровільно-примусової" обов’язковості.

Як радянська влада, так і німецько-румунський окупаційний режим намагалися контролювати будь-які вияви самоорганізації українського народу, вбачаючи у ній потенційну небезпеку опозиційності. Та навіть за умов тоталітаризму не вдалося остаточно ліквідувати справді добровільні вияви громадянської самодіяльності, зокрема у сфері доброчинності, взаємодопомоги, в релігійному житті.

З’ясування механізмів взаємодії громадських організацій з державними структурами й окупаційною адміністрацією, визначення основних тенденцій і форм волевиявлення різних верств населення, оцінка ролі й місця недержавних установ у суспільних процесах дозволять адекватно відтворити події Другої світової війни в Україні.

Крім наукової актуальності обрана для дослідження тема має й суто суспільну. Історичні уроки мають стати в нагоді нині, адже в суверенній Україні утверджується новий, демократичний устрій. Пізнання основних закономірностей формування й функціонування громадських об’єднань, вироблення відповідного правового поля їх діяльності, розмежування повноважень між державними й недержавними органами – все це актуалізує досвід минулого, дозволяє давати гідну відповідь на виклики часу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну працю виконано в рамках планових тем відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України: на 1998-2000 рр. – "Суспільно-політичне життя України. 1939-1950 рр. " (номер держреєстрації – 01984000868), на 2001-2003 рр. – "Трансформація суспільно-політичних, економічних та культурних процесів в Україні під впливом воєнних подій. 1939 – середина 40-х років" (номер держреєстрації – 0101U000624). Обраний дисертантом напрям дослідження органічно доповнює наукову тему "Соціальна держава: історичний досвід та реалії України", яка розробляється в Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України (протокол № 5 вченої ради від 13.02.2003).

Об’єктом дослідження є суспільно-політичні процеси на території України в роки Другої світової війни.

Предмет дослідження становлять: діяльність радянських громадських організацій на різних етапах війни; спрямування і зміст суспільно-політичних рухів в українському суспільстві; акції недержавних установ, що перебували на окупованій німецько-румунськими військами території; заходи різних політичних режимів щодо українських громадських об’єднань національної орієнтації. Під суспільно-політичним рухом розуміються консолідовані дії значної частини громадян країни чи окремого регіону для досягнення певної мети в політичній, економічній, соціокультурній, релігійній сферах, що мають загальнодержавне, загальнонаціональне значення, відповідну ідеологічну атрибутику, символіку та організаційні форми.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної праці полягає у з’ясуванні основних закономірностей, форм і методів функціонування громадських інституцій та суспільно-політичних рухів України за умов частої зміни політичних режимів під час Другої світової війни.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких наукових завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті дисертаційного дослідження сформульовані положення, якими визначається наукова новизна праці, подано дефініцію суспільно-політичних рухів як специфічної форми самоорганізації людських спільнот.

Розгляд причин, які запрограмували деформації суспільної свідомості та психології радянських громадян передвоєнної і воєнної доби, як основні дозволив виділити такі: відсутність демократичних традицій; брак досвіду громадської самодіяльності, корпоративної та індивідуальної відповідальності й ініціативи серед різних верств населення; поєднання й переплетіння феодальних рудиментів з самодержавною формою правління, що підготувало підґрунтя для сталінської моделі суспільства і культу особи.

Дисертант спробував простежити процес вироблення нових підходів і політичного інструментарію сталінського режиму стосовно неодержавлених громадських установ, які виявили лояльність до радянської влади. В праці розкриваються особливості технології взаємин структур влади і громадських інституцій за екстраординарних умов війни.

Співставлення суспільно-політичних моделей німецько-румунського окупаційного і сталінського режимів дало можливість виявити кардинальні відмінності у їх підходах до обмеження компетенції громадських організацій.

У дисертації акцентовано увагу на тому, що основним параметром, яким визначалося місце й роль тієї чи іншої громадянської інституції в роки війни, стала належність їх до певного політичного табору та апологетика ними відповідної ідеологічної платформи.

Крім того здобувач зосередився на поглибленому дослідженні впливу українських громадських установ самостійницької орієнтації на суспільно-політичні процеси не лише в західному, а й в інших регіонах України та боротьби за вплив на свідомість широких верств населення.

Залучення значного масиву оригінальних архівних джерел, ознайомлення з новітніми здобутками вітчизняної й зарубіжної історіографії дозволило вийти на авторські теоретичні міркування, узагальнення, сформулювати аргументовані висновки.

Слід зазначити, що дисертація є однією з перших спроб комплексного вивчення діяльності громадських об’єднань різної політичної та функціональної приналежності на території України в період Другої світової війни.

Практичне значення отриманих результатів. Виявлені, нагромаджені й опрацьовані здобувачем у процесі підготовки дисертації архівні документи і матеріали, а також вміщені в ній та в публікаціях автора теоретичні положення й узагальнення використовуються для читання лекційного курсу з історії України в Академії праці і соціальних відносин. Окремі документи і матеріали передано викладачам профспілкового руху та соціально-трудових дисциплін для підготовки стендів Музею історії профспілок України, відповідних лекційних курсів, оформлення навчальних кабінетів, аудиторій цього вищого закладу освіти, 12 обласних навчально-методичних центрів підвищення кваліфікації профспілкових працівників.

Монографії автора "Громадські організації та рухи України в роки Другої світової війни: вітчизняна і зарубіжна історіографія" та "Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни. 1939-1945 рр.", навчальний посібник "Профспілки України у період Великої Вітчизняної війни. 1941-1945 рр." (у співавторстві з О.Є.Лисенком), колективну монографію "Нариси історії професійних спілок України" рекомендовано студентам для підготовки до семінарських занять.

Окремі фрагменти дисертаційного дослідження можуть бути використаними для написання історії галузевих професійних об’єднань, профспілкового руху в різних регіонах України, а також з метою підготовки індивідуальних і колективних монографій відповідної тематики.

Особистий внесок здобувача. Основні положення й висновки дослідження викладено в публікаціях автора загальним обсягом понад 45 друк. арк., у тому числі у 2 монографіях, 6 книгах і навчально-методичних посібниках, 20 статтях у фахових виданнях ВАК України та 10 статтях в інших наукових виданнях.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження фрагментарно висвітлено під час 9 наукових конференцій, круглих столів, зокрема таких, як: п’ята всеукраїнська конференція "Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України" (жовтень 1991 р.), – К.; Кам’янець-Подільський, 1991; Наукові записки. Матеріали звітно-наукової конференції викладачів Київського державного інституту ім. М.Драгоманова за 1991 рік. – К., 1992; 90 років виникнення масового профспілкового руху в Україні: Матеріали наукової конференції "Профспілковий рух в Україні: актуальні проблеми теорії, історії і сучасності". – К., 1996; круглий стіл в Інституті історії України НАН України до 60-річчя визволення Києва від гітлерівських загарбників (6 листопада 2003 р.), м. Київ; щорічні звітні наукові конференції викладачів Академії праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України на тему "Соціальна держава: історичний досвід та реалії України" (за 2000-2004 рр.), м. Київ; міжнародна науково-практична конференція, присвячена 100-річчю профспілкового руху Білорусі (22-23 квітня 2004 р.), м. Мінськ; ХІ Всеукраїнська конференція "Велика Вітчизняна війна: маловідомі імена, події, факти" (жовтень 2004 р.), м. Хмельницький; міжнародна науково-практична конференція "60-річчя визволення України від фашистських загарбників: внесок українського народу в перемогу над фашизмом у роки Другої світової війни" (27 жовтня 2004 р.), м. Київ; міжнародна наукова конференція "Незабутні сторінки воєнної історії нашого народу" (до 60-річчя звільнення України від гітлерівських загарбників), 17 грудня 2004 р., м. Київ.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями проекту, логікою викладу його основних положень. Праця складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, а також списку умовних скорочень. Загальний обсяг дисертації 499 с., з них основного тексту 419 с. Список використаних джерел складає 733 назви.

основний Зміст праці

У "Вступі" обґрунтовується актуальність дисертації, формулюються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризується новизна праці, розкрито її зв’язок з науковими програмами та практичне значення.

Перший розділ – "Джерела, історіографія та методологія дослідження" – містить огляд джерельної бази наукового пошуку, методологічних підходів автора, методичного інструментарію, а також наукової літератури з цієї теми.

Враховуючи специфіку досліджуваної проблематики, а також заідеологізованість матеріалів, які містяться у виданих збірниках документів (в СРСР і за кордоном), здобувач зосередився насамперед на опрацюванні архівних джерел.

Основний емпіричний масив документів, залучених до написання праці, виявлено в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Оскільки центральне місце в радянській суспільно-політичній системі посідала комуністична партія, пильна увага приділялася вивченню матеріалів ЦК КП(б)У. Ознайомлення з протоколами засідань політбюро ЦК КП(б)У та матеріалами до них (Ф.1, Оп.6) дозволило виявити особливості діяльності партійних органів у 1939-1941 рр., а також у період звільнення території республіки від гітлерівських загарбників (1942-1944 рр.). Здебільшого – це маловідомі спільні постанови партійного центру й республіканського уряду, які містять статистичні дані й охоплюють різні сфери діяльності партії. Поряд з директивною частиною вони мають суттєве інформаційне наповнення, що дозволяє простежити засоби, за допомогою яких ЦК проводив свою лінію у вищих органах влади й громадських організаціях, кадрову політику.

В архівних справах організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У (Оп.22 того самого Фонду) виявлено доповідні записки опергруп НКВС, які, на відміну від партійних звітів, позначених рапортоманією, перебільшенням реальних масштабів та успіхів комуністичного підпілля, вирізняються критичними оцінками радянського Руху Опору.

Дещо під іншим кутом зору дозволяють поглянути на проблему організації спротиву окупантам документи Фонду 166 (Оп.3), основу якого становлять матеріали УШПР. Цінність цих доволі об’єктивних документів полягає в тому, що вони виходять за межі суто військової справи й подають зріз морально-психологічної, соціально-економічної ситуації на окупованій території України.

Найбільш насиченим подієвим і статистичним фактажем є Ф.1, Оп.23, який охоплює всі аспекти діяльності громадських інституцій періоду Другої світової війни: партійну, профспілкову, комсомольську роботу; зусилля Тсоавіахіму, Червоного Хреста, МОДРу, фізкультурних товариств, спрямовані на зміцнення військового потенціалу країни; роль громадських організацій у поширенні змагальних форм організації праці; морально-психологічний стан різних верств населення; самостійницький рух. Незважаючи на походження наявного блоку джерел, за умови їх критичного осмислення вони здатні забезпечити розкриття багатьох питань і напрямів дослідження.

Опрацювання Фонду ЦК ЛКСМУ (Оп.2, 3, 10, 12) дозволило скласти уявлення про реальну участь комсомолу республіки в патріотичних акціях, відбудовних роботах, а також особливості комсомольського руху в південно-західних регіонах України.

Дисертаційне дослідження значною мірою базується на документах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. У Ф.Р-2 (Управління справами РНК) увагу здобувача привернули відомості про патріотичні рухи, стенограми нарад урядових структур та їх листування з ЦК ВКП(б).

Узагальнені дані про матеріальні витрати громадянських об’єднань містяться у Ф.3538 Української республіканської комісії з обліку збитків, завданих нацистами (Оп.1, 2, 6), а також у Колекції документів з історії Великої Вітчизняної війни (Ф.4620, Оп.3).

Правове поле "нового порядку" простежується через матеріали Фонду КМФ-8, у якому зібрано документацію німецьких адміністративних установ, армійських груп та їх тилових охоронних підрозділів.

Особливе коло джерел охоплює Ф.3206 – Рейхскомісаріат "Україна". У вісниках розпоряджень і наказів та обіжниках рейхсміністра, звітах закладено організаційно-правову базу, на якій функціонувала окупаційна адміністрація та громадські організації, зокрема культосвітні установи. Через призму документів Штабу імперського керівництва А.Розенберга (Ф.3676) можна простежити спрямування політики Берліна щодо "східних територій", його позицію в "українському питанні".

Конкретизації зображуваних подій сприяли фонди державних архівів Київської (Ф.П.5), Львівської (Ф.Р.119, Ф.5001), Одеської (Ф.Р.6570), Харківської (Ф.П.2) областей, в яких висвітлюються питання ідеологічної роботи серед населення, форми суспільно-політичної активності, участі у відбудовних процесах та ін.

Дисертантом опрацьовано фонди трьох архівосховищ Російської Федерації. В Російському державному архіві соціально-політичної історії у Ф.17 (Оп.88) автор звернувся до джерел, у яких віддзеркалюються події суспільного, релігійного життя, громадсько-політичних рухів, ідейно-політична й культурно-освітня робота партійних і комсомольських організацій. Зусилля комсомолу, МОДРу, ВТКЗ, антифашистських комітетів простежено в Оп.125 – Управління пропаганди й агітації ЦК ВКП(б). Той факт, що діяльністю цих громадських об’єднань займався партійний агітпроп, засвідчує їх призначення, головну мету й магістральне спрямування. Матеріали про міжнародні зв’язки радянських профспілок протягом 1943-1945 рр., проекти резолюцій, підготовлені ВЦРПС до Всесвітньої конференції профспілок (Ф.17, Оп.3), вказують, яким чином Сталін намагався використати міжнародну ситуацію для встановлення контролю над профспілковим рухом у світі.

У Фонді 603 сконцентровано документацію Всесоюзного комітету допомоги по обслуговуванню хворих і поранених бійців та командирів Червоної армії, в якій розкривається шефська діяльність української громадськості, благодійні акції.

Більшість документів Фонду 69 – ЦШПР сприймається як об’єктивна, підкріплена реальними фактами й аналітичними підходами оцінка анти-нацистського Руху Опору. Водночас матеріали, в яких характеризуються дії ОУН та УПА, пронизані ідеологічними нашаруваннями, що зменшує їх наукову значущість.

Українські сюжети в діяльності Всесоюзного товариства культурних зв’язків з закордоном простежуються по фонду Р-5283 – ВТКЗ у Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ).

Історія антифашистського руху, задокументована в матеріалах Всеслов’янського комітету (Ф.6646), Комітету радянських жінок (Ф.7928), Єврейського антифашистського комітету (Ф.8114), засвідчує, якого значення надавало керівництво країни засобам "народної дипломатії" в досягненні власних зовнішньополітичних намірів.

Документи Фонду 9501 – Виконком Товариства Червоного Хреста й Червоного Півмісяця СРСР насичені інформацією про цей важливий напрям патріотичної роботи широких кіл громадськості за роки війни.

Основні напрями й форми діяльності найбільш масової громадської організації – профспілок вивчалися на підставі матеріалів Ф.5451 (ВЦРПС) ДАРФ.

Опрацьовуючи фонди Російського державного архіву економіки (РДАЕ), дисертант зосередив увагу на матеріалах, інструкціях, циркулярних листах профспілкових центрів з питань охорони праці на промислових підприємствах (Ф.8115 – відділ охорони праці ВЦРПС), а також підготовки робітничих кадрів у школах і училищах трудових резервів (Ф.5283 – Наркомат вугільної промисловості).

Загалом архівні документи, виявлені й залучені здобувачем до написання дисертації, різні за походженням, евристичним потенціалом, ступенем вірогідності, об’єктивності й повноти висвітлення тих чи інших аспектів проблеми. Частину з них уведено до наукового обігу вперше. Враховуючи справді неосяжні обсяги джерел, дотичних до теми дослідження, автор прагнув скористатися насамперед тими, які найадекватніше відбивали основні тенденції життєдіяльності українського суспільства в цілому і громадських об’єднань зокрема у період Другої світової війни.

У праці також використано матеріали археографічних видань. Складну субординацію фактично одержавлених (а юридично громадських) інституцій, їх статус, компетенцію, реальний вплив на суспільні процеси неможливо осягнути без аналізу офіційних програмно-директивних документів, опублікованих за радянські часи (резолюцій та постанов з’їздів, конференцій, пленумів ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, ВЛКСМ, ЛКСМУ, ВЦРПС, творчих спілок).

У 60-і роки ХХ ст. в усіх областях УРСР вийшли друком збірники документів і матеріалів з історії Великої Вітчизняної війни. Попри наліт кампанійщини, ідеологізований зміст і шаблонність вони стали помітним кроком в археографічному освоєнні тематичної "цілини". Перша ж справді наукова збірка документів, що з’явилася в 1963 році – це ґрунтовне видання "Німець-ко-фашистський окупаційний режим на Україні", яке стало єдиною в своєму жанрі працею.

Лише в середині 80-х років українські науковці отримали можливість підготувати збірник документів на рівні існуючих тоді стандартів. Вибудований відповідно до тогочасної ідеологічної парадигми, тритомний документальний збірник "Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг." містить дані, що стосуються громадських ініціатив і рухів у політичній, соціокультурній, економічній сферах.

У 70-80-і роки з’явилось кілька тематичних документальних збірників, які розкривають суспільно-політичне, соціально-економічне й культурне життя різних регіонів республіки та діяльність громадських об’єднань воєнної доби.

Серед російських видань заслуговують на увагу такі, як "Реабилитация. Политические процессы 30–50-х годов", "Так это было. Национальные репрессии в СССР. 1919-1952 годы", "Канун и начало войны. Документы и материалы", "Органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне" та "Россия. ХХ век. 1941 год".

Найбільш масштабним археографічним виданням зарубіжної україністики став 32-томний "Літопис Української Повстанської Армії", в якому вміщено матеріали про організаційні форми самостійницького руху, діяльність УГВР, структуру, географію та епізоди бойових буднів УПА тощо. Розпорошеність джерел, недоступність радянських архівних масивів не дозволили упорядникам однаково повно висвітлити всі аспекти повстанського руху. Заповнення існуючих лакун здійснюють упорядники сучасного видання "Літопис УПА. Нова серія".

Серед досліджень останніх 10-15 років слід назвати праці І.Біласа "Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953", В.Сергійчика, підбірки М.Коваля, В.Гриневича, В.Косика, а також дві книги "Літопису нескореної України".

Як бачимо, більшість документальних видань присвячено репресаліям сталінського режиму та діяльності самостійницького руху, тоді як інші тематичні напрями залишаються неопрацьованими.

Дисертант скористався мемуаристикою як джерелом, що дозволяє з’ясувати глибинну, особистісну мотивацію громадської активності, хоча й враховував суб’єктивний фактор. Щоденники та спогади О.Довженка, С.Мечника, В.Кубійовича, К.Паньківського, М.Хрущова, У.Черчілля, В.Габсбурга, Й.Геббельса, А.Шпеєра, Ф.Гальдера, В.Шелленберга розширили уявлення автора про хід війни, дозволили врахувати впливові зовнішні чинники в суспільно-політичному житті України.

Окремий сегмент джерельної бази праці становить радянська періодична преса, періодичні видання окупаційної адміністрації, націоналістична преса, газети й журнали різних політичних і релігійних об’єднань. Незважаючи на те, що в умовах гострого ідеологічного протистояння преса виконувала роль офіціозу певних політичних сил, зміст публікацій, зміна акцентів і тональність публікацій, характер і спосіб подачі тих чи інших матеріалів дозволяють уважному досліднику простежити, як періодика виконувала мобілізацій-но-пропагандистські функції, формувала запрограмовані владою стереотипи суспільної свідомості та моделі поведінки радянських людей.

Загалом багатопланова, різна за походженням і науковою значущістю джерельна база дозволила проаналізувати основні напрями, форми й методи діяльності громадських організацій, спрямування й зміст різноманітних суспільних рухів, з’ясувати найвпливовіші тенденції розвитку української спільноти за різних політичних режимів та умов воєнної дійсності.

Характеризуючи стан наукової розробки теми в науковій літературі, дисертант поставив за мету визначити методологічні підходи різних шкіл, що представляють зарубіжну, радянську й новітню українську історіографію. У дослідженні дисертаційної проблематики радянської доби умовно виділяють три періоди: 40-і – середина 50-х років; друга половина 50-х – середина 80-х років; друга половина 80-х – початок 90-х років.

Перший період у висвітленні суспільно-політичних процесів і діяльності громадських організацій воєнного часу позначений жорстким впливом сталінських догм, суворим лаконізмом та аксіоматичними підходами до обґрунтування теоретичних положень, вузькою джерельною базою. Виконуючи переважно ідеологічну функцію, публікації 40 – 50-х років за незначним винятком фактично були розширеними до формату статей, брошур і книг за рахунок фактажу й агітаційно-пропагандистських матеріалів. За роки війни внесок громадських організацій у розгром нацистських загарбників розглядався в загальному контексті подій. Виділялись хіба що роль партійних комітетів і політорганів, їх агітаційно-масова робота у військах і серед цивільного населення. На завершальному етапі війни з’явилися праці, в яких висвітлювалась участь громадськості у відбудові України, внесок вітчизняних вчених у зміцнення обороноздатності країни та перемогу над ворогом. Видання воєнної доби виконали своє соціальне призначення, забезпечивши ідеологічну підтримку політики партії, уряду та військових зусиль народу.

У повоєнний час основним тематичним напрямом стало висвітлення ролі комуністичної партії в організації антифашистського Руху Опору, мобілізації суспільства на відсіч ворогові, відбудовних процесах. У 50-і роки спостерігається сплеск інтересу до комсомольської тематики (дисертації В.Білана, В.Клименка, В.Мороза, С.Хвостенка, монографія В.Яценка). Водночас закладається фундамент окремого напряму історіографії щодо дискредитації "українського буржуазного націоналізму", започаткованого книгою Д.Мануїльського "Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини" і продовженого В.Бєляєвим, М.Рудницьким, В.Дудикевичем, Я.Вітошанським, В.Маланчуком та ін.

Хрущовська "відлига" обіцяла десталінізацію і демократизацію як суспільного життя, так і наукової сфери. Однак принципово нові концептуальні рішення не з’явилися, коли не рахувати, що за традиційною для 30-х років схемою Сталіна перенесли з "п’єдесталу" на "лаву підсудних", інкримінуючи йому всі помилки і недоліки. У цьому розумінні праця М.Супруненка "Украина в Великой Отечественной войне" символізувала перехід від однієї до іншої епохи, демонструвала намір вибудувати концепцію війни без ідеологічних догм.

У 60-і роки відбувається структуризація досліджень воєнної проблематики в окремі тематичні напрями. Орієнтиром слугувала шеститомна "История Великой Отечественной войны Советского Союза". У цьому ключі виконано узагальнюючі праці "Історія робітничого класу Української РСР", "Історія селянства Української РСР", двотомна "Історія Української РСР", "Очерки истории Коммунистической партии Украины". Зусилля сотень істориків було об’єднано в процесі реалізації унікального 26-томного проекту "Історія міст і сіл Української РСР", ініційованого академіком П.Троньком. Історико-партійна тематика домінує в працях І.Богодиста, М.Буцька, М.Данилюка, П.Денисенка, Є.Сафонової, С.Кириченка, В.Полохова та ін. У дисертації І.Стафійчука "Комсомол – помічник партії в політичній роботі серед населення окупованих районів України (1941-1944 рр.)” розкриваються форми участі молоді в антинацистському Русі Опору та впливу на морально-психологічні настрої мешканців зайнятої ворогом території республіки.

Історіографія 70-80-х років рясніє публікаціями, присвяченими різним аспектам діяльності компартії в період війни, оскільки саме тоді історики виходять на новий рівень апологетики ролі партії в суспільно-політичних процесах. Між тим продовжувалася традиція ототожнення партійного будівництва з організаційно-партійною роботою. З таких позицій написано шеститомну історію КПРС (1970 р.), нариси історії партійного будівництва, кілька індивідуальних монографій. Лише в праці Г.Морьохіної (1986 р.) ці два поняття вирізняються.

Дисертації залишаються однією з основних форм вивчення історії громадських організацій періоду війни. О.Гордєєв, І.Дробот, М.Михайлуца, Є.Цимбал та ін. дозволили створити ґрунтовну емпіричну базу для наступного осмислення ролі комуністичної партії в мобілізації радянського суспільства на відсіч ворогу. Зусиллям партійних комітетів у піднесенні трудової активності робітничого класу та організації спротиву окупантам присвячено дисертації В.Дрожжина й О.Красюка. Діяльність комсомолу республіки висвітлювалася в дисертаційних дослідженнях А.Бількевича, Л.Будьонної, В.Гайбонюка, О.Перехреста, А.Щура, Л.Мельничука, В.Попової, Н.Пушкаренка. Характеристика суспільно-політичної діяльності різних категорій населення міститься в працях О.Байраківського і Т.Вронської. Гострота міжнаціональних стосунків та особлива вага національної політики за роки війни обумовили підвищену увагу до цієї проблематики. Оскільки про національну політику Кремля дозволялося писати винятково в позитивному плані, то цікаві дисертації В.Чумака та Н.Індутної (в останній розглядається роль громадських організацій УРСР і Польщі в зміцненні радянсько-польської дружби) виконано саме в такому методологічному ключі.

Апологетичною спрямованістю позначені узагальнюючі праці, в яких викладено економічні заходи ВКП(б), внесок комсомольських організацій у захист від нацистської навали та відбудову країни. В єдиній праці з історії профспілок, що вийшла в цей період, вміщено розділ, де розкриваються особливості діяльності найчисельнішої громадської організації України, однак він дає тільки загальне уявлення про напрями діяльності громадських об’єднань республіки, оминаючи увагою труднощі профспілкового будівництва, соціальні, кадрові та інші аспекти. У 70-80-і роки з’являється кілька помітних праць з історії професійних спілок воєнної доби (І.Бєлоногова, С.Калитка, П.Чернеги, А.Шаблія). Найбільш повним викладом питань, пов’язаних із діяльністю професійних об’єднань на території республіки, відзначається праця П.Чернеги. Водночас як у цій, так і в інших тогочасних публікаціях у "тіні" залишилися функція соціального захисту, яка має бути визначальною в діяльності профспілок, а також питання профспілкового будівництва в західноукраїнському регіоні.

Офіційну версію антинацистського Руху Опору містив двотомник "Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине", одну частину якого присвячено комуністичному підпіллю, а другу – партизанській боротьбі. Авторський колектив, до якого увійшли тогочасні провідні фахівці П.Тронько, М.Коваль, В.Нем’ятий, В.Замлинський, В.Кучер, Д.Григорович, створив багатопланову працю, насичену масивом нових архівних матеріалів. Характеристика окупаційного режиму супроводжується описом різних форм протидії населення соціально-економічним заходам нацистів, методів політичної роботи партійних і комсомольських органів на окупованій території, їх зусиль, спрямованих на налагодження громадсько-політичного життя в партизанських краях і зонах, протидію гітлерівській пропагандистській машині. Разом з тим праці бракує критичних оцінок тодішньої практики організації партизанського руху партійними органами, яка спричинила провали, втрати, саморозпуск загонів, недоліки в постачанні, забезпеченні зв’язку з "Великою землею". В руслі тодішньої традиції перебільшується кількість народних месників, а також їх реальний внесок у перемогу над ворогом.

Особливе місце в історіографії посідає фундаментальний тритомник "Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу у 1941-1945 рр.". Концептуально її також виконано в руслі доперебудовної історіографії. Провідні сюжетні лінії пов’язувалися з керівною роллю компартії в тилу й на фронті, бойовим і трудовим героїзмом радянських людей, їх морально-політичною єдністю.

У 1973 році вийшла двотомна колективна монографія "Суспільно-політичне життя трудящих Української РСР", у першому томі якого є розділ про Велику Вітчизняну війну. В книзі висвітлюється діяльність політичних і громадських організацій на відсіч агресору, ратна й трудова звитяга комуністів, комсомольців, характеризуються основні форми прояву радянського патріотизму, політичних кампаній тощо.

Суспільно-політична проблематика в найбільш концентрованому вигляді репрезентується працями М.Коваля. В кількох із них визнаний фахівець зосередився на дослідженні питань, пов’язаних із заходами окупаційної адміністрації в масово-політичній та культурно-освітній сферах, "ідеологічними диверсіями" нацистів, опором гітлерівському режиму, трудовою активністю громадськості, у тому числі різних недержавних інституцій.

Найбільша кількість публікацій в 70-80-і роки так чи інакше торкалася питань антинацистської боротьби радянських партизанів і підпільників. У монографіях В.Клокова, В.Нем’ятого, П.Денисенка, Д.Григоровича, М.Загорулька, Ю.Зінченка, В.Кучера, Г.Горобця, І.Слинька, М.Коваля, А.Юденкова знайшли віддзеркалення різноманітні форми активного й пасивного опору загарбникам. Дослідження архівних документів дозволило уточнити кількість народних месників.

Якщо діяльність радянських партизанів і підпільників подавалась у винятково позитивному ключі, то про ОУН та УПА, "антинародну діяльність уніатської церкви" писали в негативному. В ідеологічному сенсі цей напрям був найбільш гострим в українському сегменті історії Другої світової війни. У працях С.Білака, С. і П.Возняків, К.Дмитрука, В.Добрецової, С.Даниленка, В.Замлинського, А.Мазанька, В.Масловського, Ю.Римаренка, Р.Симоненка, Ю.Сливки, Н.Софронової, В.Шевцова, А.Шиша, М.Хвостіна містяться факти колаборації українських націоналістів з гітлерівцями, невиправданих терактів проти цивільного населення і прибулих "східняків", усобиць між бандерівцями й мельниківцями. Та, як правило, матеріали компонувалися й інтерпретувалися тенденційно, інколи з перекручуванням, замовчуванням обставин. Самостійницький рух подається як інспіроване зовнішніми силами явище, що не мало соціальної бази й було далеким від інтересів населення.

Період демократизації і "гласності", започаткований М.Горбачовим, доволі специфічно вплинув на вітчизняний історіографічний процес. Звільнившись від цензури, історики поринули в пошук сенсаційних матеріалів, акцентуючи увагу на недоліках радянської системи. Поряд із цим відбувалося глибоке освоєння не доступних до того архівних фондів, з’явилися публікації, що містили спроби переосмислення й пошуку нових методологічних підходів, постановку недосліджених проблем, аполітичну інтерпретацію подій. Так, у підготовлених російськими вченими воєнно-історичних нарисах "Великая Отечественная война" (4 томи) по-новому висвітлювалися не лише суто воєнні питання, а й стан суспільства, державних і громадських інституцій, Рух Опору тощо. Виконана в жанрі політичного портрета монографія Д.Волкогонова "Тріумф і трагедія" серед інших містить фрагменти, в яких розкриваються настрої радянських людей – червоноармійців, цивільного населення, вищого командного складу, керівництва країни, а також особливості функціонування суспільного організму за умов війни.

Визначальною тенденцією новітнього етапу розвитку вітчизняної історіографії, що започаткувався після розпаду СРСР і появи незалежної держави України, є україноцентризм. У цьому розумінні пошук нової історичної парадигми актуалізували саме політичні події, однак найбільш вагомих результатів добилися ті науковці, які дистанціювалися від ідейно-політичних установок. Серед першопрохідців слід виділити М.Коваля, який у кількох невеликих брошурах виклав власну концепцію війни, наголосивши на необхідності переосмислення ролі особистості в історії, системного вивчення суспільствознавчих аспектів війни, особливостей взаємин між держав-но-партійними структурами і народними масами. Дослідник ставить під сумнів одну з магістральних тез радянської історіографії про "всенародний характер партизанського руху в Україні”, зазначаючи, що ця аксіома не підтверджується демографічними, соціальними, етнічними показниками, а дані про 500 тис. партизанів та 100 тис. підпільників у республіці – це директивно закріплені в літературі цифри з політичних міркувань. Підсумком багаторічних творчих пошуків М.Коваля стала монографія "Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (193-1945 рр.)", де він сформулював основні тенденції розвитку українського суспільства воєнного часу, дав оцінки комуністичному Руху Опору, діяльності ОУН та УПА, охарактеризував стосунки між владою і народом.

У 90-і роки з’являється кілька праць співробітників Інституту історії України НАН України з воєнно-історичної тематики. В невеликій монографії Т.Вронської та О.Лисенка висвітлено характер контактів міжнародної громадськості з народом України, форми солідарності й допомогових акцій, спрямованих на його підтримку, напрями діяльності громадських організацій, зокрема Українського товариства культурних зв’язків з закордоном.

Воєнна проблематика знайшла відображення і в тематичних збірниках та узагальнюючих виданнях: "Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)", "Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20-80-ті роки", "Депортації українців та поляків: 1939 – початок 50-х років", "Політичний терор і тероризм в Україні", "М.С.Хрущов і Україна: Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 р., присвяченого 100-річчю від дня народження М.С.Хрущова". Незважаючи на різні концептуальні орієнтири, автори, котрі долучилися до написання підсумкового тому "Книги Пам’яті України" – "Безсмертя", подали чимало цікавих матеріалів про стан українського суспільства в роки Другої світової війни, роль громадських об’єднань у всенародній боротьбі проти гітлерівських загарбників, узагальнюючі дані про масштаби участі громадян у радянських збройних силах та антифашистському Русі Опору, внесок нашого народу в перемогу над ворогом, матеріальні й людські втрати.

У 2001 році львівські науковці підготували "Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.)". У розділі "Партійно-тоталітарна система в СРСР (1939-1953)" висвітлюється процес приєднання західноукраїнських земель до СРСР і утвердження тоталітарного режиму, який супроводжувався ліквідацією багатопартійної системи, арештами керівників УНДО, УСДП, УСРП, колишніх послів Польського Сейму, відомих громадських діячів, тотальними репресіями. Автори характеризують особливості діяльності громадсько-політичних інституцій на зайнятій гітлерівцями території України та розвитку самостійницького руху.

2003 роком датовано "Політичну історію України. ХХ століття" (у шести томах), четвертий том якої охоплює події Другої світової війни. Його автори – В.Коваль, В.Кучер, В.Гриневич – дали сучасні оцінки багатьом подіям, проаналізували малодосліджені сторінки війни.

Незважаючи на загальний спад інтересу до історії радянського Руху Опору, в 90-х роках вийшло кілька праць А.Чайковського, де йдеться про причини невдач і втрати партизанського руху. Автори-упорядники науково-довідкового видання "Україна партизанська. 1941-1945" виклали своє бачення комуністичного Руху Опору, позначене суб’єктивністю й упередженістю.

Пострадянський період у вітчизняній історіографії характеризується підвищеною увагою до історії національно-визвольних змагань українського народу, в тому числі й періоду Другої світової війни. Нового імпульсу науковим пошукам надала наукова конференція (Київ, 1992), матеріали якої вийшли окремою книгою. Перипетії боротьби ОУН та УПА проти тоталітарних режимів і польського підпілля викладено в окремих розділах монографій М.Коваля, О.Лисенка й І.Муковського, В.Кучера, П.Брицького, В.Дзьобака, А.Боляновського, І.Патриляка, Г.Стародубець, В.В’ятровича. Відсутність у вітчизняній історіографії узагальнюючої праці з історії ОУН певною мірою компенсувала серія книг, підготовлених А.Кентієм, який розглядає її в контексті військово-політичних і дипломатичних факторів, контактів з різними політичними силами, урядовими й громадськими діячами та організаціями. У двох книгах простежується процес формування збройних організацій націоналістичного підпілля, УПА, їх зв’язки з населенням і реальні результати боротьби. Члени робочої групи, створеної з метою підготовки наукового висновку для урядової комісії, написали попередню історичну довідку про діяльність ОУН і УПА. Серед останніх помітних праць слід відзначити монографії Ю.Киричука, А.Русначенка, І.Андрухіва й А.Француза, В.Нікольського. Польсько-українські стосунки в роки війни стали об’єктом досліджень Б.Хаварівського й В.Ханаса, С.Ткачова, О.Буцько, В.Сергійчука, І.Ільюшина, В.Трофимовича, С.Макарчука, Ю.Макара та ін. Якщо В.Сергійчук займає звинувачувальну позицію щодо політики польської сторони стосовно українців, то І.Ільюшин не погоджується з тим, що причини зіткнення поляків та українців пов’язані з розгортанням антинімецької боротьби ОУН та УПА. Наближенню до істини сприяло десять польсько-українських наукових форумів, матеріали яких вміщено в серії "Україна – Польща: важкі питання". Однак у цілому тематика національно-визвольної боротьби продовжує залишатися полем наукових та ідеологічних дискусій.

Різними методологічними позиціями, тематичним розмаїттям, теоретико-аналітичними підходами відзначається зарубіжна історіографія досліджуваних дисертантом проблем. У англомовній літературі суто науковою позицією відрізняється книга А.Верта, перевидана в 1967 році російською мовою. Поряд із воєнними сюжетами автор описує стан суспільства, самосвідомості, вияви патріотизму, героїзму радянських людей, алгоритм взаємодії соціалістичної системи і народу. Якщо в працях А.Верта, Н.Дінерстайна та французьких колег Л.Перре і Ф.Шампенью сталінський режим подавався в пом’якшених тонах, то Л.Шапіро в монографії "Комуністична партія Радянського Союзу" вдався до більш різких оцінок місця й ролі ВКП(б) в системі структур влади, її політичних методів діяльності.

Г.Діксон і О.Гейльбрун, А.Фурньє, А.Даллін, Д.Армстронг виступили авторами праць з проблем комуністичного Руху Опору, які не втратили актуальності і нині. В 60-і роки вийшли друком книги Р.Колковича, Р.Гартова, М.Макінтоша, де з’ясовуються принципи партійного керівництва військовим будівництвом, взаємини партійно-політичних органів і радянських збройних сил. Німецькі історики Г.-А.Якобсон, Е.Цімке, Х.Мейєр, Е.Хессе, а також колишні військовослужбовці (Рендулич, Мантейфель, Ределіз) відводять помітне