Прикарпатський національний університет

імЕНІ ВАСИЛЯ Стефаника

Ходак Віталій Ярославович

УДК 94 (477) “1929/1934”

Суспільно-політична діяльність

Організації українських націоналістів

(1929–1934 рр.)

спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського національного універ-сите-ту імені Василя Стефаника

Науковий керівник доктор істо-ричних наук, про-фе--сор

Кугутяк Микола Васильович,

Прикарпатський національний університет імені

Василя Стефаника, декан історичного факу-льтету, завідувач кафед-ри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Лисенко Олександр Євгенович,

Інститут історії України НАН України, завідувач

від---ділу історії України періоду Другої світової

війни

доктор історичних наук, професор

Брицький Петро Павлович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, професор кафедри

історії України

Провідна установа Інститут українознавства імені І.Крип’якевича

НАН України

Захист відбудеться “12” грудня 2005 р. о 11.00 на засіданні спеціалізо--ва-ної вченої ради К 20.051.05 у Прикарпатському національному універ-си-те--ті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національ--ного університету імені Василя Стефаника.

Автореферат розісланий “--” листопада 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Райківський І.Я.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На зламі ХХ–ХХІ ст. незалежна Україна остаточ-но утвердилася на світовій арені як суб’єкт міжнародного права. Однак її внутрішньо-політичний розвиток характеризується контро-вер-сійністю поглядів стосовно майбутнього країни. Подолання такого під-хо-ду та спрямування всіх політичних сил України в русло демократич-ного державного будівництва є одним із пріоритетних завдань національ-ного політи-куму. У цьому контексті значне наукове і практичне зацікавлення стано-вить дослідження історії розвитку україн-ських політичних партій та груп, серед яких визначне місце посідає Організація українських націона-ліс-тів (ОУН).

Необхідність поглибленого вивчення суспільно-політичної діяль-но-сті ОУН зумовлюється ще й тим, що ставлення до неї в сучасному україн-сько-му суспіль-стві залишається протилежним: від захоплення і наслідуван-ня до абсолютного несприйняття. Дане питання настільки важливе для становлення злагоди в українському суспільстві, що у 1997 р. з метою вироблен--ня загальноприйнятної оцінки діяльності ОУН і Української пов-стан-ської армії (УПА) була створена спеціальна урядова комісія, яка продовжує працювати і сьогодні.

Вивчення історії ОУН має також і міжнародне значення, адже у міжвоєнний період центром діяльності організації була Західна Україна, яка на той час знаходилася у складі Польщі. Тому проблема історичної спад-щини ОУН є однією з важливих тем польсько-українського діалогу, який покликаний налагодити міждержавні добросусідські стосунки.

Об’єкт дослідження – суспільно-політична діяльність ОУН у 1929–1934 рр., а предмет – форми та методи діяльності ОУН, її ідейно-політична платформа, зовнішньополітична стратегія, реакція українського та польського суспільства на дії ОУН.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1929–1934 рр. Нижня межа – січень 1929 р., тобто завершення процесу консолідації націоналістичних сил і створення ОУН, а верхня --– друга половина 1934 р. – різке зниження активності ОУН на Західній Україні, що призвело до суттєвих змін у стратегії і тактиці діяльності організації.

Мета і завдання дослідження – показати цілісну картину суспіль-но-політичної діяльності ОУН у 1929–1934 рр. Для реалізації мети ставлять-ся такі завдання: –

дослідити процес консолідації націоналістичних сил у другій половині 20-х рр. ХХ ст., що призвів до утворення ОУН; –

окреслити формування ідейно-політичної платформи ОУН;–

проаналізувати зовнішньополітичну стратегію ОУН та її місце в європей-ському право-радикальному русі; –

висвітлити організаційно-політичну діяльність Проводу україн-ських націона-лістів (ПУН) із розбудови закордонної мережі ОУН та у середовищі української еміграції; –

охарактеризувати взаємовідносини у трикутнику ПУН – Крайова екзеку-тива (КЕ) ОУН – Українська військова організація (УВО); –

розкрити форми та методи діяльності ОУН на Західній Україні; їх вплив на українське та польське суспільство; –

розкрити форми та методи діяльності ОУН на території УСРР, Буковини і Закарпаття.

Методологічною основою дисертації є принцип історизму, ком-плекс-но-сті, об’єктивності, достовірності. У розв’язанні дослідницьких зав-дань використано порівняльний, описовий, аналітичний, проблемно-хроно-логічний методи та причи--н-но-наслідковий аналіз.

Наукова новизна дисертації. Комплексно відтворено суспільно-політичну діяльність ОУН у 1929–1934 рр. на українських територіях (УСРР, Західна Україна, Буковина і Закарпаття) та в еміграції, проаналізо-вано соціальний аспект діяльності ОУН, показано вплив терористично-бойових дій організації на українську та польську суспільну думку, уточнено деякі дати з історії. Автор уводить в обіг джерела, які ще не були предметом наукового аналізу.

Практичне значення дисертації. Зібраний у дослідженні матеріал та висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників з історії України, її міжнарод-них відносин і зовнішньої політики, діяльності політичних партій і суспіль-них рухів.

Результати дослідження апробовано на міжнародних наукових конференціях “Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми історії і політології” (16-18 травня 2002 р., м.Київ), “Духовна вісь України: Галичина – Над-дніпрян--щина – Донеччина” (24-25 червня 2004 р., м.Івано-Франківськ), регіональних наукових конференціях “ОУН у боротьбі за націю і державу” (25 березня 1999 р., м.Івано-Франківськ), “Степан Бандера і ОУН в україн-ському національно-визвольному русі ХХ століття: досвід та уроки” (23 грудня 2003 р., м.Івано-Франківськ – с.Старий Угринів), на щорічних звітно-наукових конференціях кафедр Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника у 2000–2004 рр. Основні положення і висновки дисертації викладені в 7 наукових публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (180 с.), списку використаних джерел та літератури (475 найменувань) і додатків. Матеріал викладено за проблемно-хроно-логічним принципом.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологіч-ні межі дослідження, його мету, наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ містить огляд джерел та історіографії досліджу-ва-ної теми. Проблема діяльності ОУН у перші роки її існування привертала увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Політичні реалії ХХ ст. спричинили до того, що до середини 90-х рр. центром вивчення історії ОУН була українська еміграція. Започаткували такі дослідження без-посеред-ні учасники визвольних змагань українського народу під проводом ОУН. Ці роботи здебільшого виконані на підставі спогадів, а на їх загальній спрямо-ва-ності позначилися партійні й особисті позиції авторів.

Значна частина праць зазначеного характеру міститься в ґрунтов-них збірках статей з історії ОУН “Організація Українських Націона-лістів. 1929–1954. Збірник статей у 25-ліття ОУН” (Б.м., 1955) і “Євген Конова-лець та його доба” (Мюнхен, 1974). Зокрема, це розвідки про-відних діячів організації Д.Андрієвсь-ко--го, О.Бойдуника, М.Капустян-сько-го, С.Ленкав-сько-го, Є.Ляховича, В.Мартинця, З.Пеленсько-го, Л.Ребе-та, В.Яніва.

Окремо слід відзначити більш ґрунтовні праці керівників націона-лістич-ного руху В.Мартинця та Л.Ребета. У монографії “Україн-ське підпіл-ля. Від У.В.О. до О.У.Н.” (Б.м., 1949) В.Марти--нець, на основі зібра-ної ним докладної джерельної бази, показав передумови та обставини створення ОУН. Головною ідеєю іншого аналітичного дослідження В.Мартинця “Ідеологія орга-нізо--ваного й т.зв. волевого націоналізму” (Вінніпег, 1954) є протиставлення ідейно-політич-ної платформи ОУН націоналістичній ідео-ло-гії Д.Донцова. Робота Л.Ребета “Світла і тіні ОУН” (Мюнхен, 1964) вирізняється критичним підходом до висвітлю-ваних подій. Автор досить об’єктивно вказав на недоліки і промахи діяльності оунівців на Західній Україні, засудив політичну і стратегічну лінію свого поперед-ника на посаді Крайового провідника С.Бандери, розкрив переду-мови та причини кризової ситуації, в якій опинилася ОУН у 1934 р.

Завершення активної фази боротьби ОУН і УПА та перенесення центру націо-на-лістичної діяльності за межі України сприяли активізації вивчення історії ОУН в еміграції. Оскільки більшість еміграцій-них дослід-ни-ків ОУН були різною мірою причет-ні до організації, то їх праці носили переважно апологетичний характер.

Найґрунтовнішою роботою такого типу є студія П.Мірчука “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” (Мюнхен, 1968), яка стала єдиним комплексним дослід-жен-ням історії ОУН міжвоєнного періоду українськими еміграційними істориками. Автор провів кропіткий збір інфор-мації від сучасників подій, які займали керівні посади в організації, реконструював факти і дати з історії ОУН. Однак через відсутність у П.Мірчу-ка доступу до архівних матеріалів головним джере-лом його праці стала преса. Вузь-кість джерель-ної бази зумовила певні помилки і неточно-сті у даній роботі. Тому моно-графія П.Мірчука, яка є фактологіч-ною базою для вивчення діяльності ОУН, не вичерпує дослідження проблеми.

Різноманітні аспекти історії ОУН 1929–1934 рр. стали предметом дослідження інших еміграційних істориків. Зокрема, ідеології україн-сь-кого націоналізму присвячені роботи Ю.Бойка, Р.Єндика, Д.Ребет, М.Соснов-сько-го. Об’єктом вивчення також були міжнарод-на діяльність ОУН і ПУН (автори – А.Бедрій, В.Верига, К.Зеленко, І.Каменець-кий, В.Косик), пошире-н-ня україн-ського націоналізму на територію УСРР (Ю.Бойко, Д.Кармазин), становлення та розвиток ОУН на Буковині (Д.Квітковський, В.Шипин-ський), біографії провідних діячів ОУН (М.Клими-шин, П.Мірчук, В.Яшан).

На цьому фоні вирізняються аналітичні дослідження україн-ського націоналізму І.Лисяка-Рудницького. Його концепції про місце і роль ОУН в українському та міжнародному політикумі серйозно вплинули на сучасну українську історіографію.

Проблемою діяльності ОУН у міжвоєнний період займалися також і радянські історики. Проте суттєвий відбиток на ці праці наклало офіційне трактування українського націоналізму як “найбільшого ворога українсько-го народу”. Тому радянській історіогра-фії стосовно даної пробле-ми прита-ман-ні специфічні риси: ідеологічна зашореність, відверто брута-ль--не став-лення до провідних діячів ОУН, відсутність докладних посилань, щоб звести до мінімуму інформаційний аспект роботи, перекручування фактів, фальсифі-кація подій. Усе це перетворювало праці радянських істориків із даної проблеми скоріше на пропагандистські памфлети, ніж на наукові роботи.

За кордоном проблема історії ОУН у 1929–1934 рр. привертала увагу насам-перед польських дослідників. Однак на їх поглядах відби-валися, окрім комуні-стич--ної ідеології у відповід-ний період, наслід-ки польсько-українського антаго-нізму ХХ ст. Тому до 1991 р. єдиним науковим дослід-женням, що стосувалося історії зародження, розвитку та діяльності ОУН у між-воєнній Польщі та за її межами, була праця Р.Тожець-ко-го “Україн-ське питання в політиці ІІІ Райху (1933–1945)” (Варшава, 1972). Хоч трактуван-ня автором деяких аспектів історії ОУН, особливо стосунків із Німеччиною, є дискусійними, загалом Р.Тожецький зумів позбутися ідеологічних на-шару---вань у висвіт-лен--ні даної проблеми.

Вивчення польсько-українських відносин активізува-лися після 1991 р. Цьому сприяли регулярні контакти між істориками обох країн, конференції. Для польських істориків діяльність ОУН стала детерміно-ва-ною органічною складовою політичного життя міжвоєнної Польщі. Однак польській стороні досі не вдалося подолати всі стерео-типи у ставленні до ОУН. Активно діє група, очолювана В.Поліщуком та Е.Прусом, яка веде широку публіцистичну роботу з іденти-фікації оунівців як “різунів і фашис-тів”. Такій позиції протистоїть офіцій-на польська історіо-графія, яка підкрес--лює політичну заангажованість даних досліджень.

Проміжним досягненням у дослідженні історії ОУН польськими історика-ми, на нашу думку, слід вважати працю Р.Висоцького “Організація українських націоналістів у Польщі в роках 1929–1939” (Люблін, 2003). Книга написана на грунтовному джерельному та історіографічному матеріалі. На жаль, автор зосередив--ся, в основному, на висвітленні питань розбудови організаційної структу-ри ОУН у міжвоєнній Польщі. Він практич--но оминув питання громадської діяльності органі-за-ції. Окрім того, Р.Висоцький некритично поставився до матеріалів польських правоохорон-них органів, що становлять головну джерельну базу його роботи.

Після здобуття Україною незалежності та, відповідно, зміни методо-ло-гіч-ної основи гуманітарних наук вітчизняні історики отримали можли-вість по-новому підійти до вивчення історії ОУН. Однак перші праці українських дослід-ників із даного питання розроблялися на основі діаспор-них робіт, тому для них були характерні компілятивність, без-критич-ність, апологетичність і недостатнє викори-стан-ня джерельної бази. Одночас-но робилися спроби дати виваженішу оцінку суспільно-політичної діяль-но-сті ОУН та показати її місце і роль у західно-українському політикумі 30-х рр. ХХ ст. Насам-перед це роботи М.Кугутяка, М.Швагуляка, О.Зайцева.

У другій половині 90-х рр. ХХ ст. дослідження історії ОУН значно активізу-ва-лися завдяки інтенсивному вивченню українськими істориками та політо--логами феномена націоналізму. Одним із наслідків цього стало видання “Малої енцикло-педії етнодержавознавства”, де помітне місце займали статті, присвячені націоналізму. Проте стосовно історії ОУН у міжвоєнний період та її ідеології дане видання запропо-нувало концепції, вироблені І.Лисяком-Рудницьким.

Першим, хто на науковому рівні закликав переосмислити слово-спо-лучення “україн-ський націона-лізм” та виробити його нову концепцію з державницького погляду, був Г.Касьянов. У 1999 р. він опублікував ґрунтов---не досліджен-ня теорій нації та націоналізму, в якому значну увагу приділив їх українським відповідникам. Г.Касьянов довів, що виникнення та розви-ток українського націоналізму, в тому числі й ОУН як його політичної форми, були виявом загальносвітових тенденцій, а тому легко “вписуються” в загальний контекст світової історії.

Як наслідок, з’явилися дослідження, де діяльність ОУН розгляда-лася з позицій українського державотворення. Серед інших це – моно-графія І.Феди-ка “УНДО, ОУН: ставлення до Польщі”, роботи В.Кучера, загально----історичні праці, що висвітлюють історію Західної України у міжвоєнний період, І.Васюти, Я.Грицака, Ю.Киричука, С.Кульчи-ць-кого, М.Куче-ре-пи, В.Литвина, видання Інституту політичних і етно-національних досліджень НАН України “Політична історія України. ХХ століт-тя”.

Актуалізації вивчення історії ОУН сприяло створення у 1997 р. Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН–УПА. Комісія розпочала широкомасштабну роботу зі збору документів і матеріалів із даної пробле-ми, проведення конференцій і круглих столів, публіка-ції досліджень, звітів і висновків. Зокрема, у 1998–1999 рр. для потреб комісії один з її членів А.Кентій опублікував ряд нарисів з історії УВО, ОУН і УПА, серед яких “Нариси історії Організації Українських націоналістів (1929–1941 рр.)”. Робота побудована в основно-му на матеріалах “Українського празького архіву”, який складається з ком-плек-су документів українських еміграційних установ Праги, вивезених у 1945 р. до УРСР. Введення у науковий обіг значної кількості документів, раніше невідомих дослідникам, є вагомою заслугою А.Кентія. Однак це внесло певні корективи в досліджен-ня: на противагу ґрунтовно висвітленій проблемі взаємодії ОУН з українським еміграційним середови-щем досить вузько розкрита суспільно-політична діяльність організації на Західній Україні.

Певним етапом у діяльності вищезгаданої комісії стала публікація у 2000 р. проміжного звіту та попередньої історичної довідки щодо діяльності ОУН–УПА, що викликало значний резонанс у суспільстві та започаткувало нову хвилю дискусій навколо проблеми. У 2005 р. робоча група істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА зробила фаховий висновок стосовно даної проблеми. Проте питання, пов’язані з протистоян-ням УВО і ОУН із польською державою 1918–1938 рр., зважаючи на його перебіг за межами тогочасних кордонів СРСР, не стали об’єктом досліджен-ня даної групи.

Значна частина сучасних україн--ських робіт з історії ОУН у міжвоєн-ний період стосується конкретних проблем. Головні напрямки, з яких проводять дослідження, – військово-розвідувальна і терористична діяльність ОУН (автори – Д.Веденєєв, Ю.Киричук, О.Куче-рук, І.Патриляк, М.Посів- нич, Ю.Юрик), ОУН на між-народ-ній арені (В.В’ятрович, Ф.Гольчевський, О.Зайцев, А.Заставний, О.Кучерук, В.Ягніщак), молодіжна та культурно-освітня політика органі-зації (В.Кульчиць-кий, Б.Савчук, О.Сич, В.Ухач, Ю.Юрик), ідеологія органі-зації (Г.Дичковська, В.Кучер, М.Мандрик, О.Сич), розвиток ОУН на Закарпатті та Буковині (М.Вегеш, К.Іващенко, М.Мандрик, І.Піддубний), біографії провідних діячів націона-лі-стич-ного руху (В.Гнатюк, В.Косик, В.Муравський, О.Панченко, М.Посівнич, О.Сич).

Темами дисертаційних досліджень були військо-во-політичний (В.Визд-рик, Ю.Юрик) та культурно-освітній (В.Ухач) напрями діяльності ОУН у міжвоєнний період, а також ідеологія інтегрального націоналізму (М.Мандрик). На відміну від цих робіт у даній дисертації розглядаються усі аспекти суспільно-політичної діяльності ОУН. Окрім того, автор вважає, що ОУН діяла як екстериторіальна організація, а тому розкрив її діяльність не лише на Західній Україні, а також на території УСРР, Буковини, Закар-пат-тя та в еміграції.

Загалом, слід констатувати, що вивчення початкового етапу існуван-ня ОУН ще далеке до завершення. Аналіз опублікованої історичної літера-ту-ри засвідчує, що дана тема розкрита недостатньо. Відсутнє комплексне вивчення цієї проблеми, яке б дало цілісну картину суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929–1934 рр.

Джерельну базу роботи складають комплекси історичних мате-ріа--лів: архівні та опубліковані документи, праці діячів націоналістичного табору, мемуарна література, тогочасна преса.

Головною групою джерел із вивчення суспільно-політичної діяль-ності ОУН у 1929–1934 рр. є епістолярна спадщина членів ПУН. Є.Коно-ва--лець проводив інтенсивне листування з вузьким колом соратників, у якому обговорював різні актуальні питання діяль-ності організації. Він розсилав членам проводу не лише власні листи, а й відписи листів своїх кореспон-дентів та інші матеріали. Тому ці докумен-ти містять унікальну інформацію, яка стосується всіх питань діяльності ОУН, планів керівництва організації, розкриває ідеологічні та політичні позиції членів ПУН, змальовує організа-ційно-політичний розвиток ОУН тощо.

Джерела цієї групи містяться у фонді “Крайовий провід Організа-ції Україн-ських Націоналістів на Західних Українських землях” Центрального держав-ного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Частину листування членів ПУН опубліку-вав Є.Онацький. Досі широке коло виданих ним джерел не було об’єктом прискіпливого вивчен-ня істориками. Видання епістоляр-ної спадщини проводу ОУН розпо-ча--лося і в Україні. Так, у 2003 р. була опублікована збірка листування Є.Коновальця і В.Мартинця за 1930 р., яка міститься у фондах Централь-ного держав-ного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО). На жаль, на момент написання даного дисерта-ційного дослідження інші матеріали “Україн-сько-го празького архіву” з фондів ЦДАГО ще не пройшли відповід-ної архео-графічної обробки і були недоступні дослідникам.

Іншою важливою групою джерел до історії ОУН є програмні й організаційні документи, заяви, меморандуми та агітаційно-пропагандист-ські матеріали. Оскільки на початку свого існування ОУН ще не знаходи--ла-ся на нелегальному становищі, то ПУН у 1928–1930 рр. публіку-вав офіційні та програмні документи на сторін-ках “Розбудови Нації”. Разом із цим, ПУН здій-сню-вав видання власних збірок документів, присвячених політиці Польщі на Західній Україні (“На вічну ганьбу Поль-щі, твердині варвар-ства в Европі” (Прага, 1931), “Польські звірства в Україні” (Нью-Йорк, 1931), брошур із роз’яснен--ням мети діяль-ності УВО і ОУН (“У.В.О.” (Б.м., 1929), “Наше становище” (Б.м., 1931), “До боротьби за душу української дити-ни” (Б.м., 1933). Різноманітна колекція агітаційно-пропагандистських матеріа-лів ОУН (листів-ки, відозви, заклики, брошури) міститься у фонді друкова-них видань Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБУ).

Вагоме значення для дослідження суспільно-політичної діяльності ОУН мають публікації в націоналістичних періодичних виданнях, перш за все, в офіційному часописі ПУН “Розбудова Нації”. Цей журнал був ідеологічно-програмовою лабораторією ПУН – статті тут публікувалися лише після узгодження поглядів усіх членів ПУН на порушувану проблему. Тому з моменту публікації певної статті на сторінках часопису вона набирала характеру догми, обов’язкової для всіх членів ОУН. Менш офіційний характер носили статті в іншому журналі ПУН “Сурма”. Вони висвітлювали переважно питання стратегії і тактики революційної боротьби. Процесу консолідації націоналістичних сил присвячені публікації в місячниках “Державна Нація” і “Національна думка” (виходили у 1926–1927 рр.). Позиція КЕ та її бачення ключових моментів діяльності ОУН викладена на сторінках часопису “Бюлетень Крайової Екзекути-ви Організа-ції Україн-ських Націоналістів на Західно-Українських землях”.

Ще однією групою джерел з історії суспільно-політичної діяльності ОУН у 1929–1934 рр. є матеріали польських правоохоронних органів. Умов-но їх можна поділити на кілька видів: щорічні комунікати про діяльність ОУН Від-ділу безпеки Міністерства внутрішніх справ Польщі, донесен-ня повітових і місцевих команд поліції про дії оунівців у відповід-них районах, судові справи, особис-ті справи ув’язнених діячів ОУН. Значна кількість таких мате-ріалів міститься у фондах Центра-ль-но-го державного історичного архіву України в м.Львів (ЦДІАЛ), Державного архіву Львів-ської області (ДАЛО), Держав-ного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО). У ЦДІАЛ відповідні документи знаходяться у фондах: “Проку-ра-ту-ра апеляційного су-ду, м.Львів”, “Окружний суд, м.Пере-мишль”; у ДАЛО – “Львівське воєвод--ське управлін-ня”, “Львівське воєводське управління державної поліції”, “Львів-ська кри-мінально-слідча тюрма”; у ДАІФО – “Станіславське воєвод-ське управління, м.Станіслав”, “Станіславське воє-вод---ське управлін-ня дер-жав----ної поліції, м.Стані--с--лав”, “Станіславське повіто-ве управління дер-жав--ної полі-ції”, “Про-ку-ратура Станіславського окружного суду, м.Ста-ніс--лав”, “Ста-ні-с-лав--ський окружний суд” та ін.; в Архіві актів нових (AAН) (м.Варша-ва, Польща) відповідні документи зосереджені у комплексах “Мініс-терство внутрішніх справ у Варшаві” і, частково, “Міністерство зовнішніх справ у Варшаві” та “Посольство Польської Респуб-ліки у Берліні”.

Оскільки ОУН діяла як екстериторіальна організація, то її діяльність відсте-жували також прикордонні органи зацікавлених країн. Документи цих служб щодо ОУН містяться у фондах “Малополь-ський окружний інспекто-рат при-кордонної охорони, м.Львів” ЦДІАЛ та “5 відділ управ-лін-ня при-кор-дон-них військ НКВС Української РСР” ДА СБУ. Діяльність ОУН за межа-ми Польщі розкривають документи з комплексів “Міністерство зов-ніш--ніх справ у Варшаві” та “Посольство Польської Респуб--ліки у Берліні” ААН.

Серед інших груп джерел з історії ОУН слід виділити матеріали персо-наль-них фондів, що містяться у ЦДІАЛ: “Назарук Осип (1883–1940), адвокат, журналіст і публіцист, письменник, громадський і політич-ний діяч” і “Шухе-вич Степан (1877–1945), адвокат, громад-ський і військовий діяч, видавець, публі-цист”. Особливо цінним є останній фонд, оскільки С.Шухе-вич неодноразово був адво-катом на процесах ОУН. У його персо-наль-ному архіві збереглися звину--вачувальні акти, матеріали слідства, стенограми процесів, протоколи допи-тів, пока-зи свідків, вирізки з преси, що стосуються відповідних судових розглядів.

Вагоме значення для досліджуваної теми має мемуарна літерату-ра. Цілий ряд моментів з історії ОУН висвітлені лише у ній. Більшість спогадів керівного складу ОУН була написана спеціально для меморіаль-ного видання “Євген Конова-лець та його доба”. Ґрунтовні персональні спогади залишили лише З.Книш, О.Бойдуник, Ю.Химинець.

Таким чином, попри постійне зростання інтересу дослідників до історії ОУН, досліджуване в дисертації питання суспільно-політичної діяль-ності ОУН у 1929–1934 рр. ще не було предметом спеціальної праці; істори-ки висвітлю-вали лише окремі його аспекти. Ряд накопиче-них у поперед-ній історіогра-фії положень та деякі фактологічні помилки вима-гають перегляду та виправлення. Зробити це дозволяє широка джерельна база проблеми, яка є основою даного дослідження.

У другому розділі “Утворення ОУН та її ідейно-політичні засади” з’ясовуються питання консолідації націоналістичних сил та формуван-ня ідейно-політичної платформи ОУН.

Поразка визвольних змагань 1917–1920-х рр. і втрата української державності каталізували політичне оформлення українського націо-наліз-му. На початку 1920-х рр. склалося два джерела його формування. Ядром першого стали ветерани україн-ської армії, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національ-не визволен-ня революцій-ними, підпільними засобами. Для цього вони у 1920 р. створи-ли УВО, керівником якої став Є.Коновалець. Інше джере-ло містилося у колах молодої інтелігенції, переважно студентів, Львова, Праги та Відня, які дискуту-вали навколо причин поразки національно-визвольних змагань та закли-кали плекати “новий дух” без-ком-про-місної войовничості й рішучо-го утвердження примату національних інтересів.

В організаційно-політичному оформленні український націоналізм пройшов декілька стадій, які схематично можна зобразити так: стихійний український націоналістичний рух – Перша конференція українських націона-лістів – створення ПУН – Друга конференція україн-ських націона-лістів – Конгрес українських націоналістів – створення ОУН.

Хронологічно консолідаційний процес українського націоналізму охопив два етапи. Перший (початок 20-х рр. ХХ ст. – 1927 р.) – був часом виникнення і розвитку на Західній Україні та в еміграції численних націо-налістично налаштованих організацій, які займалися пошуком свого місця і ролі у боротьбі за державну незалежність. На другому етапі (1927–1929 рр.) ці близькі за духом та метою діяльності угруповання розпочали процес злиття в єдину формацію, що одержала назву Організація україн-ських націоналістів. Фундаментом ОУН стали чотири організації: УВО, Група української національної молоді, Легія українських націоналіс-тів, Союз української націоналістичної молоді (СУНМ). Провідна роль у згур-ту---ванні націона-лістич-ного руху і створенні ОУН належа-ла УВО.

Формування ідейно-політичної платформи ОУН міжвоєнного періо-ду припадає на кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст. та завершується видан-ням ґрунтовної праці М.Сціборського “Націократія” (1935 р.). В основі оунів-ської доктрини лежали як запозичення з відпо-відних європей-ських аналогів, так і напрацювання власних ідеологів. Значний вплив на станов-лен-ня української націоналістичної ідеології мали теоретичні роботи Д.Донцова, який, однак, залишився за межами ОУН.

В основі ідейно-політичної платформи ОУН лежали два стрижневі поняття: нація є основним історіотворчим фактором у світі, а основною дина-мічною силою нації є творча людина. Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, визнання природною формою та найвищем щаблем розвитку нації – держави, стали одним з базових і незмінних посту-латів, яких ОУН неухильно дотримувалася упродовж усієї своєї історії.

Відразу за основними принципами ОУН (нація і держа-ва) в ієрархії головних проблем стояло питання визвольної концепції як такої. Загально-європейська криза парламентсько-демокра-тич-ного устрою, режим адміні-стра-тивної сваволі на Західній Україні, сталінський курс на планомірне винищення українців нівелювали значення легальних засобів боротьби і посилювали радикальні настрої. Усе це привело націона-лістичний актив до висновку, що українську державу можна здобути лише шляхом револю-ції, політичної безкомпромісності та орієнтації на власні сили. Головне місце у цій тріаді відводилося революції, яка на практиці трансформувалася у концепцію “перманентної революції”, що передбачала послідовну та ціле-спря-мовану роботу з постійного залуче-н-ня широких народних мас до націо-нальної справи, плекання патріотизму, працю у т.зв. органічному секторі (участь у розбудові власного шкіль-ництва, мережі “Просвіт”, економічних установ тощо) та постійні бойові виступи. Все це мало зосере-дитися в єдину безперервну бороть-бу проти окупацій-ного режиму. За розрахунками націо-на-лістів, перма-нентна революція в силу свого органіч-но-го розростання мала завер-ши--ти--ся всенародним збройним повстанням проти всіх поневолю-вачів.

Хоча для націоналістичної молоді приматом були стратегія і тактика боротьби, керівництво ОУН розуміло необхід-ність вироблення ґрунтовної політичної та соціально-економічної програми. Найпер-ша спроба створення відповідної програми була закріпле-на в Поста-но-вах Конгресу українських націоналістів. У сфері політичного розвит-ку постанови передбачали існування трьох етапів державного будів-ництва України – національного визволення, державного закріплення та розвитку. Під час визволь-ної боротьби єдиною формою, яка змогла б забезпечити внутріш--ню силу нації та дати відсіч ворогам, проголошувалася національна диктатура. Після відновлення державності наступала доба її внутрішнього впорядкування. На чолі держави ставав обраний представ-ниць-ким органом голова, який при-зна-чав виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законо-давчим органом, що репре-зен-тував усі організовані суспільні верстви.

У третьому розділі “Організаційно-політична діяльність Проводу українських націоналістів” з’ясовуються питання розбудови та діяльності закордонної мережі ОУН, зовнішньополітичної стратегії ПУН, поширення впливу ПУН на територію УСРР, Буковини та Закарпаття.

У досліджуваний період центром суспільно-політичної діяльності ОУН була Західна Україна. Проте ПУН у силу політичної неможливості роз-та-шування на її території та традиційного перебування його членів на еміграції знаходився за межами України. Він, виконуючи лише йому власти--ві функції керівництва організацією і налагодження контактів із зов-ніш-ні-ми чинниками, одночасно діяв у середовищі української еміграції, де займався пропагандою та розбудовою закордонної мережі.

Одним із пріоритетних завдань ПУН була розбудова відділів ОУН у світі. Як наслідок, ОУН вдалося створити близько 35 відділів ОУН у Європі (900 членів станом на 1931 р.), а також дочірні організації у США, Канаді та Аргентині. В Європі відділи ОУН 1929–1934 рр. існували у Швейцарії (осідок Є.Коновальця у 1930–1936 рр.), Чехословаччині, Німеччині, Гдан-ську, Австрії, Литві, Франції, Бельгії, Люксембурзі, Італії, Болгарії, Югославії. В Америці діяли підпорядко-вані ПУН Українське національне об’єднання (Канада), Організація державного відродження України (США), Українська стрілецька громада (Аргентина).

Іншими важливими напрямами діяльності ПУН стали формування розгалуженої інформаційно-пропагандистської мережі, військова підготов-ка членства, спроби об’єднати українську еміграцію. На цих напрямах ПУН досяг певних успіхів, серед яких слід відзначити видавництво 17 пресових органів у шістьох державах світу (станом на середину 1934 р.), формування та діяльність військового штабу ПУН, створення Європей-ського об’єднання українських організацій на чужині. Одночас-но ПУН зіштовхнувся з рядом проблем, які йому не вдалося вирішити. Зокрема, це конфлікти всередині Проводу і протистояння з українським еміграцій-ним політичним середовищем.

У зовнішньополітичній стратегії ПУН керувався принципами незалежності та соборності української держави. Аналіз міжнародної ситуації, здійснений у 1930 р., привів ПУН до висновку про існування в Європі двох основних політичних таборів – ревізіоністів і антиревізіоністів, до яких входили найбільші тогочасні противники української незалежно-сті, відповідно СРСР і Польща. По різні боки знаходилися також потенційні прихиль-ники позитивного вирішення українського питання – Італія, Німеч-чина та Чехословаччина. Тому орієнтація лише на один табір виглядала недоречною. Отже, націоналістич-ний актив мав стати осторонь ворогуючих сторін і здобувати підтримку серед прихильників у різних таборах. Чільне місце для співпраці відводилося Німеччині, Італії, Велико-британії та Японії. Рівнозначна орієнтація ОУН на чотири держави: Німеччину, Італію, Велико--британію та Японію зумовлювалася не тільки адекватністю реальної потужності цих держав до поставленої проблеми (незалежність України), але й висновками стосовно місця майбутньої української держави у світовому геополітич-ному просторі. На думку націоналістів, лише самостій-на Україна могла б встановити політичну рівновагу як на європейському континенті (у трикутнику Україна – Німеччина – Італія), так і в Азії (у трикут-нику Україна – Японія – Англія).

Прагнучи підтримки цих держав, ОУН намагалася втілити власну геополітич-ну концепцію, в основу якої була покладена ідея споконвічної ворожості Москви і Варшави до України. Тому майбутнє східно-європей-ського політичного укладу оунівцям вбачалося як блок народів від Балтики до Каспію та Уралу, який відділив би Росію від Польщі, оточив їх “залізним обручем”, а також обмежив доступ Росії на Захід, спрямовуючи її зовніш-ньо-політичний вектор в Азію. До згаданого блоку мали входити всі поне-во-лені народи Східної Європи (Білорусь, Грузія, Вірменія, Азер-байджан), держави, які мали територіальні претензії до ворогів української держав-ності (Німеччина) або відчували від них загрозу своєму існуванню (Литва, Естонія, Латвія, Фінляндія).

Однак на практиці ПУН не здобув бажаної підтримки. Відносини з Німеччиною розвивалися лише на рівні контактів із райхсвером, а з 1933 р., через вороже ставлення націонал-соціалістів до ОУН, узагалі перервалися. Італійський дуче Б.Муссоліні, незважаючи на приязне ставлення до ОУН, намагався налагодити партнерські стосунки з Німеччиною, а тому остері-гав--ся відкрито підтримувати українських націоналістів. Сталі контакти з політиками Великобританії ПУН нав’язав лише у 1935 р. Стосун-ки ПУН з Японією у досліджуваний період обмежилися налагод-жен-ням контактів та не перейшли у практичну площину.

Протягом 1929–1934 рр. ОУН, дотримуючись концепції собор-ності, здійснювала неодноразові спроби поширити свою діяльність на територію УСРР, Буковини і Закарпаття. У першому випадку організа-ційні контакти нав’язувалися особисто Є.Коноваль--цем. На територію Закар-пат-тя україн-ський націоналізм проникав із Галичини. Буковина відзначилася автоном-ністю у справі створення націона-лістич-ної організації.

У досліджуваний період для ПУН, із вищезазначених напрямів, найважливі-шим був східноукраїнський, на якому він зіткнувся з серйозною протидією радян-ської влади, а тому не зміг розбудувати підпільну мережу на території УСРР. Проти-стояння ОУН та комуністич-ного керівництва стало однією з визначальних рис діяльності ПУН міжвоєнного періоду.

На Буковині ОУН сформувалася як елітна організація, яка до Другої світової війни не зуміла набрати масових форм, а значення Закарпаття в мережі ОУН почало зростати лише з 1934 р. Таким чином, починаючи з 1929 р. і до середини 1934 р., найголовнішим центром суспіль-но-політичної діяльності ОУН з усіх українських земель була Західна Україна.

У четвертому розділі “Початок діяльності ОУН на Західній Україні (1929–1932 рр.)” з’ясовуються проблеми організаційно-політич-но-го станов-лен-ня ОУН на Західній Україні та її взаємовідносин з УВО, аналізуються проведення саботажної акції 1930 р. та терористич-но-бойові дії ОУН.

ОУН на Західній Україні створювалася на базі СУНМ, оскільки знач-на частина членів крайової УВО на той час була розконспірована, а саму організацію роздирали внутрішні чвари. Ще однією причиною такого ріше-н-ня було прагнення ПУН створити ОУН як легальну політичну одини-цю. Однак члени СУНМ пов’язували майбутнє ОУН з продов-женням бойо-вих традицій УВО. Втілюючи цей курс, радикальна галицька молодь швид-ко зіштовхнула західноукраїнський осередок ОУН у підпілля. Вже у квітні 1930 р. спроби ПУН надати ОУН час для легаль-но-го організаційно-політич-но-го зростання, шляхом відмежування її діяльності від УВО, зазнала нев-дачі. Таким чином, із самого початку діяльності ОУН між ПУН та крайо-ви-ка-ми виникли суттєві протиріччя, що полягали у протилежних погля--дах на шлях розвитку організації: легальний і підпільно-револю-ційний.

Головним людським ресурсом ОУН Західної України стали студен-ти. Це дозволило оунівцям уже станом на 1930 р. зайняти керівні посади в управі центру західноукраїнського студентського життя – Академічному домі та майже в усіх центральних студентських товариствах. Аналогічна ситуація спостерігалася і в провінційних студентських товарист-вах, до яких входили дійсні студенти, і ті, хто закінчив середню школу. Більшість членів таких гуртків була безробітна. На перешкоді поліпшення їх соціального статусу стояла дискри-міна-ційна політика польської адміністрації. Цей момент, разом із дійсно високим ідеалістичним світоглядом молоді, був не остан-ньою причиною, що вела студентів на шлях революційної боротьби.

Головними завданнями КЕ ОУН протягом перших років її існування були вироблення організаційної структури, яка б найкраще відповідала умовам підпіль-ної діяльності, започаткування політично-виховної роботи серед членства та українських мас, пошук оптимальних взаємовідносин з УВО. Працюючи у такому напрямі, КЕ ОУН повністю перейняла органі-зацій-ну схему УВО, що будува-лася за військовим і конспіративним принципом, розпочала випускати власні періодичні видання та проводити ідеологічно-політичний вишкіл серед юнацтва.

Першим гучним підпільно-революційним актом ОУН на Західній Україні стала саботажна акція – підпали польського майна в Галичині, які тривали з липня по жовтень 1930 р. Одночасно оунівці нищили телефонні та телеграфні стовпи, нападали на поліційні станиці тощо. Уряд відповів на неї “паци-фікацією” українців, що проводилася бруталь-ним, жорстоким спосо-бом силами поліції та війська. Політика залякуван-ня принесла владі очіку-вані результати. Окрім поступо-во-го зменшення випадків саботажу, вона призвела до пригні-чення українського суспільно-політичного життя.

Проте внутрішньополітичне досягнення режиму Ю.Пілсудсько-го обернулося зовнішньополітичною поразкою. У зв’язку зі скаргою українців на польський уряд до Ліги Націй справа погрому українства набула харак-те-ру міжнародного скандалу, що підірвав престиж Польщі на міжнарод--ній арені. Активну роль у світовій про-те-ста--ційній кампанії проти національ-них утисків у Польщі відігравав ПУН.

Саботажна акція 1930 р. виразно засвідчила, що ОУН на Західній Україні остаточно стала на шлях революційної діяльності як голов-но-го засобу боротьби з польським окупантом. Значну роль у такому виборі зіграли бойові традиції УВО, що імпонували радикальній молоді. Тому після початку процесу злиття організацій галицькі оунівці, вважаючи себе правонаступниками УВО, перейняли методи її роботи та інкорпо-ру-вали ідеологію терору у власну концепцію перманен-тної революції. Однак ідеоло-ги УВО та ОУН розуміли всі негативні наслідки терористичних дій і підходили до обґрунтування їх доцільності обережно. На їх думку, терор був “найсильнішим аргумен-том”, але лише у разі безуспішності засто--су-ван-ня інших методів бороть-би з державною системою примусу та насиль-ст-ва. У цьому випадку він носив оборонний характер, що морально й етично виправдо-вувало його. До того ж бойові акти ставали потужни-ми засобами пропагандистського впливу не лише на україн-ський народ, але й поль-ське суспільство та світову громадсько-політичну думку. Таким чином, бойові дії були важливою і невід’ємною складовою політичної діяльності ОУН. Однак націоналісти не вважали їх самоціллю, а лише “одним із засобів бороть-би українського народу з окупантами”. Терористич-ні акти мали “мати зв’язок із масовим рухом, повинні випливати з нього, доповню-вати його, а з іншого боку, в свою чергу, зароджувати його”. Тому значен-ня теро-ру зроста--ло лише за наявності інших форм боротьби.

Протягом 1931–1932 рр. Крайові провідники ОУН (С.Охримо-вич, І.Габру-се-вич, Б.Кордюк) спрямовували діяльність організації на проведен-ня терористично-бойових дій. Переважно вони проводилися без санкції ПУН та йшли врозріз із його планами.

У п’ятому розділі “Політика перманентної революції ОУН на Захід-ній Україні (1933–1934 рр.)” з’ясовуються проблеми агітаційно-пропаган-дистської діяльності ОУН та її проникнення в український громадсько-культурний сектор, посилення боротьби оунівців із радяно--фільством, ліво-радикальним рухом та польським режимом.

З початком 1933 р. стратегія і тактика діяльності ОУН на Західній Україні суттєво змінилися. Передумовами цього стали наслід-ки невдалого нападу на пошту в Городку Ягейлонському, призначення Крайовим провід-ни-ком С.Бандери, узгодження політики ПУН і КЕ. Згідно нового курсу, КЕ значно посилила пропагандистсько-виховну діяльність та розпочала актив-не проникнення в український громадсько-культурний сектор.

Робота на першому напрямі характеризувалася посиленим розпов-сюд-жен-ням підпільних видань, організацією систематичного ідеологічно-виховного вишколу членства ОУН, участю в українських громадських заходах, запровад-женням культу могил українських героїв, проведенням масштабних акцій із залученням якомога ширших верств українського населення Західної України. Тут слід виділити шкільну акцію, яка протягом осені 1933 р. стала ключовою подією в боротьбі українців Західної України за національні права.

Пропагандистсько-виховна діяльність ОУН була тісно пов’язана з початком активного залучення націоналістів до роботи в українських громадсько-політич-них об’єднаннях із метою надання їм виразно національ-ного характеру. Очолити цю роботу мала студентська молодь. Як наслідок, ОУН вдалося охопити своїми органі-заційними впливами значну частину “органіч-ного сектора”. Проте на цьому напрямі ОУН зіштов-хну-лася з протидією українського легального політичного сектора. Тому проти-річ-чя, які спостеріга-лися у їх відносинах із кінця 1930 р., у 1933–1934 рр. перерос-ли у відкрите протистоян-ня, що призвело до виокремлення націоналістів у самостійний політичний табір.

Зі середини 1933 р. ОУН активізувала боротьбу з радяно-фільством та ліворадикальним рухом. Значною мірою вона проходила під гаслом відплати за комуністичний терор в УСРР. Плану-вання антирадянських дій проходило у повному порозумінні ПУН та КЕ, що дозволило провести широкомаштабну акцію